Імунна система
| Імунна система | |
|---|---|
 | |
| Ідентифікатори | |
| MeSH | D007107  |
| FMA | 9825 |
| Анатомічна термінологія | |
Іму́нна систе́ма — сукупність органів, тканин, клітин, які забезпечують захист організму від чужорідних агентів; система організму, яка контролює сталість клітинного і гуморального складу організму.
Знищенню імунною системою підлягає генетично чужорідне: молекули інших організмів, мікробні клітини, молекули, до яких утворюються антитіла, а також, пошкоджені клітини власного організму; крім того, імунна система може реагувати на власні клітини та тканини, що мають пошкодження або злоякісно трансформовані.
Дисфункція імунної системи може спричинити аутоімунні захворювання, запальні захворювання та рак. Імунодефіцит виникає, коли імунна система є менш активною, ніж зазвичай, що призводить до рецидивуючих та небезпечних для життя інфекцій.[1] У людей імунодефіцит може бути результатом генетичного захворювання, такого як важкий комбінований імунодефіцит[en], набутих захворювань, таких як ВІЛ / СНІД, або застосування імуносупресивних препаратів. Аутоімунітет виникає в результаті гіперактивності імунної системи, яка атакує нормальні тканини, як якщо б вони були чужорідними організмами. До поширених аутоімунних захворювань належать тиреоїдит Хашимото, ревматоїдний артрит, цукровий діабет 1 типу та системний червоний вовчак. Імунологія охоплює вивчення всіх аспектів імунної системи.
Функціонування імунної системи вивчає наука імунологія.
Перші відомі записи існування імунітету датуються 430 роком до н. е., коли в Афінах вирувала епідемія чуми. Фукідід помітив, що люди, які перехворіли на чуму під час попереднього спалаху, можуть доглядати за хворими, не хворіючи повторно.[2] У X столітті перський лікар Абу Бакр Мухаммад ар-Разі вперше ввів уявлення про адаптивний імунітет і описав захисну дію перенесеної віспи проти повторного захворювання.[3] Хоча в його поданні імунітет полягав у виділенні «надлишків вологи» з кров'ю під час першого захворювання, завдяки чому запобігається повторне захворювання, теорія ар-Разі змогла пояснити деякі спостереження щодо віспи, що були на той момент.[4]
У 1796 році англійський сільський лікар Едвард Дженнер (1749—1823) розробив спосіб штучної імунізації проти натуральної віспи шляхом зараження людини коров'ячою віспою.
У XVIII столітті П'єр Луї де Мопертюї провів серію експериментів з отрутою скорпіона і виявив, що деякі собаки та миші були стійкі до його дії.[5] Подальший розвиток уявлення про імунітет отримало завдяки Луї Пастеру, який розробив принципи вакцинації та мікробну теорію хвороб.[6] Пастер виявив, що імунізація курей старою холерною культурою створює у них стійкість до зараження високовірулентним збудником курячої холери і сформулював основний принцип створення вакцин, а також отримав їх проти сибірки і сказу. Теорія Пастера суперечила уявленням того часу про захворювання, зокрема, широко поширеній теорії міазмів. Уявлення Пастера підтвердив у 1891 році Роберт Кох, який у 1905 році отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини за встановлення мікробної причини інфекційних хвороб.[7] Роль вірусів у захворюваннях людини була показана в 1901 році, коли Уолтер Рід відкрив вірус жовтої лихоманки.[8]
Імунологія бурхливо розвивалася наприкінці ХІХ століття. У той час інтенсивно вивчалися клітинні та гуморальні основи імунітету.[9] Особливо важливим був внесок Пауля Ерліха, який запропонував теорію бічних ланцюгів[en] для пояснення специфічності взаємодії антиген-антитіло. Наприкінці XIX і на початку XX століть відбувалося протистояння клітинної та гуморальної теорій імунітету. Клітинну теорію відстоював Ілля Мечников, який відкрив здатність імунних клітин до фагоцитозу (1882). Прихильники гуморальної теорії імунітету, серед яких були Пауль Ерліх та Еміль Адольф фон Берінг, стверджували, що компоненти імунітету є вільними молекулами, розчиненими у рідинах організму, а не спеціалізовані клітини. За свої роботи у вивченні механізмів гуморального імунітету Ерліх був удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини у 1908 році, яку він розділив із Мечниковим.[10]
У 1900 році австрійський імунолог Карл Ландштейнер зробив відкриття груп крові AB0 людини.[11] Він створив основу вчення про тканинні ізоантигени.
