Історія Європейського Союзу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Сучасний прапор ЄС
Територія ЄС

На території Європи єдиними державними утвореннями, порівнянними за розмірами з Європейським союзом, були Західна Римська імперія, Франкська держава, Священна Римська імперія. Протягом останнього ж тисячоліття Європа була роздроблена. Європейські мислителі намагалися придумати спосіб об'єднати Європу. Ідея створення Сполучених штатів Європи спочатку виникла після Американської революції.

Ця ідея отримала нове життя після Другої світової війни, коли про необхідність її здійснення заявив Вінстон Черчілль, який закликав 19 вересня 1946 року у своїй промові в Цюрихському університеті до створення «Сполучених штатів Європи», аналогічних Сполученим Штатам Америки[1]. Як результат, в 1949 році була створена Рада Європи — організація, яка існує досі (її членом є і Україна). Рада Європи, однак, була (і залишається) чимось на зразок регіонального еквівалента ООН, зосередила свою діяльність на проблемах забезпечення прав людини в європейських країнах.

Ідеї створення домінуючого міждержавного утворення, які лунали протягом історії Європи, з особливою силою почали набирати обертів після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з’явився цілий ряд організацій – Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.  

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів. 9 травня 1950 року вважається початком процесу європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана») Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).

Перший етап Європейської інтеграції[ред.ред. код]

В 1951 ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об'єднання вугілля та сталі (ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі та вугілля, яке, на думку його творців, повинно було запобігти черговій війні в Європі. Велика Британія відмовилася брати участь в цій організації з міркувань збереження національного суверенітету.

27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ДЄОС), який підтримала навіть Велика Британія.  

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Проект Договору про європейське політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий орган влади – двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за функціями нагадую сучасну Європейську Комісію. На Раду національних міністрів покладався обов’язок гармонізувати діяльність Європейського виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні функції.

Договір ЄОС не набув чинності, оскільки не пройшов ратифікації у національних парламентах. Таким чином, спроба утворити організацію з елементами наднаціонального управління у сфері оборони і політики зазнала поразки, оскільки реально випереджала темпи інтеграційного процесу, на які могли погодитися всі його учасники  

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав у 1957 році заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC — European Economic Community) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Euratom — European Atomic Energy Community). ЄЕС був створений в першу чергу як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів та людей. Євратом повинен був сприяти об'єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим з цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-ті роки) воно стало іменуватися просто Європейським співтовариством (EC — European Community). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року, який набрав чинності 1 січня 1958. В 1959 членами ЄЕС був створений Європейський парламент — представницький консультативний, а пізніше та законодавчий орган.

Процес розвитку та перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної еволюції та інституційної трансформації в більш згуртований блок держав з передачею все більшого числа функцій керування на наднаціональний рівень (так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав), з одного боку, і збільшення числа учасників європейських співтовариств (і пізніше Європейського союзу) з 6 до 27 держав (розширення союзу держав).

1957-2013: Розширення ЄС

Другий етап Європейської інтеграції[ред.ред. код]

Шарль де Голль — президент Французької Республіки

У січні 1960 Велика Британія і ряд інших країн, що не увійшли до ЄЕС, сформували альтернативну організацію — Європейську асоціацію вільної торгівлі. Велика Британія, однак, незабаром зрозуміла, що ЄЕС — набагато більш ефективне об'єднання, і прийняла рішення про вступ до ЄЕС. Її приклад наслідували Ірландія та Данія, чия економіка істотно залежала від торгівлі з Великою Британією. Аналогічне рішення прийняла й Норвегія.

Перша спроба в 19611963 р.р., однак, закінчилася невдачею в зв'язку з тим, що французький президент де Голль наклав вето на рішення про вступ нових членів до ЄЕС. Аналогічним був результат переговорів про вступ у 19661967 р.р.

1967 року три європейські співтовариства (Європейське об'єднання вугілля та сталі, Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії) об'єдналися в Європейські співтовариства.

Справа зрушила з мертвої точки лише після того, як генерала Шарля де Голля в 1969 змінив Жорж Помпіду. Після кількох років переговорів та адаптації законодавства Велика Британія вступила до ЄС 1 січня 1973. В 1972 пройшли референдуми про вступ до ЄЕС в Ірландії, Данії та Норвегії. Населення Ірландії (83.1%) та Данії (63.3%) підтримали приєднання до ЄЕС, але в Норвегії ця пропозиція не отримала більшості (46.5%). Однак, в Данії народ проголосував на референдумі про входження лише після обіцянок уряду не переходити на єдину валюту Євро, тому в Данії досі в обігу даньські крони. Пропозиція про вступ до 1973 році надійшла і до Ізраїлю. Однак через війну «Судного дня» переговори були перервані. А 1975 року замість членства в ЄЕС, Ізраїль підписав договір про асоціативне співробітництво (членство).

Греція подала заявку на вступ до ЄЕС у червні 1975 і стала членом спільноти 1 січня 1981.

В 1979 були проведені перші прямі вибори в Європейський парламент.

В 1985 Гренландія отримала внутрішнє самоврядування та після референдуму вийшла з ЄЕС.

Португалія та Іспанія подали заявки в 1977 і стали членами ЄЕС з 1 січня 1986. У лютому 1986 в Люксембурзі було підписано Єдиний європейський акт.


Третій етап Європейської інтеграції[ред.ред. код]

Штаб-квартира Центробанку, Франкфурт-на-Майні

В 1992 всі держави, що входять до Європейського співтовариства підписали Договір про створення Європейського союзу (саме поняття «Європейський Союз» з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року) — Маастрихтський договір.

