Історія Швейцарії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Дата заснування Швейцарської Конфедерації — 1 серпня 1291 року, коли три лісові кантони (землі) — Урі, Швіц і Унтервальден, захищаючи незалежність від австрійських Габсбургів, уклали оборонний союз («вічний союз») в рамках «священної Римської імперії». До речі, назва Швейцарії походить від назви одного з цих кантонів — Швіца (Schwyz).

Давні часи[ред.ред. код]

Знахідки археологів дають підстави стверджувати, що перші стоянки людини в печерах Сальова виникли близько 10 тисяч років тому. Збереглися зображення людини й тварин на скелях, кам'яні культові споруди, поховання. З часом люди почали селитися на берегах озер.

У 58 році до нашої ери неподалік Генави (Женеви) сталася битва між легіонами Цезаря і військом гельветів, племені кельтського походження, які прийшли в Альпи з середнього Рейну. Римляни перемогли, і невдовзі після цього підпорядкували собі всі землі гельветів — області, які приблизно збігаються з кордонами західної частини нинішньої Швейцарії (звідси друга назва Швейцарії — Гельвеція). Цезар заснував римські колонії — колонію Джуліа Еквестріс з головним містом Новіодунумом (сучасний Ньон), Авентікум (між Лозанною і Берном, сучасний Аванш), колонію Рауріка (поблизу сучасного Базеля).

У 15 році до нашої ери Рим підкорив також ретів. У наступні три століття римський вплив сприяв розвитку культури населення і його романізації.

У IV-V століттях нашої ери територію нинішньої Швейцарії захопили німецькі племена алеманнів і бургундів. З IV століття на територію сучасної Швейцарії проникає християнство. З середини V століття в столиці нинішнього округу Граубюнден, місті Курей, знаходилася резиденція римського єпископа.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Після перемоги Карла Великого над лангобардами (774 рік) Гельвеція увійшла до складу королівства франків і в VIII-IX століттях перебувала під владою Карла Великого і його наступників.

Подальша доля цих земель тісно пов'язана з історією Священної Римської імперії. Після розпаду імперії Каролінгів вони були захоплені швабськими герцогами в Х столітті, але ті не змогли утримати їх під своєю владою, і регіон розпався на окремі феодальні володіння. У ХІІ-ХІІІ століттях робилися спроби їх об'єднання під владою великих феодалів, таких, як Церінгени, фундатори Берна і Фрібурга, і Габсбурги. У 1264 році Габсбурги завоювали панівне становище у східній Швейцарії. На заході закріпилися графи Савойські.

Габсбурги відчули сильний опір, коли спробували об'єднати свої володіння, скасувавши привілеї деяких місцевих громад. У центрі цього опору опинилися селяни, які жили в гірських долинах Швіца (звідси назва країни Швейцарія), Урі та Унтервальдена. Ці лісові округи, розташовані біля стратегічно важливої дороги через перевал Сен-Готард, дістали вигоди з боротьби між імператорами з династії Гогенштауфенів і папством. У 1231 році Урі, а в 1240 році — Швіц здобули права імперських територій Священної Римської імперії, позбувшись залежності від дрібних феодалів. Після смерті імператора Фрідріха II в 1250 році в імперії настав період занепаду, що ознаменувався громадянською війною під час Великого міжцарювання 12501273 років. Габсбурги, які не визнали прав Урі і Швіца, спробували в 12451252 роках завоювати Швіц. На допомогу йому прийшли Урі та Унтервальден, які вступили в тимчасовий союз.

договір «Вічний союз» (Bundesbrief)

У серпні 1291 року швейцарські громади уклали між собою постійний оборонний союз і підписали договір, відомий як «Вічний союз» (нім. Bundesbrief), — перше документальне засвідчення співпраці між лісовими округами. З цього року починається офіційна історія швейцарської держави.

Зміцнення і розширення конфедерації[ред.ред. код]

Швейцарська конфедерація від 1291 до XVI століття

Те, що конфедерація була сильною, засвідчив 1315 рік, коли горці лісових округів Урі, Швіц і Унтервальден зіткнулися з переважаючими військами Габсбургів та їх союзників. Вони перемогли у битві при Моргартені, яка вважається однією з найважливіших в історії Швейцарії. Ця перемога спонукала інші громади приєднатися до конфедерації. У 13321353 роках міста Люцерн, Цюрих і Берн, сільські громади Гларус і Цуґ уклали окремі угоди з трьома округами, що об'єдналися, утворивши ряд конфедерацій. Хоча ці угоди не мали спільної основи, вони забезпечили найголовніше — незалежність кожного з учасників. Зазнавши поразки в битвах при Земпасі у 1386 році і при Нефельсі в 1388 році, Габсбурги змушені були, нарешті, визнати незалежність округів, які об'єдналися в конфедерацію.