У 1950-х роках Френк Макфарлейн Бернет сформулював теорію клональної селекції в імунній системі.[12] Згідно Бернету, запуск імунної відповіді заснований на розрізненні «свого» (компонентів здорового організму, що не запускають імунну відповідь) і «чужого» (патогенів та трансплантатів, які активують імунну відповідь).[13] Теорія Бернета була надалі перетворена відповідно до нових відкриттів, що стосуються головного комплексу гістосумісності та його участі у двокроковій активації T-клітин.[14]
- центральні (кістковий мозок і тимус)
- периферійні (селезінка, лімфатичні вузли та інші накопичення лімфоїдних тканин)
- лейкоцити (спеціальні клітини імунної системи):
- лімфоцити (Т-лімфоцити, В-лімфоцити, Нормальні кілери)
- фагоцити (макрофаги, еозинофіли, нейтрофіли, базофіли, дендритні клітини, мікроглії, купферовські клітини)
- допоміжні клітини (мастоцити, тромбоцити)
Клітини імунної системи, на які покладені ключові функції щодо здійснення набутого імунітету, належать до лімфоцитів, які є підтипом лейкоцитів. Велика частина лімфоцитів відповідає за специфічний набутий імунітет, оскільки можуть розпізнавати збудників інфекції всередині або поза клітинами, в тканинах або в крові.
Основними типами лімфоцитів є B-лімфоцити та T-лімфоцити, які формуються з плюріпотентних гемопоетичних стовбурових клітин; у дорослої людини вони утворюються в кістковому мозку, а T-лімфоцити додатково проходять частину етапів диференціювання в тимусі. B-клітини відповідають за гуморальну ланку набутого імунітету, тобто виробляють антитіло, в той час як T-клітини є основою клітинної ланки специфічної імунної відповіді.
На етапі розвитку лімфоцити поділяються на групи, здатні виконувати ту чи іншу функцію захисту. Існують різні види лімфоцитів. Зокрема, за морфологічними ознаками їх поділяють на малі лімфоцити та великі гранулярні лімфоцити (ВГЛ). За структурою зовнішніх рецепторів серед лімфоцитів виділяють, зокрема, B-лімфоцити та T-лімфоцити.
Як B-, так і T-клітини несуть на своїй поверхні рецепторні молекули, які розпізнають специфічні мішені. Рецептори являють собою як би «дзеркальний відбиток» певної частини чужорідної молекули, здатний приєднуватися до неї. При цьому одна клітина може містити рецептори тільки для одного виду антигенів.
T-клітини розпізнають чужорідні («не-свої») мішені, такі як патогенні мікроорганізми, тільки після того, як антигени (специфічні молекули чужорідного тіла) будуть оброблені та презентовані в поєднанні з власною молекулою головного комплексу гістосумісності (англ. main histocompatibility complex, MHC). Серед T-клітин розрізняють ряд підтипів, зокрема, Т-кілери, Т-хелпери та регуляторні Т-клітини.
T-кілери розпізнають тільки антигени, які об'єднані з молекулами головного комплексу гістосумісності I класу, у той час як T-хелпери розпізнають тільки антигени, розташовані на поверхні клітин в поєднанні з молекулами головного комплексу гістосумісності II класу. Ця різниця у презентації антигену відображає різні ролі зазначених двох типів T-клітин. Іншим, менш поширеним підтипом T-клітин, є γδ T-клітини, які розпізнають незмінені антигени, не пов'язані з рецепторами головного комплексу гістосумісності[15].
У T-лімфоцитів коло завдань достатньо широке. Частина з них — регуляція набутого імунітету за допомогою спеціальних білків (зокрема, цитокінів), активація B-лімфоцитів для утворення антитіл, а також регуляція активації фагоцитів для ефективнішого руйнування мікроорганізмів. Цю задачу виконує група T-хелперів. За руйнування власних клітин організму шляхом виділення цитотоксичних факторів при безпосередньому контакті відповідають T-кілери, які діють специфічно.
