Історія Хмельницького

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Proskurow (1).JPG
Герби Хмельницького
Herb Swierczek.jpg
Герб Бедрихів
POL COA Prawdzic.svg
Герб Влодеків
Herb Jelita.jpg
Герб Замойських
Khmelnytski Polish–Lithuanian Commonwealth.gif
Герб часів Речі Посполитої
Hmelny r.gif
Герб часів Російської імперії
Khmelnytski USSR.gif
Герб радянського періоду
Coat of Arms of Khmelnitsky.svg
Сучасний герб

Історія Хмельницького налічує понад 585 років. Статтю про Хмельницький див. Хмельницький.

Заснування і перші роки Плоскирова[ред. | ред. код]

Перша згадка[ред. | ред. код]

Дата заснування міста не відома, та перші згадки відносяться до першої половини XV століття та пов’язані з правлінням польського короля Владислава ІІ Ягайла. Серед населених пунктів що згадуються у документах знаходимо сільське населення під назвою Ploskir о wcze (Плоскирівці) та відповідний до цього запис: 10 лютого 1431 року у місті Сопоті король Владислав ІІ Ягайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на володіння ”селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі” ("... super villis Holissin et Ploskir о wcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas").

У роки правління наступного короля Владислава ІІІ – знаходимо нову назву поселення Ploskirоw – Плоскирів. Під час  Визвольної війни у часи гетьманства Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялися у центрі воєнних дій та переходило із рук в руки ворогуючих сторін. Після закінчення битв Плоскирів повернувся у руки польського володіння. 5 липня 1795 була утворена Подільська губернія у складі Російської імперії і один з її повітів став називатися Проскурівським із центром у місті Проскурові. Саме у цьому указі вперше з'являється назва Проскурів. Коли на Поділлі та в місті остаточно встановлена радянська влада 15 березня 1941 місто стало центром Кам'янець-Подільської області; 16 січня 1954 — центр Хмельницької області, перейменоване на Хмельницький на честь гетьмана Богдана Хмельницького

Раніші поселення[ред. | ред. код]

XV століття[ред. | ред. код]

Маґдебурзьке право[ред. | ред. код]

Розвиток міста[ред. | ред. код]

Власники та орендарі міста[ред. | ред. код]

Миколай Бедрих,[1] Миколай Свірч, Якуб Подфіліпський, Беата Свірчівна Гурська, Станіслав Гурський, Анна Свірчівна Влодкова, Мацей Влодек, Станіслав Влодек, Станіслав Лянцкоронський, князь Станіслав Конецпольський, князь Олександр Конецпольський, Ян-Кароль Білецький, Марцін Замойський, Томаш Юзеф Замойський, Міхал Здзіслав Замойський, Томаш Антоній Замойський, Ян Якуб Замойський, Клеменс Замойський, Анджей Замойський, княжна Констанція з Чорторийських Замойська.

1509 року Беата Гурська спочатку від свого стрия Андрія Свірча отримала право інтромісії на Плоскирів, а потім повністю викупила його в кам'янецького каштеляна Якуба Подфіліпського.[2] Станіслав Гурський і Беата Свірчівна не залишили по собі нащадків, тому у 1535 році Плоскирів відійшов до кузини Беати по батькові Анни Свірчівни.[3][4]

Плоскирівський Замок[ред. | ред. код]

Старовинні храми міста[ред. | ред. код]

Собор Різдва Пресвятої Богородиці[ред. | ред. код]

Костел Святої Анни[ред. | ред. код]

Набіги турків і татар[ред. | ред. код]

Хмельниччина[ред. | ред. код]

Турецький період (1672–1699 рр.)[ред. | ред. код]

Польський період (1699–1793 рр.)[ред. | ред. код]

Костел у Плоскирові після І Світової Війни. Зараз на його місці школа №1

У складі Російської імперії (1793–1917 рр.)[ред. | ред. код]

Розвиток міста у XIX столітті[ред. | ред. код]

Проскурів у визвольних змаганнях українців (1917–1921 рр.)[ред. | ред. код]

Вперше влада у Проскурові перейшла до рук Центральної Ради 26 жовтня 1917 року. Головою новоствореного повітового проскурівського виконавчого органу став Сергій Кісєльов.[5] 28 жовтня цього ж року на перевиборах міським головою було обрано Миколу Сікору.

Концерт в Проскурові з нагоди підписання Берестейського миру

Вже в лютому 1918 року за Брест-Литовським мирним договором Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язались допомогти Українській Центральній Раді звільнити територію УНР від більшовиків. 20 лютого австро-угорські війська вступили в Проскурів.[6] Після гетьманського перевороту у Києві С. Кісєльов перейшов на посаду губернського старости Поділля, а Проскурівським повітовим комісаром став Трохим Верхола.[7]

Після відходу з України деморалізованих австро-угорських військ, у листопаді 1918 року на заміну гетьманату прийшла Директорія УНР.[8]

10 лютого Подільський губернський комітет більшовиків у Вінниці прийняв таємне рішення про організацію збройного повстання на Поділлі. Однією з цілей було поставлено захоплення проскурівського залізничного вокзалу. Троє представників губкому приїхали у місто та організували таємну нараду, де були присутні більшовики, Бунд, Поалей-Ціон, інші ліві партії. Секретар губкому Снєгов переконав присутніх у необхідності збройного повстання та його успішності; він же роздав зброю єврейським загонам[9].

