Ірина Вільде

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ірина Вільде
Iryna Vilde.jpg
Ірина Вільде
При народженні Дарина Дмитрівна Макогон
Псевдоніми, криптоніми Ірина Вільде
Народження 5 травня 1907(1907-05-05)
  м.Чернівці, Герцогство Буковина, Австро-Угорська імперія Австро-Угорщина, тепер Чернівецька область, Україна Україна
Смерть 30 жовтня 1982(1982-10-30) (75 років)
  м.Львів, Львівська область, УРСР, тепер Україна Україна
Поховання Личаківський цвинтар
Національність українка
Громадянство Flag of Ukrainian SSR.svg УРСР
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Мова творів українська
Рід діяльності прозаїк
Роки активності: 19301970
Жанр оповідання
Magnum opus: «Сестри Річинські»
Нагороди та премії
Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1965
літературна премія імені Івана Франка 1935

Іри́на Ві́льде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон; 5 травня 1907, Чернівці — 30 жовтня 1982, Львів) — українська письменниця. Лауреат Шевченківської премії (1965).

Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965—1966).

Життєпис[ред.ред. код]

Освіта та початок письменництва[ред.ред. код]

Пам'ятна дошка Ірині Вільде, Львів

Народилася у сім'ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині; мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії «Ваффен СС» Галичина, вирвався з Бродівського котла, емігрував до США).

Від 1922 року навчалася у гімназії Чернівців, у зв'язку з тим, що Чернівці в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станіслава в межах Другої Речі Посполитої, де батько працював учителем. Дарина на все життя зберегла сантимент до буковинського краю.

У Станіславі сім'я проживала на вул. Потічній, 6. Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства (1923—1927), її подругами були гімназистки Дарія Цвєк, Марина Крих. У той період починає писати. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 році вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Брала активну участь у діяльності позауніверситетського студентського гуртка україністів, члени якого виступали з доповідями на мовознавчі та літературознавчі теми, читали та обговорювали власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці.[1] Спочатку проживала на вул Варненьчика, 24 (тепер вул. Цетнерівка), на 2-му курсі — в Академічному Домі на вул. Супінського, 21 (тепер вул. М.Коцюбинського), де познайомилася з майбутнім чоловіком — студентом Політехніки Євгеном Полотнюком, потім на вул. Хмільовій, 6.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 році надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 року проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933—1939), була відповідальним редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». У той час вийшла заміж за Євгена Полотнюка.

Водночас публікувала свої твори у газеті «Діло», часописах «Назустріч», «Новий час».[1] 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 року). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 році) з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським. Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські».

1936 року народився старший син Ярема.

Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича.[2]

У 1939 вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

Друга світова війна[ред.ред. код]

У вересні 1939 року з чоловіком вітали прихід Червоної армії. 1940 року її прийняли до Спілки письменників УРСР.

Під час німецької окупації проживали у селі Микулинці (тепер Надвірнянський район Івано-франківської області), чоловік працював у мережі ОУН. 1942 року народився другий син Максим. Під час Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака у Полотнюків налагодилися деякі контакти з ним.

Після доносу місцевих поляків у гестапо, чоловік був арештований, і того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які проживали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Дарина з синами переїхала до села Добрівляни (тепер Дрогобицький район) (тут жив брат Борис, одружений на Іванні Кецало, сестрі художника Зеновія Кецала), влітку 1944 року повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів».

Повоєнний період[ред.ред. код]

Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїхала до Львова, оселилася в Ольги Дучимінської на вул. Верхратського, 10, кв. 7; за сприяннями Михайла Рудницького 1946 року отримала житло в його свояків Терпиляків на вул. М.Кривоноса, 33, кв. 7.

У 1945—1949 роках Ірина Вільде працювала спецкором газети «Правда Украины», 1947 року стала депутатом Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 році вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949—1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі.

У травні 1950 року вона вийшла заміж за російськомовного інженера з Харківщини, полковника КДБ Івана Дроб'язка (1897—1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у селі Дора біля Яремча.

Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955—1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 році

У 1960 році Ірина розлучилася з Іваном Дроб'язком. У 1963 році переселилася в будинок на вул. Чумацькій (на Професорській Колонії).

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в селі Дора влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

1964 року вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію.

Багато років очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (після 1965 року). Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора, орден Знак Пошани.

Могила Ірини Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі

Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). У 1950-их роках її старший син Ярема, захопившись східними мовами і літературами, прийняв іслам. Молодшого Максима кілька разів арештовував КДБ (з початком Перебудови виїхав до США, на початку 1990-их загинув у автокатастрофі). Чоловіком Ірини Вільде в 50-ті роки був полковник КДБ Дроб'язко, відомий своєю участю в долі дисидентів (наприклад Слави Менкуш), про що пише в своїх спогадах відомий дисидент і громадський діяч Ґель.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 року. Похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Твори Ірини Вільде перекладалися польською, німецькою, російською, румунською, угорською та ін. мовами.[1]

Аналіз творчості[ред.ред. код]

Рання проза Ірини Вільде розвивалася у руслі передусім неоромантизму та символізму тогочасних тенденцій у літературі. На ній позначився вплив Ольги Кобилянської та Михайла Яцкова, з якими письменниця підтримувала особисті контакти, і польських письменниць Марії Домбровської та Зоф'ї Налковської. Вона була також обізнана із новітніми тенденціями загальноєвропейського літературного процесу.