На початку XV століття учасники конфедерації відчули себе достатньо сильними, щоб перейти у наступ. Під час численних воєн і кампаній проти австрійських Габсбургів і Священної Римської імперії, герцогів Савойї, Бургундії, Мілану і французького короля Франциска I швейцарці здобули репутацію прекрасних воїнів. Їх боялися вороги і поважали союзники. У період «героїчного віку» швейцарської історії (14151513 роки) територія конфедерації розширилася за рахунок приєднання Аргау, Тургау, а також земель на південь від Альп. Було створено 5 нових округів. У 15131798 роках Швейцарія стала конфедерацією 13 округів. Крім них, у конфедерацію входили землі, які вступили в союз з одним або кількома округами. Постійного центрального органу не було: періодично скликалися загальносоюзні сейми, де право голосу мали тільки повноправні округи. Загальносоюзних адміністрації, армії і фінансів також не було, і таке становище зберігалося аж до Французької революції.

Від Реформації до Французької революції[ред.ред. код]

Релігія в 1536

Помітний слід у житті Швейцарської Конфедерації залишила епоха Реформації, в умовах якої проходило життя двох найвідоміших її лідерів: У. Цвінглі (1484—1531 роки) і Ж. Кальвіна (1509—1564 роки).

Ульріх (Хельдріг) Цвінглі

Ульріх Цвінглі, який здобув освіту у Берні, Відні й Базелі, друг відомого філософа Еразма Роттердамського, був каноніком у Цюриху. Він виступив проти догматів Католицької Церкви, розробивши систему релігійної реформи, а також реформи політичного устрою. Він відкидав всю церковну ієрархію, індульгенції, поклоніння священним зображенням і мощам святих, пости, чернецтво, безшлюбність духовенства. Цвінглі засуджував поширене у Швейцарії у той час найманство, був переконаним республіканцем. Такі погляди не могли не викликати гнів Ватикану. Цвінглі і його прибічникам довелося вести боротьбу з округами, які залишалися католицькими (Люцерна, Фрібург, Валліс, Цуг, Швіц, Урі, Тічино та інші). Під час війни сам Цвінглі був убитий, але його послідовники домоглися для себе певних свобод. Після Цюриха цвінгліанство перемогло в Берні, Базелі, Шаффхаузені, Гларусі і Санкт-Галлені. Ці округи об'єдналися в релігійно-політичний союз.

Жан Кальвін

Жан Кальвін жив у Женеві. Його вчення (кальвінізм) знайшло прибічників далеко за межами Швейцарії — у Франції, Шотландії, Голландії. Кальвін став одним з перших перекладачів Біблії на сучасну французьку мову.

Цвінгліанський напрямок протестантизму згодом об'єднався з напрямками Жана Кальвіна з Женеви у Швейцарську реформаторську церкву. Оскільки округи центральної Швейцарії залишалися католицькими, розкол за релігійним принципом був неминучий. Після нетривалих релігійних сутичок встановилася зразкова рівновага між обома релігіями. У 1648 році незалежність Швейцарії від Священної Римської імперії була офіційно визнана Вестфальським мирним договором.

Новий час[ред.ред. код]

Релігія в 1700

Політичне життя Швейцарії у XVIII столітті було спокійним. У «вік Освіти» прославилися бернський дослідник і поет Альбрехт фон Галлер (1708—1777 роки), історик І. фон Мюллер, а також уродженець Женеви філософ Жан Жак Руссо і великий педагог і гуманіст із Цюриха І.Г. Песталоцці. У цей час до Швейцарії направився потік іноземних гостей, серед них — Вольтер, Гібона і Гете.


