Історія виникнення радіо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Радіо — методи та засоби, призначені для бездротового передавання, приймання або одночасного передавання та приймання інформації на відстані. Носієм інформації (себто повідомлення апріорі невідомого) є електромагнітна хвиля радіочастотного діапазону (радіохвиля), далі в тексті — ЕМХ. Наприклад, якщо кинути камінь у воду, то інформацію про це ми отримаємо за рахунок поширення водяних хвиль навкруги від місця падіння каменю. Так саме поширюються у просторі ЕМХ.

Вступ[ред. | ред. код]

Виникнення радіо (раннього радіо) було результатом еволюційного розвитку науки і техніки, кропіткої праці вчених, інженерів, техніків, ентузіастів протягом століття. Тому є не коректним питання про відкриття, винахід чи іншу форму персонального авторства радіо [1][2].

Альтернативні види зв'язку[ред. | ред. код]

До виникнення радіо, була значна кількість досліджень, патентів та практичних застосувань відносно існуючого на той час електричного телеграфу, де один або обидва дроти, що з'єднували телеграфні апарати, замінювали навколишнім середовищем: землею, водою, атмосферою. Такий телеграф називали бездротовим, а дослідники використовували електричну провідність навколишнього середовища в якості з'єднувального дроту. Ці методи, у порівнянні з радіом [3], не набули подальшого розвитку через порівняно малу відстань зв'язку. Хоча деякі використовуються до цього часу, як наприклад індуктивний зв'язок, в тих місцях де не потрібно великих відстаней та деколи, надлишкових радіовипромінювань за межі об'єкту. Це маловживані види зв'язку.

1837 року німецький фізик Карл А. Штайнгайль[de] використав один дріт для телеграфу, а як другий провідник використовувалась земля. Для цього другий дріт телеграфних апаратів був з'єднаний із закопаними в землю металевими пластинами. У пресі одразу з'явились "ідеї" про заміну другого дроту також землею і т. ін. 1879 року американський фізик А. Долбер використовував провідність землі для телефонного зв'язку на відстані у чверть милі.

У середині 1880 років американський винахідник Томас А. Едісон винайшов електромагнітну індукційну систему бездротового телеграфного зв'язку, що працювала на відстані до 600 м, між рухомими потягами та дротами телеграфних ліній, які облаштовувались паралельно до залізничних колій. Ця система зв'язку була використана під час Великої снігової бурі в Америці у 1888 році, коли велика кількість потягів не мала змоги пересуватися через снігові заметілі. 1891 року Т. Едісон запатентував електростатичну індукційну систему зв'язку між морськими суднами.

Індукційними системами передачі займався також американець Семюел Ф. Б. Морзе. Англійський фізик Вільям Г. Пріс застосовував індукційну систему 1892 року для зв'язку у Брістольському каналі на відстані 5 км. Однак його система мала значну ваду, бо довжина передавальної та приймальної антен була сумірною з відстанню зв'язку. Були також дослідники, які використовували атмосферну електрику для здійснення зв'язку [4].

Термінологія, патентне протистояння[ред. | ред. код]

Термін "радіо" ввів Едуард Бранлі 1890 року, а 1903 року Міжнародна конференція з бездротового зв'язку ввела термін "радіотелеграфія". Але ще задовго до цього та й після використовувались похідні терміни: грозовідмітник, розрядовідмітник, радіоприймач, бездротовий зв'язок та телеграфія, радіосигналізація, радіотелеграф т. і. Це створювало плутанину, різні сприйняття, думки, публікації, тощо, через суб'єктивне, не фахове трактування процесів радіо, особливо якщо цим займались журналісти, письменники, історики та інші, тобто люди безумовно творчі але досить далекі від радіо[5].

Інколи це відбувалось цілеспрямовано, як у випадку штучного протистояння "Попов проти Марконі". Чого вартий висновок російської "наукової" комісії Ореста Хвольсона, яка після смерті Олександра Попова, прийняла рішення про визнання його винахідником радіо "по справедливості". Все це було, ймовірно, з метою відокремлення Росії від дії патентів Марконі, за які потрібно було би сплачувати значні кошти при використанні засобів радіо. Ну а комуністичний режим використовував це для пропаганди першості "винаходу, відкриття" радіо — щоб бути "...впереди планеты всей (рос.)". До речі подібне "патентне" протистояння було[6] між Гульєльмо Марконі та Ніколою Тесла, Адольфом Слабі .

