Історія Полтавської області

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історія Полтавської області — частина історії України, що пов'язана із подіями у межах нинішньої Полтавської області (від формування Полтавської губернії). Історію у межах Полтавської області можна поділити на декілька періодів:

  1. період до утворення адміністративних формувань на території сучасної Полтавської області з адміністративним центром у місті Полтаві (княжа доба, литовсько-польська доба)
  2. період адміністративно-територіальних утворень з центром у місті Полтаві, які передували Полтавській області: Полтавський полк, Полтавська губернія, Полтавська округа
  3. період власне історії Полтавської області


Період до утворення адміністративних формувань з центром у Полтаві[ред.ред. код]

На час поділу Російської імперії на губернії землі Полтавщини входили до різних губерній. На 1745 рік майже уся Полтавщина належала до Київської губернії, і лише невелика частина — до Белгородської.

Полтавщина на карті 1745 року.

Полтавська губернія[ред.ред. код]

Полтавська губернія створена царським указом від 27.ІІ 1802, за яким Малоросійська губернія була поділена на дві — Полтавську (адм. центр — Полтава) і Чернігівську.

Повіти[ред.ред. код]

Спершу в складі Полтавської губернії було 10, згодом 12, а з 1803 — 15 повітів:

На час утворення губернії тут налічувалося 1 343 029 жителів. За даними 10-ї ревізії (1859) — 1 762 564 жителів, 4518 нас. пунктів (260 037 дворів), у тому числі губернське і повітове м.Полтава, 14 повітових і 2 заштатні міста (Градизьк і Глинськ) та посад Крюків.

Межувала Полтавська губернія на півночі з Чернігівською, на північному сході — із Курською та Харківською губерніями, на півдні — з Катеринославською, а з південного заходу р.Дніпро відділяла її від Київської, Херсонської і частково Катеринославської губерній.

Полтавська губернія з поділом на повіти і стани у 1860-х роках.

Площа — 43 844 кв. версти. Ліси займали 2341 кв. версти (24 854 десятин), орні землі — 31 705, луки — 5229, сади — 303, болота — 960, піски — 570 кв. верств. Головне заняття населення — землеробство і скотарство. Вирощували зернові культури, льон, коноплі, соняшник, тютюн, овочеві культури. Значний прибуток давало вирощування слив. Зокрема, великий попит мали мгарські, маціївські, глинські, сарські, опішнянські, зіньківські, мачуські, комишанські сливи. Важливу галузь господарства становило вирощування великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. 1859 тут налічувалося 233 кінні заводи. Найбільше їх було в Хорольському, Прилуцькому, Костянтиноградському, Кобеляцькому і Роменському повітах.

Полтавське губернське земство

Жителі губернії займалися також чумацтвом, бондарством, гончарством, чинбарством та ін. промислами. Фабрично-заводська промисловість була розвинута слабо. 1859 діяло 575 підприємств, на яких працювали 15 782 чол., що виробляли продукції на 6,5 млн крб. Зокрема, діяло 57 селітроварень, 23 винокурні, 21 цукровий, 15 салотопних заводів, 13 тютюнових, 10 вовняних фабрик, 13 чинбарень. Протягом 1862—1896 рр. вартість випуску промислових виробів зросла з 4,1 млн до 23,6 млн крб. На кінець 19 ст. в Полтавській губернії діяло 841 підприємство. За Всеросійським переписом 1897 в губернії налічувалося 2 778 151 жителів, у тому числі міських — 274 294. Як і раніше, в 1900 губернія ділилася на 15 повітів, 261 волость.

Станом на середину XIX ст. на Полтавщині сформувався свій стиль домашнього іконопису. Для нього характерний небесний фон, рум'яні обличчя святих, м'які і світли тони барв. Чимала колекція полтавських ікон міститься в Музеї української домашньої ікони історико-культурного комплексу «Замок Радомисль»[1].

На поч. 20 ст. Полтавщина залишалася аграрною губернією з великим поміщицьким землеволодінням. Через малоземелля селяни змушені були орендувати близько 1 млн дес. поміщицьких земель. Понад 95 тис. селян наймитувало в місцевих поміщицьких маєтках і близько 60 тис. селян щорічно виїздили на заробітки в Донбас, Катеринославську, Таврійську, Херсонську губернії. Через відносне аграрне перенаселення з 1906 по 1912 з Полтавської губернії до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 32 тис. сел. сімей (бл. 200 тис. чол.). У 1900 наліч. 4416 підприємств, на яких працювало бл. 14 тис. робітників. На поч. 1917 кількість підприємств збільшилася до 6182, а робітників — до 30,8 тис. чол. У селах широко розвивалися кустарні промисли, якими займалося 92 280 чол. У 1895 на Полтавщині діяло 232 лікарні, 61 аптека, у тому числі 19 сільських. У 721 початковій школі навчалося 59 396 дітей. У шкільних бібліотеках налічувалося 442 690 книг. У 1896 діяло 2142 навчальні заклади (105 186 учнів). Письменних за переписом 1897 у Полтавській губернії було 16%, у тому числі у містах — 39,8%. У 1910 відповідно стало 26,2% і 48,2%.

