Історія Сирії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Сирії — історія території, на якій знаходиться Сирійська Арабська Республіка

Сучасна сирійська держава з'явилася після Першої світової війни, коли Франція отримала від Ліги націй мандат на управління Сирією і Ліваном, а Велика Британія — Палестиною і Трансйорданією. До цього часу поняття «Сирія» включало ці чотири країни і невеликі райони на півдні сучасної Туреччині і на північному заході Іраку. Таким чином, історія Сирії до 1920-х років відноситься до набагато більшої території (т.зв. Великої Сирії). Історія сучасної держави Сирія починається з 1919.

Ранні етапи історії[ред. | ред. код]

Жіноча статуетка, Сирія, 5000 років до нашої ери. Музей Стародавнього Сходу.

Перші сліди перебування людини на території Сирії відносяться до епохи раннього палеоліту. У неолітичну епоху і наступні тисячоліття країна була свого роду мостом між Міжріччям, Малою Азією, Аравією і Єгиптом; в неї неодноразово переселялися сусідні народи і племена. Про найдавніше, досемітське населення Сирії відомо дуже мало. Перше переселення семітських племен (амореїв) відбулося на початку 3 тисячоліття до н. е. У цей період населення вже займалося землеробством і скотарством, а політична влада знаходилася в руках племінних вождів. Через узбережжя сучасного Лівану в Сирію проникав єгипетський культурний вплив.


На основі розкопок у районі Телль-Мардіха, за 40 км на південь від Халеба, встановлено, що бл. 2500 до н. е. там знаходилася столиця багатої і сильної держави Ебла. При розкопках було виявлено палацову бібліотеку, що складається з 17 тис. глиняних табличок, серед них — самий ранній з відомих у світі двомовний словник. Виборний глава і сенат Ебли, що складався із знаті, правили північною Сирією, Ліваном і частиною території північної Месопотамії. Його головним противником було царство Марі в долині Євфрату. Ебла вела активну торгівлю деревиною, тканинами і металевими виробами з невеликими державами-містами долини Євфрату і північної Персії, а також з Кіпром і Єгиптом. Між Еблою, з одного боку, і ассирійським містом Ашшур на півночі Месопотамії і містом Хамазі на півночі Персії — з іншого, були укладені договори про дружбу. У 23 в. до н. е. Ебла була завойована Аккадом, її столиця була стерта з лиця землі.

Після 2300 до н. е. в Сирію кількома хвилями вторглися ханаанські племена. У країні склалися численні дрібні держави, а на узбережжі укріпились фінікійські міста (Угарит та ін.). У подальші століття її територія стала об'єктом завоювання з боку сусідніх держав. Близько 1760 до н. е. Сирію завоював вавилонський цар Хаммурапі, який знищив державу Марі. У 18-17 стст. до н. е. країна знаходилася під владою гіксосів, потім північним районами заволоділи хетти, а в 1520 до н. е. встановилося панування царства Мітанні. З 1400 до н. е. у внутрішні райони Сирії почали вторгатися і переселятися семітські племена арамеїв. На півдні з 16 ст. до н. е. існувало місто Дамаск, що стало великим торговельним центром. Спочатку він знаходився під владою єгипетських фараонів.

Запекла боротьба за Сирію розгорнулася між єгипетським Новим царством і державою хеттів. Після 1380 до н. е. влада над Сирією належала хеттам. Фараон Рамсес II намагався відвоювати її, але не зумів добитися успіху у вирішальній битві при Кадеші (в околицях сучасного Хомса) в 1285 до н. е. Але після розпаду держави хеттів (близько 1200 до н. е.) Сирія знову розпалася на ряд дрібних держав, які очолювали місцеві династії.

У кінці 11 ст. до н. е. Дамаск та інші райони Південної Сирії були підкорені царем Ізраїльсько-Юдейської держави Давидом. Однак вже у другій половині 10 ст. до н. е. Дамаск знову здобув незалежність і став самостійним арамейським царством. У 9-8 стст. до н. е. Сирія була завойована ассирійцями, в 605 до н. е. — вавилонянами, в 539 до н. е. — персидцями. У 333 до н. е. Сирія опинилася під владою Александра Македонського, а після розпаду створеної ним імперії в 301 до н. е. — династії Селевкидів. У цей час країна переживала підйом елліністичної культури; сирійські міста суперничали з Александрією і містами Малої Азії.

Філіпп Араб, римський імператор

У 2 ст. до н. е. держава Селевкидів почала розпадатися, і на території Сирії виникли невеликі держави (юдейська держава Маккавеїв та ін.). У 1 ст. до н. е. країна зазнала нападів парфян і вірмен, а в 64 до н. е. була завойована Римом. У римський період сирійці славилися по всьому Середземномор'ю своїми торговцями, воєначальниками, вченими, правознавцями, жрецями і чиновниками. У 193–235 у Римській імперії правила династія Северів — вихідців з Сирії. Країна була одним з центрів поширення християнства: місто Антиохія стало резиденцією патріарха Сходу.

У 3 ст. н. е., в міру посилення політичної роздробленості, за володіння Сирією боролися різні царства і племена. Деякі з цих державних утворень, наприклад Пальміра, Едеса і Хатра, були арабськими і мали тісні політичні й економічні зв'язки з бедуїнами Північної Аравії і Трансйорданії. За лояльність арабських вождів південної Сирії боролися спочатку римські намісники, а потім царі Сасанідського Ірану.

У 270 цариця Пальміри Зенобія підняла повстання проти римської влади і оголосила себе імператрицею Сходу. Пальміра стала столицею великої держави, куди входили Сирія, Мала Азія і Єгипет. Однак у 273 місто було зруйноване римськими військами. Після розпаду Римської імперії в 395 — Сирія у складі Візантії. Антиохія була другим за значенням (після Константинополя) центром Візантійської імперії.

Коли в середині 6 ст. візантійці почали будівництво нових укріплень, Сасаніди пішли в наступ, внаслідок якого була спустошена Антіохія. Війна в південних районах Сирії продовжувалася 50 років і завершилася захопленням персами Єрусалима в 614. Сасанідські полководці правили Сирією приблизно до 630, коли Візантія повернула собі найбільші міста регіону і спробувала відродити союз з бедуїнами східної Сирії і північної Аравії.

Втручання візантійців у справи племен, що населяли прикордонні з Сирією місцевості, стало перешкодою на шляху поширення ісламу з центральної Аравії і південного Іраку. Ісламські правителі Мекки і Медіни протягом тривалого часу підтримували добрі відносини з купцями сирійських міст Бостра і Газза, каравани яких перевозили зерно і пряності між Єменом і Трансйорданією. Щоб забезпечити ці торгові шляхи і схилити південносирійських бедуїнів до прийняття ісламу, пророк Мухаммед починаючи з 631 направив кілька експедицій у пустельні райони навколо Дамаска і Газзи. Після того як всі спроби добитися переконливої перемоги над візантійцями і союзними ним племенами закінчилися невдачею, з південного Іраку в Дамаск у 634 було перекинуто загін під керівництвом арабського полководця Халіда ібн аль-Валіда. Після перемог при Аджнадайні, Фахлі і Мардж-ес-Суффарі його війська увійшли в Бостру і Дамаск, а в 635 зайняли Баальбек і Хомс. Однак візантійська армія чисельністю бл. 100 тис. осіб, в яку входили також вірмени, жителі Халеба і Антиохії та сирійські бедуїни, пішла в контрнаступ. Восени 636 вона зійшлася в запеклій битві на р. Ярмук зі значно меншими силами мусульман, на стороні яких у цьому бою билися і жінки. Розгромлені візантійці втікли, а їх переможці знову захопили Дамаск і Хомс. Незабаром після падіння Єрусалима в 638 і Газзи їм здалися Халеб, Антиохія, Хама і важливе в стратегічному відношенні місто Кіннасрін. У гірських районах навколо Цезареї (Кесарії), Латакії, Триполі та Сідона (сучас. Сайда) опір мусульманам продовжувався до середини 640-х років.

