Італо-албанська католицька церква
|
Італо-албанська | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Дата заснування | 2 червня 1784 | |||
| Статус | Sui iuris | |||
| У складі | Католицької церкви | |||
| Самостійність визнана | визнана | |||
| Чинний предстоятель | ||||
| Основна юрисдикція |
 Італія | |||
| Літургічна мова | грецька, італійська й албанська | |||
| Музична традиція | візантійська | |||
| Церковний календар | григоріанський | |||
| Єпископів | 3 | |||
| Єпархій | 3 | |||
| Монастирів | 1 | |||
| Парафій | 45 | |||
| Священиків | 82 | |||
| Ченців і черниць | 25 | |||
| Вірних | 61,487 | |||
| Офіційний сайт |
Єпархія Лунґро Єпархія П'яна-дельї-Албанезі Абатство Ґроттаферрата | |||
Іта́ло-алба́нська като́лицька це́рква (лат. Ecclesiae Catholico Italo-Albanica; італ. Chiesa cattolica Italo-Albanese;[1] алб. Kisha Katolike Italo-Shqiptare), яку іноді називають, посилаючись на її візантійський обряд, Іта́ло-алба́нською візанті́йською католи́цькою це́рквою[2] (лат. Byzantinum Ecclesia Catholico Italo-Albanica; італ. Chiesa Cattolica Bizantina Italo-Albanese; алб. Kisha Katolike Bizantine Italo-Shqiptare) або Іта́ло-алба́нська це́рква — східно-католицька юрисдикція sui iuris, яка знаходиться в повному євхаристійному спілкуванні з Латинською церквою, так і з 22 іншими східно-католицькими церквами, утворюючи разом Католицьку церкву. Використовує давньогрецьку мову (мова, яка була основою всіх народів у традиціях Східних церков) або албанської мови (рідної мови громади), італо-албанські (Арбереші) члени зосереджені в Південній Італії (Абруццо, Апулія, Базиліката, Калабрія) та Сицилії.
Італо-албанська церква знаходиться в повному спілкуванні з Папою Римським, безпосередньо підпорядковуючись Римській Конгрегації Східних Церков, але дотримується ритуальних та духовних традицій, поширених у більшості Східних православних церков. Члени церкви — це нащадки висланих албанців, які в XV столітті втекли до Італії під тиском турецьких переслідувань в Албанії та територіях, населених албанцями на Балканах і Пелопоннесі. Албанське населення в Італії до сьогодні зберігає свою мову, звичаї та релігійні обряди свого походження. Ця Церква зберігає спадщину, етнічні, культурні та релігійні традиції своїх предків-албанців, зберігаючи живими духовні та літургійні традиції Східної Церкви часів Юстиніана (6 століття).
Крім двох єпархій до церкви входить монастир ордену василіян Ґроттаферрата, що має статус територіального абатства.
Назва[ред. | ред. код]
Візантійський обряд був завезений в Італію в XV столітті албанськими вигнанцями, які тікали з Албанії, Епіру та Мореї через переслідування турками-османами мусульманської віри. Італія вже знала східнохристиянські обряди в попередні століття, але з тих пір вони зникли. Албанці, православні, об'єднані в Римі з Собором Феррари-Флоренції, привезли з собою мову, звичаї та вірування, ревниво дотримуючись візантійського обряду і природно з'єднуючись між Сходом і Заходом (див. Місії Албанії в Албанії в 1690-1769 роках, з Охридом, критським візантійським мистецтвом та новими місіями рехристиянізації Албанії в 1900 р.[3]).
Отже, для Італо-албанської католицької церкви характерна специфічна етнічна група: албанці Італії (Арбреше або Італо-Альбанезі).
Єдиним місцем, де в Італії залишився візантійський обряд, був монастир Ґроттаферрата, який протягом століть стабільно латинізувався. Албанці Сицилії та Калабрії, починаючи з вісімнадцятого і по теперішній час, оживляли монастир, де більшість його ченців, абатів та студентів були і є італо-албанцями.[4]
Назва "грецький" відноситься до візантійського обряду (на відміну від "латинського" римського обряду), а не до етнічної складової.