Декретами ВУЦВК від 8.VII і 30.VII 1920 утворено Кременчуцьку губернію, до якої відійшли Золотоніський, Кременчуцький та Хорольський повіти (розформована в кін. 1922). Постановою ВУЦВК від 27.IV Переяславський повіт віднесено до Київської губернії. Станом на 7.III 1923 загальна площа Полтавської губернії становила 4 126 703 кв. верст, 2 944 861 ж. Ділилася губернія на 14 повітів і 260 волостей. 7.ІІІ 1923 поділ на повіти і волості було скасовано і замість них створено 7 округів (Золотоніський, Красноградський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Прилуцький і Роменський) і 89 районів. На 1.Х в губернії налічувалося 32 комуни, 212 с.-г. артілей, 70 ТСОЗів, 130 радгоспів, 39 агробаз і дослідних станцій, 19 радгоспів при агротехнікумах та агрошколах, 643 984 індивідуальних селянських господарств. Діяло 17135 різних підприємств, у тому числі близько 12 тис. вітряків, 106 державних, 271 кооперативне підприємство. На 1 грудня 1924 року у Полтавській губернії було 86 районів, 1045 сільрад, 8146 нас. пунктів, у яких налічувалося 648 401 господарство. 3.VI 1925 Полтавська губернія ліквідована.

Населення губернії[ред.ред. код]

Дівчата і заміжні жінки Полтавської губернії у святковому вбранні. Кінець XIX — початок XX ст.
1897 Gov Poltava ethno.jpg

Етнічний склад населення за переписом 1897[2]:

  кількість чол.  %
Українці 2 583 133 92.98
Євреї 110 352 3.97
Росіяни 72 941 2.63
Німці 4579 0.16
Поляки 3891 0.14
Білоруси 1344 0.05


Конфесійний склад населення за переписом 1897[2]:

кількість чол.  %
Православні 2 654 645 95.55
Юдеї 110 944 3.99
Римо-католики 6065 0.22
Протестанти 3165 0.11
Старообрядці 2407 0.09
Мусульмани 640 0.02
Розподіл населення в містах губернії за мовою
(перепис 1897 року)
Місто Українська Російська Їдиш Польська Німецька Інша
Полтава 56.0% 20.5% 19.9% 2.0% 0.6% 1.0%
Гадяч 72.9% 2.6% 24.0% 0.3% 0.5%
Зіньків 85.8% 1.8% 12.1% 0.3%
Золотоноша 59.9% 7.6% 31.6% 0.7% 0.2%
Кобеляки 73.5% 5.4% 20.2% 0.4% 0.1% 0.4%
Костянтиноград 71.9% 8.9% 17.0% 1.6% 0.6%
Кременчук 30.1% 19.3% 46.9% 1.7% 0.7% 0.2%
Градизьк 87.5% 0.5% 11.7% 0.3%
Лохвиця 68.1% 3.7% 27.7% 0.3% 0.2%
Лубни 59.2% 9.5% 29.7% 0.7% 0.5% 0.4%
Миргород 82.6% 4.3% 12.4% 0.7%
Переяслав 57.1% 3.2% 39.3% 0.2% 0.2%
Пирятин 55.6% 3.6% 39.8% 0.3% 0.3% 0.4%
Прилуки 63.9% 4.4% 30.9% 0.2% 0.2% 0.1%
Ромни 61.6% 8.6% 28.2% 1.0% 0.3% 0.3%
Глинськ 90.9% 1.0% 7.7% 0.1% 0.2% 0.1%
Хорол 64.4% 7.2% 25.5% 2.4% 0.1% 0.4%
По губернії 57.1% 11.4% 29.3% 1.1% 0.4% 0.7%


Передумови створення області[ред.ред. код]

Протягом 19231937 рр. в Українській РСР було проведено кілька адміністративно-територіальних реформ. У 1923 р. утворено райони та округи (останні ліквідовано 1930 р.), а 1932-го — перші області. Відбуваються зміни у складі районів[3].