На відміну від T-клітин, B-клітини не потребують обробки антигену та експресії його на поверхні клітини. Їх рецептори до антигену є фіксовані на поверхні B-клітини антитілоподібні білки. Кожна лінія B-клітин, що пройшла диференціювання, експресує унікальне тільки для неї антитіло, і ніяке інше. Таким чином, повний набір антигенних рецепторів всіх B-клітин організму представляє всі антитіла, які організм може виробляти. Функція B-лімфоцитів полягає насамперед у виробленні антитіл — гуморального субстрату специфічного імунітету —, дія яких спрямована насамперед проти позаклітинних збудників.
Крім того, існують лімфоцити, які не специфічно проявляють цитотоксичність — природні кілери.
Т-кілери являють собою підгрупу T-клітин, функцією яких є руйнування власних клітин організму, інфікованих вірусами або іншими патогенними внутрішньоклітинними мікроорганізмами[16], або клітин, які пошкоджені або невірно функціонують (наприклад, пухлинні клітини). Як і B-клітини, кожна конкретна лінія T-клітин розпізнає тільки один антиген. T-кілери активуються при з'єднанні своїм T-клітинним рецептором (ТКР) зі специфічним антигеном в комплексі з рецептором головного комплексу гістосумісності I класу іншої клітини. Розпізнавання цього комплексу рецептора гістосумісності з антигеном здійснюється за участю розташованого на поверхні T-клітини допоміжного рецептора CD8. У лабораторних умовах T-клітини зазвичай виявляють саме по експресії CD8. Після активації T-клітина переміщується по організму в пошуках клітин, на яких білок I класу головного комплексу гістосумісності містить послідовність потрібного антигену. При контакті активованого T-кілера з такими клітинами він виділяє токсини, що утворюють отвори в цитоплазматичній мембрані клітин-мішеней, в результаті іони, вода та токсин вільно переміщуються в клітку-мішень та з неї: клітина-мішень гине[17]. Руйнування власних клітин T-кілерами важливо, зокрема, для запобігання розмноженню вірусів. Активація T-кілерів жорстко управляється та "зазвичай вимагає дуже сильного сигналу активації від комплексу білка гістосумісності з антигеном, або додаткової активації факторами T-хелперів[17].
Т-хелпери регулюють реакції як вродженого, так і набутого імунітету, і дозволяють визначати тип відповіді, який організм зробить на конкретний чужорідний матеріал[18][19]. Ці клітини не виявляють цитотоксичності та не беруть участь у знищенні інфікованих клітин або безпосередньо збудників. Замість цього, вони керують імунною відповіддю, спрямовуючи інші клітини на виконання цих завдань.
T-хелпери експресують T-клітинні рецептори (ТКР), які розпізнають антигени, пов'язані з молекулами II класу головного комплексу гістосумісності. Комплекс молекули головного комплексу гістосумісності з антигеном також розпізнається корецептором клітин-хелперів CD4, який привертає внутрішньоклітинні молекули T-клітини (наприклад, LCK), відповідальні за активацію T-клітини. T-хелпери мають меншу чутливість до комплексу молекули головного комплексу гістосумісності та антигену, ніж T-кілери, тобто для активації T-хелперів потрібне зв'язування набагато більшої кількості його рецепторів (близько 200—300) з комплексом молекули гістосумісності та антигену, в той час як T-кілери можуть бути активовані після зв'язування з одним таким комплексом. Активація T-хелперів також вимагає тривалішого контакту з антиген-презентируючою клітиною[20]. Активація T-хелперів призводить до вивільнення ними цитокінів, які впливають на активність багатьох видів клітин. Цитокінові сигнали, створювані T-хелперами, посилюють бактерицидну функцію макрофагів та активність T-кілерів[21]. Крім того, активація T-хелперів викликає зміни в експресії молекул на поверхні T-клітини, зокрема ліганду CD40 (також відомого під позначенням CD154), що створює додаткові стимулюючі сигнали, зазвичай необхідні для активації вироблення антитіл B-клітинами[22].
5-10 % T-клітин несуть на своїй поверхні ТКРгамма-дельта та позначаються як γδ T-клітини.