Перший мусульманський період[ред. | ред. код]

Церква Святого Симеона Стовпника біля Халеба, її вважають однією з найстаріших церков у світі

Ще за життя покоління, яке завоювало Сирію, багатство, рівень розвитку ремесел і населеність сирійських міст спонукало прихильників ісламу до перенесення центру ісламської держави в Дамаск (з Мекки і Медіни). Починаючи з 661 р., коли правитель Сирії Муавія оголосив себе халіфом, і аж до 750 р. Дамаск залишався резиденцією правителів династії Омейядів і столицею Арабського халіфату. Держава Омейядів знаходилася під керівництвом сирійців, причому як мусульман, так і християн, а сирійські солдати воювали з військами візантійських імператорів. На зміну грецькій державній мові прийшла арабська. Однак окремі елементи елліністичної спадщини збереглися, оскільки араби поступово перейняли культуру, соціальну організацію і політичну систему, з якими вони зіткнулися в сирійських містах.

У VIII ст. регіональні, релігійні і династичні протиріччя призвели до того, що Дамаск, а разом з ним і вся Сирія втратили своє колишнє значення. Омейядів витіснила династія Аббасидів, яка зробила своєю столицею Багдад. Населення Сирії скоротилося, а її міста втратили свій блиск і благополуччя. Протягом наступних трьох століть за умов відносного зубожіння і політичної нестабільності у регіоні багато сирійців навернулися до ісламу. У побут увійшла арабська мова, хоча в деяких віддалених поселеннях продовжували розмовляти арамейською. Християни, побоюючись за свою безпеку, цілими общинами переселялися у гори. З початком занепаду династії Аббасидів північні кордони Сирії стали вразливішими для нападів візантійців. У регіоні виникли дрібні мусульманські і християнські князівства, які зверталися за допомогою то до Багдада, то до Константинополя. Процвітали різні єретичні секти, широко розповсюдився шиїзм, який став основою учень алавітів і друзів. З Єгипту (центру фатимідських ісмаїлітів), Персії (центру ассасинів) і Месопотамії проникли таємні вчення, які проповідували революційні політичні, соціальні, релігійні і філософські погляди.

Загальна духовна обстановка в країні сприяла творчості поетів і письменників. При шиїтському дворі Хамданідів у Халебі філософ аль-Фарабі (Фарабі) створив трактати про світогляд Платона і Арістотеля, писав книги з медицини, математики, окультних наук і музики. Тоді ж жив Абу-ль-Фарадж аль-Ісфахані, упорядник антології арабомовної поезії Книги пісень, яку називали «основоположним джерелом для вивчення художньої літератури». Найвидатнішими представниками сирійської культури тієї епохи були поети аль-Мааррі та аль-Мутанаббі. Перший став особливо популярним за своє Послання про прощення, багато чотиривіршів з якого сильно вплинуло на поезію Омара Хайяма, а ряд фахівців вважає, що під впливом цього твору була написана і Божественна комедія Данте.

Цитадель Халебу вважають одним з найстаріших та найбільших замків в світі.

Вторгнення тюрків-сельджуків[ред. | ред. код]

Відродження Сирії у Х — початку ХІ ст. було уповільнено завоюванням її внутрішніх районів тюрками-сельджуками, які прийшли з Малої Азії і північної Месопотамії. Племена, що вторглися в Сирію, входили до складу величезної перської держави Сельджукидів, але незабаром розірвали свої васальні стосунки з нею і створили дві самостійні держави зі столицями в Дамаску і Халебі. Сельджуки ніколи не проникали у південну Сирію, яка залишалася під владою таких місцевих правителів, як Танукіди, або знаходилася у васальній залежності від єгипетських Фатімідів. Наприкінці ХІ ст., внаслідок вторгнення хрестоносців із Західної Європи, сталося подальше роздроблення і послаблення Сирії.

Хрестові походи[ред. | ред. код]

Перші європейські лицарі висадилися в Антіохії, а потім і в інших пунктах на узбережжі Середземного моря наприкінці ХІ ст. До початку ХІІ ст. на сирійській території було створено чотири держави хрестоносців: Антіохійське князівство, графство Триполі, Єрусалимське королівство і Едеське графство. Слідом за християнами у регіон вирушили сельджуки. Намісник Мосула емір Маудуд спорядив похід у північну Сирію і в 1111 р. взяв в облогу Халеб. Проти сельджуків виступили місцеві тюркські та арабські лідери, у тому числі правитель Дамаска, який найняв ассасинів для набігів на сельджуків. Однак після його смерті у 1128 р. співробітництво між міською владою і ассасинами припинилося, і новий мосульский емір Зенгі негайно вторгся в північні райони Сирії і зайняв Халеб. Після цього династія Зенгідів за підтримки курдських кіннотників, найнятих як ударна сила, під приводом навислої загрози з боку хрестоносців встановила контроль над усією Сирією.

Один з курдських полководців Салах-ад-дін (Саладін), який прославився військовими експедиціями в Єгипет у 1164, 1167 і 1168 роках, після смерті Нур-ад-діна ібн Зенгі у 1174 р. став на чолі держави Зенгідів і одночасно виступив проти хрестоносців і халіфату Аббасидів в Іраку. У 1187 р. його війська розбили армію Єрусалимського королівства, але були виснажені 3-м хрестовим походом, що був після цього, і який очолили Річард I, Філіп II Август і Фрідріх I Барбаросса. Наступники Салах-ад-діна Айюбіди зберегли контроль над внутрішніми районами Сирії, але змушені були вести наполегливу боротьбу з сельджуцьким Конійським султанатом на півночі, державами хрестоносців на заході і з різними тюркськими державами, що існували в районі Мосула і в західній Персії, на сході. У 1260 р. держава Айюбідів, яка прийшла в занепад, зазнала нашестя монголів під керівництвом Хулагу-хана, який заволодів Халебом і Дамаском, але був зупинений силами мамлюків на чолі з султаном Кутузом у битві під Айн-Джалуті на півночі Палестини. Див. також ХРЕСТОВІ ПОХОДИ.

Правління мамлюків[ред. | ред. код]

Незабаром Бейбарс убив Кутуза і прийняв титул султана. Мамлюкська династія з 1250 р. правила Єгиптом і Сирією. У 1260-ті роки Бейбарс зайняв стратегічно найбільш важливі укріплені пункти ісмаїлітів у горах Сирії. На початку 1290-х років султан аль-Ашраф Салах-ад-дін Халіль захопив останні фортеці хрестоносців на сирійському узбережжі Середземного моря. Вже протягом першого сторіччя правління мамлюків у Сирії було створено ефективну адміністративну систему, відновлено торгівлю як зі Сходом, так і з Заходом. Почався підйом ремесел і сільського господарства. Найбільшого розквіту Сирія досягла, коли нею правив Насир Насир-ад-дін Мухаммед (1310–1341). Але вже під час правління його найближчих наступників внаслідок чуми, що прокотилася по Сирії і посилення торговельної конкуренції з боку держав Анатолії і Північної Африки почався занепад держави мамлюків, що відкрило шлях тюрко-монгольському полководцю Тимуру (Тамерлану) до захоплення Халеба і Дамаска. Захопивши їх у 1401 р., Тимур почав переселяти ремісників з цих міст до своєї столиці Самарканд. Тоді ж мамлюцькі султани у Каїрі звернули увагу на Аравію і землі на берегах Червоного моря, а північна Сирія стала об'єктом зазіхань Тимуридів, османів та інших тюрків. До кінця XV ст. суперництво між мамлюками, османами й іранськими Сефевідами переросло у справжню війну. Скориставшись боротьбою, яку мамлюки змушені були вести проти португальців, що влаштовували набіги на території, які прилягали до Червоного моря, султан Османської імперії в 1516 р. розгромив мамлюцьку армію під Мардж-Дабікою і без великих зусиль підкорив Сирію.

Османський період[ред. | ред. код]

Докладніше: Османська Сирія
Османсько-сирійський одяг в 19 столітті.