Інформаційна оцінка засобів радіо[ред. | ред. код]

Для однозначної, неупередженої оцінки процесів у засобах радіо та визначення їх призначення, існує об'єктивний універсальний параметр радіо. Це електромагнітна хвиля (ЕМХ), яка є джерелом або носієм інформації. Використання інформаційної ознаки, дозволяє уникнути суб'єктивізму трактування існуючих на той час багатозначності термінів, призначень та застосувань засобів радіо. Критерієм (основною ознакою, правилом) виникнення радіо є хронологічна поява практично виконаних, функційно завершених, публічно продемонстрованих засобів радіо, в залежності до їхнього призначення за інформаційною ознакою (ЕМХ):

- І. Приймач ЕМХ (радіоприймач, приймач, грозовідмітник, розрядовідмітник, реєстратор блискавок та іскор) — пристрій для приймання (реєстрації) ЕМХ. Інформацією був факт приймання (отримання) ЕМХ. На початку використовувались природні джерела ЕМХ — блискавки. Розряд блискавки створював ЕМХ, що поширювалась навкруги та приймалась приймачем ЕМХ.

- ІІ. Прийомопередавач ЕМХ — власне два пристрої: один для передавання, другий для приймання ЕМХ (без сенсової інформації). Інформацією був факт приймання ЕМХ, переданих передавачем. В пристроях передавання (передавачах) використовувалась модель блискавки — формувались іскри довжиною одиниці, десятки сантиметрів, штучні "міні — блискавки", що створювали ЕМХ.

- IІІ. Радіотелеграф[ru] — прийомопередавач електромагнітних хвиль, в які при передаванні закладалась сенсова інформація, в основному у вигляді азбуки Морзе. Інформацією був факт приймання ЕМХ із сенсовою інформацією, переданих передавачем. Тобто, здійснювалось приймання, переданої азбуки Морзе.

- IV. Радіосистема (радіотехнічна система, система) — виникла на основі подальшого розвитку радіотелеграфу. Система радіокерування — одна з перших радіосистем безпровідного, дистанційного керування об`єктами. В системі радіокерування використовувався радіотелеграф для передавання інформації про команди керування та для приймання цих команд, що приводять в дію виконавчі механізми на керованому об'єкті.

Дослідження атмосферної електрики[ред. | ред. код]

Дослідники атмосферної електрики ще не знали, звичайно на ті часи, про існування ЕМХ. Вони вивчали невідоме, в науковому плані явище — блискавки, в основному для запобігання їх руйнівної та небезпечної для живих організмів дії. Одним із перших, хто досліджував електричну природу блискавок (природних джерел ЕМХ) був відомий американський вчений Бенджамін Франклін. 1750 року він опублікував роботу, в якій пропонував використовувати повітряного змія для проведення дослідів. 1752 року цей експеримент здійснили, не залежно один від одного, французький вчений Томас — Франсуа Толібард та Б. Франклін, який був електрично ізольований від землі для запобігання враженню блискавкою. Ці дослідження були досить небезпечними, так російський вчений Георг Ріхман[ru] 1753 року загинув від ураження кульовою блискавкою [7][8].

Італійський вчений Луїджі Гальвані 1780 року дослідив, що електрична іскра на відстані викликає скорочення м'яза препарованої жаби, до якого торкався скальпель. На протязі наступних 11 років "у вільний від роботи час" Луїджі проводив дослідження впливу електричних іскор на препаровані м'язи тварин, що були дуже чутливими до дії іскор. В якості джерела іскор він використовував індукційну машину, тобто джерело ЕМХ.

Для приймання (реєстрації) іскор Л. Гальвані сконструював переносний прилад (приймач ЕМХ). Для збільшення дальності дії іскор, він у приймачі застосував антену, названу ним "провідне тіло, нервовий провідник" та заземлення — "м'язовий провідник", приєднані до препарованого м'яза. Проведені експерименти показали, що дія іскор однакова по колу і вона зникає при встановленні провідних предметів (екранів) перед приймачем. Потім Гальвані провів експерименти з дослідження атмосферної електрики, використавши свій прилад.