З 1937 р. проводиться розукрупнення областей на території УРСР. Із 6 областей, утворених у 1932 році (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська, Чернігівська), виділяються нові, зокрема Полтавська область

Визвольні змагання 1917–1932[ред.ред. код]

У 1917–1932 роках на території Полтавської губернії діяло 103 підпільні організації та осередки, 165 повстанських загонів, які боролися проти більшовиків. За цей період відбулось 29 селянських повстань.[4]

Найбільш дієвим і успішним повстанським загоном на Полтавщині після революції 1917 року був загін Левченка. У травні 1920 року він організував загін (1000 бійців, 4 кулемети) з селян Кобеляцького повіту і очолив антибільшовицьке повстання. У жовтні 1920 року Левченко намагався взяти під контроль Полтаву. Його армія, чисельність якої зросла до 2000 повстанців, здійснює рейди на Лубни і Миргород. У листопаді 1920 року він проводить з повстанцями другий рейд на Полтаву. Крім загонів Левченка, на Полтавщині діяло ще близько 40 українських повстанських формувань загальною чисельністю до 15 тисяч чоловік при 60 кулеметах і 5 гарматах.[4]

У період суцільної колективізації, незважаючи на масові арешти, підпільна повстанська боротьба посилюється. У 1929–1930 роках на Полтавщині спецслужбами було ліквідовано ряд загонів повстанців.[4]

Створення[ред.ред. код]

22 вересня 1937 року — згідно з постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР утворена Полтавська область[5].

Організована вона була в складі 45 районів та двох міст: Полтави і Кременчука з підлеглими їм по 29 прилеглих сільрад. До складу Полтавської області відійшли міста і райони Харківської та Київської областей.

Від Харківської до Полтавської області відійшли міста Полтава і Кременчук з підлеглими їм сільрадами та райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Згурівський, Зіньківський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщанський (Козельщинський), Комишнянський, Лазірківський, Лохвицький, Липово-Долинський (Липоводолинський), Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новогеоргіївський, Новосанджарський (Новосанжарський), Оболонський, Онуфріївський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Синівський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський.

Від Київської області до складу Полтавської увійшли райони: Гельмязівський, Золотоніський, Іркліївський, Чорнобаївський[6][7].

Усього на час утворення Полтавської області до неї входило 45 сільських районів, 11 міськрад, 6 селищних рад, 1 робітничоселищна рада та 971 сільрада[8].

У 1937 р. на території Полтавської області діяло 224 промислові підприємства та 312 кооперативних промислових артілей. На початок 1938 р. в області нараховувалося 2 727 колгоспів, за якими було закріплено 3238,7 тис. га орних земель[9][10].

Репресії 1937—1939[ред.ред. код]

Пік репресій, як і по всій країні, тут припав на часи «Великого терору» 1937–1938 рр., коли в області було заарештовано 267 579 громадян[11].

Як свідчить статистична звітність колишніх органів НКВС, тільки з 1 по 31 грудня 1937 р. по «польській лінії» було заарештовано у Полтавській обл. 1432 громадян, причому не лише польської національності. Серед заарештованих у цій справі було 422 українці, 42 білоруси, 70 євреїв, 32 росіянина, 12 румунів, 7 німців, 3 литовці і навіть 2 іранці[12].

Згідно з наказом НКВС СРСР від 25 липня 1937 р., «по німецькій лінії» було заарештовано 89 полтавців, із них 70 німців, 11 українців, 8 росіян. По «румунській» і «харбінській лініях» того року заарештували в області відповідно 26 і 29 громадян.

Операція «по латишах» розпочалася офіційно 3 грудня 1937 р., а вже 30 грудня того року нарком внутрішніх справ України відрапортував начальству в Москву про ліквідацію 72 шпигунсько-диверсійних резидентур, 14 націоналістичних організацій, 272 агентів латиської та інших розвідок. Працівники Полтавського управління УНКВС «знешкодили» тоді в найкоротші строки 43 «латиських агентів»[13].

У другій половині 1937 р. у Полтавській області кількість заарештованих сягнула 5 573 чол. Із них троцькістів — 39, правих есерів — 2, есерів — 73, членів контрреволюційних націоналістичних організацій — 3 281, «фашистів» — 39, білогвардійців — 241. За своїм характером приписані заарештованим злочини розподілялися так: зрада Батьківщині — 80, шпигунство — 1 611, терор — 18, диверсії — 7, шкідництво — 82, контрреволюційна агітація — 3 050, повстанська контрреволюційна діяльність — 459, інші злочини — 266. Більшість із вказаних «злочинів» були явно надумані, сфабриковані в Управлінні НКВС по Полтавській області[14].

Тільки з 1 січня по 1 липня 1938 р. на Полтавщині було заарештовано по харбінській, румунській, естонській, іранській, грецькій, болгарській, латвійській та інших лініях близько 1600 громадян, ні в чому не винних, як показав перегляд їхніх справ уже за часів незалежної України[15].