Протягом наступних чотирьох століть Сирія входила до складу Османської імперії і керування нею відбувалося зі Стамбула. Після завоювання османами Сирія (разом з Ліваном і Палестиною) була розділена на 4 провінції (пашалика) з центрами в Триполі, Халебі, Дамаску (в склад останньої входили всі землі на південь від Дамаска до кордону з Єгиптом) і Сайде. Пізніше було створено ще кілька провінцій, у тому числі Ака. На чолі кожної провінції стояв паша, що підкорявся безпосередньо столичній адміністрації. Кожний паша керував підпорядкованою йому територією за допомогою місцевих загонів кавалерії і когорти цивільних і судових чиновників, що користувалися значною самостійністю. Порядок, встановлений в регіоні, сприяв відродженню в XVI ст. торгівлі та виробництва, але після 1600 р. внаслідок міжусобної боротьби периферійної влади, центрального казначейства в Стамбулі і великих торгових будинків економіка поступово занепала. Розширення нідерландської та англійської торгівлі в Середземномор'ї, Південній та Південно-Східній Азії і в басейні Індійського океану прискорило занепад економічної активності Османської імперії наприкінці XVII ст.

У XVIII ст. Халеб і Бейрут перетворилися в головні торговельні центри Сирії; в кількох містах були створені колонії європейських купців (більша частина торгівлі з Європою проходила через їх руки). Для роботи серед місцевих християн багато почало прибувати місіонерів, особливо францисканців та єзуїтів. Контакти місіонерів з місцевою владою призвели до подальшого розшарування сирійського суспільства. Скориставшись ситуацією, впливові місцеві клани подбали про те, щоб стати незалежними від центрального османського уряду. Активізувалася міжусобна боротьба, і в результаті одного з таких конфліктів зазнала поразки секта друзів, яка перемістилася в гірський район на південний схід від Дамаска, що отримав назву гори Ед-Друз. Наприкінці XVII ст. значна частина південної Сирії опинилася під владою акського паші Ахмада аль Джаззара, який намагався модернізувати адміністративну систему і сприяв розвитку економіки.

До кінця XVII ст. європейські держави почали активно втручатися у внутрішні справи Сирії, встановлюючи свої сфери впливу. Так, французи підтримували маронітів та інших сирійських католиків, росіяни заявили про своє право захищати православних, а британці запропонували свою дружбу друзам. У 1798–1799 рр. війська наполеонівської Франції, не зумівши захопити Єгипет, висадилися на сирійському узбережжі. Аль-Джаззару за допомогою британського флоту вдалося зупинити французів біля Аки та змусити Наполеона повернутися у Францію.

Успіхи Сирії в розвитку матеріального виробництва і торгівлі привернули увагу могутнього єгипетського паші Мухаммеда-Алі, армія якого вторглася в країну восени 1831 р. Було встановлено централізоване управління країною. Продовжували розвиватися торгівля та сільське господарство, але вони вже не контролювалися місцевою знаттю. Особливо процвітала торгівля з Європою. Багато торгових операцій проводилося через бейрутський порт. Через імпорт дешевих британських тканин занепали місцеві текстильні ремесла Халеба та Дамаска, тоді ж підвищення попиту на оливкову олію, бавовну і шовк в європейських державах та Єгипті зміцнило позиції сирійських торговців-християн.

Зіткнення в Анатолії між османськими та єгипетськими військами, що розмістилися в Сирії, змусили в 1839 р. європейські держави втрутитися і підтримати авторитет Османської імперії на Близькому Сході. Британські та османські агенти підштовхнули друзів до повстання проти єгипетської армії. До того ж об'єднаний англо-австрійський флот встановив блокаду Бейрута, що примусило воєначальника Ібрагима-пашу в 1840 р. вивести свої війська з Сирії. З відновленням влади Османського султана Сирія потрапила під дію англо-османської торгової конвенції 1838 р., що відкривала ринок для європейських товарів. Їх потік зруйнував основні галузі кустарно-промислового виробництва і змусив міських торговців і знать країни активно купувати сільськогосподарські землі. Тенденція до їх переходу у володіння містян, що не проживали в своїх маєтках, посилилася після 1858 р., коли в Османській імперії був ухвалений новий закон, що дозволяв переводити громадські землі в селах в приватну власність за умови сплати більших податків.

У останній чверті XIX ст. в обмін на позики Османській імперії французькі компанії отримали численні концесії в Сирії. Французи вкладали кошти в будівництво сирійських портів, автомобільних доріг та залізниці. В процесі спаду матеріального виробництва зростали антихристиянські і антиєвропейські настрої. Європейське втручання в політичне життя Сирії посилювалося. Це сприяло зростанню невдоволення місцевої арабської еліти османським правлінням. У 1890-ті роки в Халебі, Дамаску та Бейруті виникли товариства, що виступали за незалежність Сирії від Османської імперії. Кількість цих товариств значно збільшилася на рубежі XIX–XX ст. Національна самосвідомість арабів особливо загострилася з приходом до влади младотурків після липневої буржуазної революції 1908 р. у Туреччині. Коли стало зрозумілим, що младотурки будуть захищати насамперед інтереси тюркомовного населення, кілька таких організацій очолили сирійці, які виступали за автономію арабських провінцій.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

На початку Першої світової війни верховне командування османських військ перекинуло арабські дивізії 4-ої османської армії в Геліболу (на березі протоки Дарданелли). Багатьох керівників національно-визвольного руху глава цивільної та військової адміністрації Сирії Джемаль-паша наказав заарештувати або депортувати. Проте підтримка арабських націоналістів на місцях зростала внаслідок серйозної кризи в усіх галузях економіки, що була зумовлена підвищенням податків на військові потреби і британською блокадою середземноморських портів у період війни. Поштовхом для подальшого підйому руху стало повстання, яке очолив в Аравії, заручившись підтримкою англійців, шериф Мекки Хусейн ібн Алі, який сподівався таким чином створити незалежне арабське королівство. Коли ж арабська армія на чолі з його сином Фейсалом ібн Хусейном у жовтні 1918 р. вступила в Дамаск, її зустріли як визволительку. Місто було оголошено резиденцією незалежного уряду всієї Сирії. Одночасно в Бейруті була створена власна арабська адміністрація. На відповідальні пости в обох містах були призначені вихідці з Сирії, що отримали досвід адміністративної роботи в Османській імперії та Єгипті. Обидві адміністрації делегували своїх представників на Загальний сирійський конгрес в Дамаску, зібраний у липні 1919 р., де була прийнята резолюція, що закликала до проголошення повної незалежності Сирії, створення конституційної монархії на чолі з Фейсалом і забезпечення правового захисту меншинам.

На початку 1920 р. постало Арабське Королівство Сирія — перша арабська держава, створена в новітній час. І хоча вона офіційно протрималась менше року (8 березня — 24 липня 1920), її існування має тривалий вплив в арабському світі й до сьогодні.

У той час як сирійські націоналісти виступали за автономію, представники Великої Британії і Франції взялися за обговорення питання про майбутній державний устрій Сирії. Домовленості між ними знайшли втілення в рішеннях конференції в Сан-Ремо у квітні 1920 р., відповідно до яких уряд Фейсала в Дамаску розпускався, Франція отримувала мандат Ліги націй на управління Сирією і Ліваном, а Велика Британія — на управління Палестиною та Трансйорданією. Звістка про рішення конференції в Сан-Ремо викликала хвилю обурення в найбільших сирійських містах, а представники національної буржуазії запропонували відомому поміщику Хашиму аль Атасі очолити відверто антифранцузький уряд. Фейсал спробував стати посередником між ворогуючими націоналістами та французами, визнавши в липні 1920 р. мандат Ліги націй та використовуючи новобранців для придушення виступів у містах. Коли французькі війська здійснили похід на Дамаск, щоб захопити владу, група добровольців, намагаючись зупинити їх наступ на столицю, зайняла оборону в районі гірського проходу Маїсалун. До них приєднався загін військового міністра Юсуфа Азме, який, однак, був розбитий, а 25 липня французькі війська зайняли Дамаск та встановили контроль над усією Сирією. Фейсал був висланий за межі країни. У 1921 р. англійці оголосили Фейсала королем Іраку, на якого вони також отримали мандат, а його старшого брата Абдаллаха ібн Хусейна зробили спочатку еміром, а потім королем щойно створеного емірату Трансйорданія.

