Історія Рівного

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Свято-Успенська церква 1756 року в Рівному — пам'ятка архітектури національного значення

Історія Рівного, міста та обласного центру Рівненської області України, охоплює період від першої письмової згадки в 1283 році і до наших днів, а також основні ранні дані про політичне становище та археологічні знахідки на території сучасного міста Рівного.

Основні відомості[ред. | ред. код]

Докладніше: Рівне

Рівне — місто обласного значення в Україні, обласний центр Рівненської області, центр Рівненського району Рівненської області. Місто розташоване на річці Устя. У місті є три виші, два театри. Історико-краєзнавчий музей. Успенська дерев'яна церква (XVIII століття). Рівне відоме з 1283 року. Магдебурзьке право з 1492 року. Статус міста з 1939 року. У 1939—1991 роках місто називалося Ро́вно[1].

Походження назви[ред. | ред. код]

Існує кілька версій походження назви міста:

  • За однією з них Рівне стало Рівним через розташування на рівній низинній місцевості[a], в історичних документах місто також згадується як Рівненське, Рівне.
  • Інша версія полягає в наявності навкруги поселення потужних оборонних ровів, заповнених водою, в середньовіччі, оскільки в минулі століття існувало навіть міське передмістя під назвою Зарова.
  • У 1707 році Рівне описується в «Днєвнику і путєвих замєтках князя Куракина» під ім'ям Ровное (на польській мові — РУВНЕ, по-українськи РІВНЕ). Дослідивши старі укріплення древнього рівенського замку він припускає, що фундаментальними захисними фортифікаціями стояли рови і вали, котрими була оточена ця фортеця в долині р. Устя. Словник Сташевського з 1959 року надає «Rowne» — ім'я це не показує рівне поле, як говорить Брікнер, але виділяє кінцівку «но» до назви Рів. Підкріпляється це так само й вимовою сієї назви місцевими селянами — Рівне, до Рівного і т. д.[2]
  • Є версія авторства Рівного від князя Острозького, який став власником начебто «сотого» населеного пункту, тобто стало «Рівно сто»[b], проте, письмовими джерелами це не підтверджено[c].

Долітописні часи[ред. | ред. код]

Археологічні знахідки доводять, що на території, де розкинулося Рівне, проживали люди в часи мідного віку (IV — ІІІ тисячоліття до н.е.), ранньої бронзи (кінець III — початок II тис. до н. е.), землеробські та скотарські племена. Було знайдено римські знахідки — щит, статуетки І — ІІ століть, — що свідчить про зв'язки місцевого населення з римськими провінціями. Проживало тут деякий час слов'янське плем'я древлян.

Палеоліт[ред. | ред. код]

На околицях міста біля с. Бармаки, нині в межах міста, знаходиться пізньопалеолітична стоянка давньої людини (35 тис. до н. е.). На високому березі річки Горинь поблизу села Новий Двір, включеного до міської смуги, виявлені знахідки крем'яних знарядь доби палеоліту.

Неоліт[ред. | ред. код]

На правому березі річки Устя, на південь від міського пляжу, біля Басівкутського водосховища, виявлено поселення найдавніших землеробів (друга половина V тис. до н. е.). Фрагменти глиняного посуду та вироби з кременю і кістки культури лінійно — стрічкової кераміки (4 500 років до н. е.) знайдені в районі вулиць Чорновола, Тополевої, Шкільної.

Енеоліт[ред. | ред. код]

  • Біля Басівкутського водосховища, на правому березі річки Устя в урочищі «Пляж» досліджено поселення доби міді. На північній околиці с. Тютьковичі, нині в межах міста, поселення лендельської культури (IV тис. до н. е.).
  • По вул. Степовій під час ґрунтових робіт було виявлено ґрунтове поховання малицької культури (IV—III тис. до н. е.). Знайдено глиняний посуд, крем'яну тесловидну сокиру та намисто з мушель.
  • Поселення пізньотрипільської культури виявлені в районі урочища «Пляж» та в околицях колишнього с. Новий Двір. Знахідки виробів з кременю, кістки та фрагменти кераміки доби міді виявлено в районі вулиць Чорновола та С. Бандери.

