Історія Океанії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Океанії — історія народів Австралії, Нової Зеландії, Папуа Нової Гвінеї, Фіджі та інших острівних держав регіону.

Карта міграцій в Полінезії

Доколоніальний період[ред. | ред. код]

Острів Нова Гвінея і прилеглі острови Меланезії були, імовірно, заселені вихідцями з Південно-Східної Азії, що припливли на каное приблизно 30—50 тисяч років тому[1]. Близько 2—4 тисяч років тому була заселена велика частина Мікронезії і Полінезії. Найдавніша археологічна культура лапіта ( Вануату ) датується I тис. до н. е. і характеризується неолитичними технологіями. Процес колонізації закінчився приблизно в 1200 році нашої ери[1]. До початку XVI століття народи Океанії переживали період розкладання первіснообщинного ладу і становлення ранньокласового суспільства[2]. Активно розвивалися ремесла, сільське господарство, мореплавання (вака, проа). В кінці європейського Середньовіччя в Океанії існувало місто Нан-Мадол (Мікронезія), а в Полінезії розквітла Тонганска імперія. З матеріальної культури в Океанії були представлені мегалітичні моаї і писемність ронго-ронго, хоча при цьому в Полінезії була відсутня (була втрачена) кераміка і мистецтво плавки металів, а також лук зі стрілами.

Колоніальний період[ред. | ред. код]

Кораблі англійського мандрівника Джеймса Кука і каное тубільців у бухті Матаваї на острові Таїті ( Французька Полінезія ), художник Вільям Ходжес, 1776

У період з XVI по XVIII століття тривало вивчення Океанії європейцями, які поступово почали заселяти острови. Період європейської колонізації в південнотихоокеанському регіоні почався в 1521 році, коли в пошуках багатств такого собі «південного континенту» Фердинанд Магеллан досяг Молуккських островів. Аж до початку XVII століття регіон освоювався іспанцями і португальцями, які сприяли розвитку поступового процесу християнізації. У XVII—XVIII століттях почався новий історичний етап в історії Океанії, коли території освоювалися дослідниками і купцями переважно з Голландії, Франції та Великої Британії. До кінця століття поширилася діяльність європейських місіонерів, які обґрунтовувалися на островах Океанії з поперемінним успіхом через ворожість корінного населення. В цілому, завдяки зусиллям європейських дослідників до дев'ятнадцятого століття ідея про існування Південного континенту виявилася розсіяною, основні острови Тихоокеанського басейну були відзначені на карті[3]. Таким чином, процес європейської колонізації йшов дуже повільно, оскільки регіон не викликав особливого інтересу в чужинців через брак природних багатств, і негативно позначився на місцевому населенні: було завезено безліч хвороб, яких ніколи не було в Океанії, а це призводило до епідемій, внаслідок яких гинула значна частина тубільців.

У XVIII—XIX століттях відбувався розділ островів Океанії між колоніальним державами, перш за все, Британською імперією, Іспанією і Францією (згодом до них приєдналися США і Німецька імперія). Стан колоніальної залежності став причиною того, що аграрний сектор переважав в економіці острівних країн Океанії. Особливий інтерес у європейців викликала можливість створення плантацій на островах (кокосової пальми для виробництва копри, цукрової тростини), а також работоргівля (так зване «полювання на чорних дроздів», яке передбачало вербування острів'ян для роботи на плантаціях). З початку двадцятого століття на території країн стали створюватися великі європейські плантації, які робили копру. У той час, коли держави перебували під впливом метрополій, вони отримували від них усю промислову продукцію. У залежних територіях Австралії і Новій Зеландії вони займали місце першого торгового партнера острівних країн, а Велика Британія як держава, під впливом якої в свою чергу перебували Австралія і Нова Зеландія, займала друге місце, активно користуючись цим правом[4].

Російські мореплавці в Океанії[ред. | ред. код]

Імена росіян на карті тропічної частини Тихого океану. Джерело:[5].
Карта Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая передбачуваних територіальних придбань Росії в Тихому океані, подана в листі Олександру III, грудень 1883 рік.