Французький мандат[ред. | ред. код]

Французький мандата
Карта кордону між британською та французькою територіями

Християнський маронітський район у Гірському Лівані було розширено шляхом приєднання до нього населених переважно мусульманами долини Бекаа і міст Триполі, Бейрут, Сайда і Сур (Тір). Іншу частину Сирії було розділено на п'ять півавтономных одиниць: Дамаск, Халеб, Латакію (область проживання алавітів), Джебель-ед-Друз (область проживання друзів з центром у Ес-Сувейді) та Александретту (сучас. Іскендерун, переданий Туреччині у 1939). Крім того, на крайньому північному сході країни на околицях Раккі та Дейр-ез-Зора було виділено окремий округ, яким керували безпосередньо з центру. Політичними справами цих територій відав верховний комісар Дамаска, який призначав усіх урядових і місцевих чиновників і відповідав за режим надзвичайного стану, запровадженого у 1920. Умови мандата відкривали сирійський ринок для вільного доступу на нього всіх держав-членів Ліги націй. У результаті країну наповнили заморські товари. Особливо негативну роль імпорт зіграв для сирійської текстильної промисловості: за період між 1913 і 1926 чисельність ткачів у Халебі скоротилася наполовину, а кількість діючих ткацьких верстатів,- на 2/3. Через безробіття, що досягало в містах майже 25%, і припливу великої кількості вірменських біженців із Туреччини, які шукали навіть низькооплачувану роботу, сталося падіння рівня заробітної плати.

У 1925 друзи з Джебель-ед-Друза вчинили заколот проти французів. У жовтні лідери національного руху організували повстання у Халебі й Дамаску, які після двох днів артилерійських обстрілів Дамаска були придушені, внаслідок яких загинуло близько 5 тис.сирійців.

У 1926–1927 в Халебі й Хомсі почалися стихійні страйки, які незабаром перекинулися і на Дамаск. Популярністю стала користуватися партія сирійських націоналістів «Аш-Шабад» («Народ»), яка незабаром встановила контроль над Установчими зборами, скликаними адміністрацією у 1925, щоб утихомирити хвилю невдоволення. Наступник партії «Аш-Шабад» — Національний блок (організація Кутла Ватанія), який переміг на виборах до Установчих зборів у квітні 1928, висунув проект конституції країни, що передбачав реінтеграцію Сирії і не залишив у ньому місця для колоніальної влади. Незабаром французький верховний комісар розпустив Установчі збори, в 1930 було введено в дію нову конституцію, яка підтверджувала контроль Франції над країною, але передбачала наявність виборного президента і однопалатного парламенту.

У 1935 влада схвалила новий закон про працю, що обмежував перелік професій, представникам яких дозволялось об'єднуватися в профспілки, і поставив робочі синдикати під жорсткий контроль держави. У 1936 профспілки Дамаска об'єдналися в єдиний тред-юніон, а через два роки у Дамаску, Халебі і Хомсі утворили Загальну федерацію робітничих профспілок. Виступи робітничих організацій створили умови для прийняття Національним блоком у січні 1936 «Національного пакту», в якому знову порушувалось питання про проголошення незалежності Сирії та підготовку проекту нової конституції. Опублікування цього пакта збіглося з 50-денним загальним страйком, що паралізував діяльність ринків, шкіл, комунальних служб і фабрик по всій країні. Французька влада марно намагалися придушити страйк. В результаті у верховного комісара не залишилося вибору, і він розпочав переговори з Національним блоком. За підсумками переговорів було підготовлено договір, відповідно до якого де-юре визнавалась незалежність Сирії і скликався новий парламент, але одночасно підтверджувалися й широкі права французів у військовій і економічній галузях. На парламентських виборах у листопаді 1936 переміг Національний блок. У грудні 1936 новий парламент обрав президентом країни Хашима аль-Атасі.

Придушення повстання арабів у Палестині в квітні 1936 розкололо націоналістів і правлячу коаліцію. Невдоволення помірною позицією Національного блоку з палестинського питання призвело, зрештою, до відчуження панарабського крила, центром активності якого був Халеб. Скориставшись цією обставиною, французи знову ввели в Дамаску надзвичайний стан, і у 1939 верховний комісар призупинив дію конституції, розпустив парламент і арештував найбільш активних лідерів національного і робітничого руху. На знак протесту президент країни 7 липня 1939 пішов у відставку, був розпущений парламент, відмінено конституцію і для управління внутрішніми справами було створено Раду директорів.

Інавгурація президента Хашима аль-Атасі 1936 року

Друга світова війна й проголошення незалежності[ред. | ред. код]

Президент Адіб Шишеклі

Після капітуляції Франції у 1940 в Сирії почалися перебої з хлібом, цукром і бензином. У лютому 1941 Національний блок, на чолі якого став Шукрі Куатлі, організував страйк у Дамаску, який незабаром поширився на Халеб, Хаму, Хомс і Дейр-ез-Зор. Страйк продовжувався протягом двох місяців, що змусило верховного комісара уряду Віші у Франції розпустить раніше призначену Раду директорів. Замість неїо було сформовано Комітет на чолі з поміркованим націоналістом Халедом аль-Аземом, який правив Сирією до осені 1941, коли війська Великої Британії і «Вільної Франції» зайняли країну і відновили дію конституції. Між Шукрі Куатлі, адміністрацією «Вільної Франції» і британськими представниками було схвалено угоду, відповідно до якої у липні 1943 в країні було проведено нові парламентські вибори. На них знову переміг Національний блок (перетворений у Національний патріотичний союз), який завоював переважну більшість місць у парламенті. У складі нового уряду опинилися видні діячі національно-визвольного руху із Дамаска, Халеба і Хомса, але при цьому за бортом залишилися представники Хами, алавіти і друзи.

Як наслідок відбулася консолідація опозиційних уряду сил навколо лідерів Хами і гірських територій на заході й півдні країни. У парламент був обраний Акрам Хаурані, послідовний противник поміщицької верхівки, яка домінувала у керівництві Національного патріотичного союзу. Тим часом сепаратисти з алавітських і друзьких районів виступили за надання їм автономії. Різні ісламістські організації почали агітаційну роботу серед небагатих ремісників і дрібних торговців у містах півночі й серед жителів найбідніших дамаскських кварталів, де оселилися мігранти-селяни з сіл. Соціалісти на чолі з Мішелем Афляком вимагали забезпечити економічну безпеку робітників Дамаска й збіднілих дрібних власників західних і південних районів країни. Спостерігалось також послаблення позицій колишніх сирійських лідерів внаслідок жорсткої політики французів по відношенню до своїх політичних противників і розриву після 1944 торговельних і фінансових зв'язків Дамаска з Бейрутом і Хайфою внаслідок створення автономних держав у Лівані й Палестині.

Номінально Сирія стала незалежною державою у 1945, коли було оголошено про створення національної армії. Країна вступила до ООН, а також взяла участь у створенні Ліги арабських держав (першої регіональної організації арабських країн). Однак повної незалежності було досягнуто лише після остаточного виведення французьких і англійських військ 17 квітня 1946. Ця дата стала національним святом Сирії — Днем евакуації.

