Історія Тернополя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ternopil Zamok XIX stolitt'a.jpg
Герби Тернополя
POL COA Leliwa.svg
Герб Тарнавських
Ternopilgerb1.jpg
Перший герб
Ternop a.gif
Герб австрійського періоду
Coat of Arms of Ternopil (1920—1939).PNG
Герб міжвоєнного періоду
Ternop t.gif
Герб радянського періоду
Coat of arms of Ternopil.svg
Сучасний герб

Історія Тернополя налічує понад 450 років. Стаття про саме місто Тернопіль є тут.

Зміст

Заснування і перші роки Тернополя[ред.ред. код]

Ян Амор Тарновський

Перша згадка[ред.ред. код]

Вперше Тернопіль згадується 1540 року: польський король Сиґізмунд I Старий видав краківському каштелянові, великому коронному гетьману Яну Амору Тарновському грамоту на заснування міста та володіння землею навколо нього. Будівництво фортеці на березі Серету в урочищі Сопільче (Топільче) тривало вісім років. Замок мав охороняти південно-східні кордони королівства від набігів татар.

Раніші поселення[ред.ред. код]

Люди селились тут значно раніше (приваблювали родючі землі на лівому березі Серету, дрімучі ліси, в яких можна було сховатись від нападників). У Тернополі та околицях виявлено сліди стоянок первісних людей; припускають, що територія міста була заселена в Х тис. до н. е. Давньоруське укріплення Топільче (Сопільче) було зруйноване під час зимового 12401241 рр. походу Батия до Карпат.

XVI століття[ред.ред. код]

У XVI столітті Тернопіль займав невелику територію. Місто охороняли Шевська, Кушнірська вежі, Кам‘янецька брама. Разом із замком, синагогою, церквою Різдва, Воздвиженським храмом вони входили у фортифікаційну систему давнього Тернополя.

Місто з трьох боків оточувало озеро та болота, зі сходу було укріплене широким сухим ровом з валами, частоколом, двома вежами на кутах. Поза центральною частиною простяглися передмістя: Заруддя — на півночі, Збаразьке — на північному сході, Смиковецьке — на сході, Микулинецьке — на півдні.

Маґдебурзьке право[ред.ред. код]

У 1548 році місто отримало маґдебурзьке право, за яким Тернополю надавались деякі привілеї: його жителі на 15 років звільнялися від податків, на 20 років від сплати мита, право влаштовувати 3 ярмарки на рік, щотижневі торги, мати склади на товари для закордонних купців.

За данимим Тернопільського енциклопедичного словника, німецьке право отримане 1548 року, маґдебурзьке 1550 року[1].

Розвиток міста[ред.ред. код]

Коронний гетьман Речі Посполитої Ян Амор Тарновський нечасто бував у Тернополі. Місто добре адмініструвалося, його економіка зростала, приносила гетьману значні прибутки, 1548 року місто отримало маґдебурзьке право. Мешканців заохочували до зведення власних садиб. Розмір будинків не повинен був перевищувати 10,5 м на 23,5 м. До кожної будівлі прилягав більший або менший земельний наділ. Будинок і город складали неподільну власність, не могли бути проданими окремо. Згодом поселенці виплачували за садиби по 18 грошів і 2 пів'мірки вівса. Крім оплати, городяни відробляли на панському полі 2 дні щотижня, сплачували данину медом, свининою. За користування правом ловити рибу в ставу треба було брати участь у ремонті греблі та лісопилок. З 1559 р. повинність була замінена грошовою оплатою.