Київська Русь[ред. | ред. код]

З кінця X століття територія Рівного[d] в складі Володимирського князівства була в залежності від столичного Києва, з другої полонини XII — першої половини XIII століття, входила до складу т. зв. Погорини, яка кілька разів переходила з рук у руки київських та волинських князів.

Галицько-Волинське князівство[ред. | ред. код]

Ровно на східних рубежах свого князівства збудував волинський князь Володимир Василькович, племінник Данила Галицького[e].

З 1200 до 1340 року[f] територія нинішнього міста належала до Галицько-Волинського князівства. Саме до цього періоду відноситься перша письмова згадка про Рівне — 1283 рік[g]. Перша відома писемна згадка про Рівне як про один з населених пунктів Галицько-Волинського князівства датована 1283 роком. Цей запис зроблений латинською мовою у польській хроніці «Рочнік капітульни Краковскі». Однак, останні розкопки можуть перетворити Рівне на стародавнє українське місто. Рівне на 250 років старше, про що стверджують місцеві археологи. Під час останніх досліджень місцеві науковці відшукали будівлі, керамічний посуд, залишки зброї і будівель, датованих X століттям[7].

Велике князівство Литовське[ред. | ред. код]

Після розпаду цього князівства 1340 року територія нинішнього міста в складі волинських земель відійшла до Великого князівства Литовського. Адміністративна територія Волині була поділена на три староства. Територія нинішньої Рівненської області, а в її складі і Рівного, відійшла до Луцького староства. На початку XV століття Рівне згадується як село луцького землевласника Дичка[h].

У складі Речі Посполитої[ред. | ред. код]

Палац Любомирських на архівному фото

У 1481 році за дочкою князя Несвицького Анастасією переходить Рівне до Гольшанських.

Макет палацу в Рівненському краєзнавчому музеї

Найстародавніша архітектурна пам'ятка міста Рівного належить до XV століття Це Палац Любомирських (за прізвищем останніх власників). У 1461 році Рівне купив волинський князь С. Несвицький, представник російсько-литовської династії Гедиміновичів. Після його смерті в 1479 році вдова князя іменувала себе М. Рівненською. Вона побудувала на одному з річкових островів замок, і незабаром саме вона дістала для свого маєтку Магдебурзького права. Протягом XVI—XVII століть, переходячи з рук в руки, замок перебудовувався. У ньому по черзі княжило декілька родів — Острозьких, Замойських, Конецпольських, Валевських, а з 1723 року — Любомирських, які відновили замок, перетворивши його в розкішний палац, який більше двох століть був їхньою резиденцією[i].

У 1492 під час правління польського короля і великого князя Казимира Ягеллона місто отримує Магдебурзьке право, за яким воно зрівнялося з іншими містами, що мали своє самоврядування. Найдостойніші люди увійшли до складу міської ради. У місті був і свій лавницький (купецько-міщанський) суд, який розглядав карні та цивільні справи. З 1518 по 1621 місто перебувало у власності князів Острозьких.

Після Люблінської унії 1569 року Рівне разом з іншими українськими містами опинилося у складі Польщі як місто Луцького повіту, тобто, саме з 1569 року Рівне переходить від Литви до Польщі. У цьому ж 1569 році на місто зробили набіг татари, розграбували і спустошили його, спалили церкву і костел.

Місто знову відбудувалося, і в 1575 році у Рівному було 543 будинки, а в 1606 році Анна Острозька відбудувала костел. Після спустошливих татарських набігів 1617-1619-х років від міста залишилося знову попелище, був спалений навіть замок.

У 1620 році місто Рівне, як придане Катерини Острозької, дістався Томашу Замойському. У 1629 році в Рівному, відповідно до опису, було 505 будинків, 10 вулиць, проживало понад 3 тис. осіб (у той час у Києві проживало близько 18 тис. чоловік), але в 1640 році місто в черговий раз було спустошене татарами. У 1648 і в 1680 роках його зруйнували козацькі загони.

У 1667 в результаті Андрусівської угоди Рівне залишається під владою Речі Посполитої. У тому ж році в місті була епідемія чуми. У 1691 році місто було знищено під час пожежі. У 1706 в ході Російсько-шведської війни місто було захоплено військами Карла XII. Шведи пограбували кілька будинків.