Крах парламентської форми правління[ред. | ред. код]

З виведенням останніх підрозділів французьких військ із Сирії єдність, що існувала серед лідерів національного руху, було порушено, і з'явилися чотири сили, які почали боротьбу за владу в країні. Великі землевласники і багаті торговці, які наживалися на нестачі зерна і промислових товарів у воєнний час, контролювали Національну партію і парламент. Незалежні дрібні товаровиробники, зосереджені в алавітських і друзьких районах, а також бідні та безземельні селяни центральних рівнин критикували корупцію і кумівство, що панували серед колишніх лідерів, і виступали за реалізацію політичних та економічних реформ. На початку 1947 селянський рух, очолюваний Акрамом Хаурані, ініціював кампанію щодо зміни закону про вибори до парламенту. У відповідь Куатлі (президент країни з серпня 1943) запровадив надзвичайний стан і обмежив діяльність Арабської соціалістичної партії Хаурані та панарабської Партії арабського відродження, якою керували Мішель Афляк і Салях Бітар. Це забезпечило перемогу кандидатів Національної партії на парламентських виборах у липні 1947 і переобрання Куатлі президентом. З 1948 почалося подрібнювання Національної партії за регіональним принципом (Дамаск і Халеб). Обидві фракції почали шукати прихильність великих землевласників, яке могло додати голоси сільського електорату. Політична боротьба навколо зусиль уряду з внесення таких поправок до Конституції, які д дали зиогу Президенту Куатлі залишитися на другий термін, зашкодила Сирії протистояти ескалації громадянської війни у Палестині. Після проголошення Держави Ізраїль у травні 1948 сирійська бригада вторглася у Північну Галілею, ставши єдиним арабським військовим з'єднанням, якому вдалося просунутися вперед під час першої арабсько-ізраїльської війни. Однак відразу після припинення вогню у парламенті на адресу виконавчої влади були висунені звинувачення у некомпетентності та незаконному присвоєнні коштів. Наприкінці листопада страйк учнів шкіл і студентів університету переріс у масові безпорядки. Уряд був змушений піти у відставку, а начальник генерального штабу полковник Хусні аз-Заїм наказав військам відновити порядок. У країні було запроваджено надзвичайний стан.

Після здобуття Сирією незалежності створення власних озброєних загонів стало засобом поліпшення економічного та соціального становища представників різних меншин, особливо алавітів і друзів, які починаючи з 1946 активно вступали до військової академії у Хомсі. Молоді випускники академії поступово ставали більш нетерплячими до старої еліти, від якої їх відділяли станове походження і регіональна приналежність. Зростаюче невдоволення в лавах армії підштовхнуло вище командування, багато представників якого були містянами-суннітами, виступити на підтримку соціальних перетворень і солідаризуватися з лідерами національного руху у сусідніх арабських державах. Взимку 1948–1949 на хвилі невдоволення населення і депутатів парламенту військовою поразкою у Палестині група вищих офіцерів на чолі з аз-Заїмою скинула законно обраний уряд.

Прийшовши до влади у березні 1949, аз-Заїм відмінив конституцію 1930, заборонив діяльність політичних партій і почав правити за допомогою указів. У червні він проголосив себе президентом, але вже в середині серпня був убитий своїми противниками у збройних силах під час повторного воєнного перевороту. Керівник перевороту полковник Самі Хінауї оголосив про відновлення цивільного режиму і проведення виборів до Народної ради, якій треба було створити нову конституцію. На цих виборах, на які вперше були допущені жінки, парламентська більшість отримала Халебське відділення Національної партії, що називало себе Народною партією на честь організації, яка діяла на півночі Сирії у 1920-х роках. Її депутати, багато з яких мали тісні торговельні та фінансові зв'язки з північними областями Іраку, виступили за політичний союз з цією країною. Однак противники союзу, зокрема Хаурані та вищі армійські чини, блокували нормальну роботу новообраного парламенту протягом двох останніх місяців 1949. У результаті 19 грудня молоді офіцери на чолі з полковником Адібом Шишеклі у спробі знайти вихід із ситуації, що склалася, змістили Хінауї. Шишеклі відновив діяльність парламенту і звернувся до нього з проханням продовжити роботу над проектом конституції. Нова конституція, оприлюднена 5 вересня 1950, проголошувала парламентську форму правління, декларувала широкі громадянські права і проведення соціально-економічних реформ. Однак Шишеклі та його соратники, які стояли за кабінетною чехардою 1950–1951, вдалися до жорстких заходів у спробі взяти під свій контроль профспілки і селянський рух, які відроджувалися. У листопаді 1951 вони розпустили парламент і припинили дію конституції. Протягом шістьох місяців керівництво країною здійснювалося військовими за відсутності уряду. У квітні 1952 були заборонені політичні партії. У 1953 Шишеклі оприлюднив нову конституцію і став президентом після референдуму.

Військово-цивільна коаліція, яка прийшла до влади в лютому 1954, висунула на пост прем'єр-міністра Сабрі аль-Асалі, уряд якого повернув чинність конституції 1950 і дозволив діяльність політичних партій. У вересні 1954 були проведені вибори до парламенту, в якому значну частину мандатів здобула Партія арабського соціалістичного відродження, що утворилася внаслідок об'єднання Арабської соціалістичної партії Хаурані та Партії арабського відродження Афляка і Бітара. Однак «ліві» сили не змогли домовитися про створення на коаліційній основі уряду, який зрештою сформував Фаріс аль-Хурі. У лютому 1955 Фаріс аль-Хурі на посту прем'єр-міністра змінив лідер Національної партії Сабрі аль-Асалі. Уряд негайно оголосив про проведення широких реформ у промисловості та аграрному секторі. Налякані такою перспективою, а також вимогами подальших кардинальних перетворень, що лунали з боку Баас і комуністів, консерватори у парламенті блокували запропонований закон про права сільськогосподарських робітників і почали кампанію на користь колишнього президента Куатлі, який незабаром повернувся до країни з Єгипту, де перебував у вигнанні. На виборах у серпні 1955 президентом країни за підтримки Саудівської Аравії був обраний Куатлі.

На початку 1950-х років, внаслідок близькосхідної політики, що проводиться США, Сирія була втягнута у «холодну війну». У 1955 країна приєдналася до Єгипту в його боротьбі проти створеного Туреччиною, Іраком і Пакистаном під покровительством США і Великої Британії Багдадського пакту (пізніше — за Організацію Центрального Договору, СЕНТО). У грудні Сирія стала другою (услід за Єгиптом) державою арабського світу, яка підписала із СРСР угоду про поставки військової техніки. У 1955–1956 Сирія досягла домовленості з Єгиптом про об'єднання військового командування і створення загальної Військової ради. Суецька криза 1956, що призвела до спільного британсько-французько-ізраїльського вторгнення в Єгипет, ще більше зміцнив двосторонні зв'язки.

Тісні зв'язки країни з Єгиптом разом зі спробами США та Іраку підірвати позиції її керівництва зміцнили вплив начальника сирійської військової розвідки полковника Абд-аль-Хаміда Сараджа. Його агенти 1956 розкрили ретельно підготовлену змову, за якою стояли спецслужби Багдада. Небезпека становища стала очевидною у серпні 1956, коли іракська зброя була таємно перекинена в гори Ед-Друз. У грудні 47 видатних членів Народної партії, які мали тісні зв'язки з іракськими торговцями, постали перед військовим трибуналом по звинуваченню у зраді. Прем'єр-міністр аль-Асалі вивів з кабінету представників Народної партії, замінивши їх антиамерикански настроєними незалежними політиками. США спробували дестабілізувати діяльність нового уряду, запропонувавши американську пшеницю на традиційних сирійських ринках — у Греції та Італії. Це призвело до посилення народної підтримки партії Баас, яка звинуватила США у втручанні у внутрішні справи Сирії. Тим часом розкриття американських планів повалення Куатлі і захоплення влади прозахідною військовою хунтою змусило Сараджа і начальника генерального штабу здійснити візит до Каїра з метою обговорення можливої допомоги з боку Єгипту. Наприкінці 1957 політичні ігри проамериканських, проегипетських і просирійських діячів призвели до відстрочки муніципальних виборів. У січні 1958 начальник генерального штабу Афіф аль-Бізрі здійснив таємну поїздку до Єгипту, звернувшись до Абделя Насера з пропозицією негайно об'єднати Сирію та Єгипет в єдину державу. У лютому Куатлі вилетів до Каїра, де було оголошено про створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР).

