Іскрене

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Іскрене
Дмитрієвська церква, 1818 р.
Дмитрієвська церква, 1818 р.
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Шполянський район
Рада/громада Іскренська сільська рада
Код КОАТУУ 7125782601
Облікова картка Іскрене 
Основні дані
Засноване бл. 1684
Населення 928
Поштовий індекс 20623
Телефонний код +380 4741
Географічні дані
Географічні координати 48°59′15″ пн. ш. 31°13′01″ сх. д. / 48.98750° пн. ш. 31.21694° сх. д. / 48.98750; 31.21694Координати: 48°59′15″ пн. ш. 31°13′01″ сх. д. / 48.98750° пн. ш. 31.21694° сх. д. / 48.98750; 31.21694
Середня висота
над рівнем моря
160 м
Водойми річки: Шполка, Киселіва
Найближча залізнична станція Іскрене, Прудянка
Місцева влада
Адреса ради с. Іскрене, вул. Хрещатик; тел. 5-51-60
Сільський голова Остапчук Микола Іванович
Карта
Іскрене. Карта розташування: Україна
Іскрене
Іскрене
Іскрене. Карта розташування: Черкаська область
Іскрене
Іскрене

І́скрене — українське село Шполянського району Черкаської області. Центр сільської ради. З 1913 року залізнична станція на ділянці Христинівка — Цвіткове Одеської залізниці. Розташоване за 12 кілометрів від районного центру — міста Шпола на берегах річки Шполка, яка бере початок в селі Терешки. Населення 928 чоловік.

Географія[ред. | ред. код]

У селі річка Киселіва впадає у Шполку.

Історія[ред. | ред. код]

Про те, що територія села була заселена людьми з давніх-давен, свідчать залишки стоянок знайдених при розробці в середині XX століття Ватутінського відкритого вугільного кар'єру, який знаходився за декілька кілометрів від села.

XVIII ст.[ред. | ред. код]

З моменту заснування села, селяни займалися хліборобством, тваринництвом. Із середини XVIII століття почали вирощувати картоплю. В культуру запроваджується цукровий буряк і соняшник. Деякі заможні селяни возили збіжжя у Київ, а також у міста Лівобережжя.

Селяни активно брали участь у боротьбі проти польських панів і католицизму (1734—1768 р.р.).

В 1783 році село увійшло до складу Російської імперії. Зникла загроза спустошливих ординських набігів, а це відкрило великі можливості для інтенсивного розвитку краю. З'являються чумаки.

Наприкінці XVIII століття Польща втрачає свою державність. Після другого її поділу (1793 р.) село Іскрина увійшло до складу Брацлавської губернії Ізяславського намісництва (генерал-губернаторство), а після третього поділу Польщі (1795) в 1796 році до Київського намісництва Російської імперії.

За наказом російського царя Павла І в 1797 році село Іскрина було включене до Звенигородського повіту Київської губернії. Люди попали під указ ще цариці Катерини ІІ виданий 3 травня 1783 року про закріпачення селян. Українські і російські феодали дістали права і привілеї російського дворянства.

Земля і люди села дістались спочатку князю Григорію Потьомкіну, а від нього до його родича генерала Висоцького, а в 1799 році цар Павло І подарував князю Лопухіну Петру Васильовичу (генерал-прокурору, міністру юстиції при імператорі Павлі І та Олександрі І) землі на Правобережній Україні, куди входило і село Іскрина.

XIX ст.[ред. | ред. код]

1806 року на північному сході села Іустим Оперман купив хутір і назвав його в свою честь.

Селом володіла невістка Лопухіна П. В. княгиня Дарія Миколаївна Лопухіна. Вона в 1818 році будує Дмитрівську церкву на місці старої, що занепала. Лопухіна продає село в 1833 році Роху Яблонському, який продає його в 1855 році графу Бержинському. Усі ці торги відбувалися в Києві.

