Перейти до вмісту

Абсолютна монархія

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Абсолютна монархія (від лат. absolutus самодержавство, абсолютизм) — різновид монархійної форми правління, близької до диктатури, за якої вся повнота державної (законодавчої, виконавчої, судової, військової), а іноді й духовної (релігійної) влади зосереджена в руках монарха. Політичний режим абсолютної монархії пов'язаний з установленням контролю над усіма сферами життя суспільства; при цьому поняття «абсолютної» («необмеженої») монархії умовно, оскільки можливості монарха обмежені розміром і якістю бюрократичного апарату, амбіціями церкви й талантом.

У вузькому, суворо науковому сенсі поняття «абсолютна монархія» збіжне з поняттям абсолютизму й означає державний лад у країнах Західної Європи на пізньому етапі.

Теорійно, абсолютний монарх здійснює всю владу, але практично, монархія врівноважується політичними групами з числа соціальних класів і каст, як-от аристократія, духовенство, середніх і нижчих класів населення.

Деякі монархії мають слабкі (символічні) законодавчі та інші урядові органи, які монарх може змінювати або розпускати за власним бажанням. Країнами, де монарх досі зберігає абсолютну владу є: Бруней[1], Катар[2], Оман[3], Саудівська Аравія[4], Есватіні[5], ОАЕ[6] і Ватикан[7].

Характеристики

[ред. | ред. код]
«Монумент королю Луї XV для міста Ренн», ск. Жан-Батіст Лемуан, 1748 р. модель.

Абсолютизм характеризується тим, що держава досягає такого рівня розвитку, за якого створюється великий бюрократійний апарат влади, посилюються карні органи, формується професійна армія. Діяльність станово-представницьких органів влади майже припиняється, або їх розпускають.

Абсолютизм допускає, на відміну від деспотійних, тоталітарних режимів, наявність латентних (прихованих) обмежень влади: економічних (існує відносний плюралізм власности), соціальних (наявність багатоманітної соціальної структури та спадкоємної аристократії), політичних (абсолютизм здатний до політичної динаміки, розширеного політичного відтворювання), ідеологійних (абсолютизм не вбачає в існуванні ідеологійної багатоманітности загрози для себе).

Історія

[ред. | ред. код]

Абсолютизм спочатку сприяв розвиткові ремесла й торгівлі, але згодом став гальмом розвитку продуктивних сил. Абсолютизм характеризується утворенням бюрократійного централізованого апарату, уведенням постійних податків і постійної найманої армії. Буржуазія, яка виросла у значну силу, революційним шляхом знищила абсолютизм (в Англії в XVII столітті, у Франції у XVIII столітті). У Російській імперії абсолютизм був знищений Лютневою революцією 1917 року.

Протягом історії Європи божественне право королів як основа абсолютної монархії обґрунтовувалося теологійно. Багато європейських монархів, як-от російські, заявили про верховну самодержавну владу по божественному праву, та про неможливість їхніх підданих мати будь-які права для обмеження влади монарха.

Джеймс VI Шотландський (пізніше Джеймс I Англійський) і його син Карл I із Шотландії та Англії намагалися імпортувати цей принцип. Спроба Карла I запровадити єпископський спосіб правління з церквою Шотландії призвела до Ковенантського повстання і Єпископських війн. Спроби Карла I встановити абсолютистський уряд за європейським зразком, були головною причиною громадянської війни в Англії, попри те, що він прийняв це правило на 11 років: починаючи з 1629 року, після розпуску парламенту на деякий час.

Існує велика кількість різних думок істориків щодо обсягу абсолютної влади серед європейських монархій. Деякі з них, такі, як Перрі Андерсон, стверджують, що досить багато монархій досягли рівня абсолютистського контролю над своїми державами, у той час, як історики, як-от Роджер Меттам, заперечували саму ідею абсолютизму[8]. У цілому, історики, які не згодні з терміном абсолютизм, стверджують що більшість монархів, позначені як прихильники абсолютизму, виявили не більше влади над своїми підданими, ніж будь-які інші неабсолютистські правителі, і ці історики, як правило, підкреслюють відмінності між абсолютистською пишномовністю монархів і реаліями ефективного використання влади цими абсолютними монархами.

Поширення

[ред. | ред. код]

Абсолютизм був вельми поширений в XVIIXVIII століттях, найяскравіше він проявився у Франції, особливо під час правління короля Людовика XIV, якому належить характерне висловлювання:

Держава — це я!

У Московській державі⁣, а пізніше і в самій Російській імперії, абсолютизм існував у формі самодержавства аж до початку XX століття.