Союз з Єгиптом[ред. | ред. код]

Сирійці з ентузіазмом ухвалили створення ОАР на референдумі 21 лютого 1958. Було прийнято Тимчасову конституцію союзної держави, що передбачала наявність єдиного президента і уряду, а також існування окремих Виконавчих рад для двох районів ОАР: Північного (Сирійського) і Південного (Єгипетського). У 1959 єгипетську партію Національний союз було оголошено єдиною легальною політичною партією ОАР. Сарадж став міністром внутрішніх справ і керівником усіх сирійських спецслужб. Прагнення єгиптян уніфікувати економічний устрій обох країн спровокувало повсюдне зростання невдоволення в Сирії. У Каїрі вважали за можливе механічне розповсюдження на Сирію програм розвитку, розроблених для долини Ніла. Коли в Сирії влітку 1961 розпочалися націоналізація і перерозподіл власності, сирійські дрібні і середні міські торговці виступили за вихід зі складу ОАР. Проти «соціалістичних» нововведень виступила навіть «ліва» Баас, мотивуючи свою позицію бажанням пом'якшити критику процесу об'єднання двох держав і посилаючись на те, що ці заходи приведуть швидше до посилення централізованого контролю над економікою, ніж до досягнення соціальної справедливості. Широка опозиція об'єднання і послаблення проєгипетських сил у Сирії після переведення Сараджа на роботу в Каїр допомогли коаліції громадських політиків і військових добитися виходу країни з складу ОАР у вересні 1961.

28 вересня 1961 військове командування Сирії зробило державний переворот і оголосило про вихід Сирії з Об'єднаної Арабської Республіки.

Парламентське міжцарювання[ред. | ред. код]

З кінця 1961 до початку 1963 на сирійській політичній сцені діяли три партійні коаліції. Соціалісти на чолі з Хаурані і Халедом аль-Аземом виступали за збереження державного контролю над важкою промисловістю і більш широкою участю громадян у політичному житті. Великі поміщики, багаті торговці і фінансисти закликали до відновлення приватних підприємств і політичного устрою, що існував у 1950-і роки. Помірні, включаючи крило Баас, що очолювалося Афляком, ратували за збереження політичної і економічної системи періоду ОАР. Сирійські політичні партії, що функціонували до 1958, були знищені єгипетськими спецслужбами, а старі Національна і Народна партії більше не користувалися підтримкою населення. У той же час насеристи продовжували обіймати вищі пости в профспілках і центральному державному апараті. За таких умов лідери прихильників роз'єднання спочатку не змогли висунути кандидатуру на пост голови нового сирійського кабінету міністрів. Зрештою формування уряду, до якого ввійшли колишні члени Національної і Народної партій, було доручено Маамуну Кузбарі, який раніше обіймав пост генерального секретаря Національного союзу Дамаску. Ця коаліція не отримала підтримки основних політичних сил країни, але через розкол у стані лівих Національна і Народна партії зуміли завоювати більшість у парламенті на виборах у грудні 1961.

Новий уряд Мааруфа ад-Давалібі за підтримки верхівки армії розпочав процес денаціоналізації і заохочував створення приватних підприємств. Було скасовано прийняті в ОАР рішення, за якими проводилася експропріація британської, французької і бельгійської власності, перероблено закон ОАР про земельну реформу. Проти цих змін виступили селяни і дрібні сільські товаровиробники з околичних мухафаз. Їх підтримали молоді офіцери, що розділяли баасистські принципи, група яких на чолі з нещодавніми прихильниками роз'єднання Сирії і Єгипту в березні 1962 арештувала основну частину членів парламенту і спробувала примусити їх продовжити реформи. Офіцери-насеристи з гарнізонів Хомса зробили спробу здійснити контрпереворот, але зазнали поразки. У квітні командуючий сирійською армією генерал майор Абдель Керім ад-Дін зізвав у Хомсі нараду вищого командного складу, на якій було вирішено видалити із збройних сил лівих соціалістів і відновити громадське правління. Одночасно було розпущено парламент, Абдель Керім ад-Діна було призначено міністром оборони. У вересні Верховне військове командування відновило парламент і призначило прем'єр-міністром Халеда аль-Азема. Їм було сформовано уряд, що складався з представників усіх партій і угрупувань, за винятком тих, які виступали за возз'єднання з Єгиптом. При цьому Халед аль-Азем твердо висловився проти подальшої участі військових у політичному житті країни. Обстановка, що склалася, яку посилили протести населення, ініційовані насеристами та ісламістами, що набирали силу в січні 1963 в Дамаску і географічній області Хауран (до південного заходу від столиці), спровокували новий військовий переворот у березні 1963, т. н. «революцію 8 березня».

Баасистський режим[ред. | ред. код]

Хафез аль-Асад вітає Річарда Ніксона в аеропорті Дамаска 1974 року

Переворот у Сирії організував Військовий комітет партії Баас, який офіційно не вважався частиною партійної організації, але розділяв цілі її керівництва.

У перші місяці після приходу до влади лідери березневого перевороту націоналізували банки і страхові компанії і розпочали нову аграрну реформу, обмеживши розмір приватних землеволодінь. Прем'єр-міністр Салях Бітар заявив, що приватна власність збережеться «в ефективному секторі промисловості».

Однак у травні 1964 радикали з провінційних партійних організацій націоналізували низку великих промислових фірм у Халебі і Хомсі і запровадили там систему самоврядування. До літа вони переконали уряд дозволити створення загальнонаціональних профспілкових об'єднань і ухвалити новий закон про працю, відповідно до якого зростала роль держави в захисті прав трудящих. Восени було засновано Загальну федерацію селян, а в середині грудня уряд ухвалив рішення про те, що всі майбутні доходи від видобутку нафти в Сирії мають залишатися в руках у держави.

Ці заходи створили основу для радикального перетворення економіки в 1965. У січні було прийнято «Рамаданський соціалістичний декрет», що поставив під контроль держави всі найбільш значні сирійські підприємства. Протягом наступних шести місяців було реалізовано програму подальшої націоналізації. У ході її остаточно порвалися зв'язки між профспілками і селянами, які становили опору партії Баас, і ремісниками і торговцями великих і дрібних міст, які почали відступати від проголошених партією націоналістичних принципів. Напружені відносини між цими двома категоріями населення вилилися в заворушення і демонстрації, що охопили міста весною і літом 1965. Тим самим було встановлено початок боротьбі між помірними баасистськими діячами, пов'язаними з міністром внутрішніх справ Аміном Хафезом, і лідерами лівих баасистів на чолі з генералом Салахом Джадідом за визначення майбутнього курсу баасистської революції. Амін Хафез, що очолив уряд у середині 1964, звернувся за підтримкою до загальноарабського керівництва партії. У свою чергу Салах Джадід посилив свої позиції в регіональному (сирійському) керівництві, призначивши сподвижників на стратегічно важливих постах у сирійській армії. Наприкінці лютого 1966 прихильникам Джадіда, до числа яких входив і командуючий військово-повітряними силами генерал Хафез аль-Асад, вдалося остаточно усунути з владних структур Аміна Хафеза і його прихильників.

Новий уряд розпочав створення державних кооперативів, схвалив заходи щодо зосередження оптової торгівлі в громадському секторі, а в 1968 ввів систему централізованого планування. Новий режим пішов на союз з Сирійською комуністичною партією, і до складу уряду було включено видних комуністів. Проти такого курсу виступили в провінційних містах представники середніх шарів, яких змусили підкоритися партійним директивам під наглядом народної міліції, що чисельно розросталася. Навесні 1967 розпочалися антибаасистські виступи, спровоковані редакційною статтею в армійському тижневику, яку було сприйнято широкою громадськістю як атеїстичну. У відповідь правлячий режим провів мобілізацію своїх озброєних прихильників у рядах робочої міліції, а також частин палестинських партизан, що базувалися в Сирії з 1964, яка прагнула знову залучити арабський світ у визвольну боротьбу. Спіраль мілітаризації, що розкручувалася, допомогла втягнути Сирії в Шестиденну війну з Ізраїлем у червні 1967.