Проведені дослідження показали вплив блискавки, що також є велетенською електрична іскрою, на «радіоприймальний» пристрій з біологічним чутливим елементом.Таким чином було втілено ідею Л. Гальвані, яка була результатом його праці та його попередників, зі створення пристрою для реєстрації блискавок та електричних іскор, відповідно до теперішньої термінології — радіоприймача для приймання (реєстрації) імпульсних затухаючих ЕМХ. Пристрій складався з антени та заземлення, між якими було ввімкнено чутливий елемент реєстратора, тобто ця схема є аналогом схеми найпростішого радіоприймача з когерером або з діодним детектором.

Попри те, що автор в якості антени закинув кусок залізного дроту на дах, для заземлення занурив шмат дроту в криницю, а як чутливий елемент (замість когерера чи вакуумного або напівпровідникового діодного детектора) використав м'яз препарованої жаби, який скорочувався під дією іскри або блискавки та кивав жаб'ячою лапкою, забезпечивши таким чином візуальну реєстрацію ЕМХ, ідея була успішно реалізована. Людство отримало першого радіоприймача (приймач ЕМХ, реєстратор блискавок) а з врахуванням використання для досліджень штучного джерела ЕМХ, то ще й першого прийомопередавача. 1791 року Л. Гальвані описав проведені досліди в книзі [9].

У 1866 — 1872 роках американський дослідник Махлон Луміс[en] проводив досліди з атмосферною електрикою, Для цього використовував двох повітряних зміїв з антенами однакової довжини, кожна була послідовно з`єднана з заземленням через гальванометр. При розмиканні одної з антен відхилялась стрілка гальванометра в колі другої антени. В 1868 році Луміс демонстрував свій дослід на відстані 22 км. Висота антен була біля 200 м. 1872 року він отримав перший в світі патент на бездротовий телеграф[10].

У 1870 — 1872 роках американський дослідник Вільям Вард вивчав атмосферну електрику для здійснення радіотелеграфного зв`язку [11].

Дослідження електромагнетизму[ред. | ред. код]

1820 року данський вчений Ганс Крістіан Ерстед під час демонстрації студентам досліду звернув увагу, що проходження струму по провіднику який випадково лежав на компасі, викликало відхилення магнітної стрілки. Це був перший експериментальний доказ зв'язку між електричним та магнітним полем. 1829 року американський вчений Джозеф Генрі встановив, що електричний розряд лейденської банки викликає намагнічування металевої голки на відстані.

1824 року французький вчений Франсуа Араго експериментально довів, а 1831 року англійський вчений Майкл Фарадей математично описав явище електромагнітної індукції. Закон Фарадея став пізніше одним із чотирьох рівнянь Максвела. 1845 року Фарадей ввів поняття електромагнітного поля [11]. У 1861—1866 роках англійський вчений Джеймс Максвел вивчав електромагнітні хвилі й створив теорію електромагнітного поля (рівняння Максвела). Він показав, що електромагнітні хвилі поширюються в просторі зі швидкістю світла, яке також має електромагнітну природу [6].

У 1886—1888 роках німецький вчений Генріх Герц експериментально підтвердив теорію Максвела. Для цього він сконструював приймач та передавач (прийомопередавач) електромагнітних хвиль. Передавач складався з батареї та іскрової котушки Румкорфа, вторинна обмотка якої була з'єднана з передавальною антеною — симетричним вібратором (вібратором Герца), ближні кінці якого закінчувались металевими кульками (розрядником). Приймач складався з приймальної рамкової антени (металева рамка з розрізом посередині однієї із її сторін). Розріз також був облаштований кульковим розрядником з регульованою відстанню.

Прийом і передавання ЕМХ здійснювались на відстані одиниць, десятків метрів. При ввімкнені батареї, між кульками розрядників передавача та приймача виникали іскри. Герц дослідив основні характеристики: інтерференцію, дифракцію, поляризацію, відбиття електромагнітних хвиль та спростив рівняння Максвелла. Теорія Максвелла та її експериментальне підтвердження Герцом на високому теоретично — технічному рівні, вказали шлях вченим, інженерам та ентузіастам для освоєння та удосконалення радіо [6][12].