Власники та орендарі міста[ред.ред. код]

Ян-Амор Тарновський, Ян Кшиштоф Тарновський, князь Василь Костянтин Острозький, князь Олександр Острозький, Ганна Алоїза з Острозьких Ходкевич, Томаш Замойський, Ян «Собіпан» Замойський, Константій Владислав Собеський, Ельжбета Гелена Сенявська,[2] Іґнаци Ґадомський, Юзеф Потоцький, граф Францішек Коритовський, Тадеуш Туркул.[3]

1594 року Христофор Радзивілл (Перун) подав позов на тестя — Василя Костянтинa Острозького — від імені дружини та свого старшого сина через різні погляди на спадок, який задовольнив земський суд у Слонімі. Перед розглядом справи в Коронному трибуналі 24 серпня 1594 уклав з тестем угоду, за якою Радзивілли отримували, зокрема, Глуськ, Тернопіль.[4]

Замок[ред.ред. код]

Тернопільський замок сьогодні

Історія замку сягає часів Галицько-Волинського князівства. На фундаменті цього замку, який пізніше був зруйнований татаро-монгольською навалою, було збудовано Воздвиженську церкву. Замок 1672 року знищили турецькі союзники гетьмана Петра Дорошенка; згодом було відбудовано як палацову споруду на початку XIX століття у новому стилі — подібно до великого палацу у вигляді каре з невеликим двором всередині. Білокам'яна різьба стриманих форм добре в'яжеться з великими площинами стін. Споруду сильно зруйнували під час першої і другої світових воєн. Замок реставровано 1951 року (нині Палац спорту).

Старовинні церкви міста[ред.ред. код]

Церква над Ставом на початку XX століття

Воздвиженська церква[ред.ред. код]

Крім замку, збереглася Надставна церква — церква Воздвиження Чесного Хреста, споруджена на початку XVI ст. на фундаменті древнього храму, історія якого сягає часів України-Русі. Будівля — тридільний храм без бань. Біля церкви є масивна дзвіниця, збудована в 1627 році. Її стіни, складені з природного каменю-пісковику, мали оборонне значення. У 1978 році тут було виявлено поховання людини, яке було дуже схожим до тих, що робили за часів язичництва на Руси. У 1831 р. під час пожежі повністю згоріла покрівля церкви. Пізніше було добудовано службові споруди з церкви, дзвіницю, які до нашого часу не збереглися.

Церква Різдва Христового[ред.ред. код]

Другу церкву — Різдва Хрестового, як засвідчує фундаційний напис, почали мурувати 15 червня 1602 р., закінчили 4 серпня 1608 р. під орудою відомого муляра Леонтія. Спочатку споруда була невелика, одноярусна. Згодом був добудований другий ярус, дві півкруглі вежі. На початку XX ст. до церкви збоку було добудовано службові приміщення. Під час Другої Світової Війни була зруйнована, 1954 року церкву відреставрували. В результаті реставрації змінилася форма купола. Церква прямокутна в плані, трьохапсидна, з високо розташованими вікнами-бійницями товщиною стін до двох метрів, що дозволяє віднести її до храмів оборонного типу. Очевидно, на місці цієї церкви колись стояла значно старіша споруда.

Церква Успення Пречистої Діви Марії[ред.ред. код]

1636 року було зведено дерев'яну Монастирську церкву (Успення Пречистої Діви Марії), в 1836 р. на цьому місці нову, муровану церкву, що знаходилась у Микулинецькій частині міста. Приміщення цієї церкви знищили більшовики в 1962 році, в наші дні її заново збудували коштом та працею парафіян.

Єзуїтський костел[ред.ред. код]

Тернопільське братство[ред.ред. код]

Міщанами Тернополя при церковній парафії міста було засноване Тернопільське братство. Власник міста князь В.-К. Острозький у 1570 р. виділив 235 морґів землі, кошти на утримання школи і шпиталю для пристарілих і хворих людей. Міщанське братство збудувало для шпиталю приміщення і утримувало сиротинець, який вели Сестри Служебниці. Братство протягом кількох століть розширювало свою діяльність, сприяло збереженню руської (української)самобутності. У 1569 р. Лука з Тернополя переклав Старий Заповіт.

Набіги турків і татар[ред.ред. код]

Стародавні споруди, що збереглися для наших сучасників, були німими свідками нападів та Тернопіль татар і турків, які у 15441698 рр. чотирнадцять разів спустошували місто, вбивали чи забирали у ясир його жителів.