В-клітини становлять 5-15 % циркулюючих лімфоцитів та характеризуються поверхневими імуноглобулінами, вбудованими в клітинну мембрану та виконують функцію специфічного антигенного рецептора. Цей рецептор, специфічний лише для певного антигену, називається антитілом. Антиген, зв'язуючись з відповідним антитілом на поверхні В-клітини, індукує проліферацію та диференціювання В-клітини до плазматичних клітин та клітин пам'яті, специфічність яких така ж, як і специфічність вихідної В-клітини. Плазматичні клітини секретують велику кількість антитіл у вигляді розчинних молекул, які розпізнають вихідний антиген. Секретовані антитіла мають ту ж специфічність, що й відповідний В-клітинний рецептор.
Імунна система розпізнає чужорідні речовини, нейтралізує їх і «запам'ятовує» свою відповідь, щоб відтворити її при зіткненні з аналогічним антигеном. До компетенції імунної системи відносять і знищення клітин і білків власного організму, що виникають при нормальному, фізіологічному функціонуванні організму в екстремальних умовах — при травмах. В будь-якому стані організму імунна система постійно працює, хоч і з різним ступенем активності.
| Вроджений імунітет | Набутий імунітет |
|---|---|
| Реакція неспецифічна | Специфічна реакція, прив'язана до чужорідного антигену |
| Зіткнення з інфекцією призводить до негайної максимальної реакції | Між контактом з інфекцією і максимальною відповіддю латентний період |
| Клітинні і гуморальні ланки | Клітинні і гуморальні ланки |
| Не має імунологічної пам'яті | Зіткнення з чужорідним агентом призводить до імунологічної пам'яті |
| Виявляється практично у всіх форм життя | Виявлено тільки у деяких організмів |
Система набутого імунітету з'явилася в ході еволюції нижчих хребетних. Вона забезпечує інтенсивнішу імунну відповідь, а також імунологічну пам'ять, завдяки якій кожний чужорідний мікроорганізм або чужорідна молекула «запам'ятовується» за унікальними для нього антигенами[23]. Система набутого імунітету антигеноспецифічна та вимагає розпізнавання специфічних антигенів в процесі, що має назву презентація антигена. Специфічність антигену дозволяє здійснювати реакції, які призначені конкретним мікроорганізмам або інфікованим ними клітинам. Здатність до здійснення таких вузьконаправлених реакцій підтримується в організмі «клітинами пам'яті». Якщо макроорганізм інфікується мікроорганізмом більше одного разу, ці специфічні клітини пам'яті використовуються для швидкого знищення такого мікроорганізму.
Імунодефіцити (ІДС) — це порушення імунологічної реактивності, які зумовлені випаданням одного або декількох компонентів імунного апарату або тісно взаємодіючих з ним неспецифічних факторів.
Автоімунні процеси — це значною мірою хронічні явища, які призводять до довготривалого пошкодження тканин. Це пов'язано в першу чергу з тим, що автоімунна реакція постійно підтримується тканинними антигенами.
Гіперчутливість — це термін, використовуваний для позначення імунної відповіді, яка протікає в агравірованій і неадекватній формі, в результаті чого відбувається пошкодження тканин.
Алергія є передумовою виникнення патологічного імунологічного процесу. Алергени — речовини, які спричиняють алергічні реакції. Є зовнішні алергени (екзоалергени): харчові продукти, хімічні речовини, лікарські препарати, запахи). Внутрішні алергени (ендоалергени) — це власні тканини організму переважно з видозміненими властивостями, що виникають внаслідок утворення токсичних речовин при патологічних процесах (опіки чи обмороження, дія отруйних речовин, укуси бджіл, іонізуюча радіація).
- ↑ O'Byrne, K. J.; Dalgleish, A. G. (17 серпня 2001). Chronic immune activation and inflammation as the cause of malignancy. British Journal of Cancer. 85 (4): 473—483. doi:10.1054/bjoc.2001.1943. ISSN 0007-0920. PMC 2364095. PMID 11506482.
- ↑ PMID 9539938 (PMID 9539938)
Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота. - ↑ PMID 15530829 (PMID 15530829)
Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота. - ↑ Silverstein, Arthur M.[en]. A History of Immunology. — Academic Press, 1989. — С. 6—7. — ISBN 978-0-08-092583-7.