Загалом у першій половині 1938 р. у Полтавській обл. за «контрреволюційні злочини та шпигунство» було заарештовано 6 896 чол. Із них українців — 5 411, поляків — 785, євреїв — 248, німців — 121, росіян — 116, білорусів — 59, латишів — 55, румунів — 43, корейців — 14, іранців — 12, громадян інших національностей — 32[16].

За політичним забарвленням заарештовані у першому півріччі 1938 р. розподілялися так: есерів — 289, троцькістів — 100, меншовиків — 56, правих — 41, анархістів — 12, членів українських націоналістичних контрреволюційних організацій — 1 265, активних учасників сіоністських організацій — 134, інших антирадянських контрреволюційних формувань — 2 769, «фашистів» — 40, церковників і сектантів — 156, білогвардійців — 451. У статистичній звітності НКВС по Полтавській області відзначається також характер злочинів. Серед них: зрада Батьківщині — 181, терор — 3, диверсія — 29, шкідництво — 44, повстанська контрреволюційна діяльність — 4 455, контрреволюційна агітація — 467, інші контрреволюційні злочини — 127. Показання вибивали шляхом катувань заарештованих. Розстрілювали чи відправляли на каторгу без суду і слідства за вироком особливих трійок на чолі із секретарями обкому КП(б)У[17].

До катівень НКВС потрапляли люди з різних соціальних груп і прошарків — від вищих партійних і радянських працівників до неписьменних домогосподарок, воєначальники, командири і рядові бійці, вчені, письменники, учителі, лікарі, колишні служителі культу, робітники і колгоспники. Але найбільше репресованих та страчених припадало на селян, інтелігенцію, духовенство. Тільки у процесі фабрикації справи «Українського національного центру» на Полтавщині було заарештовано понад 1 600 осіб, більше половини з них за вироком «трійки» засуджено до страти, решту — до тривалих строків каторжних робіт у виправно-трудових таборах[18].

У 1993 р. при Полтавській облдержадміністрації було створено науково-редакційний підрозділ з підготовки полтавських томів науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». З того часу й до початку XXI ст. його співробітниками за підтримки працівників Управління СБУ по Полтавській області було опрацьовано близько 20 000 архівно-кримінальних справ і складено довідки на більше ніж 22 000 репресованих осіб із Полтавської області. Довідки про жителів Полтавщини — жертв тоталітарного режиму — ввійшли до 2-4-ї книг вищевказаного видання[19].

Подальші територіальні зміни[ред.ред. код]

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. були утворені Кіровоградська та Сумська області. До Кіровоградської обл. від Полтавської відійшли райони: Новогеоргіївський та Онуфріївський, а до Сумської — Липоводолинський і Синівський[20].

У 1939 р. із Кременчуцької міської ради виділився Кременчуцький сільський район (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 травня 1939 р.), у липні того року утворився Полтавський сільський район (виділився з Полтавської міськради). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 серпня 1939 р. із частин Опішнянського і Чутівського районів створено Котелевський район.

19 вересня 1940 р. Полтава поділена на 3 міські райони: Київський, Ленінський і Жовтневий, а в Кременчуці того ж року виділився один район — Крюківський. Завдяки цим змінам область поділялася на 44 сільські та 4 міські райони[21][22][23]. У 2016 році Жовтневий район перейменовано на Шевченківський, а Ленінський - на Подільський.

Станом на 15 жовтня 1939 р. до складу області входили такі 44 сільські райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Гельмязівський, Глобинський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Драбівський, Золотоніський, Згурівський, Зіньківський, Іркліївський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Ковалівський, Козельщинський(тоді Козельщанський), Комишнянський, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський), Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Петрівсько-Роменський, Пирятинський, Покровсько-Багачанський, Полтавський, Решетилівський, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнобаївський, Чорнухинський, Чутівський, Шишацький, Яготинський. У такому складі Полтавська область існувала до німецько-радянської війни[24][25].

Війна[ред.ред. код]

Втрати[ред.ред. код]

Війна і німецька окупація завдали Полтавщині величезних матеріальних і людських втрат. Усе лежало в руїнах і згарищах. Повністю було спалено 355 населених пунктів. Особливо постраждали Полтава і Кременчук, Диканський, Кременчуцький, Котелевський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Чутівський, Шишацький райони. Під час Форсування Дніпра мешканців полтавщини без одягу, без інструктажу, з половиною цеглини на двох як зброєю радянські окупанти кидали воювати проти інших — німецьких окупантів. Полтавчан радянська влада використовувала як гарматне м'ясо. Всього з 23 червня 1941 р. по травень 1945 р. на стороні СРСР загинуло 269 442 полтавці, зокрема 2 500 жінок.