У 1544 році тернополянам довелося стати на захист ще недобудованої фортеці. Навальний штурм татарам не вдався, вони взяли поселення в облогу. Його мешканці та жителі навколишніх сіл стояли насмерть, змогли утримати замок до приходу з Сандомира польських військ.

1575 року новий напад татар: спалили села навколо Тернополя, увірвалися на околиці, захопили багато полонених. Озброєні городяни відмовилися дати викуп, почали оборону міста. Через кілька днів татарська армія була розбита у бою поблизу сусіднього міста Збараж.

Чотирнадцять років поспіль, у 1589 році, орда знову вторглася в Західне Поділля. Під Тернополем татари стали табором, звідки розсилали загони (чамбули) руйнівників і грабіжників у навколишні землі. Лише після поразки під містечком Баворів були змушені відступити.

У XVII столітті напади татар повторювалися; 1618 року серйозно зруйнували місто (від пожежі потерпіло багато споруд). 1625 року поблизу Тернополя коронне військо Станіслава Конецпольського та реєстрові козаки Богдана Хмельницького завдали втрат татарам під проводом хана Мехмеда ІІІ Ґерая.[5]

Хмельниччина[ред.ред. код]

Через Тернопіль проходив шлях козаків Богдана Хмельницького у боротьбі проти польської шляхти. Місцеві жителі не тільки приєднувалися до його загонів а й виступали на захист своїх прав від іноземних визискувачів, відстоювали свою віру і культуру.

Ще до того, як розпочалося велике загальноукраїнське повстання, значна частина жителів міста втекла на Запорозьку Січ, щоби там приєднатися до козаків. Тернополяни також допомагали козакам під час визвольного походу 1648 року під орудою Богдана Хмельницького на Львів.

У 1653 році Богдан Хмельницький вирушивши назустріч війську короля Яна ІІ Казимира, став табором поблизу Тернополя. У місті перебувало тоді султанське посольство.

Австрійський період (1772—1918 рр.)[ред.ред. код]

Костел у Тернополі перед початком І Світової Війни. Зараз на його місці є ЦУМ

Розвиток міста у XIX столітті[ред.ред. код]

1772 року внаслідок Першого поділу Польщі Тернопіль опинився у складі Габсбурзької монархії. Тернопіль став повітовим центром Королівства Галичини і Лодомерії (коронного краю — новоствореної провінції держави Габсбургів).

Тернопіль у період Наполеонівських війн[ред.ред. код]

У 1809 році був підписаний Шенбруннський мир, відповідно до якого Російська імперія отримала Тернопільський округ(9 тис. км². території і 400 тис. населення). Проте по закінченню війн за умовами Віденського конгресу 1815 року Тернопільщину було повернуто до Австрійської імперії.


Розвиток міста в Австрійський період[ред.ред. код]

В середині XIX ст. розпочалася історія Тернополя як вільного королівського міста. Близько 1840 року дідич Еразм Коритовський продав місто шляхтичу Тадеушу Туркулу. 15 лютого 1843 року Т. Туркул уклав угоду з міщанами: місто повинно було сплатити йому 175 тисяч флоринів і ставало вільним. 27 липня 1843 року гебарнатор Галичини барон Вільгельм фон Штуттергайм затвердив акт продажу, і вже в 12 грудня 1844 року цісар Фердинанд І подарував місту статус вільного королівського і герб(Герб Тернополя.) Стали вільними і належні до магістрату села: Біла, Чистилів, Підзамче, Кутківці і Пронятин[3]

Цісар Франц Йозеф I, здійснюючи поїздки-інспекції країною, 2 рази відвідав місто, сприяв розбудові Тернополя. 20-22 жовтня 1851 року перебував у місті (урочиста зустріч була в Домініканському костелі); наступні відвідини 26 червня 1856 року, радні міської ради отримали дозвіл на відкриття Реальної школи в місті.[6]).