1723 — Рівне переходить у власність польських шляхтичів Любомирських. Володарем Рівного стає Юрій (Єжи) Любомирський. У XVIII столітті князі Любомирські були найбагатшим магнатським родом на Волині, а часами і в цілій Польщі.

У середині XVIII століття Любомирський вважався найбагатшою людиною в Польщі і навіть боровся за королівську корону з С. А. Понятовським. Хто знає, як склалася б сучасна карта Центральної Європи, якби він не програв цю боротьбу Станіславу-Августу, при якому Річ Посполита була розділена між Австрією, Прусією і Росією. Новий власник міста Юзеф Любомирський продовжив перебудову замку, остаточно перетворивши його в чудовий палац. З Італії був запрошений художник Вілляні, що прикрасив фресками стіни і софіти, а художник Лукашевич виконав портрети тутешніх князів. Був очищений і заглиблений ставок, в палацовому саду з'явилися кам'яні статуї, каруселі, майданчики для ігор і розваг.

У 1792 році в Рівному побував національний герой Польщі генерал Тадеуш Косцюшко, який приїздив до тодішньої господині рівненського палацу Людвіги Любомирської, в яку він був у юності закоханий.

У 1775 році почалося будівництво костьолу, а незабаром місто отримало привілеї на проведення 4-х тижневої ярмарки[5].

У складі Російської імперії[ред. | ред. код]

З 1793 року Рівне стає повітовим містом Волинського намісництва, а з 1797 року — губернії. До складу Рівненського повіту тоді входило ряд, волостей: Березнівська, Висоцька, Вирівська, Деражненська, Дубровицька, Дядьковицька, Клеванська, Костопільська. Кустинська, Любиковицька, Межиріцька, Немовицька, Рівненська, Селищанська, Степанська, Стидинська, Тучинська. У новоствореному повіті урядові посади займали переважно росіяни, проводилась широка русифікація краю.

Корпус Рівненської гімназії. Нині Рівненський обласний краєзнавчий музей

У 1837 році біля палацу Любомирських розпочалося будівництво гімназичного корпусу[j].

У Рівненській гімназії в 18441845 роках працював видатний український історик, письменник і громадсько-політичний діяч Микола Костомаров, а в 18661871 роках в ній навчався письменник-гуманіст Володимир Короленко.

У 1857 році через місто пролягали шосейні дороги Київ-Брест, а в 1873 році — залізниця між цими містами.

У 1906 році в місті з'явився перший музей. У 1906 році музей було створено у Рівному, на це вказує, зокрема, інформація, вміщена в «Ілюстрованому путівнику по Волині» Мечислава Орловича (Луцьк, 1929). Його фундатором був професор римського права В. Океницький. Подібно до городоцького, він мав чотири відділи: археологічний, етнографічний, нумізматичний та природничий, пізніше створено відділ старовинних книг, гравюр, рукописів. Однак, у часі І світової війни музейні колекції були майже повністю втрачені, а сам 78-річний В. З. Океницький загинув у 1918 році.

У 1912 році почала діяти перша електростанція.

Під час Першої світової війни Рівне протягом тривалого часу було прифронтовим містом. У 1916 році перед наступом російських військ його відвідали імператор Микола II та генерал О. Брусилов.

1917—1920 роки[ред. | ред. код]

У роки боротьби українського народу за свою незалежність (19171920 роки) рівняни пережили чимало горя. Місто переходило з рук у руки. Його жителі зазнали немало лиха від польських, російських, німецьких окупаційних режимів. Будівлі міста нерідко охоплювали пожежі. Як по всій Україні у 1917 році, так і в Рівному встановилося двовладдя Української Центральної Ради та російського Тимчасового уряду.

У 1917—1918 роках у Рівному працювала повітова народна рада, яку очолював І. Коваленко, головою міської управи був Федір Сумневич. Рівне як повітовий центр входило до складу Волинської губернії[k]. 4 березня 1918 року згідно із «Законом про новий територіально-адміністративний поділ України» Рівне мало стати центром однієї з 30 земель України — Погорини, до складу якої мали увійти Рівненський, Острозький, Заславський, Кременецький, південна частина Дубенського і західна частина Старокостянівського повітів. Проте цей поділ не було втілено в життя у зв'язку з подіями воєнного часу.