Французька революція і відновлення Конфедерації[ред.ред. код]

Релігія в Швейцарії на 1800 рік

Французька революція мала значний вплив на Швейцарію як у політичному, так і філософському відношенні. У 1798 році французькі війська вторглися в країну і окупували її. Французи надали завойованим округам конституцію, яка замінила федерацію на «єдину і неподільну Гельветичну республіку». Революційні ідеї демократії, цивільних свобод і централізованої влади уперше в історії Швейцарії привели до створення сильного централізованого управління. Конституція 1798 року, створена на основі конституції першої Французької республіки, надавала всім швейцарцям рівні права перед законом і кодекс цивільних свобод. Однак вона зазіхала на традиційний федералізм, і багато швейцарців не бажали її визнавати. Боротьба між федералістами, противниками нової системи, і централістами, які підтримували її, тимчасово вщухла, коли Наполеон Бонапарт у 1802 році подарував республіці конституцію, відому як «Акт про медіації (посередництво)». Вона відновила чимало колишніх привілеїв округів і розширила кількість округів з 13 до 19.

Після поразки Наполеона округи відмежувалися від режиму, нав'язаного французами, і намагалися відродити колишню конфедерацію.

Після тривалих переговорів був вироблений Союзний договір, підписаний у вересні 1814 року. Він проголошував союз 22 суверенних округів, але не вказував, що вони становлять одну державу. У декларації Віденського конгресу (березень 1815 року) і Паризькому мирному договорі (листопад 1815 року) великі держави визнавали вічний нейтралітет Швейцарії.

Конфедерація після Віденського конгресу

Громадянська війна і нова Конституція[ред.ред. код]

Громадянська війна

Протягом наступних трьох десятиріч у Швейцарії наростали ліберальні настрої. У відповідь на дії радикалів у союзному сеймі і в деяких округах (закриття монастирів в Аргау, вигнання єзуїтів) сім консервативних католицьких округів сформували оборонний союз Зондербунд. У 1847 році сейм невеликою більшістю голосів оголосив про розпуск цього об'єднання. Федеральна армія під керівництвом генерала Гійома Дюфура перемогла в громадянській війні, перш ніж у конфлікт втрутилися європейські держави.

У результаті перемоги над Зондербундом ухвалено нову Конституцію (1848 рік), а також досягнуто рівноваги між прагненнями централістів-радикалів і федералістів-консерваторів. З неміцного союзу держав-округів Швейцарія перетворилася в єдину союзну державу. Був створений постійний орган виконавчої влади у вигляді федеральної ради із семи членів, які обираються законодавчим органом з двох палат — національної ради і ради округів. Федеральний уряд був наділений правом випускати гроші, регулювати митні правила і, найголовніше, визначати зовнішню політику. Федеральною столицею був вибраний Берн. У тому ж 1848 році затверджений національний прапор Швейцарії.

У 1874 р. Федеральну Конституцію оновлено. Змінена Конституція 1874 року з подальшими поправками ще більше посилила владу федерального уряду, не ставлячи під загрозу федеративну основу Швейцарської держави. Згідно з її положеннями, кожний з 26 округів зберігає свій власний прапор і герб.

В останні десятиріччя XIX століття розвивалася промисловість Швейцарії, розвинулося будівництво залізниць. Сировина, що імпортувалася, перероблялася у високоякісні продукти, які потім надходили на світовий ринок.

XX століття[ред.ред. код]

Швейцарія у світових війнах[ред.ред. код]

Після початку Першої світової війни виникла загроза національній єдності Швейцарії: франкомовні швейцарці в основному симпатизували Франції, а німецькомовні — Німеччині. Чотирирічна мобілізація лягла важким тягарем на економіку країни, відчувався дефіцит промислової сировини, зростало безробіття, не вистачало продовольства. Загальне невдоволення переросло у масові страйки в листопаді 1918 року.

У 1919 році Женева була вибрана як штаб-квартира Ліги Націй. Швейцарія стала членом цієї організації тільки після бурхливих внутрішніх дебатів та отримання гарантій дотримання її нейтралітету. Початок Другої світової війни застав населення країни згуртованішим: мало хто у Швейцарії вітав нацизм. Однак у стратегічному відношенні стан конфедерації був вразливішим, оскільки вона знаходилася в оточенні тоталітарних держав.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Після закінчення Другої світової війни Ліга націй припинила своє існування. Швейцарія прийняла рішення не вступати у новостворену Організацію об'єднаних націй (ООН) і отримала статус спостерігача, що дозволило розмістити в Женеві європейську штаб-квартиру і кілька спеціалізованих організацій ООН, включаючи Міжнародну організацію праці і Всесвітню організацію охорони здоров'я. Швейцарія вважала, що відмова від вступу в ООН — найкращий спосіб зберегти своє незалежне становище нейтральної країни при постійно змінному співвідношенні сил на світовій арені. Таке рішення зміцнило позиції Швейцарії у міжнародній політиці. Ця країна є членом кількох організацій ООН: Міжнародного суду, Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО), Організації об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Управління верховного комісара ООН у справах біженців. Швейцарія надає значну допомогу країнам, що розвиваються.

