Іногородці
Іногородці — офіційна назва в Московському царстві, згодом в Російській імперії тих підданих, які, не будучи приписаними до козацького стану (див. Козацтво), мешкали на території козацьких військ чи то постійно, як квартиранти і домовласники, чи то тимчасово, як захожі робітники, що прибули сюди на літні заробітки. Указ імператора Олександра II від 1867 «О дозволении русским подданным невойскового сословия селиться и приобретать собственность в землях казачьих войск…» сприяв масовому припливу мігрантів на козацькі землі. Так, на Кубані 1861 іногородців зареєстровано 5243, а 1873 — вже 250 000 осіб. Згідно з переписом населення 1897, кубанське козацтво налічувало 787 194 особи, що становило 41 % всього населення Кубанської обл. Приблизно таке ж співвідношення зберігалося до 1917.
Невійськове населення козацьких земель влада поділяла на три категорії:
1) Іногородці, які мають осілість;
2) Іногородці, які не мають осілості;
3) Іногородці, які є корінними мешканцями відповідних земель.
Іногородці переважно жили в містах, а козаки — в станицях. Взаємовідносини між козаками та іногородцями були вельми складними і напруженими, останнє з усією трагічністю проявилося після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 та під час громадянської війни 1918–20.
Див. також[ред. | ред. код]
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Петренко Є. Д. Іногородці [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.