Історія[ред. | ред. код]
Візантійська традиція на Сицилії і в Південній Італії виникла в V-VI століттях. В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область з юрисдикції папи під юрисдикцію Константинопольського патріархату, однак після норманського завоювання і втрати Візантією Південної Італії Римські папи знову відновили свою владу над грекомовними громадами Італії. Багато з цих громад не брали участь в Великому розкол XI століття і зберегли церковне спілкування з Римським престолом, утворивши таким чином Візантійсько-католицьку церкву.
У другій половині XV століття після поразки повстання Скандербега до Південної Італії переселилася значна кількість албанських емігрантів, певна частина яких сповідувала православ'я, а після еміграції приєдналася до католицької церкви візантійського обряду. За приблизними підрахунками албанські біженці заснували на півдні Італії від 80 до 120 поселень[5]. З цього періоду традиційна назва «італо-грецька церква» починає поступово змінюватися на «італо-албанська».
Італо-албанська церква пережила безліч як внутрішніх негараздів, так і конфліктів з латинським єпископатом. В 1564 році папа Пій IV видав конституцію Романа Понтіфекс, якої підпорядкував італо-албанську церква юрисдикції латинських єпископів, які нерідко були налаштовані вороже по відношенню до візантійського богослужіння. Папа Климент VIII спробував у 1595 у буллою Instructio super ritibus Italo-Graecorum запобігти втраті італо-албанською церквою своїх літургійних традицій і заснував посаду єпископа для італійських католиків візантійського обряду. Проте, процес переходу італо-албанців в латинський обряд і їх розчинення у переважно латинською оточенні не припинявся. Намагаючись зупинити цей процес папа Климент XII заснував у 1732 та 1734 роках семінарії в Калабрії і на Сицилії, які повинні були готувати священиків візантійського обряду. В 1742 році папа Бенедикт XIV в конституції Etsi Pastoralis переглянув дискримінаційні положення церковного законодавства щодо італо-албанців. Втім, хоча конституція закликала італо-албанців до збереження свого обряду, першість латинського підкреслювалося. Остаточно повну рівність двох обрядів було визнано в XIX столітті папою Львом XIII в конституції Ecclesiarum Orientalium Dignitas.
У 1919 році була заснована у єпархія візантійського обряду в Лунґро (Калабрія), її юрисдикція поширювалася на південь Аппенінського півострова, а 26 жовтня 1937 року була заснована єпархія П'яна-дельї-Греці на Сицилії[6]. 1941 року єпархію П'яна-дельї-Греці перейменували на П'яна-дельї-Албанезі[6]. Рішенням Івана XXIII у 1960 року, до складу єпархії П'яна-дельї-Альбанезі входять вірні з муніципалітетів П'яна-дельї-Альбанезі, Меццоюзо, Палаццо-Адріано та Контесса-Ентелліна[7]. У 1937 році грецький монастир святого Ніла (Ґроттаферрата), заснований 1004-го року Нілом Россанським, вилучили з-під влади місцевого єпископа. Він набув статусу територіального абатства і був підпорядкований безпосередньо Римському престолу[5].
Церковний статус[ред. | ред. код]
До 1919 року італо-греки підлягали юрисдикції латинських єпархіальних єпископів. Однак папи часом призначали титулярного архиєпископа, який проживав у Римі, для рукоположення своїх священиків. Коли Климент XII заснував коледж Корсіні в Сан-Бенедетто-Уллано в 1736 році, він призначив його керівником єпископа-резидента або архієпископа грецького обряду. Папа Римський Бенедикт XIV у папській Буллі "Etsi pastoralis" (1742) збирав, координував та доповнював різні постанови своїх попередників, і ця Була все ще була законом у 1910 р., який регулював передачу духовенства та мирян між громадами Церкви Греції та Латинської церкви та зазначивши, що діти змішаних шлюбів будуть підпорядковуватися Латинській церкві.[4]
Sui juris[ред. | ред. код]
6 лютого 1784 р. було створено додієцезійний ординаріат албанців на Сицилії, при якому спочатку цю посаду займав єпископ Папас Джорджо Стассі, титульний єпископ Лампсака.[8]
До 1909 року ще один ординарій для греків Калабрії проживав у Неаполі.
