Ізюм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ізюм
Герб Изюма.png Izum.png
Герб Ізюма Прапор Ізюма
Центральна площа Ізюма
Центральна площа Ізюма
Ізюм
Ізюм на мапі України
Ізюм на мапі України
Ізюм
Ізюм на мапі Харківської області.
Ізюм на мапі Харківської області.
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Харківська область
Район Ізюмська міська рада
Код КОАТУУ 6310400000
Засноване 1681
Перша згадка 1571
Статус міста з 1685 року
Населення 51 511 (1 січня 2013)[1]
Площа 43,6 км²
Поштові індекси 64300-64318
Телефонний код +380-5743
Координати 49°11′45″ пн. ш. 37°16′49″ сх. д. / 49.19583° пн. ш. 37.28028° сх. д. / 49.19583; 37.28028Координати: 49°11′45″ пн. ш. 37°16′49″ сх. д. / 49.19583° пн. ш. 37.28028° сх. д. / 49.19583; 37.28028
Висота над рівнем моря 71 м
Водойма р. Сіверський Донець
Міста-побратими Красногорськ (Красногорск Росія)
Відстань
Найближча залізнична станція Ізюм
До станції 1 км
До обл./респ. центру
 - фізична 115 км
 - залізницею 138 км
 - автошляхами 127 км
До Києва
 - фізична 502 км
 - автошляхами 592 км
Міська влада
Адреса 64300, Харківська обл., м. Ізюм, пл. Центральна, 1
Веб-сторінка Ізюмська міськрада
Міський голова Марченко Валерій Віталійович

Commons-logo.svg Ізюм у Вікісховищі

Ізю́м — місто на Слобожанщині, центр Ізюмського району, одне з найбільших міст Харківської області України, має статус міста обласного значення. Розташований біля підніжжя найвищої в Харківській області гори Кременець на звивистому березі Сіверського Дінця.

Географічне розташування[ред.ред. код]

Місто Ізюм знаходиться на березі річки Сіверський Донець в місці впадання в неї річок Мокрий Ізюмець і Сухий Ізюмець, неподалік впадає річка Оскіл. До міста примикають села Кам'янка, Пимонівка, Донецьке, Діброва, Капитолівка, Бабенкове. Через місто проходять автомобільні дороги М03, Т 2109 і залізниця, станція Ізюм. Місто оточене дуже густими лісами, які чергуються з численними височинами, степовими розораними ділянками.

Назва[ред.ред. код]

Історики та краєзнавці так і не знайшли спільної точки зору на походження назви міста Ізюм. Одні стверджують, що місто отримало назву від річки Ізюмець (притока Дінця) і древнього Ізюмського броду, біля якого і виникло саме поселення.

Інші вважають, що Ізюм одержав свою назву від злегка зміненого татарського слова «гузун» — переправа. Дійсно, Ізюмський брід, або переправа був відомий ще задовго до заснування міста. Третя версія полягає в тому, що Ізюм — це змінене татарське слово «узун», що означає довгий, витягнутий, як р Кременець. Але як би там не було, назва міста Ізюм сьогодні викликає асоціацію з найсолодшим містом України.

Історія[ред.ред. код]

Усього знайдено 5 археологічних шарів різних культурних етапів. З давніх-давен тут існував Ізюмський брід, що разом з Кам'яним бродом у селі Кам'янка, біля якого мешкали бродники, який був частиною шляху, що згодом був відомій як Ізюмський.

Вигідне природно-географічне положення Ізюму зумовило те, що з найдавніших часів на території сучасного міста відбулися події, які відіграли важливу роль як в історії регіону. Ще в XIстоліттях в межах сучасного міста відбувалися бої між древньоруськими князями і половцями, описи яких дійшли до нас у стародавніх літописах.

Згадки про «Ізюмську сакму» є в письмових джерелах 1571 року.

Перші писемні згадки з назвою Ізюм по рокам можна визначити такі:

 1571 рік – Кінні роз’їзди , сторожа.                                                                                          

 ?    рік – Звіринець, мисливський двір                                                                                                             

 1639 рік -  Городок Ізюм                                                                                                                           

 1650 рік -  Ізюмський окоп                                                                                                                               

 1663 рік -  Фортеця Якова Чернігівця                                                                              

 1681 рік -  Фортеця Григорія Донця Захаржевського.