- ↑ Ostoya, P. (1954). Maupertuis et la biologie. Revue d'histoire des sciences et de leurs applications (фр.). 7 (1): 60—78. doi:10.3406/rhs.1954.3379. ISSN 0048-7996.
- ↑ PMID 15812490 (PMID 15812490)
Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота. - ↑ The Nobel Prize in Physiology or Medicine 1905. Nobelprize.org. Accessed 8 January 2009. Архів оригіналу за 10 грудня 2006. Процитовано 30 березня 2020.
- ↑ Major Walter Reed, Medical Corps, U.S. Army. Walter Reed Army Medical Center. Accessed 8 January 2007. Архів оригіналу за 23 жовтня 2007. Процитовано 30 березня 2020.
- ↑ Metchnikoff, Elie; Translated by F.G. Binnie. Immunity in Infective Diseases. — Cambridge University Press, 1905.. — «history of humoral immunity.».
- ↑ The Nobel Prize in Physiology or Medicine 1908. Nobelprize.org Accessed 8 January 2007. Архів оригіналу за 19 лютого 2007. Процитовано 30 березня 2020.
- ↑ Доля по групі крові - ПСИХОЛОГІС. psychologis.com.ua. Архів оригіналу за 8 серпня 2016. Процитовано 25 серпня 2025.
- ↑ Burnet F. M. The Clonal Selection Theory of Acquired Immunity. — Cambridge : Cambridge University Press, 1959.
- ↑ Burnet F. M. Cellular Immunology: Self and Notself. — Cambridge : Cambridge University Press, 1969.
- ↑ PMID 4194660 (PMID 4194660)
Бібліографічний опис з'явиться автоматично через деякий час. Ви можете підставити цитату власноруч або використовуючи бота. - ↑ Holtmeier W, Kabelitz D. gammadelta T cells link innate and adaptive immune responses. Chem Immunol Allergy. 86: 151—83. PMID 15976493.
- ↑ Harty J, Tvinnereim A, White D. CD8+ T cell effector mechanisms in resistance to infection. Annu Rev Immunol. 18: 275—308. PMID 10837060.
- ↑ а б Radoja S, Frey A, Vukmanovic S (2006). T-cell receptor signaling events triggering granule exocytosis. Crit Rev Immunol. 26 (3): 265—90. PMID 16928189.
- ↑ Abbas A, Murphy K, Sher A (1996). Functional diversity of helper T lymphocytes. Nature. 383 (6603): 787—93. PMID 8893001.
- ↑ McHeyzer-Williams L, Malherbe L, McHeyzer-Williams M. Helper T cell-regulated B cell immunity. Curr Top Microbiol Immunol. 311: 59—83. PMID 17048705.
- ↑ Kovacs B, Maus M, Riley J, Derimanov G, Koretzky G, June C, Finkel T (2002). Human CD8+ T cells do not require the polarization of lipid rafts for activation and proliferation. Proc Natl Acad Sci U S A. 99 (23): 15006—11. PMID 12419850.
{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) - ↑ Alberts, Bruce; Alexander Johnson, Julian Lewis, Martin Raff, Keith Roberts, and Peter Walters (2002). Molecular Biology of the Cell; Fourth Edition. New York and London: Garland Science. ISBN 0-8153-3218-1. Архів оригіналу за 3 жовтня 2009. Процитовано 23 травня 2012.
- ↑ Grewal I, Flavell R. CD40 and CD154 in cell-mediated immunity. Annu Rev Immunol. 16: 111—35. PMID 9597126.
- ↑ Pancer Z, Cooper M. The evolution of adaptive immunity. Annu Rev Immunol. 24: 497—518. PMID 16551257.
- Ройт А., Брестофф Дж., Мейл Д. «Иммунология» / Пер. с англ. — М.: «Мир», 2000. — 592 с. (рос.)
- Иммунная система: центральные и периферические органы [Архівовано 19 листопада 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
- Клетки, осуществляющие иммунный ответ: введение [Архівовано 4 грудня 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | Велика данська енциклопедія · Енциклопедія сучасної України · Латвійська національна енциклопедія · Шведська національна енциклопедія · BabelNet · Brockhaus Enzyklopädie · Brockhaus Enzyklopädie · Encyclopédie Larousse · Encyclopedia Treccani · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Encyclopædia Universalis · Encyclopædia Universalis · Klexikon |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