Дотримуючись традиційної політики нейтралітету, Швейцарія в 1950-х і на початку 1960-х років зіткнулася з великими труднощами в питанні щодо участі в різних планах європейської інтеграції. У 1948 році вона вступила в Організацію Європейського економічного співробітництва, але утрималася від приєднання до Європейського економічного співтовариства (згодом — Європейського союзу, ЄС). Очевидні політичні цілі цієї організації були неприйнятні для Швейцарії. Однак вона стала однією з країн-засновників Європейській асоціації вільної торгівлі в 1959 році, а в 1963 році увійшла до Ради Європи, знову продемонструвавши свою зацікавленість у європейській співпраці. У 1972 році національний референдум ратифікував угоду про вільну торгівлю з ЄС, згідно з яким до 1977 року було поступово скасоване мито на всі промислові вироби. У 1983 році Швейцарія стала повноправним членом Групи десяти, об'єднання найбільших вкладників Міжнародного валютного фонду (МВФ).


Політичні і соціальні зміни 1960—1980[ред.ред. код]

У 1960-х роках Швейцарія зіткнулася з складною внутрішньою проблемою. Декілька франкомовних округів, розташованих у горах Юра в окрузі Берн, зажадали утворення нового округу. Це викликало опір з боку німецькомовного населення цього регіону. Для запобігання сутичкам туди були введені федеральні війська. На початку 1970-х років виборці округу Берн схвалили проведення референдуму у франкомовних округах щодо питання про відділення. Внаслідок серії плебісцитів, що проводилися протягом ряду років, три з семи округів і декілька прикордонних громад проголосували за створення нового округу. Цей новий округ отримав назву Юра. Рішення було потім схвалене на загальнонаціональному референдумі в 1978 році, і новий округ вступив у конфедерацію в 1979 році.

У 1960-х роках виникла помітна напруженість навколо питання про велику кількість робітників з країн Південної Європи, які приїхали у пошуках заробітку до Швейцарії. Незважаючи на традиційний інтернаціональний характер країни та необхідність участі іноземців в її економічному житті, багато швейцарців виявляли вороже ставлення до мігрантів з Південної Європи і вважали їх винними у внутрішніх проблемах країни, таких як нестача житла. У зв'язку з цим уряд ввів обмеження, що різко скоротило частку іноземців серед працюючих. Політичний рух, який вимагав подальшого зменшення кількості іноземних робітників, не отримав великої підтримки на виборах, але зміг організувати в 1970, 1974 і 1977 роках референдуми з конституційних поправок про обмеження частки іноземців у складі населення Швейцарії. Ці пропозиції не отримали схвалення, але спроби обмежити присутність іноземців у Швейцарії не припинялися і в 1980—1990-х роках. У 1982 році виборці відхилили пропозицію уряду про лібералізацію правил, що регулювали перебування іноземних робітників і їхніх сімей, а в 1987 році імміграція була ще більше обмежена. У 1994 році учасники референдуму схвалили посилення закону про перебування іноземців. Проте контингент іноземних робітників залишається великим — 25 % від загальної кількості зайнятих. У той же час кількість іноземних громадян, які проживають у Швейцарії, зросла приблизно до 1,4 млн. Багато з них — біженці з Боснії і Герцеговини та країн, що розвиваються.

В середині 1980-х років уряд Швейцарії зробив спроби покінчити з ізоляцією країни і укласти ряд двосторонніх і багатосторонніх угод з країнами ЄС. На референдумі 1986 року швейцарські виборці переважною більшістю відхилили пропозицію уряду про вступ в ООН, але через шість років проголосували за участь Швейцарії у МВФ і Світовому банку. У грудні 1992 року, через сім місяців після заяви уряду про намір Швейцарії вступити в ЄС, населення відкинуло пропозицію про приєднання до Європейського економічного простору, який з січня 1994 року включив країни Європейської асоціації вільної торгівлі з ЄС в єдину зону вільної торгівлі.

Відносини Швейцарії з ЄС, які поступово зміцнюються, залишалися каменем спотикання для зовнішньої політики країни в кінці 1990-х років. На виборах 1995 року проявилася зростаюча поляризація думок виборців щодо цього питання. Найбільшого успіху на них домоглися, з одного боку, соціал-демократи, які активно підтримують інтеграцію, а з іншого — права Швейцарська народна партія, що виступає не тільки проти вступу до ЄС, але й проти участі в Європейському економічному просторі і співпраці Швейцарії з іншими торговими й політичними союзами. Прийняте в 1996 році рішення про участь швейцарських збройних сил у маневрах і технологічних програмах організації «Партнерство заради миру» викликало бурхливі протести в країні.