Дослідження прийомопередавачів[ред. | ред. код]

У старі часи в науці використовувалась методика повторення піонерських експериментів для більш детального вивчення нових явищ. Багато відомих вчених повторили дослід Герца: італійський вчений Аугусто Ріґі[ru] (його студентом був Гульєльмо Марконі), англійський вчений Олівер Лодж[en], російський вчений Олександр Попов та інші. Були також відомі вчені, які працювали над іншими питаннями, але одночасно здійснювали й експерименти з радіо. Це американці Томас Едісон і Нікола Тесла, білорус Якуб Йодко, бенгалець Чандра Бос, українець Микола Пильчиков та інші. Були також ентузіасти радіо, які проводили власні дослідження.

В якості передавача ЕМХ використовували, як правило, іскрову схему на основі котушки Румкорфа з незначними змінами упродовж часу виникнення радіо. У якості природних передавачів (джерел) ЕМХ використовували блискавки. Збільшення дальності прийомопередавання ЕМХ на перших порах здійснювали в основному за рахунок підвищенням чутливості приймачів, яка залежала від виду чутливого елемента та здійснення належного підсилення його сигналу, застосування оригінальних конструктивних та схемних рішень, тощо [13].

У радіоприймачах в якості чутливого елементу, призначеного для виявлення ЕМХ, спочатку використовувався біологічний елемент (препарований нерв, Л. Гальвані), іскровий розрядник (Т. Едісон), радіокондуктор (Е. Бранлі), пізніше когерер (О. Лодж). Радіокондуктор, когерер — пристрій (двополюсник) з тригерним ефектом зміни його опору (R — після механічного струсу корпуса, високий опір; S — після дії вхідної електромагнітної хвилі, низький опір).

1835 року шведський фізик Т. Мунк оф Розеншольд в статті: "Досліди над властивістю твердих тіл проводити електрику" описав вплив електричного розряду на провідність металевих ошурків та пристрій, який складався зі скляної трубки з металевими електродами на кінцях, заповненої різноманітними хімічними подрібненими матеріалами: оловом, сіркою, вугіллям тощо. При розряді лейденської банки через пристрій, його опір різко зменшувався, а для відновлення початкового високого опору необхідно було трубку струснути. Аналогічні пристрої також досліджували та запатентували в 1866 році брати Варлей з Англії, дослідження проводив також італійський фізик Фемістокл Кальцекі — Онесті 1884 року[14][11].

1890 року французький вчений Едуард Бранлі[en] досліджував скляну трубку з металевими ошурками для виявлення електромагнітних хвиль та дав їй назву радіокондуктор, що привело до появи терміна "радіо". Схема приймача Бранлі містила батарею, радіокондуктор, антену, гальванометр та резистори для обмеження струму. При використанні передавача на основі електрофорної машини або котушки Румкорфа, реєстрація ЕМХ здійснювалась на відстані 20 м [14][15].

1894 року англійський вчений Олівер Лодж[en] удосконалив радіокондуктор шляхом автоматизації процесу його струсу. Для цього використовувались або електродзвоник, або електромеханічний пристрій з молоточком. Цьому поєднанню радіокондуктора з механізмом струсу (переривачем) Лодж дав назву когерер. Для додаткового підсилення струму когерера, при необхідності, Лодж використовував батарею та чутливе реле [16].

Піонери радіо[ред. | ред. код]

Америка[ред. | ред. код]

1875 (1876) року американський винахідник Томас Едісон проводив досліди та здійснив прийомопередавання ЕМХ на 30 м. Передавачем була індукційна котушка (котушка Румкорфа), приймачем — два загострені провідники (розрядник), розташовані в одну лінію в темній коробці із збільшуваним склом. Висунутий кінець одного провідника був обладнаний порожнистою кулею (антеною), а іншого — гвинтом для регулювання відстані між вістрями провідників. Досліди з прийомопередавання ЕМХ з використання приймача Т. Едісона одночасно проводили також інші вчені [6][17].