1829 року в Звенигородському повіті, куди входило село Іскрина, було 2 школи: у Звенигородці і Лисянці. Із 104 201 жителя повіту грамоту знали 105 селян.

Реформа 1861 року селян розчарувала і тому вони часто вступали в конфлікти з владою. Так в 1888 році селяни не дали розорювати ділянку землі орендатору поміщиків Радзієвських. Влада надала селянам в оренду частину землі за прийнятну для них плату.

В селі проживали і безземельні люди, які наймалися на роботу до своїх заможніших односельців. Показник смертності, особливо серед дітей, був дуже високим, майже вдвічі більшим ніж в Західній Європі. Інколи селянам не було за що поховати свою дитину. Так 23 серпня 1879 року відставний солдат Юхим Дігтяр звернувся до попа Фіньківського з проханням поховати дитину, що померла. Піп запросив плату у розмірі один рубль за поховання з особистим супроводом, а якщо без супроводу то 50 копійок. Дігтяр заплатив за церковний привід, а за похорони не вистачило грошей. Незважаючи на прохання Діхтяря Ю. поховати дитину, піп Фіньковський відмовився і наказав повернути в церкву занесений до Діхтяря привід. Сільський староста нічим не зміг допомогти селянинові і тоді той звернувся до селян. Обурені селяни прийшли до Фіньковського з проханням поховати дитину. Піп вигнав селян з хати. Селяни вирішили поховати дитину і направились в церкву, де звернулись до дяка, щоб той узяв участь у похоронах. Дяк відмовився, і селяни поховали дитину без духовенства. Фіньківський сповістив поліцейського урядника про те, що нібито Діхтяр Ю. «буянив» в його хаті. А ще, Діхтяр насмілився образити царя, сказавши: «Хіба він цар, якщо солдату не дає землі, наряду із селянами». Після доносу попа, Юхим Діхтяр був притягнутий до кримінальної відповідальності.

XX ст.[ред. | ред. код]

На початку 20 століття село відносилось до Стецівської волості, Звенигородського повіту, Київської губернії. В ньому було 338 дворів. Чоловіків проживало 795, жінок — 818. Селяни займалися в основному землеробством. Кустарними промислами: теслярів — 12 чоловік, ткачів — 30 чоловік, бондарів — 19 чол., ковалів — 3 чол., штельмахів — 4 чол. Багато селян їздили, в основному в Херсонську губернію, на заробітки в економії та на цукрові заводи. В селі на той час числилось землі 1895 десятин. З них належало: поміщикам — 965,5 дес., церкві — 35 дес., селянам — 895 дес. Село належало баронесі Варварі Григорівні Врангель. Сама баронеса проживала в с. Козацьке. Крім села Іскрина вона мала: половину села Стецівки, с. Козацьке, с. Княжу, с. Лозоватку, с. Топильне і Георгіївську економію. Георгіївська економія належала до Козачанської волості Звенигородського повіту. В ній проживало на початку 20 століття 15 жителів. Чоловіків 12 і жінок — 3. Селяни займалися землеробством. В економії нараховувалось 846 десятин землі. Господарство вів орендатор Базилій Казимірович Окуліч за восьмипольною системою. Жителі села були заробітчанами в економії. Крім Георгіївської економії найближчими були також Грушківська і Васильківська. На землях економії працював перший трактор в окрузі. Він був закуплений за кордоном.

Між Георгіївкою і Лозоваткою в 1900 році проживали люди в урочищі Іскрино. В ньому був один двір в якому проживало 5 жителів (3 чоловіки і 2 жінки).

Господарство баронеси в Іскрині вів довірений Сруль Михейович Дубов. Господарство велось у селян і поміщиці за трипільною системою. В селі була одна православна церква, одна церковно-приходська школа, одна винна лавка, один сільський банк, який був заснований 1 січня 1900 року з основним капіталом в 300 карбованців, один хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року знаходилось зерно селян. В селі було 17 вітряних млинів, які знаходились на горбі біля сучасного цвинтаря, одна каменоломня і 2 кузні.