1516 лютого 1919 р. відбувся збройний виступ. Але більшовики недооцінили кількість воїнів Директорії, що були в Проскурові. Силами вірних Директорії військ (Запорізька бригада, 3-й Гайдамацький полк, інші війська) їм було дано потужну відсіч. Повстанці почали безладно відступати. Організатори повстання втекли з міста[9].

Ініціатори повстання втекли, а постраждало мирне єврейське населення[9].

Жертви Проскурівсього погрому

В єврейських кварталах почався погром, який ініціював отаман Семесенко. Внаслідок кривавих подій — убито 390 чоловіків, 309 жінок, 76 дітей, поранено близько 500 осіб єврейської національності. За іншими даними, загиблих було близько тисячі. До міста у зв'язку з погромом прибув Головний отаман Симон Петлюра. За його наказом була роззброєна частина Семесенка і віддано розпорядження про створення спеціальної комісії для розслідування погрому. Самого Семесенка було заарештовано.

Після поразок українських військ в сутичках на більшовицькому фронті та відступу в березні державні установи УНР тимчасово переїхали до Проскурова. В театрі Бейриша Шильмана (тепер Будинок культури) відбулися державні наради УНР за участю членів Директорії, уряду, представників партій та громадських організацій.[10]

11 березня 1919 р. на державній нараді більшість висловилась за припинення переговорів з представниками Антанти в Одесі та домовитися з більшовиками; Симон Петлюра висловився проти[11].

14—15 березня 1919 р. у Проскурові відбулося перше й останнє засідання Директорії в повному складі. Євген Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР — Лев Бачинський і Михайло Лозинський — приїхали на нараду зі Станиславова 15 березня. На цій нараді, яка мала вирішити напрями подальшої політики УНР, представники двох соціалістичних партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, знову виступали за негайне припинення переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговори про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і зайняла сторону прем'єра Сергія Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти миру з більшовиками та за продовження переговорів з Антантою.[12]

6 червня 1919 року, після двох місяців більшовицької окупації, Запорізький корпус Армії УНР звільнив Проскурів від московських військ, відкинувши більшовиків майже до Києва. Але загроза нового наступу зі сходу залишалася надзвичайно високою. Тому уряд вирішив оголосити першу мобілізацію на підконтрольних землях УНР. 9 червня 1919 року головний отаман С.Петлюра підписав наказ №77 про здійснення мобілізації. Призову підлягали уродженці 1889-1898 років (тобто чоловіки від 20 до 30 років) — до рядового складу, а також підстаршини — до 35 років, старшини — до 40. Безпосереднє здійснення мобілізації покладалося на військові з’єднання: Проскурівський та Летичівський повіти — Запорізькій групі. При кожній пішій дивізії мав бути утворений запасний кіш. Також планувалося з часом при відповідній кількості мобілізованих створити армійські кінний і технічний коші. Проте вже 6 липня армії УНР довелося залишити Проскурів.

Вже 28[13] (29[14]) липня 1919 р. бригади ІІ-го Галицького корпусу полковника Арнольда Вольфа відбили місто в більшовиків.

Уряд УНР та Директорія перебували в Проскурові ще двічі (у листопаді 1919 та червні 1920 року). 25 вересня 1920 року Чорний полк Першої 3апорозької дивізії знову захопив Проскурів. У місті населення вітало Запорожців квітами.

Докладніше: Бої за Проскурів

18 листопада 1920 в місті кінним полком Чорних запорожців Петра Дяченка було ліквідовано погром єврейського населення вояками російської Звідно-козачої дивізії осавула Яковлєва. Багатьох козаків, схоплених на місці бешкетів, було «випорото». За свій порятунок міщани висловили вдячність старшинам і козакам полку Чорних запорожців.[15] Того ж дня у ході масованого наступу Червоної армії, кавалерійська бригада Григорія Котовського та 135-а стрілецька бригада М.Голубенка з боями із українськими частинами групи генерал-хорунжого Олександра Загродського оволоділа Проскуровом.[16]

Розвиток української національної ідеї в Проскурові[ред. | ред. код]

Під впливом революційних подій 1917 р. інтелігенція Проскурова розпочала боротьбу за українське обличчя Проскурівщини. Стараннями біолога Івана Розгона, лікаря Миколи Стаховського, військового Трохима Верхоли, бандуриста Костя Місевича, вчительки Наталії Дорошенко-Савченко у цьому ж році відкрито філію «Просвіти» у Проскурові, яка видавала книжки з історії України, мала бібліотеку і книгарню для українського населення.