В 1637 році  цар Михайло Федорович наказує будувати «острожкі жілиє» на Ізюмському шляху біля Ізюмського кургану.  (Филарет Д.Г.Гумілевський). Коли саме почалось будівництво, проживання людей на цій території, на сьогодні  немає достеменних відомостей, а історія це опис подій про те, що дізналися, що досліджено.

Назва Ізюм існувала раніше. Ми можемо припускати, що тут проживали люди, але тільки в 1639 році з’являється перша писемна згадка про «городок  Ізюм», вказуючи на місце проживання людей.    

За стандартами ЮНЕСКО початком населенного пункту вважається той час, коли на якомусь місці будується перший об’єкт, або згадується. і там існує постійне, безперебійне проживання починаючи хоча б однієї особи. На сьогодні це визнана дата заснування міста Ізюм. Щоб остаточно виключити різні тлумачення про рік заснування, Постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 26 липня 2001 року чітко зафіксовано: «Дата заснування міста Ізюм 1639 рік». Перша церква в Ізюмі Покровська, її історія йдеться від часів Київської метрополії.  Перші писемні згадки  датуються 1653 роком. Очевидно вона була побудована значно раніше, але відомості на те, відсутні. При побудові послідуючої фортеці в 1681 році на правому березі Донця (на лівому березі діяла  фортеця  Якова Чернігівця).  Покровську церкву з лівого берега  перенесли і поставили майже в центрі нової фортеці. Після декількох її перенесень і перебудов проіснувала до 1941 року. Її знищив ізюмський винищувальний батальйон радянської армії. Руїни храму ще й сьогодні залишаються на центральному міському цвинтарі.  

Як першу найдавнішу видатну історичну  особистість  можна вважати виборного полковника Якова Чернігівця.  Це була найколоритніша  фігура в слобідських полках 60-70-х років ХVII ст. Цей діяч був вагомим і в Гетьманщині. В 1663 році, з козаками переселенцями, прибуває на Слобожанщину де засновує декілька населених пунктів. Під його керівництвом в Ізюмі, на лівому березі Донця, була побудована фортеця. В 1677 році Якова Чернігівця усунуто з посади. Контрольована ним територія ввійшли до складу  Харківського полку, під протекцію полковника Григорія Єрофійовича Донець-Захаржевського.

Для укріплення захисної лінії Московії від набігів татар, згідно  царського указу,  в 1681 році була побудована фортеця на правому березі Донця. Керував будівництвом наказний полковник Григорій Захаржевський. 

В записах значиться, якщо в 1679 році в фортеці Якова Чернігівця налічувалось 246 козаків, то в новій фортеці на правому березі Донця, в 1682 році, було всього 300 козаків. Захаржевському наказувалось приймати переселенців тільки «неслуживих черкас» тобто українців, при забороні  поселяти великоросійських поселенців.  Значна частина черкас (українців) ще довгий час залишалась на лівому березі Сіверського Донця. На правий бік перейшли юлижче до 1700 року. Ізюм з початку української стихійної колонізації земель та планової московської, заселявся і розбудовувався виключно вихідцями з України. Під керівництвом Захаржевського будувалась фортеця «город большой». Це була фортифікаційна споруда великої площі,  до речі, в ній не було жилих приміщень понад 90 років з дня побудови. Так описує фортецю академік Російської Академії Наук И.Гільденштедт в 1774 році.  Тож словосполучення «город большой» використовувалось не в розумінні міста, а розумінні огорожі.

Перехід на правий бік Дінця до підніжжя гори Крем'янець, що омивається Дінцем з трьох боків, вдалий рельєф місцевості, вигідне географічне та стратегічне положення – послужило  швидкому перетворенню Ізюму в центр краю. В 1685 році з Харківського полку виділився окремий Ізюмський полк.  Його першим полковником став Костянтин Григорович Захаржевський.  Ізюм стає полковим містом – центром Ізюмського слобідського козацького полку, якому підпорядковувались 13 навколишніх міст та слобод.  На початку ХVІІІ століття Ізюм вважався  найбагатолюднішим містом Слобідської України.  Навколо фортеці почали виникати пригородні слободи, які тоді називали форштадтами. Так виникли Піски, Попівка, Гончарівка та інші, що згодом злилися з містом, зберігши свої назви як райони міста до нашого часу. Розвитку міста сприяло і те, що воно стояло на торговому шляху з Слобожанщини на Дон.