У другій половині XIX ст. до Тернополя прокладено шість шосейних шляхів, 1870 р. збудовано залізницю Львів — Тернопіль. У місті почали працювати 2 банки, 5 приватних млинів і 3 крупорушки, розширилися шевські, кравцеві, ковальські, столярські, різницькі та інші цехи. Це вплинуло на приріст населення: у 1808 р. в Тернополі мешкало 7093 особи, наприкінці століття було понад 30 тисяч мешканців, з яких близько половини євреї.

Розвиток української національної ідеї в Тернополі[ред.ред. код]

Під впливом революційних подій 1848 р. інтелігенція Тернополя розпочала боротьбу за духовне і національне самовизначення. Заходом учителя гімназії, відомого громадсько-політичного діяча Олександра Барвінського в 1876 р. відкрито філію «Просвіти» у Тернополі, яка видавала книжки з історії України, мала бібліотеку і книгарню для українського населення, організовувала концерти та етнографічні вистави. Зусиллями просвіти у 1898 р. було відкрито українську гімназію, вчителями і вихованцями якої стали митрополит Йосип Сліпий, вчені Степан Белей, Роман Смакула, режисер Лесь Курбас, композитор Василь Барвінський, письменник Володимир Ґжицький, Петро Карманський та багато інших.

Вул. Руська у Тернополі

На світанку XX століття тернополяни почали об'єднуватися у культурно-просвітницькі і спортивні товариства «Січ», «Пласт», «Сокіл», вихованці яких першу світову війну вчилися у рядах Українських Січових Стрільців і після розпаду Австро-Угорщини 1918 року стали на захист молодої Західно-Української Народної Республіки.

28 листопада 1905 року відбувся Тернопільський робітничий виступ. Під тиском народний протестів уряд Австро-Угорщини у січні 1907 здійснив реформу виборчої системи.

В часи Української революції діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

Тернопіль — столиця Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки[ред.ред. код]

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 10000 осіб.[7] Тернопіль був столицею Української держави на українських етнічних землях (з 13 листопада 1918 року — ЗУНР, що входили раніше до складу Австро-Угорщини (після окупації польськими шовіністами Львова в листопаді 1918 року). У будинку (нині середня школа № 4) працював її уряд — Державний Секретаріат, котрий звідти перебрався до Станіславова (Івано-Франківськ). Невдовзі Тернопіль захопили поляки, яких на деякий час витіснили із міста більшовицькі війська.

Західноукраїнська Народна Республіка[ред.ред. код]

31 жовтня 1918 австрійський комендант Тернопільського ґарнізону заявив, що, за наказом зі Львова, передає українцям військову і цивільну владу. В ґарнізоні не було жодного українського старшини. Тому комендант попросив підписати протокол про передачу влади капелана майора Василя Кузьму, який повідомив представників української громади міста. Тернополяни-українці з допомогою 39 резервістів-українців (знаходились у місцевому ґарнізоні) зайняли всі державні установи. Студенти Тернополя (очільник А. Музичка) роззброїли жандармерію. 1 листопада в Тернополі на ратуші замайорів блакитно-жовтий прапор, установлений актором «Українського театру» Севастіяном Зубрицьким-Вінявою. Національні прапори були підняті й на урядових та майже всіх приватних українських будинках.

31 жовтня 1918 (інші дані — в ніч на 1 листопада 1918 р. селяни із села Біла взяли під контроль тернопільський залізничний вузол[8]) старшина австро-угорського війська Григорій Лучанко привів відділи із Білої, Чернихівців, Малашівців та сусідніх сіл із півночі (озброєні карабінами, мали повні кишені набоїв). Вони без жодного пострілу зайняли залізничну станцію, розставили там пости. Роззброєних вартових-неукраїнців тимчасово затримали.[9]

3 листопада 1918 р. у Тернополі утвердилась українська влада. Безпосереднє керівництво встановленням влади Української держави здійснював Петро Карманський.[10] Міським комісаром став гімназійний професор С. Сидоряк. Делегатами парламенту ЗУНР були обрані: від міста — Петро Карманський, від повіту — Антін Кунько. Від 23 листопада до 31 грудня 1918 р. у Тернополі перебував уряд ЗУНР на чолі з Костем Левицьким (від середини грудня виконував обов'язки голови уряду Сидір Голубович).

