Іслам в Ізраїлі
| Загальна чисельність | |
|---|---|
| ~1,750,000 (18.1% населення Ізраїлю) (оцінка 2022 року) | |
| Регіони із значимою популяцією | |
 | |
| Мови | |
| арабська, англійська, іврит |
-Temple_Mount-Dome_of_the_Rock_(SE_exposure).jpg)
Іслам (івр. אִסְלַאם, трансліт. іслаам; араб. الإسلام, трансліт. al-Islām) — друга за чисельністю релігією в Ізраїлі після юдаїзму. Станом на 2022 Іслам становив до 18,1 % від загальної чисельності населення країни.[1] Більшу частину цієї цифри становлять арабські громадяни Ізраїлю,[2] які є найбільшою етнічною меншиною в країні, але є й помітне неарабське мусульманське населення, таке як черкеси. Понад 99 % мусульман Ізраїлю є сунітами, а решта — ахмаді. Незважаючи на те, що шиїти становлять другу за величиною ісламську спільноту, немає достовірних джерел, які б підтверджували присутність шиїтів в Ізраїлі чи на Західному березі річки Йордан, який ізраїльський уряд керує ним як територією Юдеї та Самарії. У всій підмандатній Палестині було лише сім шиїтських сіл, і всі вони розташовувалися вздовж сучасного кордону між Ізраїлем та Ліваном і були знелюднені під час арабо-ізраїльської війни 1948 року.
У 2015 році Ізраїльський інститут демократії провів опитування щодо релігійності ізраїльських мусульман: 47 % визначили себе як традиційних, 32 % визначили себе як релігійних, 17 % визначили себе як зовсім нерелігійних, а 3 % визначили себе як дуже релігійних.[3] В останні роки середній вік шлюбу зріс, і мусульманки мають більше ступенів, ніж їхні колеги-чоловіки.[4]
За часів османського правління Палестина мала значну мусульманську більшість та низку релігійних меншин, переважно християн та євреїв. Багатьом із цих немусульманських громад було надано статус міллету (нації/релігії). Визнаним громадам міллету була надана значна автономія у вирішенні своїх внутрішніх справ, включаючи управління святими місцями, призначення духовенства та регулювання особистого статусу членів громади. Конфлікти щодо права власності на святі місця захищалися принципом статус-кво. Будь-яка громада, яка контролювала святе місце на момент османського завоювання, мала право підтримувати цей контроль. Іслам був релігією Османської держави, а султан був халіфом та повелителем віруючих. Мусульманська громада не мала жодного автономного становища, подібного до визнаних релігійних громад, і не було потреби в такому статусі для більшості мусульман-сунітів. Османи загалом дотримувалися ханафітської школи ісламського права (мазхабу), але інші школи також були прийняті. Мусульманські меншини, такі як алевіти, шиїти-імаміти, алавіти та друзи, не мали офіційного визнання та часом зазнавали переслідувань.
Як система міллету, так і принцип статус-кво продовжували підтримуватися британською мандатною владою (1922—1948). Усі громади, визнані османською владою, продовжували визнаватися британцями. Оскільки Британська імперія була англікансько-християнською, британське правління вплинуло на становище ісламу в Палестині. Іслам більше не був правлячою релігією країни, хоча все ще залишався релігією більшості. Мандатна влада формально не надала ісламу статусу громади міллету, але заснувала Вищу мусульманську раду, яка гарантувала ісламській релігії автономію, рівну автономії релігій міллету. Британці також запровадили посаду Великого муфтія Єрусалиму та призначили на цю посаду Аміна аль-Хусейні (1895—1974).