У Російській імперії після відкриття В. Берінгом в 1741 році північно-західного узбережжя Америки, купецькі компанії за підтримки сибірської адміністрації до кінця XVIII століття організували близько 90 промислових експедицій в Тихий океан. Державою було засновано Російсько-американську компанію (1799—1867 рр.), що займалася адміністративними питаннями і торгівлею на Алясці і в Тихому Океані. У травні 1804 року до Гавайських островів підійшли два кораблі «Надія» і «Нева». Це були перші російські кораблі, які здійснювали кругосвітні плавання[6]. У серці тропічної частини Тихого океану є атоли і острови Росіян, Суворова, Кутузова, Лисянського, Беллінсгаузена, Барклай-де-Толлі, риф Крузенштерна і багатьох інших. Ще одна відмітна сторона всіх відбувшихся подорожей — взаємна дружелюбність в історії зустрічей російсьців і народів Тихого океану.

На правах першого європейця, який оселився на березі затоки Астролябія в Новій Гвінеї і досліджував цей район, Н. Н. Миклухо-Маклай неодноразово вносив пропозицію мирно зайняти або взяти під заступництво Росії ряд островів в Тихому океані. Російський учений надсилав листи в Морське міністерство, Міністерство закордонних справ, особисто імператору Олександру III, проте дістав відмову.

XX століття[ред. | ред. код]

У 1907 році Нова Зеландія стала домініоном, але формально вона стала повністю самостійною державою лише в 1947 році. Після Першої світової війни стали зароджуватися перші політичні організації («May» на Західному Самоа, «Фіджійська молодь» на Фіджі), які боролися за незалежність колоній.

У період між двома світовими війнами в залежних державах Океанії з'явилися перші позиви до самостійності. Наприклад, в 1939 році на Соломонових островах англіканський священик Річард Фоллоус закликав до створення дорадчої ради за участю корінного населення, але незабаром був висланий з території. Будучи невеликими за масштабами, подібні інциденти також послужили зачатками майбутньої боротьби за незалежність. У роки Другої світової війни Океанія була одним з театрів військових дій, де відбулося безліч боїв (в основному між японськими й американськими військами).

Після війни в регіоні відбулися деякі поліпшення в економіці, проте в більшості колоній вона носила однобокий характер (переважання плантаційного господарства і практично повна відсутність промисловості). З 1960-х років почався процес деколонізації: в 1962 році незалежність отримало Західне Самоа, в 1963 році - Західний Іріан, в 1968 році - Науру. Згодом велика частина колоній стала незалежною, однак деякі країни Океанії досі перебувають під тим чи іншим контролем Франції та Сполучених Штатів і не досягли суверенної державності.

Післяколоніальний період[ред. | ред. код]

Океанія в період Холодної війни[ред. | ред. код]

Період Холодної війни припав на перші роки незалежності острівних країн Океанії. Завдяки зрослому стратегічному значенню, держави привертали дедалі більше уваги Радянського Союзу і Китаю, у яких виникла необхідність у встановленні міцних дипломатичних відносин і доступі до морських портів. Стратегічні цілі також визначали значні зусилля регіональної влади на підтримку острівних держав. Оскільки основне завдання цієї допомоги полягало в збереженні свого лідерства в регіоні, ці зусилля часто брали форму великих щорічних трансфертів «з метою розвитку» і незабаром обсяг фінансової допомоги на душу населення був одним з найвищих в світі. Значна фінансова підтримка, здійснювана країнами-покровителями, з одного боку, сприяла зростанню залежності країн від допомоги розвинених держав, а з другого — прискорила зростання злочинності і шахрайства з огляду на нерівномірний розподіл грошових коштів.

Крім тих, що були посольств у Папуа - Новій Гвінеї і на Фіджі, представництва були відкриті на Соломонових островах, в Федеративних штатах Мікронезії, Маршаллових островах і Західному Самоа, почав здійснюватися дипломатичний контроль над територіями. До закінчення Холодної Війни відносно самостійну зовнішню політику вели Папуа Нова Гвінея, Фіджі і Вануату (остання взагалі проголосила курс на меланезійський соціалізм).

Основними напрямками в регіональному розвитку острівних держав стали зміцнення внутрішньої стабільності, боротьба з наростаючими міжетнічними конфліктами, розв'язання проблеми деколонізації і боротьба за навколишнє середовище.