Маастрихтський договір заснував три опори ЄС:

  1. Економічний та валютний союз (ЕВС),
  2. Загальну зовнішню політику та політику безпеки (ОВПБ),
  3. Загальну політику в галузі внутрішніх справ та юстиції.

В 1994 в Австрії, Фінляндії, Норвегії та Швеції проводяться референдуми про вступ до ЄС. Більшість норвежців знову голосує проти.

Австрія, ФінляндіяАландськими островами) та Швеція стають членами ЄС з 1 січня 1995.

Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія та Ліхтенштейн.

В 1997 р. членами Європейського співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набрав чинності в 1999 р.). Основні зміни щодо Амстердамського договору стосувалися:

  • спільної зовнішньої політики та політики безпеки ОВПБ
  • створення «простору свободи, безпеки та правопорядку»
  • координації в сфері правосуддя, боротьби з тероризмом та організованою злочинністю.

Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором.

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Євросоюзу.

До Шенгенського простору входять 22 з 28 держав-членів ЄС (усі «старі» держави-члени ЄС, окрім Великої Британії та Ірландії, і всі «нові», крім Кіпру, Румунії, Болгарії та Хорватії), 3 країни Європейської економічної зони (Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія), та Швейцарія. Станом на 2011 рік угода діяла в 26 країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ісландії, Італії, Греції, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Швейцарії.

Також 1 червня 1998 року розпочав роботу Європейський центральний банк.

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів.

Четвертий етап Європейської інтеграції[ред.ред. код]

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС – найвищого етапу інтеграції. Початково Єврозона нараховувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 року (готівка 1 січня 2002 року): Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція. Пізніше євро ввели в 6 країнах: Греція, Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Естонія. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором.  

9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ до ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн; їх спільний ВВП по паритету купівельної спроможності — приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.

Це розширення ЄС можна назвати одним з самих амбітних проектів ЄС на цей час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести риску під роз'єднанням Європи, що тривало з моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати до Заходу країни Східної Європи, щоб не допустити їх відкату назад до комуністичних методів правління. Кіпр був включений до цього списку, оскільки на цьому наполягла Греція, яка в іншому випадку погрожувала накласти вето на весь план в цілому.

По завершенні переговорів між «старими» та майбутніми «новими» членами ЄС позитивне остаточне рішення було оголошено 13 грудня 2002. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003.

16 квітня 2003 в Афінах 15 «старими» і 10 «новими» членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. В 2003 в дев'яти державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами.

1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. вступ Кіпру в ЄС відбулося після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і в той час як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, внаслідок вступила в ЄС в поодинці.

Новітня історія Європейської інтеграції[ред.ред. код]

Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися у становищі, коли основний вантаж бюджетних видатків на соціальну сферу, дотації сільському господарству і т. д. лягає саме на них. Водночас ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань до загальносоюзного бюджету понад встановленого документами ЄС рівня в 1% ВВП.

Друга проблема полягає в тому, що після розширення Євросоюзу менш ефективним виявився колишній принцип прийняття найважливіших рішень консенсусом. На референдумах у Франції і в Нідерландах в 2005 проект єдиної Конституції ЄС був відхилений, і весь Євросоюз, як і раніше живе з цілого ряду основоположних договорів.

1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу — входження в нього Болгарії та Румунії. Євросоюз перш попереджав ці країни, що Румунії та Болгарії належить ще чимало зробити в області боротьби з корупцією та реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки і не відповідаючи стандартам ЄС.

У грудні 2007 р. глави держав і урядів ЄС року підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він ставить ЄС на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим та ефективнішим.  Договір передбачає далекосяжні реформи. Так, наприклад, у майбутньому діючий Президент Європейської ради має зміцнити безпе- рервність дій ЄС. Прийняття рішень ЄС буде полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпаде потреба в одностайному голосуванні

17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС було надано Македонії.

21 лютого 2005 року Європейський союз підписав план дій з Україною. Ймовірно, це стало результатом того, що до влади в Україні прийшли сили, зовнішньополітична стратегія яких спрямована на вступ до Євросоюзу. Водночас, на думку керівництва ЄС, про повноправне членство України в Євросоюзі поки говорити не варто, оскільки новій владі необхідно зробити дуже багато, щоб довести, що в Україні існує повноцінна демократія, що відповідає світовим стандартам, і провести політичні, економічні та соціальні реформи.

Підписаний
Діє з
Документ
1948
1948
Брюссельський договір
1951
1952
Паризький договір
1954
1955
Поправки до Брюссельського договору
1957
1958
Римські договори
1965
1967
Договір злиття
1975
Н/Д
Висновок Європейської Ради
1985
1985
Шенгенська угода
1986
1987
Єдиний європейський акт
1992
1993
Маастрихтський договір
1997
1999
Амстердамський договір
2001
2003
Ніццький договір
2007
2009
Лісабонська угода
 
                         
Підвалини Європейського Союзу:  
Європейська Спільнота  
Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом)   
Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС) Термін дії договору минув у 2002 р. Європейський Союз (ЄС)
    Європейська економічна спільнота (ЄЕС)
        Шенгенська угода   Європейська спільнота (ЄС)
    Тероризм, радикалізм, екстремізм та насильство на міжнародному рівні Правосуддя та внутрішні справи  
  Співробітництво між поліцією та правосуддям у кримінальних справах
          Європейська політична співпраця  Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП)
Неконсолідовані органи Західноєвропейський союз (ЗЄС)    
Припинив існування у 2011 р.  
                       


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Speech of Sir Winston Churchill // Council of Europe. — Процитовано 17 червня 2013 (англ.)

Джерела[ред.ред. код]

Відповідна стаття в російській Вікіпедії.