Під час Першої арабо-ізраїльської війни 1948 року понад 80 % арабського палестинського населення Ізраїлю втекли або були вигнані зі своїх міст і сіл, зокрема й значна частина економічної, політичної, культурної та релігійної еліти мусульманського суспільства. Лише один член Вищої мусульманської ради, Тахір ат-Табарі, залишився на підконтрольній Ізраїлю частині Палестини[5][6], а ізраїльський уряд заборонив відновлення національних інституцій на зразок Вищої мусульманської ради або посад, подібних до Великого муфтія, тим самим фактично скасувавши автономію мусульманської громади.[7]
1956 року Ізраїль визнав громаду друзів незалежною релігійною громадою, а потім знову в 1963 році офіційно як громаду міллет у значенні Палестинського наказу-в-Раді 1922 року (POC — Конституція підмандатної Палестини, частково збережена Державою Ізраїль).[8] Аналогічно в Ізраїлі також були визнані відповідно в 1970 та 1971 роках як громади міллет Євангельська єпископальна церква та бахаїзм.[9]
Попри це, іслам не отримав аналогічного визнання з боку ізраїльської влади: хоча шаріатські суди були визнані та інтегровані в судову систему Ізраїлю, сама мусульманська громада так і не набула статусу громади «міллет» у розумінні Постанов Ради в Палестині (POC), а її правовий статус не був офіційно врегульований жодним іншим ізраїльським законодавчим актом.[10]
Натомість справи мусульманської громади значною мірою контролювалися безпосередньо ізраїльським урядом. Таким чином, в Ізраїлі продовжували діяти мусульманські шаріатські суди, і влада загалом не втручалася в їхню щоденну діяльність. У 1940-х і 1950-х роках каді призначав міністр у справах релігій.[11] У 1961 році уряд нарешті ухвалив закон про каді, який створив Комітет з призначень з дев'яти членів, п'ять членів якого повинні були бути мусульманами за релігією.[12]
Відповідно до Закону про каді від 1961 року, каді призначалися Президентом Держави Ізраїль за рекомендацією міністра у справах релігій (згодом — міністра юстиції), при цьому кандидатів обирав Комітет з призначення каді, що складався з дев'яти членів, п'ятеро (пізніше шість) з яких мали бути мусульманами. На відміну від визнаних громад системи «міллет», мусульманська спільнота не мала права самостійно призначати цих членів: семеро з дев'яти представників комітету (і четверо з шести членів-мусульман) делегувалися урядом, Кнесетом або Колегією адвокатів Ізраїлю — органами, де домінувала єврейська більшість. Решту двоє мусульманських членів складали голова Шаріатського апеляційного суду та ще один чинний каді, обраний колегією каді Ізраїлю.[13][14]
З 14 каді, призначених між 1948 і 1990 роками, одинадцять були співробітниками або синами співробітників Міністерства у справах релігій. Лише двоє мали повну юридичну освіту і лише двоє мали університетські ступені.[15]
У Звіті Державного департаменту США про міжнародну релігійну свободу за 2009 рік Ізраїль критикується за відмову ісламу (а також основним протестантським громадам) у статусі визнаної релігійної громади.[16]
Станом на 2022 рік мусульмани становлять 18,1 % населення Ізраїлю. Більшість мусульман в Ізраїлі — це араби-суніти,[17] з меншиною ахмадитів.[18] Бедуїни в Ізраїлі також є арабськими мусульманами, деякі бедуїнські клани служать в ізраїльській армії. Невелика черкеська громада складається з мусульман-сунітів, вигнаних з Північного Кавказу наприкінці ХІХ століття. Крім того, в Ізраїлі також проживає менша кількість курдських, ромських та турецьких мусульман.
В Ізраїлі Рахат мав найбільшу кількість мусульманських мешканців (71 300), тоді як Умм-ель-Фахм та Назарет мали близько 56 000 та 55 600 мешканців.[19] В одинадцяти містах району Трикутника проживає приблизно 250 000 арабів-мусульман.[20]
У 2020 році приблизно 35,2 % арабського мусульманського населення проживало в Північному окрузі, 21,9 % в Єрусалимському окрузі, 17,1 % в Центральному окрузі, 13,7 % в Хайфському окрузі, 10,9 % в Південному окрузі та 1,2 % проживало в Тель-Авівському окрузі.[19] Мусульманське населення Ізраїлю є молодим: близько 33,4 % мусульманського населення Ізраїлю складають люди віком до 14 років, тоді як відсоток людей віком 65 років і старше становить 4,3 %, а мусульманське населення Ізраїлю мало найвищий рівень народжуваності (3,16) порівняно з іншими релігійними громадами.[19]
На кінець 2021 року мусульманське населення Ізраїлю оцінювалося в 18,1 % від усіх жителів країни, що становить 1,707 мільйона осіб.[1] Темпи зростання кількості мусульман в Ізраїлі щорічно становили 2,1 % у 2021 році, а загальний коефіцієнт народжуваності (ЗКН) знизився з 3,16 народжень на жінку у 2019 році до 2,99 народжень на жінку до 2020 року. У 2021 році в Ізраїлі було 395 348 мусульманських учнів як у початковій, так і в середній школі. Майже третина, 28 %, мусульманських домогосподарств в Ізраїлі мають шість або більше осіб, що у них проживають.[1]
Сунітський іслам є, безумовно, найбільшою ісламською групою в країні. Більшість ізраїльських мусульман поділяють ту саму релігійну школу, що й багато сунітів у Леванті (шафіїзм), хоча також присутня ханафітський мазгаб. У кількох частинах країни існує сильна громада суфіїв, і суфізм привернув увагу ізраїльтян-немусульман. Щорічний фестиваль суфіїв у пустелі Ашрам у Негеві присвячений суфійському мистецтву та традиціям.