У 1878 — 1880 роках американський винахідник Девід Г'юз здійснив прийомопередавання ЕМХ на 460 м. Передавачем була індукційна котушка, приймачем було послідовне з'єднання телефона та мікрофона власної конструкції. При роботі індукційної котушки змінювався опір вугільного мікрофона, що викликало звуки в телефоні. Проте запрошені на демонстрацію вчені запевнили автора, що це було явище електромагнітної індукції [6][18].

1893 року американський вчений Нікола Тесла продемонстрував прийомопередавання ЕМХ. У 1896 році він здійснив радіозв`язок на відстані 32 км. У липні 1898 року Тесла подав матеріали (8 листопада 1898 року отримав патент США № 613809), а у вересні 1898 року на електричній виставці в Медісон — Сквер — Гарден у Нью — Йорку, продемонстрував радіокерований електричний човен, який назвав телеавтоматом [19][20].

Європа[ред. | ред. код]

У 1886—1888 роках німецький вчений Генріх Герц здійснив прийомопередавання ЕМХ на відстані до десятків метрів [21].

1890 року білоруський вчений Якуб Наркевич — Йодко[ru] здійснював реєстрацію блискавок на відстані до 100 км. Основними елементами його приймача ЕМХ були висока антена, заземлення. телефонна трубка. 1891 (1892) року Я. Наркевич — Йодко в Відні демонстрував прийомопередавання ЕМХ. Для передавання ЕМХ використовувалась котушка Румкфорта, з'єднана з антеною та заземленням. Приймач складався з антени, заземлення, телефонної трубки [22].

1892 року київський студент В. О. Добровольський в листі до журналу «Электричество» запропонував проект радіотелеграфу. Він навів схему прийомопередавача, що в загальних рисах нагадувала іскрові радіостанції, які з'явились значно пізніше. Стаття не була опублікована, тому що редакція у своїй відповіді повважала цей проект не здійсненним [11][23].

14 серпня 1894 року в Оксфордському університеті Олівер Лодж та Александер Міргед[en] вперше в світі демонстрували радіотелеграфію. Передавання здійснювалась азбукою Морзе на відстані 40 м. Лодж повідомив, що чутливості приймача достатньо для зв`язку на відстані в півмилі, якщо не заважатимуть близькі розряди блискавок. У якості передавача використовувався передавач Герца. Приймач складався з антени, батареї, гальванометра, реле, електродзвоника та радіокондуктора Бранлі. Гальванометр був корабельного типу, призначений для відображення азбуки Морзе при дротовому телеграфі. Електродзвоник використовувався для струсу радіокондуктора та для слухової індикації наявності ЕМХ. Промислового впровадження радіотелеграфу О. Лодж не здійснював [16][24][25][26].

Весною 1895 року італійський фізик, бізнесмен Гульєльмо Марконі здійснив прийомопередавання ЕМХ на сотні метрів а до кінця року до милі. 2 вересня 1986 року Марконі під Лондоном демонструє радіозв`язок на відстані 7 км. 2 липня 1897 року Марконі отримав патент №12039 UK, з пріоритетом від 2 червня 1896 року, «Удосконалення в передачі електричних імпульсів, сигналів та в апаратурі для цього».

Передавач Марконі складався з батареї, антени, телеграфного ключа, котушки Румкорфа з розрядником, зануреним в олію. Це був передавач Герца, модифікований професором Рігі. Приймач був виконаний на основі схеми О. Лоджа та вдосконалений Г. Марконі. До складу приймача входили елементи: антена, вакуумний когерер із сумішшю нікелевих та срібних ошурків з додаванням ртуті, обладнаний електромеханічним механізмом струшування, реле, дві батареї, два дроселі, що розділяли високочастотну та низькочастотну частини приймача. 6 липня 1897 року Марконі встановив радіозв'язок на відстані біля 15 км [5][27][28].

На початку 1897 року німецький вчений Адольф Слабі здійснив прийомопередавання ЕМХ на відстань 250 м, а на кінець 1897 року встановив радіозв`язок на відстані 21 км [28][29].