Місто було центром військової області ЗУНР[11] та центром одного з 12 військових округів країни.[12] Тернопіль — центр одного з 23 відділів державної жандармерії ЗУНР. У місті діяли відділи жидівської міліції для підтримання правопорядку.[13] На жаль, в місті траплялись випадки продажу окремими «ділками» нафти за спекулятивною ціною (в 20 — 30 разів дорожче ринкової вартости).[14] Через брак дрібних грошей в Тернополі друкувались міські бони номіналом 1, 2, 5, 10 гривень.[15]

Делегація Української Національної Ради та уряду ЗУНР, зокрема, Д. Вітовський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, Т. Старух, В. Стефаник (всього 36 осіб) зупинялась ввечері 16 — вранці 17 січня 1919 р. під час поїзки до києва для підписання Акту Злуки УНР та ЗУНР.[16]

16—31 травня 1919 р. у Тернополі перебувала Директорія УНР, уряд і вище армійське командування УНР на чолі з Симоном Петлюрою. 1 червня місто було захоплене частинами польської армії, частини УГА відступили на південь.[17] 15 червня місто визволене від польської окупації в ході Чортківської офензиви УГА.[18][19]

В місті діяла Жидівська національна рада. Керівниками Жидівської національної ради ЗОУНР було створено в Тернополі Жидівський курінь з 1200 вояків (командир — Соломон Ляйнберґ).[20] У місті діяв драгоманівський гурток.[21]

Шкільництво ЗУНР[ред.ред. код]

Спеціяльним Законом ЗУНР від 14 лютого 1919 р. було націоналізовано українську приватну вчительську жіночу семінарію в Тернополі. Розпорядженням уряду в місті було відкрито українську ґімназію (одну з 20-ти в ЗУНР), реальну школу. Для польської громади міста залишили державну ґімназію (не діяла через брак вчителів, які склали службову присягу). Не працювала школа машинного слюсарства через пограбування. В місті функціонував переповнений сирітський притулок.[22]

Тернопіль — столиця Галицької СРР[ред.ред. код]

З 15 липня 1920 року Галицьким революційним комітетом (Галревком) на частині західноукраїнських земель під час польсько-радянської війни 1920 року було проголошено створення Галицької СРР зі столицею в Тернополі.
Після залишення міста червоними на міському цвинтарі, на деяких городах, у садах було знайдено тіла людей (замордовані галицькими чекістами (ГНК, або ГАНКА)).[23]

Тернопіль у складі Польщі[ред.ред. код]

Тернопіль — центр Тернопільського воєводства
Тернопіль на польських картах 20-30-их рр.

10 грудня 1919 року почала діяльність промислова школа (потім Тернопільська державна механічна гімназія).

У 1922 р. Тернопіль став центром новоствореного воєводства, що охоплювало 17 повітів. Польська влада проводила жорстоку колоніальну політику в усіх сферах суспільного життя краю, насамперед у національному питанні. Українців обмежували в правах, суворо переслідували за найменші прояви національної гідності. Та міщани Тернополя почали відновлювати роботу товариств «Луг», «Сокіл», «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», спортивного клубу «Поділля» і відстоювати свої соціальні і національні права. Пожвавила діяльність й організація Українських Націоналістів (ОУН). Особливо активно діяв молодіжний націоналістичний осередок у Тернопільській українській гімназії, які очолювали Роман Паладійчук та майбутній лідер ОУН Ярослав Стецько.

У міжвоєнний час у Тернополі швидко розвивалася промисловість. Зокрема у 19251939 роках діяла перша українська фабрика з виготовлення паперу для куріння і цигаркових гільз (туток) «Калина».