Удари ізраїльської авіації по великих сирійських підприємствах і нафтопереробному комплексі в Хомсі нанесли величезної шкоди економіці країни, а окупація Ізраїлем Голанських висот на півдні Сирії серйозно підірвала репутацію кабінету міністрів Джадіда. Неспроможність уряду забезпечити відновлення народного господарства в післявоєнний період спровокувала нову хвилю антиурядових акцій, що прокотилася по містах країни в 1968 і 1969. На чолі цих виступів стояла войовнича ісламістська організація, що очолювалася Марваном Хадідом з Хами. Одночасно наростав розкол і всередині правлячої верхівки. Радикали, які групувалися навколо Джадіда, ставили завдання посилення державного впливу на економіку і пропонували підпорядкувати військових цивільному крилу Баас. Прагматики, що об'єдналися навколо міністра оборони генерала Хафеза Асада, прагнули створити умови для розвитку приватного підприємництва і зберегти автономію армії; до початку 1970 їм вдалося добитися прийняття постанов про субсидування приватних підприємств і пом'якшення обмежень на імпорт ряду товарів. Ці заходи сприяли економічному підйому країни і створили передумови для державного перевороту в листопаді 1970, внаслідок якого до влади прийшло військове крило Баас на чолі з Хафезом Асадом.

Нове керівництво віддало перевагу стратегії розвитку, що передбачала державне фінансування й контроль за діяльністю великих капіталомістких підприємств і одночасно підтримку торгівлі й інвестиційного процесу в приватному секторі, особливо в будівництві й сільському господарстві.

Уряд Асада розробив п'ятирічний план підйому економіки. Жовтнева війна з Ізраїлем у 1973 році, під час якої Єгипет і Сирія здійснили скоординований наступ на Синайський півострів і Голанські висоти, хоча й була дорогою акцією, продемонструвала, що сирійські збройні сили значно зміцніли порівняно з 1967 р. У 1974 році Ізраїль вивів війська з ряду районів Голанських висот, включаючи місто Ель-Кунейтра. Приватні фірми, що з'явилися в Сирії на початку 1970-х років, виграли від підвищення цін на нафту, що принесло процвітання арабським нафтовидобувним державам після 1973 року, а також від розширення зв'язків з ліванськими банками й підприємствами легкої промисловості. Сирійські підприємці, тісно пов'язані з Ліваном і нафтовидобувними країнами Перської затоки, отримали вигоду від втручання Асада в громадянську війну в Лівані після 1976 року й від зміцнення дипломатичних контактів з багатими Саудівською Аравією й Кувейтом, які надали щедру економічну допомогу Сирії в кінці 1970-х років.

Однак використання вищими сирійськими чиновниками казенних коштів для підтримки прибічників режиму, а також розмір прибутку, який отримували підприємці від зв'язків з державними компаніями, спровокували обвинувачення правлячої верхівки в корупції. Ці обвинувачення, разом з конкуренцією державних підприємств і приватних фірм, надали поштовху активізації ісламістського руху в кінці 1970-х років. На початку 1976 року члени кількох самостійних ісламістських течій почали кампанію, спрямовану проти правлячого режиму. У 1977–1978 рр. вони організували серію нападів на урядові об'єкти і вбивства відомих державних і партійних діячів.

Навесні 1980 року в Халебі, Хамі й Хомсі відбулися серйозні зіткнення між урядовими військами й бунтівниками. Після цього центральна влада виступила з рядом примирливих жестів, але вже в липні оголосила членство в організації «Брати-мусульмани» кримінальним злочином. Група впливових релігійних діячів зібрала в листопаді лідерів войовничих ісламістських організацій для створення Ісламського фронту з метою координації діяльності опозиції баасистським лідерам. У відповідь на кинутий виклик режим почав зміцнювати свої позиції, посилюючи суспільний сектор економіки. Уряд підвищив заробітну плату на державних підприємствах, залежність яких від Дамаска, згідно з прийнятими офіційними постановами, зменшувалася, а відповідальність перед місцевою адміністрацією підвищувалася. Приватні компанії, зайняті в обробній промисловості, були оподатковані підвищеним податком. Було вжито низку заходів, особливо в північних і центральних мухафазах, що були спрямовані на те, щоб повернути потік сировини від дрібних приватних фірм до державних підприємств. У 1981 році уряд зобов'язав комерсантів-імпортерів отримувати ліцензії на право ввезення товарів з-за кордону в міністерстві торгівлі та звертатися за необхідними кредитами виключно в державні банки. Торговців, які намагалися оминути ці правила, заарештовували за обвинуваченням у контрабанді й ухиленні від сплати податків. Зіткнувшись з наступом на свої права, дрібні торговці з Хами під керівництвом членів організації «Брати-мусульмани» підняли в лютому 1982 року відкритий заколот проти влади з гаслами, спрямованими на встановлення ісламського порядку в Сирії. Заколот було жорстоко придушено армією під керівництвом брата президента Ріфата Асада. Наслідком виступу в Хамі стало створення Національного союзу за визволення Сирії, куди увійшли угруповання, що об'єдналися в Ісламський фронт, та інші підпільні організації, які протистояли режиму. Ухвалена ними хартія закликала покласти край корупції, провести вільні вибори до Установчих зборів і лібералізувати конституцію. Однак опозиція не зуміла розвинути успіх. Уряд поставив економіку країни під ще суворіший контроль, маючи намір впоратися з нестачею інвестицій у виробництво й іноземної валюти, а противники Асада перемкнули свою увагу на міжнародні справи, зокрема на питання про підтримку Сирією ісламістського Ірану під час його війни з Іраком (1980–1988).

На початку 1980-х років завершився економічний бум попереднього десятиріччя. Тоді як військові витрати Сирії сильно зросли, особливо після початку масованого ізраїльського наступу в Лівані в червні 1982 року, почалося падіння світових цін на нафту, що істотно знизило валютні надходження. У результаті зменшилися доходи від експорту рідкого палива і скоротився приплив коштів від сирійців, які працювали в багатих арабських нафтовидобувних державах.

У міру зміцнення контролю над країною уряд Асада в кінці 1980-х років розпочав другий етап лібералізації економіки. У заключній Заяві з'їзду Баас, проведеного в січні 1985 року, критикувалися неефективність і корумпованість державного сектора економіки й було висунуто пропозицію реорганізувати складну систему обмінних курсів з тим, щоб зменшити нелегальний оборот валюти і втрати від незаконних операцій на чорному ринку. Навесні 1985 року новий прем'єр-міністр країни Абдель Рауф Касем почав переговори із західними державами й зарубіжними фінансовими організаціями для залучення іноземних інвестицій у сільське господарство та сферу послуг. При цьому уряд продовжував стверджувати, що подібна політика цілком узгоджується з офіційним планом економічного розвитку Сирії.

У 1986 році Європейське Співтовариство пообіцяло Сирії фінансову допомогу в розмірі 146 млн екю, однак пізніше заморозило її. Після того як у 1990–1991 рр. сирійське керівництво підтримало дії міжнародної коаліції проти Іраку, ця допомога була розморожена. Емірати Перської затоки й Саудівської Аравії надали країні кошти в розмірі 1,25 млрд доларів і кредити на суму 3-4 млрд дол. Ці вливання дали змогу домогтися рекордного зростання сирійської економіки (на 6% у 1990 році й на 8% у 1991 році). У 1990-х роках уряд Сирії продовжував проводити жорсткий внутрішньополітичний курс. У грудні 1991 р. і березні 1992 р. він звільнив більш ніж 3 тис. політичних в'язнів, але водночас були проведені нові арешти, і кількість осіб, які перебували в ув'язненні з політичних причин, становила, за даними міжнародних правозахисних організацій, кілька тисяч осіб. Країна зазнавала труднощів, пов'язаних із дефіцитом платіжного балансу й бюджету. Уряд пішов на подальше стимулювання розвитку приватного підприємництва.

