Іржавець (поема)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Вірш Тараса Шевчинка написаний в часи заслання. Не знижуючи художніх інтенцій у пору тяжкого карання, в'язень Петропавлівської фортеці вже в третьому вірші казематного циклу ствердив із великою експресивною силою універсальну ідею вічності покари за найтяжчий гріх — злочин супроти нації. Центральний твір історичної проблематики засланського періоду — поема "Іржавець" (1847). В її основу ліг напівісторичний-напівлегендарний переказ про чудотворну ікону Божої Матері, збережену запорожцями (після зруйнування Петром І Чортомлицької Січі) в селі Іржавці. Вільна "фрескова" композиція кількачастинної поеми відповідала багатосторонній художній студії доль українців початку XVIII ст. Позиція автора від початку однозначна: Полтавська і наступні трагічні події не відбулися б, "якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали, Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата. Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий... Не плакала б Матер Божа 3 Криму за Украйну". Вболіваючи тут над програною державницькою акцією, Шевченко бачить причину її неуспіху в відсутності єдності серед українців (фастівський полковник — Семен Палій, поганий прилуцький полковник — зрадник Гнат Ґалаґан). Пишучи про те, що могло статись, але не сталося, поет удався до образності народних пісень про Зруйнування Січі (списи в стрісі, сват Петро). Сюжетна лінія поневірянь славних небожат-козаків, які на землях хана заснували "нове горе — Запорожжя", що замість церкви мало вже тільки намет із образом пресвятої, викликала стихійний емоційний вибух із приводу соціального лиха на великій Україні, перетвореній жорстокими магнатами і полупанками в пекло для людей.