Ірина Вільде

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ірина Вільде

Ірина Вільде
При народженні Дарина Дмитрівна Макогон
Псевдоніми, криптоніми Ірина Вільде
Народження 5 травня 1907(1907-05-05)
  м.Чернівці, Герцогство Буковина, Австро-Угорська імперія Австро-Угорщина, тепер Чернівецька область, Україна Україна
Смерть 30 жовтня 1982(1982-10-30) (75 років)
  м.Львів, Львівська область, УРСР, тепер Україна Україна
Поховання Личаківський цвинтар
Національність українка
Громадянство Flag of Ukrainian SSR.svg УРСР
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Мова творів українська
Рід діяльності прозаїк
Роки активності: 19301970
Жанр оповідання
Magnum opus: «Сестри Ричинські»
Нагороди та премії
Орден Трудового Червоного Прапора Орден «Знак Пошани»
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1965
літературна премія імені Івана Франка 1935

Іри́на Ві́льде (справжнє ім'я Дарина Дмитрівна Макогон; 5 травня 1907, Чернівці — 30 жовтня 1982, Львів) — українська письменниця. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (1965-1966рр.)

Життєпис[ред.ред. код]

Пам'ятна дошка Ірині Вільде, Львів

Народилася у сім'ї письменника Дмитра Макогона, який походив з Хоросткова (Галичина), працював учителем на Буковині; мати була німкенею. Брати: Орест (був учасником УВО, емігрував до Німеччини), Богдан (був вояком дивізії «Ваффен СС» Галичина, вирвався з Бродівського котла, еміґрував до США).

Від 1922 року навчалася у гімназії Чернівців, у зв'язку з тим, що Чернівці в 1918 році окупувала Румунія, 1923 року сім'я Макогонів переїхала до Станіслава в межах Другої Речі Посполитої, де батько працював учителем. Дарина на все життя зберегла сантимент до буковинського краю.

У Станіславі сім'я проживала на вул. Потічній, 6. Тут Дарина навчалася в гімназії Українського педагогічного товариства (1923—1927), її подругами були гімназистки Дарія Цвєк, Марина Крих. У той період починає писати. Як стверджує дослідниця Марія Вальо, перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі в 1926 році.

У 1928 р. вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Спочатку проживала на вул Варненьчика, 24 (тепер вул. Цетнерівка), на 2-му курсі — в Академічному Домі на вул. Супінського, 21 (тепер вул. М.Коцюбинського), де познайомилася з майбутнім чоловіком — студентом Політехніки Євгеном Полотнюком, потім на вул. Хмільовій, 6.

1930 року під час пацифікацій Дарину не допустили до сесії, вона покинула університет, повернулася до Станіслава. Працювала вчителькою, дописувала до українських часописів. У 1930 р. надруковано перше оповідання «Повість життя» (пізніше відоме під назвою «Поема життя»).

Від 1932 р. проживала в Коломиї, працювала в редакції журналу «Жіноча доля» (1933—1939), була редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». У той час вийшла заміж за Євгена Полотнюка. 1934 року написала свою першу повість «Вікна наростіж» (видано 1939 р.). У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» видала під псевдонімом «Ірина Вільде» повість «Метелики на шпильках» (окремим виданням у 1936 р.) з часів навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б'є восьма». У 1936 році отримала другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік. Серед претендентів були вже відомі письменниці Катря Гриневичева і Наталена Королева, але відомий літературний критик Михайло Рудницький наполіг, що премію має отримати Ірина Вільде, називаючи її талант європейським. Цей рік став тріумфальним для Ірини Вільде: надрукувала збірку оповідань «Химерне серце», почала писати роман «Сестри Річинські».

1936 року народився старший син Ярема.

Зібрала рукописи, опублікувала статті, спогади про Богдана-Ігоря Антонича.[1]

У 1939 вийшла друком повість «Повнолітні діти», яка склала разом із «Метелики на шпильках» і «Б'є восьма» цикл «Метелики на шпильках».

У вересні 1939 р. з чоловіком вітали прихід Червоної армії. 1940 р. її прийняли до Спілки письменників УРСР.

Під час гітлерівської окупації проживають у с. Микулинцях (тепер Надвірнянський район Івано-франківської області), чоловік працює в мережі ОУН. 1942 року народився другий син Максим. Під час Карпатського рейду партизанського загону Сидора Ковпака у Полотнюків налагодилися якісь контакти з ним.

Після доносу місцевих поляків у гестапо, арешту чоловіка, того ж дня Ірина з синами, попереджена німецькими урядовцями, втекла з Микуличина до батьків, які проживали в Ходорові. Згодом чоловіка розстріляли гітлерівці, Дарина з синами переїхала до с. Добрівляни (тепер Дрогобицький район) (тут жив брат Борис, одружений на Іванні Кецало, сестрі художника Зеновія Кецала), влітку 1944 р. повернулася до Ходорова, де зустріла прихід «других совітів».

Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїхала до Львова, оселилася в Ольги Дучимінської на вул. Верхратського, 10, кв. 7; за сприяннями Михайла Рудницького 1946 року отримала житло в його свояків Терпиляків на вул. М.Кривоноса, 33, кв. 7.