На початок XXI століття абсолютна монархія збереглась в Бутані, Катарі, Об'єднаних Арабських Еміратах, Брунеї, Саудівській Аравії, Омані, Ватикані, Есватіні.

Сучасні монархії

[ред. | ред. код]

Популярність поняття абсолютної монархії істотно знизилася після Французької революції, яка сприяла поширенню ідей про уряд, заснований на народному суверенітеті.

Багато народів з абсолютних монархій, як-от Марокко, перейшли до конституційної монархії. Хоча, в деяких випадках, монарх зберігає величезну владу, а впливом парламенту на політичне життя знехтує.

У Бутані уряд перейшов від абсолютної монархії до конституційної монархії, слідуючи запланованим парламентським виборам в Tshogdu у 2003 році та виборам Національних Зборів у 2008 році.

Непал хитався між конституційним правлінням і прямим правлінням, пов'язаний з Непальською громадянською війною, Маоїстським заколотом, і у 2001 році вбивством королівської сім'ї в Непалі, і зі скасуванням непальської монархії 28 травня 2008 року. В Тонга, король мав мажоритарний контроль у парламенті до 2010 року.

З іншого боку, Ліхтенштейн перейшов до розширення влади монарха: принцу Ліхтенштейна були надані розширені повноваження після референдуму про внесення змін до Конституції Ліхтенштейну у 2003 році.

Панівна сім'я Кім в Північній Кореї (Кім Ір Сен, Кім Чен Ір і Кім Чен Ин) була описана як де-факто абсолютної монархії[9][10][11] або «спадкова диктатура»[12].

ДержаваСвітлинаМонархДата народженняДата початку правліннятитул
Абу-Дабі Халіфа бін Заїд аль Нахайян 25 січня 1948 3 листопада 2004 Емір Абу-Дабі
Бруней Бруней Хассанал Болкіах 15 липня 1946 5 жовтня 1967 Його Величність Султан і Янг ді-Пертуан Брунею-Даруссаламу
Катар Катар Тамім бін Хамад Аль Тані 3 червня 1980 25 червня 2013 Його Високість Емір Держави Катар
Оман Оман Хайтем бен Тарік Аль Саїд 11 жовтня 1954 11 січня 2020 Його Величність Султан Омана
Саудівська Аравія Саудівська Аравія Салман ібн Абдул-Азіз Аль Сауд 31 грудня 1935 23 січня 2015 Хранитель Двох Святинь, Король Саудівської Аравії

Африка

[ред. | ред. код]
ДержаваСвітлинаМонархДата народженняДата початку правліннятитул
Есватіні Есватіні Мсваті III 19 квітня 1968 25 квітня 1986 Його Величність Байезе Нгвеньяма Свазіленду

Європа

[ред. | ред. код]
ДержаваСвітлинаМонархДата народженняДата початку правлінняТитул
Ватикан Ватикан Лев XIV 14 вересня 1955 8 травня 2025 Його Святість Папа, Єпископ Риму, Вікарій Христа, Наступник Князя Апостолів, Верховний Первосвященик Вселенської церкви, Великий понтифік, Примас Італії, Архієпископ і Митрополит Римської провінції, Суверен Держави-міста Ватикан, раб Рабів Божих

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. «Lavish birthday for Brunei ruler». BBC NEWS.
  2. «Qatar: regional backwater to global player». BBC News.
  3. «Q&A: Elections to Oman's Consultative Council». BBC News.
  4. Cavendish, Marshall (2007). World and Its Peoples: the Arabian Peninsula. p. 78. ISBN 978-0-7614-7571-2.
  5. «Swaziland profile». BBC News.
  6. Vatican to Emirates, monarchs keep the reins in modern world". Times Of India.
  7. «State Departments». Vaticanstate.va. Retrieved 2014-01-25.
  8. Mettam, Roger. Power and Faction in Louis XIV's France, 1991.
  9. Young W. Kihl, Hong Nack Kim. North Korea: The Politics of Regime Survival. Armonk, New York, USA: M. E. Sharpe, Inc., 2006. Pp 56.
  10. Robert A. Scalapino, Chong-Sik Lee. The Society. University of California Press, 1972. Pp. 689.
  11. Bong Youn Choy. A history of the Korean reunification movement: its issues and prospects. Research Committee on Korean Reunification, Institute of International Studies, Bradley University, 1984. Pp. 117.
  12. Sheridan, Michael (16 September 2007). «A tale of two dictatorships: The links between North Korea and Syria». The Times (London). Retrieved 9 April 2010.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]