Під час британського правління в Підмандатній Палестині на півночі Ізраїлю, поблизу кордону з Ліваном, існувало сім сіл, де більшість складали шиїти-дванадесетники. Вони були покинуті під час арабо-ізраїльської війни 1948 року, під час якої мешканці цих семи сіл втекли як біженці до сусіднього Лівану. Через це шиїти-дванадесятники є дуже незначною меншиною в Ізраїлі.
Місто Хайфа в Ізраїлі є близькосхідною штаб-квартирою реформістського ісламського руху послідовників Ахмадії. Кабабір, змішаний район євреїв та арабів-ахмадитів, є єдиним у своєму роді в країні.[21][22] У Кабабірі проживає близько 2200 ахмадистів.[23]
За опитуванням 2015 року, 79 % арабів заявили про значний рівень дискримінації щодо мусульман в Ізраїлі. 38 % мусульман повідомляють, що зазнали принаймні одного інциденту дискримінації протягом 12 місяців, зокрема допиту з боку співробітників служби безпеки (17 %), заборони на подорожі (15 %), фізичних погроз або нападів (15 %), а також заподіяння майнової шкоди (13 %) через свою релігію.
В опитуванні також ставилися питання про позитивну взаємодію: трохи більше чверті (26 %) арабських мусульман заявили, що протягом останнього року єврей висловлював їм занепокоєння або співчуття через їхню релігійну ідентичність.[17]
Єврейська громадська думка розділилася щодо того, чи може Ізраїль служити батьківщиною для євреїв, водночас забезпечуючи проживання арабської меншини країни. Майже половина (48 %) ізраїльських євреїв вважають, що арабів слід вигнати або переселити з Ізраїлю, включаючи приблизно кожного п'ятого дорослого єврея, який повністю погоджується з цією позицією.[17]
За з дослідженням, опублікованим Дослідницьким центром П'ю у 2016 році, 15 % мусульман в Ізраїлі мають вищу освіту, що менше, ніж кількість євреїв (33 %), але подібно до частки християн (18 %) та друзів (20 %) зі ступенем. Переважна більшість мусульман вважає, що дати своїм дітям гарну світську освіту дуже/дещо важливо (93 %). 53 % мусульман кажуть, що «наука та релігія конфліктують», що менше, ніж кількість євреїв, які погоджуються з цим твердженням (58 %). Щодо теми еволюції, 38 % мусульман вважають, що люди та інші живі істоти еволюціонували з часом. Більше мусульман в Ізраїлі вірять в еволюцію, ніж християн (37 %) та друзів (24 %), але менше, ніж євреїв (53 %).[17]
За переписом населення Центрального бюро статистики Ізраїлю 2020 року, 60,3 % мусульман в Ізраїлі мали право на отримання атестата про середню освіту, що було менше, ніж кількість християн (83,6 %), євреїв (80,2 %) та друзів (79,9 %) з атестатом про середню освіту.[19] За переписом населення Центрального бюро статистики Ізраїлю 2020 року, 10 % мусульман в Ізраїлі мають вищу освіту,[19] що було менше, ніж кількість християн (70,9 %),[24], але подібно до частки друзів (15,3 %) зі ступенем.[25]
За дослідженням, опублікованим Дослідницьким центром П'ю у 2016 році, хоча мусульмани, які живуть в Ізраїлі, загалом більш релігійні, ніж ізраїльські євреї, вони менш релігійні, ніж мусульмани, які живуть у багатьох інших країнах Близького Сходу. Наприклад, близько двох третин мусульман в Ізраїлі (68 %) кажуть, що релігія дуже важлива в їхньому житті, що було подібним до кількості ліванських мусульман, які погодилися з цим твердженням (59 %), але менше, ніж частка мусульман у Йорданії (85 %), на палестинських територіях (85 %) та в Іраку (82 %), які кажуть це. Ізраїльські мусульмани майже повсюдно кажуть, що вірять в Аллаха та його пророка Магомета (97 %). Більшість мусульман кажуть, що моляться щодня (61 %), і приблизно половина повідомляє, що відвідує мечеть принаймні раз на тиждень (49 %). Мусульманські жінки частіше кажуть, що релігія має велике значення в їхньому житті, а молодші мусульмани, як правило, менш релігійні, ніж старші.[17]
За дослідженням, опублікованим Дослідницьким центром П'ю у 2016 році, 83 % мусульман в Ізраїлі постять під час Рамадану[17], що є найнижчим показником серед мусульман у будь-якій країні Близького Сходу.[26] Близько 33 % мусульман вірять, що Ісус повернеться ще за їхнього життя, що збігається з показником серед християн (33 %), а згідно з опитуванням 2015 року, мусульмани найбільш толерантними до шлюбів своїх дітей за межами власної віри порівняно з юдеями, християнами та друзами. Переважна більшість мусульман (97 %) вважають міцні сімейні стосунки дуже або досить важливими, водночас більшість (68 %) зазначають, що для них велике значення має можливість подорожувати світом, причому молодь віком 18–49 років цінує такі подорожі значно більше (73 %), ніж представники старшого покоління (52 %).[17]
За опитуванням Ізраїльського інституту демократії, проведеним у 2015 році, 47 % ізраїльських мусульман ідентифікували себе як традиційних, 32 % ідентифікували себе як релігійних, 17 % ідентифікували себе як зовсім нерелігійних, а 3 % ідентифікували себе як дуже релігійних.[3]
- Християнство в Ізраїлі
- Черкеси в Ізраїлі
- Друзи в Ізраїлі
- Іслам у Палестині
- Ізраїльські араби
- Курди в Ізраїлі
- Список ізраїльських арабів-мусульман
- Мусульманське завоювання Леванту
- Ісламізація Єрусалима
- Ісламізація Храмової гори
- Палестинські християни
- Турки в Ізраїлі
- Індуїзм в Ізраїлі
- ↑ а б в The Muslim Population in Israel 2022. www.cbs.gov.il (амер.). Процитовано 2 липня 2023.