Протидіючи польському засиллю, міщани об'єднувалися в українські кооперативи. У місті, зокрема, діяли «Подільський Союз кооператив», «Килина», «Українбанк», «Пасічника спілка», «Маслосоюз», «Сільський господар», багато приватних підприємств, продукція яких визначалася доброю якістю і йшла на світовий експорт, та магазинів, котрі, з приходом радянської влади у вересні 1939 р. були ліквідовані.

Друга світова війна[ред.ред. код]

В Тернополі з нагоди Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові 27 липня 1941 відбулася багатолюдна маніфестація; українці зайняли адміністративні установи міста, управу округи очолив В. Охримович.[24]

Проте вже 1 серпня 1941 року Тернопіль увійшов до нацистського окупаційного утворення — дистрикту Галичина. Місто стало окружним центром Генерального губернаторства. Посадником міста у 1941-1944 роках був доктор Осип Гринкевич.[25]

Жителі міста Й. і В.Кравчуки, М. Кулик, О. та Г. Саїки, О. й З. Сердюки — одні з праведників народів світу[26]

Фонди «Магістрату королівського вільного міста Тернополя» та інші вважаються такими, що були втрачені під час другої світової війни.[27]

Тернопіль у Радянський період[ред.ред. код]

Під час Другої Світової війни Тернопільський став був повністю знищений. А в 1950-их роках відбувається масштабна відбудова Тернополя. Водну перлину міста стали відновлювати у 1956 році, коли було прийнято рішення про підпорядкування всіх водних ресурсів місцевій владі. Тоді збудували нову дамбу, а рівень води став вищим, ніж було раніше. Нове водосховище зайняло значно більшу площу — понад 300 гектарів, і назвали його Комсомольським озером.

У той же час проходять так звані суботники з благоустрою територій довкола озера. Між водоймою та центром міста заклали парк імені Шевченка, який протягнувся вздовж східного берега водойми. Відреставрували і Старий Замок, у якому згодом розмістився Палац спорту. Впритул до нього прибудували красивий будиночок ресторану «Хвиля». Над рестораном була тераса, з якої відкривалась чудова панорама озера (на жаль, її вже не існує, оскільки цій будівлі надбудували другий поверх). На південно-східному березі був створений міський пляж. Потрапити до нього з міста можна було спустившись із широких сходів, що ліворуч Старого Замку, чи з вузьких, що біля альтанки праворуч нього. Уся набережна вздовж парку була оформлена в неокласичному стилі, який у ті часи був досить поширеним. Були споруджені альтанка та інші декоративні об'єкти. В цей же період був споруджений славнозвісний острів Кохання. Щоправда, це тепер його так називають. Тоді він був названий на честь тодішнього міського голови Сидоренка. Подейкують, що тоді за спорудження острівця міське керівництво отримало сувору догану. Однак зодчі у його проектуванні не вигадували чогось незвичайного. Просто під час планового поглиблення Комсомольського озера бульдозерами нагребли мул з дна водойми. Потім тут посадили дерева та збудували дерев'яну альтанку, що стоїть і досі.

У 1960-х роках пляж біля Старого замку ліквідували. Натомість створили стоянку для катерів, яхт і моторних човнів. Біля Старого замку збудували і центральну пристань. Широкі сходи, що ведуть до неї, розділив каскад штучних водоспадів, який назвали «Сльози Гронського». Пан Гронський у той час був головним архітектором міста, але через якийсь прокол його посадили у в'язницю. Поруч, на частині території колишнього Підзамче за типовим проектом збудували готель «Тернопіль». Однак у той час він значно прикрасив місто, а з боку набережної створили мальовничі схили. На протилежній стороні, на схилах Кутковецької гори, заклали лісопарк «Лісопарк». На березі новоствореної зеленої зони збудували ресторан «Поплавок», з тераси якого відкривався чудовий краєвид на центральну частину міста. Біля ресторану створили новий пляж. Згодом його назвали Ближнім, оскільки неподалік села Пронятин створили ще один пляж, який став Дальнім. У сімдесятих роках двадцятого століття стоянку човнів перенесли на протилежний берег міста. Там само був створений Морський клуб.