На початку квітня 1919 року у місто прибув уряд Української Народної Республіки, де його 9 квітня було переформовано. Новий уряд очолив Борис Мартос. Тоді ж було проведено і реорганізацію Директорії, яку очолював Симон Петлюра. Але 24 травня 1919 року місто було захоплено військами Новгород-Сіверської бригади 1-ї української радянської дивізії. У місті було відновлено органи радянської влади, зокрема почав працювати ревком. Чекісти знищували передову рівненську українську інтелігенцію.

1920-ті — 1930-ті роки[ред. | ред. код]

13 серпня 1919 року місто було захоплено польськими військами. 9 вересня воно включається до складу новоутвореного Волинського округу. У Рівному було створено повітові та міські органи управління. 4 лютого 1921 року (ще до підписання Ризького мирного договору) територію Рівненщини було поділено та включено до складу новоутворених Волинського та Поліського воєводств Польщі. Рівненській повіт (з центром у м. Рівне) віднесено до складу Волинського воєводства (адміністративний центр — м. Луцьк). Головним органом міського самоврядування міста Рівного в 1920-1930-ті роки був магістрат[l].

Всупереч репресіям з боку польських властей у місті тривало українське культурне життя, активно працювали громадські організації національно-патріотичного спрямування — «Просвіта» (до 1929 року), «Пласт», Союз українок та інші, а також нелегальні організації ОУН і КПЗУ.

17 вересня 1939 року в місто увійшли війська РСЧА[m]. Після приєднання Західної України до Української РСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 04.12.1939 року створено Ровенську область з центром у м. Ровно. Місто також стало центром Ровенського району.

Цей період по датах[ред. | ред. код]

  • 21 квітня 1921 — розпорядження Волинського воєводи про впровадження державної мови — польської у всіх державних і громадських установах на території воєводства.
  • 1922 — відродження діяльності Рівненської «Просвіти» (до заборони в 1928 році).
  • 1923 — початок діяльності КПЗУ на території краю (до розпуску Комінтерном у 1938 році).
  • 1924—1933 — діяльність української кооперації.
  • Травень 1925 — у Рівному відбувся судовий процес над 101 українцем за політичними мотивами.
  • 1925 — закрито рівненську сірникову фабрику під тиском американсько — шведського сірникового концерну.
  • 1925 — розпочато польським урядом парцеляцію землі. У Волинському воєводстві розпарцельовано до кінця 1938 року 336 тис. га землі.
  • 1926 — розпочато видобування граніту на терені Сарненського і
  • 1926 — початок діяльності осередків УСРП.
  • 1927 — створення у Рівному «Союзу українок».
  • Осінь 1927 — уперше відбувся у Рівному Великий міжрегіональний ярмарок «Волинські торги», який надалі стає щорічним.
  • 1930 — почав виходити у Рівному науково-освітній краєзнавчий збірник польською мовою «Рочник Волинський» (ред. Якуб Гоффман).
  • 11 березня 1930 — польська поліція провела репресії проти учасників Шевченківської академії у театрі Зафрана.
  • 5 квітня 1931 — у Рівному вдруге освячено Свято — Воскресенський собор[8].

Німецька окупація[ред. | ред. код]

Рівне було окуповане німецькими військами 28 червня 1941 року[n]. На момент зайняття міста німцями евакуюватися змогла лише невелика частина його жителів. Евакуювались в першу чергу ті, хто прибув до міста після приєднання західних областей України до СРСР в 1939 році. Якоїсь планової, чіткої організації евакуації населення не було.

На окупованій частині території сучасної України і південних областях Білорусі був утворений Райхскомісаріат Україна, адміністративно-територіальна одиниця німецького цивільного управління. Райхскомісаріат утворено за наказом А. Гітлера 20 серпня 1941 року. Райхскомісаром України в тому ж наказі фюрер призначив гауляйтера і верховного президента Східної Пруссії Е. Коха, а центром райхскомісаріату визначив місто Рівне. Підпорядковувався Міністерству окупованих східних територій у Берліні (Німеччина) на чолі з райхсміністром А. Розенбергом. В адміністративному статусі існував з 20 серпня 1941 року до 15 листопада 1944 року, як територіальна одиниця — із 1 вересня 1941 року до кінця квітня 1944 року[9].

