Інфлянтське воєводство
| |||||||||||||||||||||||||||||||
Інфлянтське воєводство (пол. Województwo inflanckie),[1] або Лівонське воєводство (лит. Livonijos vaivadija), також відоме як Польська Лівонія — самоврядна адміністративно-територіальна одиниця Речі Посполитої від часу створення в 1620 році з Венденського воєводства і до першого поділу Польщі в 1772 році. Інфлянтське воєводство було однією з декількох територій Речі Посполитої, керованою спільно Польщею і Литвою.
Інфлянтське воєводство, або, як ще його називали, Інфлянтське герцогство, на підставі законопроєкту Сейму з 1667 року було меншою частиною завойованого Шведською імперією під час польсько-шведської війни в 1621—1625 рр. Лівонського герцогства, яку вдалося вберегти під владою Речі Посполитої. Місцем перебування Інфлянтського воєводи обрано Динебург (нинішній Даугавпілс).
Назва «Інфлянти» походить від спольщеної форми німецької назви Лівонії — «Ліфляндія». Нині ця область відома як Латгалія у складі Латвійської Республіки.[2]
Зигмунт Глогер у своїй монументальній книзі «Історична географія земель Старої Польщі» наводить такий опис Інфлянтського воєводства:
|
Країна, звана поляками «Інфлянти», латинською мовою «Лівонія», німецькою «Ліфлянд», латиською «Відземе», охоплювала простір у 1092 квадратних миль і межувала на півночі з розміщеною побіля Фінської затоки Естонією (сьогодні Ревельською губернією), на сході з озером Пайпус, Псковською землею і Полоцьким воєводством, на півдні з Курляндією і Семигалією, на заході з Балтійським морем, а власне, тільки Ризькою затокою. Південний кордон Інфлянт від Курляндії, починаючи від литовського міста Друя, утворювала на протяжності близько тридцятьох миль річка Двіна, і тільки район її впадіння в Ризьку затоку по обох берегах цієї річки був інфлянтським. Народ цього краю, особливо на півдні по річці Двіна і її притоці Айвієксте, є відгалуженням литовського і називається латишами. Його мова, хоч як споріднена, однак істотно відрізняється від литовської (так, наприклад, як польська від російської) через стикання латишів із фінами і змішування цих племен у центральних і північних Інфлянтах.
Вищезгадана країна вкупі з Курляндією [...] з тринадцятого століття належала німецькому орденові мечоносців, заснованому під час хрестових походів і поселеному тут для боротьби з ідолопоклонством. Одначе коли супроти трьох могутніх сусідів: Швеції, Московщини і Речі Посполитої, зберегти незалежність цієї прибалтійської країни, позбавленої національної основи, стало дуже важко; коли Естонія, відірвавшись від Інфлянт, підкорилася Швеції; коли розмова імператора Фердинанда I з царем Іваном II успіху не мала — нічого не залишилося Магістрові Готтгардові Кеттлеру та інфлянтським станам, як тільки звернутися по допомогу до польського короля. Кеттлер передав Інфлянти у підданство Сигізмундові Августу добровільно, за згодою міст і лицарства, урочистим актом, довершеним у Вільні 28 листопада 1561 року, забезпечивши собі панування над Курляндією і Семигалією як ленним князівством польської корони. 26 грудня того ж року на Гродненському Сеймі Сигізмунд Август затвердив довічний союз Інфлянт із Литвою, надаючи тим же привілеєм Інфлянтській землі титул князівства і герб [...]. Цей інцидент став надалі приводом до кривавої і довгої боротьби за володіння Інфлянтами між Польщею та царською Москвою, а потім Швецією. [...] З огляду на нечувану жадібність сусідів до Інфлянт, збереження польської влади в цій країні наражало Польщу на безупинні великі війни і навіть попри перемоги Замойського і Ходкевича ставало сумнівним. Тим паче, за Яна Казимира, коли лиха і невдачі зусібіч навалилися на Річ Посполиту, питання унії з Інфлянтами було розв'язано законом сили. Таким чином, Олівський договір 1660 року повернув Польщі лише південну околицю Інфлянт, що містилася між Двіною, Айвієксте і Полоцьким воєводством. Із загальної площі Інфлянт, що становила 1 092 миль², Польща втримала приблизно п'яту частину, що налічувала 209 миль² [...], решту закріпила за собою Швеція. [...] Після поділу Інфлянт за Олівським договором на шведські і польські, останні за дбайливого правління ожили після лихоліть воєн і розквітли від успіхів жителів. [...][3] |
|
- Юрген фон Фаренсбах
- Maciej Demblński
- Krzysztof Słuszka
- Teodor Doenhoff
- Йоахім Тарновський
- Tomasz Sapieha
- Paweł Sapieha
- Mikołaj Korft
- Przecław Leszczyński
- Alexander Morsztyn
- Jan Teodor
- Jerzy Płatem
- Otto Fryderyk Felkierzamb
- Jan Koss
- Jędrzej Głębocki
- Piotr Przebendowski
- Antoni Morsztyn
- Wilhelm Płatem
- Jan Borch
- Stanisław Brzostowski
- Jozafat (Jan) Zyberg
- Gaspar Rogaliński
- Adam Falkierzamb
- ↑ Niesiecki, Kasper (1846). Herbarz polski Kaspra Niesieckiego (pol) . Waif. с. 227. Архів оригіналу за 3 квітня 2017. Процитовано 1 квітня 2017.
- ↑ Culture and Customs of the Baltic States By Kevin O'Connor; p. 14 [Архівовано 3 квітня 2017 у Wayback Machine.] ISBN 978-0-313-33125-1
- ↑ Інфлянтське воєводство, опис Зигмунта Глогера (пол.)
| Корона Королівства Польського |  | |||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Велике князівство Литовське | ||||||||||||
| Залежні та інші території | ||||||||||||
55°52′23″ пн. ш. 26°31′01″ сх. д. / 55.873170° пн. ш. 26.517017° сх. д.