У 20 столітті в 1919 році в Калабрії була заснована Єпархія Лунгро (східно-католицька єпископія),[9] яка обслуговує албанців візантійського обряду в материковій частині Італії, а 26 жовтня 1937 року - Єпархія Піана-деі-Греці для тих, хто просувався з Сицилії Ординаріат Сицилії. За місяць до заснування єпархії Піана-деі-Греці в 1937 році монастир візантійських обрядів Святої Марії Ґроттаферратської, недалеко від Риму, отримав статус територіального абатства, відокремлюючи його від юрисдикції місцевого єпископа.[10] У жовтні 1940 року три ординарії провели міжєпархіальний синод для збереження своїх візантійських традицій та єдности з делегацією з спостереження за православною церквою Албанії. 25 жовтня 1941 р. єпархія Піана-деі-Гречі була перейменована на Єпархія Піана-дельї-Абанесі / Eparhia e Horës së Arbëreshëvet.
У 2004 та 2005 роках на трьох засіданнях відбувся другий міжєпархіальний синод, на якому було затверджено 10 документів для "богословсько-пастирського контексту синоду, використання Святого Письма, катехизи, літургії, формування духовенства, канонічного права, екуменічних та міжрелігійних відносин, відносин з іншими східно-католицькими церквами, реевангелізація та місія". Вони були подані до Святого Престолу і все ще вели діалог на середину 2007 року щодо їх оприлюднення.[11]
Сучасний стан[ред. | ред. код]
Італо-албанська католицька церква складається з двох незалежних єпархій (Лунгро і П'яна-дельї-Албанезі), а також незалежного від них територіального абатства василіян Ґроттаферрата. Церкві належить також Папська Грецька колегія св. Атанасія, де випускники італо-албанських семінарій можуть поглибити освіту.
Літургія традиційно проводиться грецькою мовою, однак після II Ватиканського собору поряд з грецьким у богослужіннях використовуються італійська та албанська мови. Єпархію Лунґро з 1987 по 2012 рік очолював єпископ Ерколе Лупінацці, з 12 травня 2012 року очолює Донато Оліверіо[12]. Єпархію П'яна-дельї-Албанезі — з 1988 до 2015 року очолював єпископ Сотір Феррара. 31 березня 2015 року Папа Франциск призначив о. Джорджіо Деметріо Ґалларо Єпархом італо-албанської греко-католицької єпархії в П'яна-дельї-Албанезі[13].
За даними Annuario Pontificio у 2007 році єпархія Лунґро налічувала 33 000 осіб, 29 парафій і 34 священики, єпархія П'яна-дельї-Албанезі 28 500 осіб, 15 парафій і 31 священик. Монастир Ґроттаферрата налічує 25 ченців, з яких 15 — священики.[14]
Організація[ред. | ред. код]
Є три церковні юрисдикції, що складають італо-албанську католицьку церкву:
Самі єпархії не були організовані як митрополича церква і залишаються на рівних, безпосередньо підпорядкованих Святому Престолу.[8][9][10] Ці єпархії дозволяють висвячувати одружених чоловіків у священики, а також вони керують кількома парафіями Латинської церкви на відповідних територіях єпархій.
Станом на 2010 рік кількість членів церкви становила приблизно 61 000 вірних, з двома єпископами, 45 парафіями, 82 священиками, 5 дияконами та 207 братами і сестрами-релігійниками.[16]
У церкві знаходяться такі релігійні установи: італійсько-албанські ченці монахів-василіян Ґроттаферрата (присутній у Лаціо, Калабрії та Сицилії), Suore Collegine della Sacra Famiglia та конгрегація італійсько-албанських сестер-василіанок Figlie di Santa Macrina (присутній на Сицилії, Калабрії, Албанії та Косово).
Італо-албанські громади були сформовані в містах Мілан, Турин, Рим, Неаполь, Барі, Лечче, Кротоне, Козенца та Палермо, а також у Швейцарії, Німеччині, США, Канаді, Аргентині та Бразилії. Однак вони залежать від латинських єпархій, і лише в деяких випадках відправляється візантійська літургія. Протягом століть, хоча і обмежено, існували релігійні контакти між албанцями Італії з християнським Сходом (монастирі на Криті) та Албанією (архієпархія Шкодер, Дуррес, Хімара). Важливим є духовний та культурний внесок ченців та ієромонацьких албанців у монастирі Ґроттаферрата.