У Рівне прибули сотні гітлерівських чиновників різних рангів: комісарів, інспекторів, фюрерів і т. д., які не лише дотримувалися вимог гітлерівського окупаційного «нового порядку», але активно виявляли ініціативу в грабежі матеріальних і культурних надбань. Окупаційний режим у райхскомісаріаті передбачав використання певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення — визнання української мови як офіційної нарівні з німецькою, запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо. Деякі українські націоналістичні діячі сприйняли утворення райхскомісаріату як крок до утворення української держави під протекторатом Німеччини. Насправді концепція Райхскомісаріату трактувала Україну виключно як географічну область, а не як політичне чи національне утворення. Для підкреслення цього факту Еріх Кох вибрав центром райхскомісаріату не Київ, а провінційне місто Рівне. У післявоєнний час планувалося приєднати райхскомісаріат до території Третього Райху. Увесь апарат цивільної адміністрації разом з органами СС і поліції підкорявся рейхсфюрерові і шефові німецької поліції. Окупанти мали у своєму розпорядженні поліційні сили, які слідкували за порядком. Їх основним завданням було утримання населення окупованих територій у покорі та ліквідація всіх спроб опору. У місті за далеко не повними даними знищили 121 тисячу мирних людей.

Не дивлячись на потужну систему охорони, німецьким окупантам в їхній новій столиці було вкрай неспокійно. У місті та на території Рівненської області діяли організації більшовицького антинімецького підпілля (зокрема організації П. Мірющенка та М. Остафова, остання була створена на початку 1942 року і налічувала близько 400 осіб)[10].

Радянський повоєнний період[ред. | ред. код]

Після 2 лютого 1944 року, коли у місто увійшла Червона армія, у Рівному та на Рівненщині відновлюються обласні, міські та районні органи.

Німецькі війська завдали місту величезної шкоди. Скрізь були купи цегли, заліза, згарища, воронки від бомб, коробки зруйнованих будинків, повалені телеграфні стовпи. Місто залишилося без світла, зв'язку і води. Мешканці міста взялися за відбудову зруйнованого господарства. Роботи на електростанції і водоканалі не припинялись навіть уночі. На сьомий день після визволення місто одержало електроенергію.

Відразу почалися масові репресії проти учасників національно-визвольного руху, насамперед, — проти воїнів УПА. Приміщення, де за радянських часів була швейна фабрика, історично будувалося як тюрма. Про цю тюрму згадував ще В. Г. Короленко. За часів окупації там катували і страчували людей німці, з приходом Совєтів тюрма перейшла у відомство НКВС. Інтенсивність «працівників» посилилася. Влада організувала масову міграцію в місто управлінських кадрів з інших районів України. На Ровенщині боротьба з «бандерівцями» тривала як мінімум до 1953 року. Залучення армії виявилося неефективним. Інформація від солдатів і командирів передавалася воякам УПА, ті встигали вжити контрзаходів. До репресивних заходів почали залучати насамперед війська НКВС із особовим складом, що призивався не з України. Спецпідрозділами НКВС проводилися каральні спецоперації: вояки, перевдягнені в форму УПА, катували, знищували мирне населення, намагаючись ініціювати громадську думку, що ці звірства чинять бандерівці[o].

23 березня 1944 року було проведено перший недільник, на якому працювало 2800 жителів. На відбудові і впорядкуванні міста кожен житель відпрацював близько 50 годин.

У першу річницю визволення міста місцеві жителі добились чималих успіхів. Було відбудовано 30 підприємств, у тому числі шкіряний, маслоробний, пивоварний заводи, миловарня, макаронна фабрика, млини, сім шкіл, кінотеатр «Партизан», краєзнавчий музей, дві лікарні, поліклініка[11].

З 1949 року в Ровно почалося будівництво багатоповерхових будинків. У 1950 році було завершено відновлення зруйнованого війною господарства.

У 1951 році на місці спаленого фашистами в роки війни залізничного вокзалу був збудований новий[p].

Наступні десятиліття стали періодом інтенсивного росту і розвитку міста. Будувалися нові житлові квартали в центрі міста, з'явилися нові мікрорайони. Створювалися нові потужні підприємства, такі як гігант легкої індустрії України Рівненський льонокомбінат[q], хімічне підприємство «Азот», Рівненський газорозрядний завод, Рівненський завод високовольтної апаратури, Рівненський завод тракторних запчастин, тощо, відкривалися нові установи освіти, науки, культури. До цього періоду відносять розвиток трьох вишів Рівного: інституту інженерів водного господарства (виш всесоюзного значення), педагогічного інституту та інституту культури. На базі цих інститутів в роки незалежної України розширилися до академії та університету.