Ізюмська фортеця стала не тільки перепоною для набігів татар, а й грозою для запоріжців. На південь від Ізюмської лінії проживали вільні переселенці та козаки з Запоріжжя. Слобідським козакам Ізюмського полку довелося воювати з своїми ж побратимами. На рахунку династії Захаржевських та їх послідовників: знищення Барвінківської стінки,  адміністративно-територіальної одиниці Запорізької Січі,  придушення Булавінського повстання проти звільнення України від Московщини.  В Полтавській битві Ізюмський полк не підтримав Мазепу в його боротьбі проти Петра І, а виступив на боці Московії. Ізюмським полком була знищена Барвінківська паланка Запорізької Січі.  Козаків втікачів,  Ізюмського полку, які не хотіли воювати проти своїх побратимів українців  відловлювали, повертали в полк і привселюдно страчували. Саме існування фортеці посіяло розбрат та пролиття  крові українців. Це неповний перелік багатьох злодіянь промосковського Ізюмського полку,  проти українців. Початкові, декларовані добрі наміри побудови фортеці обернулися в нищення української нації. 

З залишків фортеці сьогодні можна розгледіти частини контуру Цареборисівського бастіону. Вулицю Забольничну навкоси розрізає північну стіну фортеці «Малого города». На залишках земляних валів ще й сьогодні росте  дереза китайська (Lycium chinense). В народі називають просто Люція. Це найкращий природній захисник схилів від руйнацій.

В Ізюмі неодноразово бував Петро Перший I. На знак перемоги російського війська у Полтавській битві, і за вірну службу українських слобідських козаків, Російській імперії, (за зраду Україні) він подарував Ізюмському Преображенському собору напрестольне Євангеліє в срібному окладі з позолотою, яке й досі зберігається в Ізюмському краєзнавчому музеї 

Ізюмський полк з 1765 р. — гусарський, брав участь майже у всіх військових кампаніях: Північній війні, російсько-турецьких війнах, штурмував Очаків, Бендери, Ізмаїл, бився під Бородино, вступав переможцем у столицю Франції.

Телевежа в Ізюмі

З 1765 року, після ліквідації на Слобожанщині полкового пристрою, територія полку була перетворена в Ізюмську провінцію Слобідської-Української губернії. З утворенням Харківського намісництва в 1780 році Ізюм став повітовим центром.

У 1911 році було відкрито станцію Ізюм на Північно-Донецькій залізниці, яка зв'язала Харків з Донбасом. У 1915 році німецькою фірмою «Карл Брандт» були побудовані Головні Ізюмські залізничні майстерні (з 1929 р. — паровозоремонтний, а з 1961 року — тепловозоремонтний завод).

В 1916 році згідно з розпорядженням царя Миколи ІІ було розпочато в місті будівництво першого в країні заводу оптичного скла.

Початок ХХ століття приніс на Ізюмщину потрясіння.  З 1917 по 1921 роки влада змінювалася дев’ять разів:

- Влада царя Миколи ІІ

- Влада тимчасового уряду

- Центральна Рада УНР

- Влада російських більшовиків

- Влада Гетьмана Скоропадського

- Директорія УНР (С.Петлюра)

- Влада російських більшовиків

- Біла (Добровольча) армія

- Влада російських більшовиків

Притому не беручи до уваги захоплення міста на декілька днів українською повстанською армією Батька Махна.  З 1920 по 1922 рік до остаточній окупації Ізюмщини російською армією, радянська влада  на місцях існувала епізодично,  бо продовжувався  шалений народний опір проти грабіжницької влади російських окупантів. Найбільший загін українського повстанського опору на Ізюмщині був під проводом  Григорія Савонова.  Його боротьба з продзагонами дала можливість  пережити багатьом  ізюмцям перший штучний голод  1921 року. Вражає величезна кількість каральних військ кинута в 1921 році проти повстанців на Ізюмщині.

