Історія Луганщини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Луганська область утворена 3 червня 1938 року, до 1990 року називалась Ворошиловградська область.

Розташована в східній частині України, в басейні середньої течії Сіверського Дінця. На північному сході та сході межує з Білгородською, Воронезькою і Ростовською областями Росії. На заході з Донецькою і Харківською областями України.

Доісторична доба[ред.ред. код]

Ідол з с. Кам'янки

Луганська область має давню історію. Перші пам'ятки відносяться до палеолітового часу. В епоху міді-бронзи тут мешкали скотарські та землеробські племена, які залишили після себе численні курганні могильники та поселення.

Найбільш древнім народом, що жив на території Луганської області, про що є згадки в письмових джерелах, були кіммерійці.

З початком залізної доби з'являються кочові племена іранського походження — скіфи і сармати, потім — алано-болгарські племена (праболгари).

Середні віки[ред.ред. код]

Тризуб. Орнамент на бляшці, виявленій на місці літньої ставки золотоординського хана. XIV ст.

У IX-XIII століттях басейн Сіверського Дінця заселяли кочові племена тюркського походження: печеніги, торки, половці. На території області виявлено та досліджено половецькі курганні поховання, поблизу яких, як правило, знаходилися кам'яні статуї (баби).

Після татаро-монгольської навали половці підпорядкувались новим завойовникам. У 1360-х роках Абдулах-хан у Подінців'я (неподалік сучасного села Шипилівка Попаснянського району) тимчасово переніс столицю Золотої Орди.

З середини XV століття у результаті розпаду Золотої Орди донецькі степи опинилися в центрі запеклої боротьби між Великою Ордою і Кримським ханством. Постійні війни призвели до того, що ці землі стали називати «Дике поле». Терени майбутнього Луганського, як і всього Середнього Подінців'я, перебували під контролем кримських та ногайських татар. Сіверський Донець ділив Подінців'я на лівобережне — ногайське та правобережне — кримське. Перебування кримських татар у Середньому Подінців'ї мало, як мирний, господарський, так і військовий характер. На цих землях були кочовища кримських татар, де вони влітку випасали худобу. Так само через Дике Поле пролягали сакми — військові дороги кримців. У середній течії Сіверського Дінця були численні татарські перевози і перелази, якими татари доправлялися на Русь.

Карта Дикого Поля (у вузькому розумінні) (17 століття)
Карта історичного краю Донщина

XVII сторіччя. Початок колонізації Дикого поля[ред.ред. код]

Інтенсивне заселення «Дикого поля» почалося у середині XVII століття, коли свої поселення почали будувати запорозькі козаки. У третій чверті XVII ст. до цього процесу приєдналися й українські переселенці, які на той час заселили значні території Слобідської України. Саме у цей час збільшується кількість переселенців з Правобережної України.

Північна частина сучасної Луганської області у XVII сторіччі належала до земель Ізюмського та Острогозького Слобідських полків.

У заселенні також брали участь донські козаки, що були заслані на північний берег Сіверського Дінця за участь у повстанні Степана Разіна. Вони заснували лише одне поселення Сухарєв городок поблизу сучасного міста Кремінна.[1]

XVIII сторіччя[ред.ред. код]

На початку 18-го століття кримців було остаточно витіснено з території Середнього Подінців'я.

Булавінське повстання[ред.ред. код]

Донські козаки селилися по Сіверському Дінцю і його лівих притоках Деркулу, Айдару, Боровий. Одна з найдраматичніших сторінок їхньої історії пов'язана з тим, що вони охоче приймали і використовували для роботи в своїх господарствах селян, які втекли від поміщиків. Поміщики скаржилися імператорові Петру І на ці незаконні дії. На їхню вимогу були послані царські війська під командуванням князя Юрія Долгорукого з метою повернення кріпосних селян їх власникам.

Конфлікт досяг свого апогею в 1707 році. Жителі донських станиць і містечок, а разом з ними і селяни кріпаки, об'єднавшись в загін під проводом отамана Кіндрата Булавіна, вирішили виступити проти царських війск. Уночі проти 8 вересня 1707 року повстанці на річці Айдар поблизу Шульгин-містечка розбили їх, а князя Долгорукого убили.

Розправа настала жорстока: Петро І, сконцентрувавши свої війська, за допомогою верхівки козаків Війська Донського розгромив повстанців, а їх ватажок Булавін був змушений застрелитися. За указом імператора всі козачі містечка, жителі яких брали участь у бунті, були розорені і спалені.

Українське заселення[ред.ред. код]

Лише в 30-х роках XVIII століття почалося повторне заселення цих земель. Воно велося за рахунок розширення меж Острогозького слобідського полку.

Кальміуська паланка у складі Війська Запорозького (1734—1775 рр.)

Малозаселені території південніше Сіверського Дінця були під цей час у складі Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового, на ці території формально поширювалася влада гетьмана Кирила Розумовського. У середині XVIII сторіччя існують козацькі запорізькі поселення Кам'яний Брід та Вергунка.