Для ранніх творів Вільде характерне дуже скупе оповідне начало, зате широко розлитий потік ліризму, що було окреслено її однокурсником і приятелем Богданом-Ігорем Антоничем у рецензії (Антонич Б.-І. Твори. К., 1998), що не була свого часу опублікована через смерть поета. Новелістичність — домінанта раннього стилю Вільде. Такий характер має і повість «Метелики на шпильках», у якій епізоди не зведені в композиційну цілісність.

Роман «Повнолітні діти» (Л., 1939) у проблемно-тематичному плані є продовженням попередніх творів, зокрема в ньому зберігається автобіографічне начало й посилюється психологізм у передачі становлення головної героїні Дарки Попович, зокрема її кохання до Данка Данилюка, що охоплює багату гаму суперечливих почуттів. Твір також висвітлює атмосферу життя українського населення Буковини під владою Румунії, що теж було продовження мотивів ранніх новел. Пізніша переробка роману на догоду соціалістичній критиці порушила психологічну достовірність світу «повнолітніх дітей», розвівши їх по різні сторони «класових барикад»: одних зробивши радянофілами, інших — «українськими буржуазними націоналістами».

Данину вимогам соцреалізму Вільде віддала у творах, зібраних у книгах «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Нова Лукавиця» (1953), «Життя тільки починається» (1961), «Людське тепло» (1964; усі — Львів) та ін., де точність спостережень та психологічність характеристик часто поєднана зі схематичністю сюжетних розв'язок та прямолінійністю образів.

Вершиною творчості Вільде став її роман «Сестри Річинські» (кн. 1, Л., 1958; кн. 2, Л., 1965; кн. 1–2, К., 1964). За жанром — сімейний роман-хроніка з гостро драматичним сюжетом, у якому відтворено портрет доби — панораму життя Галичини першої половини 20 ст. в єдності соціальних, побутових, філософських та індивідуально-психологічних начал крізь призму неповторних людських доль, з глибоким знанням жіночої психології.[1]

Громадянська позиція[ред.ред. код]

Як голова Львівського відділення Спілки письменників України разом з Романом Іваничуком, Романом Лубківським, Яковом Стецюком, Володимиром Гжицьким, головою Львівського відділення Спілки художників України Еммануїлом Миськом просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили «за антирадянську діяльність». Це був своєрідний протест проти арештів.

Основні публікації[ред.ред. код]

П'ятитомник творів Ірини Вільде
  • Повість «Метелики на шпильках» (1936)
  • Повість «Б'є восьма» (1936)
  • Збірка новел «Химерне серце» (1936)
  • Повість «Повнолітні діти» (1939)
  • «Історія одного життя» (1946)
  • «Наші батьки розійшлися» (1946)
  • «Ті з Ковальської» (1947)
  • «Її портрет» (1948)
  • «Стежинами життя» (1949)
  • «Яблуні зацвіли вдруге» (1949)
  • «Повісті та оповідання» (1949)
  • Одноактна п'єса «Сватання» (1950)
  • Роман «Повнолітні діти» (1952)
  • «Кури» (1953)
  • «Нова Лукавиця» (1953)
  • «Оповідання» (1954)
  • «На порозі» (1955)
  • Роман «Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964)
  • Собрание сочинений. — Т. 1—5. — М., 1958
  • «Ти мене не любив» (1958)
  • «Винен тільки я» (1959)
  • «Життя тільки починається» (1961)
  • «Троянди і терня» (1961)
  • «Людське тепло» (1964)
  • Твори. — Т. 1—5. — К., 1967—1968
  • Збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969)
  • Трилогія «Метелики на шпильках» (2007).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В жовтні 2006 року було прийнято окрему постанову Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде».[3]

Премія імені Ірини Вільде[ред.ред. код]

У 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України та народним депутатом України Петром Писарчуком було засновано Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде.

У кінематографі[ред.ред. код]

  • 2007 — «Два життя Ірини Вільде» (НТКУ; сторінка на doc-films.com)
  • 2008 — «Неприборкана. Ірина Вільде» (документальний цикл «Гра долі», реж. В. Образ)

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г М. М. Ільницький. Вільде Ірина // Енциклопедія Сучасної України, 2016.
  2. Гутик О. «Тесля слова» чи «поет весняного похмілля»?— Львів: «Високий замок».— № 146 (5210), 7 жовтня 2014.— С. 10.
  3. Премія Ірини Вільде

Література[ред.ред. код]

Електронні джерела[ред.ред. код]