25 квітня (7 травня) 1895 року російський фізик Олександр Попов на засіданні Російського фізико — хімічного товариства прочитав лекцію "Про відношення металевих порошків до електричних коливань" та продемонстрував прилад, призначений, згідно до протоколу товариства, "...для показу швидких коливань в атмосферній електриці" [30]. Цей прилад, названий автором "грозовідмітник", який пізніше називали "розрядовідмітник", був першим приймачем ЕМХ (радіоприймачем) у Росії. Приймач був виконаний по схемі О. Лоджа та модифікований О. Поповим. Прилад реєстрував блискавки на відстані до 30 км [6]. У січні 1896 року Попов публікує в статті про свій прилад, що при використанні передавача Герца, реєстрація електромагнітних хвиль здійснювалась на відстані біля 60 метрів.

Літом 1897 року проводилась прийомопередавання ЕМХ на морській поверхні до 5 км. 18 (30) грудня 1897 року О. Попов та його асистент Петро Рибкін здійснили перший в Росії радіотелеграфний зв`язок, передавши азбукою Морзе слово "Герц" на відстань 250 м [1][5]. Літом 1898 року були здійснені радіотелеграфні зв'язки між кораблями на відстані 5 км [30]. У минулому столітті існувало також декілька версій "світової першості" Росії, (потім СРСР) у "відкритті, винаході" радіо [30][6], та інколи і пізніше [31].

25 березня 1898 року український вчений Микола Пильчиков в Одесі прочитав публічну лекцію та вперше в світі продемонстрував радіокеровані пристрої з радіоканалом, захищеним від дій завад. Радіоканал був обладнаний передавачем із кодованими сигналами та модифікованим приймачем Лоджа з когерером, реле, виконавчими механізмами, "радіопротектором Пильчикова" [32][33].

Азія[ред. | ред. код]

У листопаді 1894 року бенгальський (зараз Бангладеш) учений Д.Чандра Бос[en] вперше в Азії здійснив прийомопередавання ЕМХ на відстань 23 м. Преса повідомляла, що хвилі пройшли без перешкод "...через три твердих стіни та голову губернатора...", а в момент приймання ЕМХ дзвонив дзвін та запалювався порох. Це приклад додаткового застосування ЕМХ для здійснення найпростішого виду радіокерування, хоча автор на той час про це навіть не здогадувався бо вирішував задачу підсилення демонстраційного ефекту. Ч. Бос вперше в світі використав для своїх дослідів міліметровий діапазон радіохвиль (приблизно 5 мм), розробив та виготовив досить специфічне, невідоме до нього обладнання, випередивши більше ніж на 50 років своїх послідовників.

У тому ж році, він збільшив відстань прийомопередавання ЕМХ до 1,6 км. Чандра Бос розробив також залізо-ртутний радіокондуктор, який не потребував механічної дії для повернення в стан з високим значенням опору. Він використовував хвилеводи, діелектричні лінзи, антени, поляризатори та навіть напівпровідники на частотах до 60 ГГц. Деякі концепції його оригінальних розробок застосовані в 1,3 мм багатопроменевому приймачі, що використовується в радіотелескопі NRAO 12 [34][35][36].

Африка[ред. | ред. код]

1896 року молодий англійський телеграфіст Едвард А. Дженнінгс, який працював у Південній Африці, сконструював радіокондуктор власної конструкції — скляну трубку, наповнену срібними прикрасами з годинникового ланцюжка. Трубка відповідала тихим дзвоном на іскровий електродзвоник та набагато голосніше, коли проходив трамвай, що створював іскри в контактних дротах. Е. Дженігс виготовив індукційну котушку для створення більш "гучних" іскор. Створений прийомопередавач ЕМХ працював на відстані 800 м [37].

Хронологія виникнення радіо[ред. | ред. код]

З 1791 року, коли з'явився перший радіоприймач, до 1898 року, коли в Європі та в Америці вже з'явився радіотелеграф, а в Україні та в Америці перші радіосистеми, можна вважати терміном виникнення радіо.