За межами Італії є деякі діаспорні громади італо-албанських, організовані в релігійні об'єднання та парафії.
У Сполучених Штатах існують інші церкви візантійського обряду (наприклад, церква Богоматері Мудрості в Лас-Вегасі, під юрисдикцією Візантійської католицької єпархії Фенікса,[17] та італо-греко-католицька місія Богоматері Грації в Нью-Йорку, під юрисдикцією Римсько-католицької архієпархії Нью-Йорка)[18] і в цілому східного обряду або іншої етнолінгвістичної та історичної традиції.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Italo-Albanese Catholic Church of the Byzantine Tradition. catholic-hierarchy.org. Архів оригіналу за 12 червня 2017. Процитовано 2 липня 2017.
- ↑ Italo-Albanese Church. Eastern-Rite sui juris Catholic Church. Italy : Lungro, Piana degli Albanesi, Santa Maria di Grottaferrata. gcatholic.org. Архів оригіналу за 19 червня 2017. Процитовано 2 липня 2017.
- ↑ Ines Angjeli Murzak, Returning Home to Rome: The Basilian Monks of Grottaferrata in Albania, Grottaferrata 2009. Архів оригіналу за 11 лютого 2021. Процитовано 6 січня 2021.
- ↑ а б Італо-албанська католицька церква // Catholic Encyclopedia. — New York : Robert Appleton Company, 1913. (англ.)
- ↑ а б Італо-Албанська Католицька Церква. Архів оригіналу за 26 березня 2016. Процитовано 19 березня 2016.
- ↑ а б Єпархія П'яна-дельї-Альбанезі. Архів оригіналу за 18 червня 2018. Процитовано 19 березня 2016.
- ↑ Єпархія П'яна-дельї-Албанезі. Архів оригіналу за 27 березня 2016. Процитовано 19 березня 2016.
- ↑ а б Diocese of Piana degli Abanesi. GCatholic.org. Архів оригіналу за 12 лютого 2019. Процитовано 27 грудня 2011.
- ↑ а б Diocese of Lungro. GCatholic.orgs. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 27 грудня 2011.
- ↑ а б Territorial Abbacy of Santa Maria di Grottaferrata. GCatholic.orgs. Архів оригіналу за 31 грудня 2013. Процитовано 27 грудня 2011.
- ↑ Roberson, Ronald G. The Italo-Albanian Catholic Church. Page 2. The Eastern Christian Churches: A Brief Survey. Catholic Near East Welfare Association. Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 27 грудня 2011.
- ↑ Eparchia di Lungro degli Italo–Albanesi dell’Italia Continentale. webdiocesi.chiesacattolica.it. Архів оригіналу за 17 грудня 2014. Процитовано 7 липня 2015.
- ↑ Радіо Ватикану. Священик, що служив для українців в США, став греко-католицьким єпископом в Італії. Архів оригіналу за 4 квітня 2016. Процитовано 20 травня 2022.
- ↑ Annuario Pontificio (2007). Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 22 вересня 2010.
- ↑ Italo-Albanese Church. GCatholic.orgs. Архів оригіналу за 5 березня 2013. Процитовано 27 грудня 2011.
- ↑ Ronald Roberson. The Eastern Catholic Churches 2010. Catholic Near East Welfare Association. Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано December 2010. Information sourced from Annuario Pontificio 2010 edition
- ↑ Our Lady of Wisdom Italo-Greek Byzantine. Eastern & Oriental Catholic Directory. ByzCath.org. Архів оригіналу за 3 червня 2012. Процитовано 28 грудня 2011.
- ↑ Our Lady of Grace Greek-Catholic Mission & Society (Italo-Graeco-Albanian). Eastern & Oriental Catholic Directory. byzcath.org. Архів оригіналу за 3 червня 2012. Процитовано 28 грудня 2011.
Джерела і посилання[ред. | ред. код]
- Католическая энциклопедия. Изд. францисканцев, т.2. М., 2005.
- Католицька енциклопедія (англ.) [Архівовано 16 червня 2010 у Wayback Machine.]
- Р. Роберсон. Восточные христианские церкви [Архівовано 3 червня 2008 у Wayback Machine.]
- Статистика церкви [Архівовано 20 грудня 2011 у Wayback Machine.]