Влада прагнула домогтися поліпшення відносин із Заходом. У 1994 році країну відвідав президент США Клінтон (перший візит президента США в Сирію з 1974 р.). Спроби американських та інших дипломатів домогтися початку врегулювання сирійсько-ізраїльських відносин не увінчалися успіхом. Сирія заявляла про свою готовність до офіційних переговорів за умови виведення ізраїльських військ з Голанських висот і з Південного Лівану. З 1991 року між обома країнами нерегулярно проводилися зустрічі за посередництва США, але в 1994 році вони були припинені. Після того як у 1995 році військові експерти Ізраїлю й Сирії домовилися про рамки узгодження аспектів безпеки, пов'язані з виведенням ізраїльських сил з Голанських висот, де ізраїльтяни побудували 31 поселення, переговорний процес поновився. Але вже в 1996 році він був знову припинений через арабо-ізраїльське протистояння в Палестині. У грудні 1999 року переговори поновилися знову. Поліпшилися відносини з Йорданією. На сирійсько-йорданському кордоні в 2000 році було організовано зону вільної торгівлі.

У 1998 році правлячий ПНФ у черговий раз переміг на виборах до Народної ради, а в лютому 1999 року Х.Асад був переобраний президентом, отримавши на референдумі 99,9% голосів. Однак у керівництві партії Баас уже посилилася боротьба за його спадщину. Колишній віце-президент Ріфаат аль-Асад (брат Х.Асада) впав у немилість; його приватний порт у Латакії був у жовтні 1999 року штурмом взятий військами. Сам президент розглядав тепер як свого наступника сина — Башара аль-Асада. У березні 2000 року був усунутий зі своєї посади прем'єр-міністр Махмуд аз-Зуабі, який обіймав цей пост з 1987 року (через 2 місяці він наклав на себе руки через звинувачення в корупції). У новому уряді Мухаммеда Мустафи Міро істотно зміцнилися позиції прихильників Башара.

Сирія на початку 21 ст[ред. | ред. код]

Президент Башар аль-Ассад (ліворуч) з бразильським президентом Лула да Сілва (праворуч), 2010

10 червня 2000 Хафез аль-Асад помер. Після того, як Народна рада знизила вік для кандидатів у президенти до 34 років, Башар аль-Асад був офіційно висунутий партією Баас на президентський пост. На президентських виборах 10 липня 2000 р. він одержав підтримку 97,3% виборців, які проголосували.

Б.Асад заявив про намір продовжувати спроби досягти урегулювання конфлікту з Ізраїлем, але повторив вимогу про відхід ізраїльтян до кордону, що існував до війни 1967. У 2002 Сирія оголосила про готовність відновити мирні переговори з Ізраїлем з тієї точки, на якій вони були перервані Х.Асадом, і без всяких попередніх умов. Новий президент зробив також кроки щодо поліпшення відносин з Іраком. Прагнучи розширити базу для свого впливу в Лівані, Б.Асад пішов на стратегічне партнерство з радикальною шиїтською організацією «Хезболла».

У 2002 Б.Асад двічі оголошував амністію: було скорочено на третину терміни ув'язнення для дітей у віці 7-18 років, обвинувачених в здійсненні карних злочинів, а в жовтні прощення отримали ті, хто ухилявся від воїнської повинності або дезертирував з сирійської армії. У 2002 було звільнено 12 видних політв'язнів, включаючи комуністів і кількох громадян Йорданії.

У країну поверталися деякі активісти опозиції. У квітні 2002 сто тридцять сім колишніх політичних ув'язнених направили президенту меморандум із закликом зняти всі обмеження і репресивні заходи, накладені на тих, хто раніше був заарештований з політичних причин.

Активізувалася діяльність правозахисних груп, а також опозиційних організацій. У серпні 2002 за ініціативи «Братів-мусульман» у Лондоні пройшла конференція представників опозиції, на якій було прийнято «Національну хартію для Сирії». Проголошені в ній принципи містили дотримання прав людини і відмову від насильства.

Однак нове керівництво Сирії не мало наміру дотримуватися цих принципів і продовжувало переслідувати критиків режиму. Продовжувалися арешти членів правозахисних організацій; багато кому з них влада забороняла займатися юридичною практикою. Серед інших арештованих були деякі з діячів «Братів-мусульман», які повернулися з-за кордону, члени курдських політичних організацій, а також десятки ісламістів, звинувачених у зв'язках з міжнародною терористичною мережею «Аль-Каїда». У червні — липні 2002 десять опозиціонерів, звинувачених у спробах насильної зміни конституційного ладу, були засуджені до різних термінів ув'язнення (до 10 років), однак найбільш видний з них — лідер «СКП-політбюро» Ріад ель-Турк — був у листопаді 2002 помилуваний президентом.

Усього, за даними «Міжнародної амністії», в ув'язненні залишалися сотні політичних противників — передусім, «Братів-мусульман», членів проіракського крила партії Баас, Партії ісламського визволення, Арабської комуністичної організації, палестинські активісти та інш.

На виборах в Народну раду, які відбулися в березні 2003, кандидати ПНФ здобули 167 з 250 місць; інші дісталися незалежним кандидатам.

У 2003 президент Сирії Б.Асад різко засудив американо-британську військову атаку проти Іраку. У відповідь США звинуватили країну в підтримці тероризму і приховуванні діячів іракського режиму Саддама Хусейна. На Сирію були накладені американські санкції. Ряд європейських держав висловили стурбованість в зв'язку з американським тиском на Сирію.

В березні 2011 у Сирії розпочалося протистояння між прихильниками уряду Башара Асада та його противниками, що триває і зараз та набуло форми громадянсько-партизанської війни. Країни Заходу й арабські монархії звинувачують владу Сирії у невиправдано жорстокому придушенні опозиційних виступів, у той час як офіційний Дамаск заявляє, що застосовує силу проти озброєних груп терористів, які намагаються дестабілізувати обстановку в країні. За даними ООН, загальна кількість жертв конфлікту в Сирії майже 70 тисяч осіб, близько 1,5 млн стали біженцями, щонайменше 3,6 млн чоловік стали внутрішньо переміщеними особами.

Прапор Сирії (1932-58), що використовується сирійською опозицією[1][2][3][4]

26 лютого 2012 в усіх провінціях країни відбувся всенародний референдум щодо проекту нової конституції Сирійської Арабської Республіки (САР). Референдум проводився у межах процесу реформ, запропонованого президентом Б.Асадом під тиском народних виступів проти його режиму.

Незважаючи на заворушення, що тривали, сирійський уряд відкрив понад 14 тис. виборчих дільниць для близько 14,6 млн виборців. За ухвалення нового Основного закону країни виступили 7 млн 490 тис. 319 осіб, що становить 89,4% від тих, що проголосували. Нова Конституція Сирії набрала чинності 27 лютого 2012 року після того, як президент Сирії Башар Асад видав законодавчий указ N 94 від 2012 року про її ухвалення.

Відповідно до нової конституції САР, в країні через 90 днів повинні відбутися парламентські вибори. В основному законі вилучено усі статті, які тією або іншою мірою відносяться до «соціалістичної держави», також скасовується монополія правлячої партії БААС. Офіційно закріплюючи багатопартійну систему, конституція запроваджує заборону на діяльність партій, що базуються на релігійній або етнічній основі.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Daraghi, Borzou (30 December 2011). Syrian rebels raise a flag from the past. Процитовано 28 August 2012. 
  2. Moubayed, Sami (6 August 2012). Capture The Flag. Foreign Policy. Процитовано 29 August 2012. 
  3. Syria: The virtue of civil disobedience. Al Jazeera. 6 April 2012. Процитовано 28 August 2012. 
  4. Syrian rebels pull out of besieged Homs. RT. 2 March 2012. Процитовано 28 August 2012.