Після цього голову «Просвіти» Трохима Верхолу було відправлено делегатом на Український національний конгрес у Києві, проведено учительський з’їзд, який прийняв рішення запровадження обов’язкової 7-річної школи з українською мовою навчання, засновано Українську вчительську спілку, проведено перевибори управи, головою якої було обрано Миколу Стаховського.[17]

У 1919 році заходами Андрія Шміґельського міщани Проскурова почали організовуватись у спортивно-пожежно-руханкове товариство «Січ».[18] Тоді ж із місцевих мешканців був сформований 5-й піший полк Корпусу Січових Стрільців.[19]

В часи Української революції в Проскурові діяли групи національно свідомих українців «Українське братство», «Вільне козацтво», «Борці за мрії».[20]

Проскурів — столиця Української Народної Республіки[ред. | ред. код]

Проскурів у складі УСРР[ред. | ред. код]

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Хмельницький — обласний центр[ред. | ред. код]

Хмельницький у Незалежній Україні[ред. | ред. код]

Плани Хмельницького[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Поділля повертається до Витовта 1411 р. Архів оригіналу за 14 січень 2017. Процитовано 26 січень 2017. 
  2. Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. Monografie i wzmianki. — Warszawa, 2004. — T. II. — S. 195.(пол.)
  3. Pułaski K. Stare osady w ziemi kamienieckiej i dziedziczące na nich rody podolskiej szlachty historycznej //K. Pułaski. Szkice i poszukiwania historyczne. — Ser. III. — S. 64-65(пол.)
  4. Urzędnicy podolscy XIV — XVIII wieku. — S. 66, 225.(пол.)
  5. Об образовании губернского, уездных и волосных Продовольственных Комитетов // Свободный Голось. – 1917. - № 9. – 24 марта. – С. 4.(рос.)
  6. Єсюнін С. М. - С. Кисельов. від «молодшого юриста» до губернського старости / С. М. Єсюнін // Матеріали Х Подільської історико-краєзнавчої конференції. Кам’янець-Подільський. 2000. С. 365-371
  7. Антонишин А.П. Реформа органів місцевого самоврядування на Поділлі 1918 року (Доба Гетьманату) / А. П. Антонишин // Українська Держава Павла Скоропадського: державотворчі замисли та історичні наслідки: Зб. наук. праць. – Хмельницький, 2008. – С. 53–60.
  8. ДІЯЛЬНІСТЬ С. І. КИСЕЛЬОВА НА ПОСАДІ ГУБЕРНСЬКОГО СТАРОСТИ ПОДІЛЛЯ (1918 Р.)
  9. а б в Єсюнін С. Єврейський погром: спровокована трагедія / Сергій Єсюнін // Є-Поділля. — № 7. — 13 лютого 2014. — С. 7.
  10. Прогулянка Проскуровом. Історичні нариси.
  11. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 139
  12. Історичні постаті та діячі Сокальщини
  13. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 237
  14. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 225
  15. Деякі аспекти боротьби влади другої УНР проти єврейських погромів. Архів оригіналу за 3 листопад 2013. Процитовано 23 серпень 2016. 
  16. Легенда про Шевчуків(рос.)
  17. А. М. Трембіцький. ПРОСКУРІВЩИНА 1917 РОКУ У СПОГАДАХ НАТАЛІЇ ДОРОШЕНКО-САВЧЕНКО НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ «СВОБОДА» (НЬЮ-ЙОРК). — УДК 94(477.43)«1917»
  18. «Січ», руханково-протипожежне т-во
  19. Василь Кучабський. КОРПУС СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ. ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ НАРИС. — ЧІКАҐО.: ДРУКАРНЯ ВИДАВНИЦТВА МИКОЛИ ДЕНИСЮКА, 1969.  679 с.
  20. А. М. Трембіцький, Л. А. Іваневич. ПОДОЛЯНИН ІВАН РОЗГІН ПРО НАЦІОНАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ 1917-1921 рр. НА ПОДІЛЛІ;— УДК 94(477.43)«1917-1921»

Джерела[ред. | ред. код]

  • Matricularum regni Poloniac summaria, excussis codicibus, qui in Chartophylacio Maximo Varsoviensi asservantur, contcxuit indiccsque adieeit T. Wicrzbowski. Varsoviae, MCMXV. Pars IV. Vol. 3. — P. 285.
  • Wiraszka M. Rozwoj przestrzenny і zabudowa miast. guberni podolskicj w czasach Impcrium Rosyjskiego. — Warszawa: Neriton, 2008. — S. 254.
  • Незнане Поділля. — Городок: Бедрихів край, 2012. — 156 с.;
  • Плоскирів: давня історія. — Хмельницький, 2015. — 62 с.;
  • Міста Поділля у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: монографія - Хмельницький, 2015. - 336 с.
  • Дяченко Петро. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. — Київ: Стікс, 2010. — С. 115—128.