4 грудня 1939 року Тернопіль став центром області.

Більшовицький режим, згодом фашистська окупація завдали Тернополю найбільше непоправних втрат за всю історію. За 20 місяців радянської влади енкаведисти репресували 9 тис. жителів міста, понад 600 тернополян розстріляли у місцевій тюрмі. Гітлерівські фашисти знищили майже 15 тис. чол., сотні юнаків і дівчат вивезли до Німеччини. Страшних матеріальних втрат зазнав і сам Тернопіль: підприємства, школи, житлові будинки були повністю зруйновані. І в післявоєнні роки сталінська репресивна машина не зменшувала своїх обертів — сотні українських патріотів були вивезені у Сибір, розстріляні…

Тернопіль у Незалежній Україні[ред.ред. код]

  • 28 вересня 2014 на бульварі Шевченка встановили копію годинника 1902 року[28]
  • 16 липня 2016 під час візиту до області та міста Генеральний прокурор Юрій Луценко повідомив, що міський прокурор Сідоров Віталій звільнений з органів прокуратури і посади за підозрою в корупції[29] (спочатку потрапив під домашній арешт[30])

Плани Тернополя[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Окаринський В., Ханас В. Тарновський Ян II Амор // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 385. — ISBN 978-966-528-279-2.
  2. Andrzej K. Link-Lenczowski i Bożena Popiołek. Sieniawska Elżbieta Helena z Lubomirskich (1669—1729) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1996. — t. XXXVII/1, zeszyt 152. — S. 95. (пол.)
  3. а б Петро Гуцал. Власники Тернополя
  4. Henryk Lulewicz. Radziwiłł Krzysztof zwany Piorunem h. Trąby (1547—1603) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1987.— — Tom XXX/2, zeszyt 125. — S. 275. (пол.)
  5. Рудницький С. Українські козаки // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 1995.  432 с. — С. 226-227. — ISBN 5-319-01072-9
  6. Дуда І., Сеник А. Франц-Йосиф I // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 532. — ISBN 978-966-528-279-2.
  7. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — C. 23.
  8. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — C. 37.
  9. 31 жовтня. Цей день в історії Тернопілля // Тернополяни.
  10. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР… — С. 39.
  11. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — С. 144.
  12. Полянський О. Західна Україна у двох революціях // Тернопіль: Джура, 1998. — С. 42.
  13. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — С. 90.
  14. Там само. — С. 95.
  15. Там само. — С. 97.
  16. Там само. — С. 130.
  17. Там само. — C. 189.
  18. Там само. — C. 197.
  19. Матейко Р., Мельничук Б., Сеник А. Українська Галицька армія на Тернопільщині // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2008. — Т. 3 : П — Я. — С. 488. — ISBN 978-966-528-279-2.
  20. Там само. — C. 108—109.
  21. Там само. — C. 115.
  22. Там само. — C. 99-100.
  23. Бажан О., Гасай Є., Гуцал П. (упорядники). Реабілітовані історією. Тернопільська область // Тернопіль: Збруч, 2008. — C. 19. — ISBN 978-966-528-297-6
  24. Р. Матейко. Акт проголошення Української Держави // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 32. — ISBN 966-528-197-6.
  25. Мельничук Б. Гринкевич Осип // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 415. — ISBN 966-528-197-6.
  26. стаття Еммануїла Бергера про Праведників народів світу на Тернопільщині, поміщена у газеті «Русалка Дністрова» за грудень 1994 року
  27. СПИСОК ФОНДІВ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ, ВТРАЧЕНИХ ПІД ЧАС другої світової війни / Державний архів Тернопільської області. Путівник. — С. 343—344.
  28. Сотні тернополян прийшли у центр міста на відкриття унікального тристороннього годинника
  29. [1]
  30. Тернопільського прокурора Віталія Сідорова посадили під домашній арешт

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]