1973 — перша лінія Рівненського тролейбусу.

За незалежної України[ред. | ред. код]

Назавжди в історію міста увійшла постанова Президії Верховної Ради Української РСР № 1183-ХІІ «Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису» (1991), згідно з якою місто Ровно іменувалося Рівне, а область — Рівненська.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. Мається на увазі місцина від району нинішнього озера Басів-Кут вздовж ріки Устя. Оскільки північно-східна і східна частини нинішнього міста дуже горбисті.
  2. Подібна версія, що переказ пов'язує заснування з князями Острозькими, маєтки яких нібито простяглися рівно по цю місцевість[3].
  3. В іншому джерелі теж князь, проте Веліслав: Ця прекрасна легенда прийшла до нас з чотирнадцятого століття. Легенда оповідає про силу великого і справжнього кохання і про те, на що здатна людина заради єдиної коханої жінки.
    Отже, в ті далекі часи на території Київської Русі жив один князь на ім'я Веліслав, людина благородних кровей і мужнього характеру. Одного разу, як це трапляється з повнолітніми зрілими для любові юнаками, він побачив прекрасну дівчину і шалено в неї закохався. Але вона відмовилася бути його дружиною до тих пір, поки він не завоює для неї сто міст і селищ.
    Хоробрий юнак вирішив домогтися любові коханої у що б то не стало.
    Він зібрав військо і пішов завойовувати міста. Минуло кілька років, вже було завойовано дев'яносто дев'ять міст та селищ. Юнак був втомлений і виснажений, сили його були на межі. І тільки сильна любов до дівчини і бажання володіти нею не дозволяли кинути все і відмовитися від даного їй слова. Дотримав наполегливий юнак дане слово, повернувся з походу і одружився на своїй прекрасній дівчині [4].
  4. Під час розкопок у центральній частині міста були знайдені залишки будівель, зброя і керамічний посуд, датовані Х століттям, — доказ того, що місту Рівне більше тисячі років. Виявлено сліди кількох поселень, найстаріше з яких датується Х століттям, також простежуються наступні етапи розвитку[5].
  5. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що Володимир інтенсивно будував нові міста і зміцнював старі, особливо на окраїнах князівства.
  6. У 1340 році майже на 200 років згідно з грамотою польського короля значна територія Волині, включаючи Рівне, були передані Великому князівству Литовському[6].
  7. Мова йде про опис битви польського князя Лешка Чорного під «Ровно» з литовцями у 1283 році. Запис цей було зроблено латиною у польській хроніці «Рочнику капітульному краківському». Рівне у той час перебувало у складі Галицько-Волинського князівства.</ref>, коли під цим населеним пунктом відбулася битва польських та литовських військ
  8. Один з його нащадків Івашко Дичко в 1461 році продав свій маєток волинському князю Семену Несвицькому за «300 кіп широких грошей празьких»
  9. Саме про руїни цього палацу пише В. Г. Короленко в оповіданні «Дітях підземелля».
  10. Де вчився Короленко Володимир Галактіонович. У роки німецької окупації в приміщенні гімназії була резиденція гауляйтера Еріка Коха, де на гауляйтера планував спробу замаху Кузнецов Микола Іванович. У радянські часи до побудови нового комплексу там же був Рівненський обком КПУ. Після переїзду обкому в будинок було переведено Рівненський краєзнавчий музей.
  11. З центром у Житомирі
  12. Будинок якого стояв приблизно на тому місці, де нині розташоване кафе «Олеся».
  13. Так звані «Другі Совєти». За радянської влади була вулиця 17-Вересня, присвячена цій даті.
  14. Населення міста на середину 1941 року складало 40 612 осіб, з них 50 % були євреї.
    За розпорядженням окупаційної влади, був створений юденрат: єврейський адміністративний орган самовпорядкування, який очолив колишній викладач місцевої гімназії М.Бергман. До юденрату увійшло 12 чоловік. Реальна функція цього органу зводилася до виконання вказівок німецької влади. Зокрема юденрату доручалось проведення перепису євреїв, реєстрація працездатних, забезпечення виконання примусових робіт та інше.
    Так, уже 9 та 12 липня 1941 року зондеркомандою 4-а було розстріляно перші 240 чоловік. Пізніше, 16 серпня, батальйон поліції безпеки провів акцію в Рівному і було розстріляно 300 євреїв. Голова юденрату М.Бергман та декілька членів правління, в тому числі Л.Сухарчук, влітку 1941 року покінчили життя самогубством, розуміючи свою маріонеткову роль.
    Перша масова хвиля знищення таким чином була проведена вже в липні-серпні 1941 року. В результаті чого було вбито, за деякими даними, до 3-х тисяч євреїв міста. Одною з характерних ознак першого етапу розстрілів було те, що він носив масовий, але не загальний характер. В першу чергу знищували молодь, чоловіків середнього віку. Вбивали тих, хто потенційно міг чинити опір окупантам
    Водночас було розпочато підготовку до остаточного знищення єврейського населення міста.
    Восени, 5 листопада 1941 року в Рівному були розклеєні оголошення гебіткомісаріату, яким керував окружний комісар Беєр, про те, що особи єврейської національності, які не мають посвідчень з місць роботи (фахаусвайс), повинні з'явитись зі своїми родинами 7 листопада, до 6-ти годин ранку, на майдан в районі Грабника (північно-східна частина міста). Приблизно о 12-тій годині дня німці оголосили, що всі повинні залишити свої речі на площі. Люди ще не розуміли, в чому справа, думали, що просто грабунок, до якого вже звикли, і покірно виконали наказ. З'явилася ціла купа речей. Потім німці повели людей за місто, на місце, що має назву «Сосонки». Там вже були приготовані величезні ями. Стріляли в беззахисних людей, які лежали на землі обличчям донизу. Розбивали прикладами голови і кидали трупи до ями. В дітей не стріляли, на них не витрачали куль. Їх кидали до ями прямо живими.
  15. У 1974 році в Музеї Кузнєцова М. І. серед експозиції було виставлено іржаву дворучну пилку, якою «бандерівці живцем перепилювали свої жертви» і фотографія із повішеними циганськими дітьми, яких в дійсності вбила їх власна не сповна розуму мати.
  16. Симетрична будівля має центральній об'єм, в якому розташований вестибюль і ряд невеликих службових кімнат. Центральну частину вінчають, піраміди, розташовані по ріжках. Вхідна арка на два поверхи. В двох двоповерхових крилах знаходяться зал для пасажирів, ресторан, готель та інші приміщення для пасажирів, службового та технічного персоналу[11].
  17. До вводу в експлуатацію Житомирського льонокомбінату вважався самим потужним в Європі. Продукція надсилалася на всі континенти, крім Антарктиди.