Віддали свої життя 186 тис. полтавців. Ця цифра називається по сучасній території за даними, зібраними при написанні «Книг пам'яті України. Полтавська область…»[26][27].

В історичній літературі називалися й інші цифри кількості полтавців — «жертв фашизму» та загиблих на фронтах у роки війни. Так, у виданнях до 90-х років XX ст. включно зазначено, що під час німецької окупації території, яка перед тим належала до радянської Полтавської області, нацисти знищили 221 895 чол. (із них 115 тис. військовополонених), зокрема у Полтаві — 20 237, у Кременчуці — 97 000, Лубнах — 19 500, Хоролі — 9 300, Золотоноші — 12 750 осіб, вивезли на примусові роботи до Німеччини понад 156 тис. громадян[28]. Але тут вказано цифри із тими районами, які пізніше відійшли від Полтавської області, деякі дані уточнені вже під час підготовки «Книг пам'яті…».

Територіальний перерозподіл[ред.ред. код]

Під час німецької окупації території (вересень-жовтень 1941 р. — вересень-листопад 1943 р.) гітлерівці значну частину України включили до складу райхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівне. Райхскомісаріат поділявся на генеральні округи, а вони, своєю чергою, на округи (ґебіти), які об'єднували кілька районів. Територія Київської та Полтавської областей входила до складу генеральної округи Київ, яка складалася з 26 округ (ґебітів). Полтавщина була поділена на 12 ґебітів[29], до кожного з яких входило по 3-4 райони. Тільки Пирятинський включав 6 районів.

Список ґебітів Полтавщини та райони, що вони охоплювали:

Повоєнні роки[ред.ред. код]

Після відновлення радянської влади на території Полтавщини вона і далі залишалася в складі довоєнних 44 сільських районів[30].

У 1946–1947 рр. Полтавщина пережила черговий голодомор. І досі ніхто не підрахував кількість померлих від нього.

3 липня 1947 року Президія Верховної Ради УРСР перейменувала Ковалівський район на Шрамківський, а 1 березня 1952 року Шишацький район — на Гоголівський. 6 січня 1954 року до складу Київської області віднесено два райони Полтавської області — Згурівський та Яготинський.[31][32]

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 січня 1954 року була утворена Черкаська область із частин Київської, Полтавської та Кіровоградської областей. До її складу увійшло 6 районів Полтавської області: Гельмязівський, Драбівський, Золотоніський, Іркліївський, Чорнобаївський і Шрамківський.[33]

Цілина[ред.ред. код]

Якщо після відновлення радянської окупації на території Полтавщини чимало молоді з області було направлено на відбудову шахт Донбасу, на відродження Дніпрогесу, в інші місця, то згідно з постановою вересневого пленуму ЦК КПРС (1953 р.) «Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР» за рішенням партійних і комсомольських органів чимало молоді відправляється на освоєння цілинних і перелогових земель на схід. Їдуть найкращі фахівці сільського господарства: сотні трактористів, причіплювачів, механіків, шоферів, агрономів, бригадирів і помічників бригадирів тракторних бригад МТС, будівельники-штукатури, теслярі та ін. Часто це обставлялося як добровільне бажання, хоча й були добровольці-ентузіасти[34][35].

Лютнево-березневий пленум ЦК КПРС (1954 р.) взяв курс на освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру та інших регіонів СРСР. З Полтавської області протягом 1954 року на цілину виїхало понад 1500 юнаків і дівчат. Влітку того ж року за рішенням Полтавського обкому партії на цілину було відправлено 450 комбайнів, 80 зерноочисних машин, відряджено механізаторів на допомогу в збиральній кампанії. Відправляли до Казахської РСР та в інші регіони фахівців на посади директорів і головних спеціалістів радгоспів. Серед них був і Ф. Т. Моргун, призначений директором радгоспу «Толбухінський», потім Герой Соціалістичної Праці, перший секретар Полтавського обкому Компартії України, письменник, державний і громадський діяч. У 1955 році тисячі полтавців виїхали на цілинні землі, переважно в радгоспи «Толбухінський» та «Молода гвардія» Кокчетавської і «Приреченський» Кустанайської обл. І в наступні 50-ті роки тисячі механізаторів, робітників, студентів вищих навчальних закладів та учнів сільськогосподарських училищ із Полтавської області трудилися на цілині. Багато молоді й осіло там[36].

Уже з березня 1954 року у технікумах і вищих навчальних закладах області проводилася робота серед випускників з питання відправки їх після закінчення навчання на цілинні землі Казахстану та в Алтайський край. Натомість нерідко в область прибували фахівці з інших республік[37].