Слов'яносербія[ред.ред. код]

Докладніше: Слов'яносербія

З 1752 року на противагу кримським татарам та запорозьким козакам землі на схід від Бахмуту відторгаються царським урядом під військові поселення для вихідців із балкан на чолі з Шевичем та Райком Депрерадовичем — Слов'яносербію, серед шанців якої і Кам'яний Брід, і Вергунка.

17751783 рр. Слов'яносербію передають у підпорядкування Азовської губернії.

Виникнення промисловості[ред.ред. код]

У першій чверті XVIII сторіччя почалися роботи з дослідження в краї покладів кам'яного вугілля, перші промислові розробки якого було розпочато в 1790 році в районі Лисячого Байраку (Лисичанськ) для потреб Чорноморського флоту.

1790 рік. Запрошеному на російську службу шотландському інженерові Карлу Гаскойну було доручено провести розвідку покладів руд та кам'яного вугілля в районі Слов'яносербії. Гаскойн виконав доручення й запевнив владу, що знайдені копальні залізної руди й кам'яного вугілля обіцяють величезну кількість цих мінералів найліпшої якості.

14 листопада 1795 р. Виходить дозвіл на заснування першого на півдні імперії чавуноливарного заводу, зі створенням якого найчастіше й пов'язують заснування міста Луганська. Села Кам'яний Брід (1755) та Вергунка були першими населеними пунктами, що прийняли будівельників і робітників Луганського ливарного заводу. У 1796 році Карл Гаскойн розпочинає будівництво Луганського ливарного заводу, робітниче селище якого згодом переросло в сучасне м. Луганськ. У жовтні 1800 року завод дав перший чавун. Для виплавки металу вперше в Росії було застосовано кокс, випалений у Лисичанську. З цього часу Луганщина інтенсивно розвивалась як вугільно-металургійний комплекс.

XIX сторіччя[ред.ред. код]

Сучасна схема Донзалізниці

Землі. У першій половині XIX сторіччя землі області входили до різних губерній: Старобільський повіт — до Харківської, Слов'яносербський та Бахмутський повіти — до Катеринославської; до складу війська Донського входили землі Станично-Луганського, Свердловського, Антрацитівського районів. До складу Воронезької губернії входила частина Біловодського району.

Залізниця. 1878 рік. Урочисте відкриття Донецької кам'яновугільної залізниці загальною протяглістю 389 верст. Це була перша залізниця на сході України, і 1878 року були відкриті три її ділянки: «МикитівкаДебальцеве — Довжанська», «Дебальцеве — Попасна — Краматорське» та «Дебальцеве — Луганський завод». У Луганському побудовано вокзал, створено управління залізниці та поруч зі станцією закладено залізничне училище. Власне, з того часу й почався відлік історії Донецької залізниці.

Заводи. У 1895 році в Луганську споруджується патронний, у 1896 році — паровозобудівний заводи. У ці роки почали діяти емалювальний, спиртоочисний, пивоварний, шкіряний та інші заводи.

Іконопис. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на Луганщині склалася власна традиція домашнього іконопису — так звані «вдягнені» ікони. Вони мали блакитний фон, ретельно виписані найдрібніші деталі, великі і круглі зіниці у зображуваних персонажів. Оклади для таких ікон виготовлялися з дорогої тканини (як правило, з оксамиту), оздоблювалися шитвом, намистинками, камінчиками, фольгою. Колекція луганських ікон наявна у експозиції Музею української домашньої ікони Історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»[2].

XX століття[ред.ред. код]

Поховання вояків Запорозького корпусу армії УНР, що захищали державний кордон у 1918 р. Село Можняківка
Луганський паротяг «Йосип Сталін», 1937

Українське відродження[ред.ред. код]

На середину 1917 року стають українськими 24, 25 і 26 полки колишньої царської армії. В містах їхнього квартирування — Маріуполі, Бахмуті, Луганську — утворюються перші загони «Вільного козацтва» . Поступово рух «вільних козаків» поширюється за лінією Бахмут-Лисичанськ-Луганськ й окремо — у Маріуполі.

До глибокої осені 1917 року (а в Маріуполі й Луганську до грудня 1917) українські партії й війскові організації «Вільного козацтва» через своїх представників у радах тримають під контролем, окрім згадуваних Лисичанська, Слов'яносербська, Бахмута, міста Юзівку, Єнакієво, Слов'янськ, Гришине, Костянтинівку, Дружківку, Волноваху, Ясинувату, Авдіївку, повіти Бахмутський, Слов'яносербський, Ізюмський, Луганський, Маріупольський, Старобільський. Водночас, в вище означених 5 повітах утворені й діють Українські повітові ради.