Поступово край повертався до мирного життя. На початок 1922 року народний опір був повністю придушеним російською армією. Президія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету 15 березня 1922 року нагородила Ізюмський повіт орденом Трудового Червоного Прапора. В документі значиться «за успішну господарчу роботу».

Вже за радянські часи 1923 році вже було розпочато виробництво, що поклало початок розвитку всієї галузі оптичного скловаріння СРСР.

В 1923 році Ізюм став центром округу, до складу якого крім Ізюмського входило ще кілька районів Харківської області. З 1932 року Ізюм входить до складу Харківської області, як місто обласного підпорядкування.

Штучний голод 1932 -33 років не оминув Ізюмщину.  Як німі свідки чорних років залишилися могили  неподалік осель, бо  знесиленим родичам важко було доправляти небіжчиків на цвинтар край села. В секретному звіті  того часу значиться, що в районі в травні місяці 33-го  від голоду померло більше 1000 чоловік. Підписали секретар райпаркому Бойченко та інші представники Радянської влади.

З вересня 1941 року по червень 1942 року лінія фронту поділяла район навпіл. Червона армія понесла значні втрати особового складу та військової техніки. В полон попало понад 240 тисяч червоноармійців. Заводи Ізюму були евакуйовані на схід. Заводські цехи, будівлі міста, міст через Донець були підірвані відступаючою червоною армією.

З 23 червня 1942 року по 5 лютого 1943 року місто перебувало в окупації. За короткий термін німецькі завойовники збудували новий міст, завезли устаткування на паровозоремонтний завод. Відступаючи німецькі війська не встигли евакуювати своє устаткування та підірвати міст (понад 60 років прослужив цей міст, в народі називався  - «дерев’яний міст» та устаткування на заводі).  Вранці 5 лютого 1943 року зусиллями 267 стрілецької дивізії 6-ї армії Ізюм був звільнений від фашистських загарбників. Однак подальший наступ радянських військ був зупинений. Німецькі війська відступали до своїх старих вигідних позицій де в 1942 році отримали перемогу. До вересня 1943 року Ізюмський район знову був поділений навпіл. Лінія фронту проходила в районі села Кам’янка та по річці Сіверський Донець. Після завершення військової операції на Курській дузі, починаються бої за остаточне звільнення Ізюмщини від окупантів. Останній населений пункт нашого краю був звільнений 10 вересня 1943 року.

Хоробро воювали ізюмці на фронтах Другої світової війни.  Груди багатьох прикрасили ордена і медалі. Дванадцять ізюмчан удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а А.К.Недбайло удостоєний цього звання двічі. Ізюмці свято шанують ветеранів війни, завжди пам'ятають про полеглих воїнів-визволителів. Світлій пам'яті тих, хто воював на ізюмській землі, присвячений величний меморіал слави на горі Крем'янець. Площа меморіалу 7,5 гектарів. На його території знаходиться пам'ятник "Скорботна мати" та могила Невідомого солдата. На центральній алеї, яка веде до меморіалу, встановлена військова техніка періоду Другої світової війни. Вінцем меморіалу є площа Пам’яті. Тут, біля Вічного вогню, проходять найбільш урочисті міські свята. Меморіальний комплекс на горі Крем'янець споруджений у 1985 році до 40-річчя закінченням Другої світової війни.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 травня 1985 року місто Ізюм нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеню.

30 вересня 2014 року на території тепловозоремонтного заводу невідомими було повалено пам'ятник Леніну[2][3].

Економіка[ред.ред. код]

Транспорт[ред.ред. код]

Ізюмський вокзал, вигляд з перону

Місто є одним з найважливіших транспортних центрів Харківщини.

Автомобільний транспорт[ред.ред. код]

Автомобільний транспорт презентований міським автобусом.

Через місто проходить міжнародна автотраса E40 (в межах України траси міжнародного значення М11, М06 та М03), яка сполучає французьке місто Кале та Казахське Ріддер на кордоні з Китаєм. В межах України траса проходить через такі міста, як Львів, Рівне, Житомир, Київ, Полтава, Харків, Луганськ.