Адмінподіл[ред.ред. код]

Відбуваються у другій половині 50-х років XX ст. і деякі зміни в адмінподілі у межах області. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1957 р. ліквідовано Петрівсько-Роменський і Покровсько-Багачанський райони, територія яких розподілена між Гадяцьким, Лохвицьким, Лубенським і Хорольським районами. Відповідно до Указу від 28 червня 1959 року ліквідовано міський район м. Кременчука — Крюківський[38].

У 1959 році, як пише М. Ф. Коломієць, територія Полтавської області становила 28,9 тис. км, тобто 4,8% території України. До складу області тоді входили 34 сільські адміністративно-територіальні райони: Великобагачанський, Великокринківський, Гадяцький, Глобинський, Гоголівський, Градизький, Гребінківський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кишеньківський, Кобеляцький, Козельщинський, Комишнянський, Котелевський, Кременчуцький, Лазірківський, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський, Опішнянський, Оржицький, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Семенівський, Сенчанський, Хорольський, Чорнухинський, Чутівський[39].

Починаючи з 1950-го року, виконавчий комітет Полтавської обласної ради депутатів трудящих виносив постанови про об'єднання — укрупнення сільрад: із 2-3 утворювали одну. З'являються й нові населені пункти. Рішенням виконкому Полтавської обласної ради депутатів трудящих від 25 грудня 1961 р. населений пункт будівництва гірничо-збагачувального комбінату Кременчуцького району віднесено до категорії селищ міського типу з присвоєнням йому назви Комсомольське. 15 січня 1962 року його передано у підпорядкування Кременчуцькій міській раді депутатів трудящих[40]. Селища Жовтневе, Нікітовка та Шевченківка Карлівської міськради, які фактично злилися з містом Карлівкою, з 8 червня 1962 року включено в смугу останнього[41].

На кінець 1962 року в області було 2 міста обласного підпорядкування: Полтава і Кременчук, 10 міст районного підпорядкування: Гадяч, Гребінка, Зіньків, Карлівка, Кобеляки, Лохвиця, Лубни, Миргород, Пирятин та Хорол; 19 селищ міського типу: Артемівка, Білики, Велика Багачка, Велика Кохнівка (Кременчуцький район), Власівка (Градизький район), Глобине, Гоголеве (Великобагачанський район), Градизьк, Диканька, Козельщина, Комишня, Комсомольське (Кременчуцький район), Нові Санжари, Опішня, Решетилівка, Ромодан (Миргородський район), Семенівка, Червонозаводське (Лохвицький район), Чутове[42].

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. в області проведено чимало змін адміністративно-територіального поділу. До категорії міст обласного підпорядкування було віднесено: Полтаву, Кременчук (із селищами міського типу Білики, Власівка, Комсомольське), Гребінку, Карлівку, Лубни, Миргород та укрупнено сільські райони. Їх стало 14: Гадяцький, Глобинський, Диканський, Зіньківський, Карлівський, Кобеляцький, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Пирятинський, Полтавський, Решетилівській, Хорольський. Але таке надмірне укрупнення районів не виправдало себе, як і штучне «притягнення» до Кременчука віддалених селищ. 10 січня 1963 року смт Білики Кременчуцької міськради передано до складу Кобеляцького району, а смт Власівку 1 квітня того ж року — до Кіровоградської області. 4 січня 1965 р. в області затверджено 19 районів, відновлено такі райони: Котелевський, Новосанжарський, Оржицький, Семенівський, Чутівський. Містами обласного підпорядкування залишено було Полтаву і Кременчук із Комсомольськом. Наступного року Указом від 8 грудня 1966 р. у Полтавській області відновлено ще 6 районів: Великобагачанський, Гребінківський, Козельщинський, Машівський, Чорнухинський та Шишацький[43][44][45].

У 60-ті роки XX ст. відбувалася низка змін щодо передачі сільрад з одних районів до інших, укрупнення сільрад, утворення нових тощо. Із 27 січня 1964 р., враховуючи клопотання жителів сіл Вереміївки, Жовниного, Кліщинців, Тимченків Глобинського району Полтавської області, їх територію включено до складу Золотоніського району (з січня 1965 р. до Чорнобаївського району) Черкаської області. 29 грудня 1965 р. Великокохнівську селищну раду передано у підпорядкування Кременчуцькому міськвиконкому. При спорудженні Кременчуцької ГЕС, у зв'язку із затопленням чаші Кременчуцького штучного моря, основна маса жителів с. Ялинці Градизького району наприкінці 50-х — на початку 60-х р. XX ст. була переселена на територію Кременчуцького району, де збудували нове село під старою назвою. 28 жовтня 1966 р. рішенням облвиконкому центр Пухальщинської сільради Кременчуцького району перенесено в с. Ялинці, а сільраду перейменовано в Ялинцівську. 7 грудня Максимівську сільраду Глобинського району передано до складу Кременчуцького району. Відбуваються й подальші подібні зміни в адміністративному поділі в межах сільрад, перейменування низки населених пунктів у зв'язку з укрупненням районів. Але масове несерйозне перейменування, без врахування історії, призвело до ліквідації сотень давніх топонімів, які складалися історично й існували протягом віків[46].