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Постанова Верховної Ради УРСР від 11 червня 1991 року № 1183-XII «Про приведення назви міста Ровно і Ровенської області у відповідність до правил українського правопису»
  2. Історія краю. http://rivne.travel/. Рівненщина туристична. 
  3. Назва нашого міста. (1990 рік). Архів оригіналу за 24 червень 2018. Процитовано 8 лютий 2019. 
  4. Легенда про місто Рівне. Архів оригіналу за 30 січень 2019. 
  5. а б Історія міста Рівне. Архів оригіналу за 30 січень 2019. Процитовано 29 січень 2019. 
  6. Історична довідка про місто Рівне. Архів оригіналу за 7 липень 2018. 
  7. Історія Рівного. http://travel.rv.ua/ (uk). travel.rv.ua - туристичний сайт міста Рівне. 
  8. Рівне у міжвоєнний період (1920-1939 рр.). Архів оригіналу за 26 червень 2018. 
  9. Себта Т. Райхскомісаріат Україна // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2012. — Т. 9. — С. 126—128. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  10. Кравчук, Д. (2015). Радянське підпілля на Рівненщині під час німецько-радянської війни. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки» (uk) (24): 78–80. ISSN 2409-6806. Процитовано 12.02.2019. 
  11. а б Рівне в повоєнний період. Архів оригіналу за 30 квітень 2018. Процитовано 8 лютий 2019. 

Посилання[ред. | ред. код]