Виникає перша українська преса. Так, 1918 р. в Бахмуті вийшов перший номер часопису «Вільне слово», де між іншим, були опубліковані вірші молодого Володимира Сосюри. Українське відродження поступово набирає темпів, змушуючи рахуватися з собою навіть тамтешні російські пресові органи. Починаючи з літа 1917 року звернення й статті з українського питання друкує елітарний «Южный Край».

З втратою впливу на солдатські й шахтарські маси, розвалом свого запілля у повітах, на жовтень 1917 року в Донбасі склалися умови, коли влада Київської Центральної Ради була реальною лише в тих містах та селах навколо них, де квартирують українські полки і діють організації «Вільного козацтва» (Маріуполь, Луганськ, Бахмут). Осінь 1917 позначилася на Донеччині локалізацією українського руху в трьох вищезгаданих містах, перетворених місцевими українцями на бастіони українського руху Донбасу. Територія ж інших міст та повітів являла собою розбурхане море більшовицької анархії.

Жовтнем 1917 року закінчується перший період українського руху Донецького краю. Листопадом-груднем 1917 р. розпочинається другий період українського руху Донбасу: втрата останніх своїх центрів й подальша окупація терену більшовицькими військами.

Повстанський рух за часів більшовиків (1917—1921, 1930—1931)[ред.ред. код]

Однак проти більшовицької влади піднялась частина населення. У 19181921 роках північ Луганщини охопив масовий збройний рух . У ньому брали участь переважно селянсько-анархістські формування. Водночас деякі загони були підпорядковані збройним силам УНР. З деякими перервами повстанський рух проіснував до 1931 року.[3]

Луганщина за радянських часів[ред.ред. код]

З метою об'єднання в одне ціле вугільних районів басейна у лютому 1919 року було утворено Донецьку губернію з центром у місті Луганськ, яка існувала з 1919 до 1925 року. 4 січня 1920 року центром Донецької губернії стало місто Луганське.

див. також: Донецька губернія

Голодомор 1932—1933 років[ред.ред. код]

Мапа Голодомору 1932—1933 років. Українців виморювали голодом на їхній етнічній території. Що густіше штрихування — тим сильніше розміри лиха. A — райони споживчої смуги, B — райони виробничої смуги. C — українська етнічна територія.

У 1932—1933 роках на Луганщині, як і на інших українських землях сталінський режим радянської влади створив штучний голодомор для населення. У Донецькій області, до якої належала тоді територія нинішньої Луганської області, за підрахунками британського дослідника Роберта Конквеста, від голоду вмерло до 20 % населення. Найбільше постраждали українські села та станиці. Деякі села вимерли вщент у 1933 році або майже повністю. У середньому ж села Луганської області внаслідок комуністичного геноциду 1933 року втратили приблизно половину свого населення, яке було переважно українським по національності. Найстрахітливішими наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах.[4] Цим трагічним подіям присвячений документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам'ятства. Голодомор 1932-33 рр. на Луганщині», знятий 2009 року (продюсер — Ірина Магрицька, автор сценарію та режисер — Олександр Крамаренко, оператор — Олексій Мовсесян)[5].

2 липня 1932 року було утворено Донецьку область, до її складу увійшли 12 міських рад і 23 райони, в тому числі територія нинішньої Луганської області.

До складу області ввійшли Артемівська, Ворошилівська, Горлівська, Кадіївська, Костянтинівська, Краматорська, Краснолуцька, Луганська, Макіївська, Маріупольська, Риківська, Сталінська міські ради й Гришинський, Лисичанський, Ровеньківський, Сорокинський та Чистяківський райони республіканського підпорядкування.

Обласним центром був Артемівськ, а з 16 липня 1932 — Сталіно.

3 червня 1938 року Донецьку область була розділено на Сталінську і Ворошиловоградську області, до складу останньої увійшли 4 міста, 28 районів. На січень 1939 року в області мешкало 1 млн. 837 тис. чоловік, з яких — 65,8 % сільського населення, 34,2 % — міського.

Про історію краю у часи ІІ світової війни див.: Донбаська операція (1943)

У 1958 році область перейменована в Луганську, у 1970 році перейменована у Ворошиловградську, а з 1990 року — знову змінена в Луганську область.

В незалежній Україні[ред.ред. код]

XXІ століття[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Высоцкий В. И. Исторические аспекты топононимов Луганщины. — Луганск, 2003. (рос.)
  2. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013
  3. Форостюк О. Правове регулювання державно-церковних відносин у Донбасі. — Луганськ, 2000. — С. 117-118.
  4. Врятована пам'ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. — Т. 1 / Упорядник Ірина Магрицька. — Луганськ: Промдрук. — 2008. — 464 с., вкладки 16 с., іл. ISBN 978-966-8606-26-7
  5. Голодомор 1932—1933 рр. Харківська область. Фільм про Голодомор 1932-33 рр. «Закляття безпам'ятства»

Джерела[ред.ред. код]

Документи[ред.ред. код]