На 1 січня 1968 р. область поділялася на 25 районів. У її межах було 12 міст (2 обласного підпорядкування та 10 районного), 18 селищ міського типу, 3 робітничі селища та 2 224 сільські населених пункти, підпорядковані 18 селищним і 378 сільським радам депутатів трудящих[47].

І в наступні десятиліття територія Полтавської області залишається незмінною — 28,8 тис. км, як і кількість сільських районів — 25. Кілька міст, що відігравали важливу роль у житті краю, межі яких розширювалися, а кількість населення зросла, було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування: м. Лубни Указом Президії Верховної Ради від 20 березня 1972 р., м. Миргород — Указом від 6 грудня 1976 р.; смт Комсомольськ Указом від 24 квітня 1972 року віднесено до категорії міст районного підпорядкування, а Указом від 6 квітня 1977 року — до категорії міст обласного підпорядкування. Таким чином, на 1 січня 1978 року на території області було 5 міст обласного підпорядкування:

Змінилася протягом 70-х років і кількість районів у містах. Указом від 3 березня 1975 р. утворено Автозаводський і Крюківський райони у м. Кременчук. До категорії міст віднесені селища міського типу: Указом від 16 грудня 1976 р. Глобине, а Указом від 28 березня 1977 р. — Червонозаводське Лохвицького району[48].

Наприкінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. вже всі села — районні центри — були віднесені до категорії селищ міського типу[49]. Протягом наступних десятиліть XX ст. і на початку XXI ст. кількість сільських районів області залишається незмінною, але триває процес розукрупнення сільрад. Так, якщо на 1978 рік їх було в області 374, то на 1987 рік — 380, а на 2002 рік вже стало 467[50]. Відбуваються зміни в межах сільрад, перейменування деяких населених пунктів, виключення з облікових даних, об'єднання.

У 30-х роках XX ст. почалося масове переселення трудівників-хліборобів із колись заможних хуторів із їхніми впорядкованими садибами, зеленими садками. З 1946-го по 1960 рр. зникло з карти Полтавської області ще 637 хуторів, мешканців яких переселили до ближніх сіл[51]. З 1960-го по 1965 рр. зникають 526 «неперспективних сіл»[52]. У наступні — 19651978 рр. знімають з обліку у зв'язку із зникненням 281 село[53], а протягом 19782002 рр. зникає ще 151 село. Хоча за цей період виникло 12 нових поселень, зокрема 10 сіл та 2 селища[54]. Село полтавське, як і в багатьох інших регіонах України, старіє і вимирає. Народжуваність дуже низька.

За Всесоюзним переписом 1989 р. всього населення в області нараховувалося 1 753 030 чол., зокрема чоловіків — 789 285, жінок — 963 745.

Станом на 1 січня 1995 року в області нараховувалося всього 1 897 населених пунктів, із них сільських — 1 861, 66 поселень на 1000 км². Густота населення становила 60,9 чол. на км². Порівняно з довоєнним і післявоєнним періодами кількість сільських поселень зменшилася за рахунок ліквідації хуторів, приєднання приміських сіл до міст, а також втрати людності багатьма селами. Оголошення багатьох сіл «неперспективними», закриття там шкіл, медпунктів, клубів, дитячих садків, магазинів завдало значної, а часом і нищівної шкоди багатьом сільським поселенням[55].

За попередніми підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 р. всього по Полтавській області нараховувалося 1 630,1 тис. мешканців, зокрема міського населення — 956,7 тис. чол. (58,7%), сільського — 673,4 тис. чол. (41,3%), чоловіків — 747,4 тис. осіб (45,9%), жінок — 882,6 тис. (54,1%). Жінок на 1000 чоловіків припадало 1181.[56][57]

