Інтрада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Інтрада (італ. Intrada, італ. Entrata, ісп. Entrada, фр. Entrée; англ. Entry; букв. Вступ) — музичний термін: назва для інтродукцій середньовіччя. Це невелика інструментальна музична п'єса, яка служить вступом до урочистої церемонії, музичної розваги або музичного твору. Типовим є маршови́й ритм, фанфарний характер мелодики, використання мідних духових інструментів.

Історія[ред. | ред. код]

Інтрада зародилася у 16-му столітті. Найбільшого поширення вона набула в 17 та 18 століттях. Її виконували під час церемоній, які супроводжували урочистості з участю високих персон, вистав, балі́в та турнірів. До 17 ст. інтради писалися виключно для мідних духових та ударних інструментів, а з 1600 р. також і для струнних. У 17 столітті інтрада увійшла як вступна частина до інструментальної барокової сюїти, а також короткої увертюри до опери або симфонічного твору, кантати тощо.

Відомі кілька типів інтрад:

  • інтради типу маршу з фанфарами (до урочистих виходів високих персон), прототипом цього роду інтрад є туш, який виконується в основному трубами;
  • інтради близькі до павани (придворний танець до різних урочистостей), двотактний тип в повільному темпі з використанням поліфонічної техніки;
  • інтради у вигляді швидкого танцю (до танцювальних розваг), як наприклад антре в балеті, (вступна частина па-де-де — вихід на сцену двох танцівників, чи па-де-труа);

Часом інтрада замінювала увертюру в музично-сценічних творах (опера «Алкеста» Крістофа Віллібальда Глюка в італійській редакції, зингшпіль «Бастьєн і Бастьєнна» Моцарта). Інтрада увійшла до інструментального циклу (головним чином завдяки сюїті), де в ряді випадків зберегла функції вступу (Людвіг ван Бетховен, Серенада для фортепіано, скрипки та альта).

У 20 столітті інтрада відродилася у зв'язку з посиленням зацікавлення до старовинних жанрів («Чотири норвезьких враження» Ігоря Стравінського та ін.).[1]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Музыкальный энциклопедический словарь. М. Советская энциклопедия, 1991. С. 215. ISBN 5-85270-033-9 (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]