Міська автостанція обслуговує багато міжміських та приміських маршрутів. Прямими міжміськими рейсам Ізюм пов'язаний з Донецьком, Куп'янськом, Лозовою, Харковом. Транзитні маршрути пов'язують місто з Барвінковим, Волгоградом, Дніпропетровськом, Києвом, Костянтинівкою, Краматорськом, Красним Лучом, Краснодоном, Курськом, Лебедином, Луганськом, Полтавою, Ростовом, Свердловськом, Слов'янськом, Сніжним, Старим Осколом, Стахановим, Сумами, Торезом, Трускавцем.

Визначні пам'ятки[ред.ред. код]

Персоналії[ред.ред. код]

Ізюм — батьківщина художника Сергія Івановича Васильківського (18541917), який у картинах поетично оспівав Слобідську Україну. Могила Васильківського — в Молодіжному парку в Харкові.

25 лютого 1921 в Ізюмі народився український поет, дитячий письменник Олександр Іванович Саєнко.

З 1923 по 1926 рік в місті мешкав полковник Армії УНР, начальник канцелярії Генерального штабу УНР Порфирій Андрійович Бучек.

В місті Ізюм навчався в гімназії нарком освіти УРСР Микола Олексійович Скрипник

17 січня 2007 в Ізюмській районній лікарні помер український політик Євген Петрович Кушнарьов[4].

Мікрорайони та інші місцевості[ред.ред. код]

Офіційного поділу в Ізюмі немає, але місцеві мешканці виділяють кілька районів міста

  • Веприцький хутір. Розташований на півдні міста. Приватний сектор, аграрний ліцей № 61.
  • 1-й мікрорайон. У народі — «ІЗОС» (Ізюмський завод оптичного скла). Найстаріший мікрорайон міста, розташований між ІКПЗ і другим мікрорайоном. Забудований переважно в 1930-60-х роках триповерховими будівлями.
  • 2-й мікрорайон. У народі — «Жовтик». Найбільший мікрорайон Ізюма. Розташований між 1-им мікрорайоном і центральним ринком. Забудований в 1970-90-х роках, в основному п'яти- і дев'ятиповерховими будинками.
  • Центр. У народі — «Місто» (центральна частина міста).
  • Пам'ятник (Гончарівка). Це приватний сектор. Де розташовані Сільгосптехніка, Держлісгосп, Тубдиспансер.
  • Нафтовик (за назвою Ізюмської нафтогазорозвідувальної експедиції ІНГРЕ). Це приватний сектор, а також одна п'ятиповерхівка. Де розташовані Комунгосп, РЕЗ, Пожежна частина, ЗСШ № 6.
  • Поворітка. Район розташований при в'їзді в Ізюм по Харківській трасі, з боку Харкова. Має торговий комплекс де зупиняються далекобійники.
  • Піски. Великий район, представлений переважно одноповерховою приватною забудовою, (одна 5-поверхівка і 4-поверхівка).
  • Майдан Революції. Невелика північна частина міста.
  • Островського (Локомотив). На північно-східній частині міста.
  • Залізничний вокзал. Розташований на північному сході міста. Забудований п'яти- і двоповерховими будинками, а також приватним сектором. На території району є Ізюмський тепловозоремотний завод, Залізничний ринок, Ізюмська дистанція колії Південної залізниці та залізничний вокзал, професійно-технічний ліцей № 24 і школа № 12.
  • Бараки. Північний схід від залізничного вокзалу. Представлений в основному приватним сектором, а також дев'яти- і п'ятиповерховими будинками. На території району розташований Ізюмський хлібозавод.
  • ІОМЗ. Східна частина міста від залізничного вокзалу. Дев'яти- і п'ятиповерхові будинки, а також приватний сектор. У цьому районі розташовані Оптичний ринок, рештки ІОМЗ, Паливний склад.
  • Сонячна. Крайня частина міста, розташована на околиці ІОМЗ. Тут є оптичний інститут.
  • Верхнє селище — приватний сектор вище ІОМЗ. Посередині розташована ЗОШ № 11.
  • Нижнє селище (у народі Гнидівка) — в районі річки Сухий Ізюмець.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]