В 1891 році вступила в дію залізнична лінія Христинівка-Цвіткове, яка пролягла через село. В селі було 4 залізничних будки, з яких одна з платформою.

Поява залізниць, що мала переваги перед чумацьким візникуванням, прискорила занепад чумацтва.

На початку XX ст. політику царя-батюшки на Звенигородщині проводили російські чиновники, які визнавали тільки «єдіную і неделімую». Вони вели справи і розмовляли тільки російською мовою. Українську мову вважали за «наречіє». Тільки дякуючи українському селу — мова, культура, традиції українського народу були збережені.

В 1908 році баронеса Врангель помирає. Молодша її дочка княгиня Куракіна Т. Г. сплачує своїй сестрі графині Варварі де Городеску половину вартості материного майна і стає повноправною його власницею.

Революція 1905 року змінила життя в селі. Цьому сприяли не тільки дії уряду але і виступи селян проти панів. Одним із агітаторів революції був житель села Вовченко Гаврило Іванович. Глава уряду Росії П.Столипін протягом 1906—1910 року проводив аграрну реформу. Щоб підняти продуктивність сільськогосподарського виробництва, було вирішено створити значну частину заможних селян. Кожний селянин отримав право продавати, або купляти земельні наділи. З'явились за селом «відруби». Сільський банк надавав «відрубщикам» грошові кредити для закупівлі сільськогосподарських знарядь. Сільська община стала розпадатися. Нових землевласників не можна було назвати панами, тому що вони мали великі сім'ї і працювали на своїй землі з ранку до ночі. Наприклад, збирачу податей Стецівської волості жителю села Іскрина Меркотану Єлисею Павловичу додатково дали 6 десятин землі біля села Киселівка. А в сім'ї було 13 дітей.

До 1913 року Столипінська реформа дала позитивні результати і в основному за рахунок освоєння нових земель. Поміщицькі землеволодіння залишились, хоч панство продавало селянам землю. Селяни села Іскрина теж купляли в панів землю.

З 1912 по 1915 рік будується залізнична колія, яка зв'язала Киселівський цукровий завод і колію в селі. Селяни гарбарками возили землю, за що їм платили золотом. Директором заводу був Ярошевський Вікентій Вікентійович. Завод належав Киселівському Товариству.

В 1914 році розпочалася світова війна. На війну пішли і жителі села, яких було мобілізовано. В сім'ях не стало годувальників, а отже війна лягла важким тягарем на селян. Україна знову стала ареною боротьби за переділ світу.

Про революцію 1917 року і події Визвольних змагань селяни чули в основному з розмов. В селі не було збройних сутичок і війна минала його стороною. Про зміну влади селяни дізнавались через ходіння нових грошей. Наприклад керенки ходили два місяці. Інколи залізничною колією проїжджали військові ешелони або бронепоїзди. Селяни брали участь у тих подіях.

10 березня 1919 р. на станції Іскрине висадився з ешелонів Кінний полк ім. Петра Болбочана Армії УНР, перейменований згодом на Кінний полк Чорних Запорожців, і повів з неї наступ на Шполу, зайняту військами Російської Федерації. Біля станції відбувся перший бій з ворожим панцерним потягом[1].

В 1921 році до влади в Україні приходять більшовики, які зберегли її за собою до 1991 року.

Радянські історики відмічали, що селяни підтримали більшовиків, тому що ті обіцяли дати їм землю і волю. Селяни хотіли спокою і сильної, постійної влади, що стало однією із причин закріплення радянської влади.

Визначні особистості[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Коваленко Сергій. Чорні Запорожці: історія полку. — К.: Видавництво «Стікс», 2012
  2. www.warheroes.ru(рос.)

Інтернет-посилання[ред. | ред. код]

сайт села Іскрене