У 1945—1949 роках Ірина Вільде працювала спецкором газети «Правда Украины», 1947 р. стала депутатом Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. У 1949 р. вийшла друком збірка оповідань «Зелена брама» на львівські теми.

У 1949—1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників, як і Михайла Рудницького, за звинуваченнями в націоналізмі.

У травні 1950 року вона вийшла заміж за російськомовного інженера з Харківщини, полковника КДБ Івана Дроб'язка (1897—1971), що працював на одному з військових заводів, який збудував для неї дачний будинок у с. Дора біля Яремча.

Надалі гоніння вщухли, 1952 року Ірина Вільде опублікувала роман «Повнолітні діти», перероблений з циклу «Метелики на шпильках», в 1955—1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 р.

У 1960 році Ірина розлучилася з Іваном Дроб'язком. У 1963 р. переселилася в будинок на вул. Чумацькій (на Професорській Колонії).

Ірина Вільде опікувалася старшими літераторами Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Михайлом Рудницьким, молодими письменниками і поетами Дмитром Павличком, Романом Кудликом, Романом Гораком, Романом Іваничуком, який прозвав її «нанашкою», у своїй квартирі на вулиці Кривоноса у Львові і в с. Дорі влаштовувала літературні салони, карнавальні маскаради. 1962 року влаштувала приїзд до Львова молодих київських поетів і літераторів-шістдесятників Івана Дзюби, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

1964 р. вийшов 2-й том «Сестер Річинських». За цей роман у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію.

П'ятитомник творів Ірини Вільде.

Багато років очолювала Львівську організацію Спілки письменників України (після 1965 р.). Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Нагороди: орден Трудового Червоного Прапора, орден Знак Пошани.

Численні життєві колізії і проблеми не оминули Ірину Вільде (тривалий час хворіла розсіяним склерозом). У 1950-их роках її старший син Ярема, захопившись східними мовами і літературами, прийняв іслам. Молодшого Максима кілька разів арештовував КДБ (з початком Перебудови виїхав до США, на початку 1990-их загинув у автокатастрофі). Чоловіком Ірини Вільде в 50-ті роки був полковник КДБ Дроб'язко, відомий своєю участю в долі дисидентів (наприклад Слави Менкуш), про що пише в своїх спогадах відомий дисидент і громадський діяч Ґель.

Померла письменниця 30 жовтня 1982 р., похована на Личаківському цвинтарі Львова.

Громадянська позиція[ред.ред. код]

Як голова Львівського відділення Спілки письменників України разом з Романом Іваничуком, Романом Лубківським, Яковом Стецюком, Володимиром Гжицьким, головою Львівського відділення Спілки художників України Еммануїлом Миськом просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили «за антирадянську діяльність». Це був своєрідний протест проти арештів.

Премія імені Ірини Вільде[ред.ред. код]

Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде засновано у 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України та народним депутатом України Петром Писарчуком. В жовтні 2006 року було також прийнято окрему постанову Верховної Ради України «Про відзначення 100-річчя з дня народження української письменниці Ірини Вільде».[2]

Основні публікації[ред.ред. код]

  • Повість «Метелики на шпильках» (1936)
  • Повість «Б'є восьма» (1936)
  • Збірка новел «Химерне серце» (1936)
  • Повість «Повнолітні діти» (1939)
  • «Історія одного життя» (1946)
Могила Ірини Вільде у Львові на Личаківському цвинтарі.
  • «Наші батьки розійшлися» (1946)
  • «Ті з Ковальської» (1947)
  • «Її портрет» (1948)
  • «Стежинами життя» (1949)
  • «Яблуні зацвіли вдруге» (1949)
  • «Повісті та оповідання» (1949)
  • Одноактна п'єса «Сватання» (1950)
  • Роман «Повнолітні діти» (1952)
  • «Кури» (1953)
  • «Нова Лукавиця» (1953)
  • «Оповідання» (1954)
  • «На порозі» (1955)
  • Роман «Сестри Річинські» (книга 1 — 1958; книга 2 — 1964)
  • Собрание сочинений. — Т. 1—5. — М., 1958
  • «Ти мене не любив» (1958)
  • «Винен тільки я» (1959)
  • «Життя тільки починається» (1961)
  • «Троянди і терня» (1961)
  • «Людське тепло» (1964)
  • Твори. — Т. 1—5. — К., 1967—1968
  • Збірка ліричних мініатюр «Окрушини» (1969)
  • Трилогія «Метелики на шпильках» (2007).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

У кінематографі[ред.ред. код]

  • 2007 — «Два життя Ірини Вільде» (НТКУ; сторінка на doc-films.com)
  • 2008 — «Неприборкана. Ірина Вільде» (документальний цикл «Гра долі», реж. В. Образ)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Гутик О. «Тесля слова» чи «поет весняного похмілля»?— Львів: «Високий замок».— № 146 (5210), 7 жовтня 2014.— С. 10.
  2. Премія Ірини Вільде

Література[ред.ред. код]

Електронні джерела[ред.ред. код]