Персоналії[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967. — 352 с.
  • Полтавщина. Енциклопедичний довідник. За редакцією А. В. Кудрицького. — К., 1992.
  • Енциклопедія історії України: У 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка. — Т. 2 : Г—Д. — 2004. — 528 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2
  • Полтава. Історичний нарис. — Полтава: Полтавський літератор, 1999. — 280 с, іл. + 24 с. вкл. ISBN 966-7462-22-6.
  • Полтавіка — Полтавська енциклопедія. Том 12: Релігія і Церква.- Полтава: «Полтавський літератор», 2009.
  • Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. У 27 т./ Ред. колег.: Тронько П. Т.(голова), Реєнт О. П., Данилюк Ю. З. та ін.: Полтавська область. Кн. 5. / Обласна ред. колегія Соловей С. А. (голова), Білоусько О. А.,Пустовгар О. М. та ін. Упорядник О. А. Білоусько. — Київ-Полтава: Оріяна, 2007.— 720 с.
  • Реабілітовані історією. Науково-документальна серія книг. У 27 томах. Ред. колегія: Тронько П. Т.(голова), Реєнт О. П., Данилюк Ю. З. та ін.: Полтавська область. Кн. 1. / Обласна ред. колегія Соловей С. А. (голова), Білоусько О. А.,Пустовгар О. М. та ін. Упоряд. О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт. — Київ-Полтава: АСМІ, 2009. — 432 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013
  2. а б Сергій Чорний. Національний склад населення України в XX сторіччі.
  3. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ»,2002. — с. 62-90
  4. а б в Кременчуцький Телеграф: У ГДК відкрилася виставка «Народна війна 1917–1932» (рос.)
  5. Вісті (м. Київ). — 1937. — 23 вересня
  6. [Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91
  7. Вісті (м. Київ). — 1937. — 23 вересня.
  8. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992. — 1024 с. з іл., с. 1
  9. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний на рис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 6
  10. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 18]
  11. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992., с. 20-21
  12. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 23
  13. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 23
  14. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 24
  15. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 38
  16. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 39
  17. Реабілітовані історією. — К.: Полтава: Рідний край, 1992, с. 39
  18. Полтавщина. Історичний нарис. — Полтава: Дивосвіт, 2005., с. 257–258
  19. Реабілітовані історією. Полтавська область. Книга друга. — Полтава: АСМІ, 2004., с. 5
  20. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адмністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91, 96
  21. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адмністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 91-92
  22. Вісті. — 1939. — 24 серпня.
  23. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991, с. 7
  24. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002., с. 92
  25. Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис. — Вид. 2-е вид. перероб. і доп. / За ред. К. О. Маца. — Полтава: Полтавський літератор, 1998., с. 19
  26. Книга пам'яті України. Полтавська область. — Т. І. м. Полтава. — Полтава: Полтавський літератор, 1995., с. 12-13
  27. Книга пам'яті України. Полтавська область. — Т. 6. Місто Кременчук. Місто Комсомольськ. Кременчуцький район. — Полтава: Полтавський літератор, 1998., с. 11-12
  28. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 19-20
  29. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002, с. 92-93
  30. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648–1941 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина 1. — Полтава: Департамент поліграфії ПП «ЕНТ», 2002, с. 93
  31. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адмі ністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 5-6
  32. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 19
  33. Указ Президії ВР СРСР від 7 січня 1954 року «Про утворення в складі УРСР Черкаської обалсті»
  34. Зоря Полтавщини. — 1954. — 23 лютого.
  35. Соціалістичне будівництво на Полтавщині. 1945–1985. Збірник документів і матеріалів. — Х.: Прапор, 1989., с. 66-67
  36. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — Х.: Прапор, 1984., с. 239
  37. У братерському єднанні. Документи і матеріали. 1917–1977. — Х.: Прапор, 1992, с. 118–119
  38. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 6
  39. Коломієць М. Ф. Полтавська область. — Х.: Вид-во Харківського ордена Трудового Червоного Прапора Державного університету ім. О. М. Горького, 1959. — 92 c. 5
  40. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 7
  41. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 8
  42. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 8
  43. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002, с. 8-12
  44. Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край. Полтавська область (історико-статистичний нарис). Випуск 10. — Полтава: Друкарня вид-ва «Полтава», 1991., с. 21
  45. Полтавщина. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська Енциклопедія, 1992., с. 21-22
  46. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с. 13-14
  47. Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: Головна ред-я УРЕ АН УРСР, 1967., с. 9
  48. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002., с.17
  49. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 17
  50. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 23
  51. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 138–153
  52. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 154–166
  53. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 167–174
  54. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1943–2003 рр.): Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. Частина ІІ. — Полтава: Полтавський літератор, 2002. — с. 175–179
  55. Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис. — Вид. 2-е вид. перероб. і доп. / За ред. К. О. Маца. — Полтава: Полтавський літератор, 1998. — с. 97
  56. Про попередні підсумки Всеукраїнського перепису населення 2001 року // Полтавська Думка. — 2002. — 14 — 20 червня., с. 3
  57. Соціально-економічне становище області за січень-червень 2007 року // Зоря Полтавщини. — 2007. — 25 липня.
  58. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 146 с. ISBN 966-8201-26-4
  59. Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]