Полеміка з приводу грошових внесків жертв нацистського геноциду[ред.ред. код]

Наприкінці 1990-х років уряд Швейцарії був втягнутий у міжнародну суперечку про повернення приватними швейцарськими банками золота та іншого цінного майна, конфіскованого нацистською Німеччиною під час Другої світової війни у жертв геноциду. Предметом обговорення були також грошові внески і цінності, розміщені європейськими євреями у швейцарських банках до і під час війни з метою вберегти їх від захоплення нацистами.

Відразу ж після війни Швейцарія погодилася повернути викрадені внески потерпілим і їх спадкоємцям. Однак під час судових розглядів, що привернули велику увагу громадськості в середині 1990-х років, приватні позивачі і групи єврейських адвокатів наполягали на тому, що Швейцарія не виконала своїх зобов'язань, і звинуватили швейцарські банки в тому, що вони перешкоджають спадкоємцям у доступі до «заморожених» рахунків померлих вкладників.

З 1996 року американські місцеві і федеральні політичні діячі та організації розгорнули кампанію з повернення так званого нацистського золота, і багато муніципалітетів США, у тому числі міста Нью-Йорк, пригрозили застосувати економічні санкції проти швейцарських банків, якщо останні відмовляться надати допомогу позивачам. У серпні 1998 року банківська група «Швайцеріше кредитанштальт» і ШБФ погодилися виплатити 1,25 млрд доларів як компенсацію жертвам геноциду та їх спадкоємцям. Після цієї загрози застосування санкцій було припинене.

Полеміка завдала шкоди міжнародному престижу Швейцарії і викликала хвилю обурення в цій країні. Засоби масової інформації США і європейських держав часто представляли швейцарських банкірів і дипломатів як дуже несимпатичних людей, які виявили байдужість до позовів жертв геноциду. Увага громадськості зверталася також на допомогу, яка надходила до нацистської Німеччини із Швейцарії. Незважаючи на нейтралітет країни, швейцарські промисловці постачали до гітлерівської Німеччини сировину і промислові вироби. Чимало швейцарських політиків вважали, що офіційні кола США зображають їх як лиходіїв; швейцарці дотримувалися думки, що досягнута угода — капітуляція перед тиском ззовні, принизлива для нації в цілому.


Боротьба за права жінок[ред.ред. код]

Рух за надання виборчих прав жінкам, який вперше увінчався успіхом у франкомовних округах наприкінці 1950-х років, досягнув своєї головної мети тільки в 1971 році, коли жінки отримали право голосувати і бути обраними на федеральних виборах. Однак у ряді округів жінкам ще тривалий час перешкоджали в реалізації їхніх виборчих прав на місцевих виборах. У 1991 році в німецькомовному напівкантоні Аппенцелль-Іннерроден, на останній території Швейцарії, що протидіяла емансипації жінок, вони здобули право брати участь у щорічних зборах виборців.

Наступним кроком було прийняття у 1981 році конституційної поправки, що гарантує рівні права жінок. У 1984 році Елізабет Копп стала першою жінкою, обраною до федеральної ради. У 1985 році жінкам були надані рівні права в сім'ї (до цього чоловік вважався главою сім'ї, що дозволяло йому однобічно розпоряджатися сімейними фінансами і не дозволяти дружині працювати). У 1991 році рада міста Берн постановила, що в її складі не повинно бути понад 60% представників однієї статі.


Заходи з охорони навколишнього середовища[ред.ред. код]

Транзитне положення Швейцарії у системі європейських перевезень, що здійснюються великовантажними автомобілями, ускладнило екологічну ситуацію на гірських шляхах країни. Крім того, вихлопні гази сприяли нищенню лісів, що захищають гірські села Швейцарії від лавин і селів. Для скорочення викидів вихлопних газів від автотранспорту швейцарський уряд у 1985 році ввів дорожнє мито, також було встановлено граничну вагу для автомобілів (28 т), обмежено рух у нічні години та у вихідні дні. На референдумі 1994 року виборці схвалили рішення про те, що до 2004 року іноземні комерційні вантажі мають перевозитися, через територію Швейцарії, тільки залізницею.