Натомість на відповідні вигоди територія країн використовувалася у військово-стратегічних цілях: встановлення військово-морських, військово-повітряних і сухопутних баз, а також зберігання та випробування ядерної зброї. Згідно з планом Пентагону острови брали участь в «оборонному екрані» Аляска - Алеутські острови - Гавайські острови, а Сайпан, Вейк, Мідуей, Тініан, Трук (острови), Палау і атоли Джонстон, Еніветок, Кваджалейн і Маджуро мали перетворитися в єдиний оборонний комплекс. Країнам було нав'язано низку угод, згідно з якими Сполучені Штати могли безперешкодно провозити судна з ядерною зброєю, яку вони мали право зберігати, а також здійснювати її поховання. З 1946 по 1962 рік на атолах було проведено понад 96 ядерних вибухів з використанням термоядерної бомби до 15 мегатонн включно[7].

Через дипломатичні відносини держав з СРСР і Китаєм скорочувалася фінансова допомога розвинених держав: потік фінансових коштів поступово почали переправляти з інфраструктури на зменшення бідності та підтримку захисту прав людини.

Розпад СРСР і кінець біполярної системи. Період політичних криз[ред. | ред. код]

Після розпаду Радянського Союзу 1989 року зникла необхідність в забезпеченні безпеки, також знизилася активна участь розвинених країн у регіональних справах, а акцент остаточно перемістився від безумовної передачі допомоги до реформ. Намір розвинених держав складалося в формуванні умов для стимулювання ринкових відносин, лібералізації торгівлі та подальшого економічного зростання. Структура ринкових відносин, що мала на увазі під собою скорочення державного сектора, фактично послабила держава ще більше.

Відхід з країн Сполучених Штатів і скорочення фінансової допомоги відіграли фатальну роль у соціально-економічному житті островів. З територій повністю пішли британські дипломати, а ООН скоротила фінансову допомогу до країн, залежних від Сполучених Штатів[8]. Більше 10 % жителів втратили роботу через закриття військових баз, заводів та інших військових об'єктів. Особливо важка ситуація настала на Сайпані, де повністю закривалася військово-морська база, і Гуамі, де також було оголошено про часткове закриття, оскільки економічний добробут цих островів був тісно пов'язаний з існуванням військових об'єктів США.

У поєднанні зі зниженням присутності розвинених держав на територіях, фактор історичної роз'єднаності численних етнічних і культурних громад відіграв значну роль у подальших міжетнічних конфліктах, які згодом було неможливо зупинити; дедалі частіше експерти стали говорити про балканізацію держав Океанії. Визначальним же фактором в початок процесу стала історична роль природних ресурсів, а саме землі: землеволодіння грало показову роль в економічному і суспільному розвитку Океанії, а спроби зміни земельного статусу приводили до конфліктів на островах. У зв'язку з гуманітарними лихами в Косово, Руанді та Афганістані в 1990-х роках з'являється парадигма «невідбувших» держав, до яких експерти почали відносити і острівні країни Океанії.

Після трагедії 11 вересня 2001 року в Сполучених Штатах, питання «невідбувших держав» стали міцно пов'язані з побоюваннями з приводу тероризму і розгортання зброї масового знищення. Перебуваючи в стані банкрутства, подібні країни були уразливі для різних суб'єктів, у тому числі транснаціональних злочинців, які могли б загрожувати не тільки економічній безпеці, а й політичним інтересам інших держав[9]. З посиланням на парадигму «невідбувших держав», ця ідея була основоположною для австралійського військового втручання в конфлікт на Соломонових островах у липні 2003 року. Цього разу, стимульована небезпекою світового тероризму, оголошена політика кооперативного втручання ознаменувала повернення пріоритету безпеки в регіональній політиці.

Після здобуття незалежності в більшості країн Океанії збереглися серйозні економічні, політичні та соціальні проблеми, вирішити які вони намагаються завдяки допомозі світової спільноти (в тому числі ООН) і через регіональне співробітництво. Незважаючи на процес деколонізації в XX столітті, деякі острови регіону досі залишаються в тій чи іншій мірі залежними: Нова Каледонія, Французька Полінезія та Волліс і Футуна від Франції, острови Піткерн від Великої Британії, Острови Кука, Ніуе, Токелау від Нової Зеландії, ряд островів (всі зовнішні малі острови, крім острова Навасса) від США.