- 1791. Перший в світі приймач та прийомопередавач ЕМХ. Л. Гальвані. (Італія)

- 1875. Перший в Америці (США) прийомопередавач ЕМХ на 30 м. Т. Едісон

- 1888. Перший в Европі (Німеччина) прийомопередавач ЕМХ на 5 — 15 м. Г. Герц

- 1890. Перший в Франції прийомопередавач ЕМХ на 20 м. Е. Бранлі

- 1890. Перший в Білорусі та в Російській імперії приймач ЕМХ. Реєстратор блискавок до 100 км. Я. Наркевич — Йодко

- 1891. Перший в Білорусі та Російській імперії прийомопередавач ЕМХ. Я. Наркевич — Йодко

- 1894. Перший в світі радіотелеграф. Передавання азбуки Морзе на 40 м — 800 м. О. Лодж. (Англія)

- 1894. Перший в Азії (Бенгалія) прийомопередавач ЕМХ на 1,6 км. Ч. Бос

- 1895. Перший в Італії прийомопередавач ЕМХ на сотні метрів. Г. Марконі

- 1895. Перший в Росії приймач ЕМХ. Реєстратор блискавок до 30 км. О. Попов

- 1895. Перший в Росії прийомопередавач ЕМХ на 60 м. О. Попов

- 1896. Перший в Америці радіотелеграф на 32 км. Н. Тесла

- 1896. Перший в Африці (Південна Африканська Республіка) прийомопередавач ЕМХ на 800 м. Е. Дженнінгс

- 1897. Перший в Німеччині радіотелеграф на 21 км. А. Слабі

- 1897. Перший в Росії та Російській імперії радіотелеграф на 250 м. О. Попов

- 1898. Перша в світі радіосистема. М. Пильчиков (Україна)

- 1898. Перша в Америці (США) радіосистема. Н. Тесла

Див. також[ред. | ред. код]