- ↑ Israel. CIA Factbook
- ↑ а б Israel of Citizens Arab of Attitudes: Index Democracy Israeli (PDF). Israel Democracy Institute. 8 березня 2016. Процитовано 23 лютого 2015.«Israel of Citizens Arab of Attitudes: Index Democracy Israeli» (PDF). Israel Democracy Institute. 8 March 2016. Retrieved 23 February 2015.
- ↑ Jeffay, John (18 червня 2024). CBS: Israel's Muslim population is trending downward. ISRAEL21c (амер.). Процитовано 23 червня 2024.
- ↑ Peled (2001), p. 151
- ↑ Layish (2001), p. 135
- ↑ Peled (2001), p. 148
- ↑ Layish (2001), p. 136
- ↑ Layish (2001), p. 137
- ↑ Layish (2001), p. 144
- ↑ Peled (2009), p. 244
- ↑ Peled (2009), p. 253
- ↑ Qadis Law 5721 - 1961 (PDF).
- ↑ חוק הקאדים תשכ״א–1961.
- ↑ Peled (2009), p. 253
- ↑ Bureau of Democracy, Human Rights, and Labor (26 жовтня 2009). Israel and the occupied territories. U.S. State Department. Архів оригіналу за 22 лютого 2010. Процитовано 10 лютого 2021.
- ↑ а б в г д е ж и Israel's Religiously Divided Society (PDF). Pew Research Center. 8 березня 2016. Процитовано 23 лютого 2017.
- ↑ Ori Stendel (1996). The Arabs in Israel. Sussex Academic Press. с. 45. ISBN 1898723249. Процитовано 31 травня 2014.
- ↑ а б в г д The Moslem population of Israel: Data on the Occasion of Eid al-Adha (The Feast of the Sacrifice) (PDF). Central Bureau of Statistics (Israel). 28 липня 2020.
- ↑ Report: Netanyahu suggested to US that Arab Israeli towns be placed in Palestine, Times of Israel, 4 February 2020
- ↑ Kababir and Central Carmel – Multiculturalism on the Carmel. Процитовано 8 січня 2015.
- ↑ Visit Haifa. Архів оригіналу за 15 грудня 2018. Процитовано 8 січня 2015.
- ↑ Kababir. Israel and You. Архів оригіналу за 30 січня 2015. Процитовано 26 січня 2015.
- ↑ The Christian population in Israel (PDF). Central Bureau of Statistics (Israel). 24 грудня 2020.
- ↑ The Druze population in Israel (PDF). Central Bureau of Statistics (Israel). 24 квітня 2020.
- ↑ The World's Muslims: Unity and Diversity (PDF). Pew Research Center. 9 серпня 2012. Архів оригіналу (PDF) за 26 січня 2017. Процитовано 23 лютого 2017.
- Aharon Layish, The Heritage of Ottoman Rule in the Israeli Legal System: The Concept of Umma and Millet, in THE LAW APPLIED, Contextualizing the Islamic Shari'a, edited by Peri Bearman, Wolfhart Heinrichs and Bernard G. Weiss
- Peled, Alisa Rubin, Debating Islam in the Jewish State — The Development of Policy toward Islamic Institutions in Israel, State University of New York Press (2001)
- Peled, Alisa Rubin, «Shari'a» under Challenge: The Political History of Islamic Legal Institutions in Israel, Middle East Journal, Vol. 63, No. 2, (Spring, 2009)