Ретроспектива економічних інтересів[ред. | ред. код]

Ретроспектива економічних інтересів і сфери впливу океанічної підсистеми АТР, крім Папуа - Нової Гвінеї. Країни, що входять в ООН і Співдружність націй відзначені відповідними прапорами.

Ретроспективний аналіз економічних інтересів[10] дає можливість враховувати той факт, що в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні закріплювалися такі країни, як Португалія і Іспанія, потім Голландія, Німеччина, Англія і Франція, пізніше до них приєдналися США, Австралія і Нова Зеландія (Схема економічних інтересів і сфер впливу океанічної підсистеми АТР, крім Папуа - Нової Гвінеї).

Представлена схема економічних інтересів побудована за такими принципами:

  • для країни підібраний історичний ряд з датами і прапорами;
  • рік над або під прапором, зазначений в крайньому лівому ряду з кораблем позначає час відкриття країни або острова мореплавцями Європи і Росії або над білим прямокутником замість прапора час заснування самостійної держави, яке існувало до відкриття; інші роки з прапорами - прихід тієї чи іншої країни до влади або початок колонізації, або окупації;
  • використання прапорів носить символічний і інформаційний характер;
  • прапор, виділений в ряду великим форматом, відповідає сучасному. Дата, виділена світлим кольором над таким прапором, - це час здобуття незалежності, чорним кольором - нового статусу (наприклад, штат Гаваї);
  • праворуч від прапора великого формату з його дублюванням додаються прапори міжнародних угруповань, в яких бере участь держава. Якщо національний прапор на першому плані, а позаду полотнище інтеграційного угруповання, то держава має в цій організації статус спостерігача (наприклад, Папуа - Нова Гвінея - АСЕАН). Прапор Європейського Союзу може означати, що країна є асоційованим членом, або володіє пільгами в торгівлі з країнами ЄС (наприклад, Самоа), або існують юридично закріплені торгові відносини з ЄС (наприклад, Кірибаті); прапори інших держав символізують їх економічний інтерес або донорство;
  • в історичній частині (зліва від прапора більшого формату) кілька прапорів, розташованих один за одним, можуть означати, що територія перебувала під конкуруючим володінням або опікою (наприклад, США і ООН - Північні Маріанські острови). Два прапора розташовані разом позначає спільне управління територією, наприклад, Вануату до 1980 року носило статус британсько-французький кондомініум Нові Гебриди;
  • на картах наводяться виділені підкресленням назви сучасних держав, нижче - різні історичні назви територій, що перебувають у складі цих держав.

Таким чином, враховується не тільки існуючий баланс сил, але і прогнозуються виникнення нових, залучення до співпраці з країнами Океанії тих, хто прагне в АТР до «історичного реваншу».

XIX століття[ред. | ред. код]

XX століття[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Encyclopædia Britannica. History of Oceania. (en). Процитовано 20 июня 2008. [недоступне посилання з лютий 2019]
  2. Вікіпедія, стаття «Океанія».
  3. Kjellgren E. European Exploration of the Pacific, 1600-1800, .october 2004. < http://www.metmuseum.org/toah/hd/expa/hd_expa.htm >
  4. Степанова A. Колоніальна експансія Нової Зеландії на островах Кермадек і Кука в 1886-1919 // Проблема Австралії і Океанії / Ред. В. Олтаржевський, Л. Савельєва, В. Свинина, Л.Сінцова, С. Овчинников Іркутськ: Іркут. Ун-т, 1990. .C. 90-97.
  5. Перекласти сторінку. Вікіпедія (uk). Процитовано 2019-01-27. 
  6. Бендер Н. А. Імена російських людей на карті світу. - М.: ОГИЗ, 1948. (Російські мандрівники)
  7. Тимошенко В. Зовнішня політика і безпека держав Південнотихоокеанського регіону в 80—90 роки XX століття < http://www.khspu.ru/uploaded/science/diss/212-293-02/autoref/ar_timoshenlo_vn.doc >
  8. Stephen H. Pacific island security management by New Zealand & Australia: Towards a New Paradigm // Victoria University of Wellington. Wellington, 2005. P. 6-8.
  9. Rotberg R. When States Fail: Causes and Consequences. Princeton University Press, 2004
  10. Литвинов Н. М. Стратегічний менеджмент на прикладі Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Монографія. - М., 2010. - 200 [10] с. - (Strategic Management in the Asian-Pacific) - ISBN 978-5-91252-029-7