Про Українських піонерів радіо і телебачення

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Чистяков Н. И. К вопросу о летописцах радио. // Электросвязь: журн. - 1994. - №4. - С.30. Виртуальный компьютерный музей (рос.). 
  2. Высоков М. С. В кн.: Из истории изучения электросвязи в российской империи.. Електр. вар. (рос.). 
  3. Терлак З. До відмінювання запозичених іменників на - о в сучасній Українській мові. // Вісник Львівського університету: журнал. Серія філологічна. - 2012. - В. 57. - С. 6. ISSN 2078-5534. 
  4. В кн.: B. Census a. o. Telephones and Telegraphs: 1902. History and development of telegraphy. Chapter III. US Government Printing Office, 1906, 172 p .. Електр. варіант (англ.). 
  5. а б в Никольский Л. Н. / обр. Г. Члиянц. Кто "изобрел" радио? (Обн. в 2004 г.). История радио и телевидения. (рос.). Архів оригіналу за 22 січень 2008. 
  6. а б в г д е ж В кн.: Изобретение радио. А. С. Попов. Документы и материалы. Сост.: Попова-Къяндская Е. А. и др. Под ред. А. И. Берга. - М.: Наука, 1966. - УДК 621. 396. 1.. Електр. вар. (рос.). 
  7. Самохин В. П.,Тихомирова Е. А. Памяти Бенджамина Франклина (1706 – 1790). // Наука и образование: эл. журн. МГТУ. - 2015. - №4. - С.13-51. (рос.). Архів оригіналу за 25 травень 2018. 
  8. Кравец Т. П., Радовский М. И. К 200-летию со дня смерти академика Г. В. Рихмана. // Успехи физических наук: журн. - 1953. - Т. 51, вып. 2. (рос.). 
  9. В кн: Гальвани А., Вольта А. Избранные работы о животном электричестве. Перевод, биографический очерк и примечания Е.Э. Гольденберга. М. - Л. : Биомедгиз, 1937.. Ел. вар. (рос.). 
  10. Быковский М. А. Махлон Лумис. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  11. а б в г Глущенко А. А. В кн.: Место и роль радиосвязи в модернизации России (1900–1917 гг.). - С-Пб: ВМИРЭ, 2005. - ISBN 5-7997-0364-2.. Електр. вар. (рос.). 
  12. Мигулин В. В. Столетие работ Г. Герца по экспериментальному доказательству существования электромагнитных волн. // Успехи физических наук: журн. - 1989. - Т.157, вып.4. (рос.). 
  13. Чистяков Н. И. Начало радиотехники: факты и интерпретация. // Вопросы истории, естествознания и техники: журн. - 1990. - №1. - С. 128-133. (рос.). 
  14. а б Крыжановский Л.Н. История изобретения и исследований когерера. // Успехи физических наук: журн. - 1992. - №4. - Т. 162. - С. 143–152. (рос.). 
  15. Milestones:Discovery of Radioconduction by Edouard Branly. IEEE Global History Network,1890 (англ.). 
  16. а б Работы Оливера Лоджа. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  17. Самохин В.П. Памяти Томаса Алва Эдисона. (1847 – 1931). // Наука и образование: эл. журн. МГТУ . - 2011. - № 12. - С.1 - 22. (рос.). Архів оригіналу за 18 травень 2018. 
  18. Рыбак Д. П., Крыжановский Л. Н. Дэвид Эдвард Юз и открытие радиоволн. // Электросвязь: журн. -1994. - №9. - С. 34. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  19. Sachs S. How Tesla's 1898 Patent Changed the World. Teleautomaton 2010. (англ.). 
  20. Ржонсницкий Б. (1959). Никола Тесла. ЖЗЛ. (рос.). 
  21. Экспериментальные работы Генриха Герца. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  22. Наркевич - Иодко Яков Оттонович (1848 — 1905). Белорусские имена в мировой науке и технике. Республиканская научно - техническая библиотека. (рос.). 
  23. Родионов В. М. (1969.). История радиопередающих устройств. — М.: Наука, — 212 с. (рос.). 
  24. В кн.: Howard B. Rockman. Intellectual Property Law for Engineers and Scientists. : - John Wiley & Sons. - 2004. - Р. 197. (англ). 
  25. Становой C. Оливер Джозеф Лодж. Популярная электроника. 2015. (рос.). 
  26. Самохин В. П., Мещеринова К. В. На заре радиокоммуникаций. // Наука и образование: эл. журн. МГТУ. - 2013. - № 7. - С. 1 - 16. (рос.). Архів оригіналу за 24 травень 2018. 
  27. Henry M. Bradford. Marconi's Three Transatlantic Radio Stations In Cape Breton. Royal Nova Scotia Historical Society Journal, Volume 1, 1998 (англ). 
  28. а б Фердинандъ Браунъ (1910). Мои работы по безпроволочной телеграфiи и по электрооптикѣ. Рѣчь, произнесенная при полученiи премiи Нобеля въ Стокгольмѣ 11 декабря 1909 года. Переводъ съ рукописи Л. И. Мандельштама и Н. Д. Папалекси. 92 стр. (староросійська). Одесса: Тип. Акц. Южно-Русскаго О-ва Печ. Дела. 
  29. Блумтритт О., Крыжановский Л. Н. Адольф Слаби - немецкий пионер радиосвязи. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  30. а б в В кн.: А. С. Попов. Сборник документов. К 50-летию изобретения радио. Подг. арх. отд. УНКВД по Ленингр. обл. Сост.: Г. И. Головин, Р. И. Карлина. Под ред. чл.-кор. ак. наук СССР М. А. Шателена, проф. И. Г. Кляцкина, проф. В. В. Данилевского. - Л. : Лениздат, 1945 - .. Електр. вар. (рос.). 
  31. Меркулов В. История открытия радио. К 150-летию А. С. Попова. // Радио: журн. - 2009. - № 3. Виртуальный компютерный музей. (рос.). 
  32. Полякова Н. Л., Попова - Кьяндская Е. А.. Николай Дмитриевич Пильчиков. // Успехи физических наук: журн. - 1954. - №5. - Т. 53. - С.121 – 136. (рос.). 
  33. Е. А. Роговскій (1913). Профессор Н. Д. Пильчиков и его труды. Харьков: Ізданіе Общества Физико-Химических Наук при Харьковском Университете. Тіпографія "Печатное дело". С. 1–29. (староросійська). 
  34. Лежнева О. А. Джагадис Чандра Бозе (К столетию со дня рождения). // Успехи физических наук: журн. -1959. - №1. - Т. 67. - С. 170–176. (рос.). 
  35. The work of Jagadis Chandra Bose: 100 years of MM-wave research. IEEE Transactions on Microwave Theory and Research. (англ.). 
  36. Jagadis Chandra Bose (1858-1937). Torch Bearers of Indian Renaissance. Chapter 2. p.22-25 (англ.). 
  37. Duncan C. Baker. Wireless telegraphy during the Anglo-Boer War of 1899 - 1902. // Military History Journal, vol 11. December, 1998. (англ.).