З 2003 року Банерджі разом з Естер Дюфло (одружився з нею тільки в 2015 році) за допомогою програм їх Лабораторії боротьби з бідністю збирав в Індії та Африці фактичний матеріал про проблему бідності з метою визначити межу між тим, чого потребують здатні домогтися самостійно, і тим, де їм необхідна допомога з боку. За словами дослідника, він і Дюфло провели від 70 до 80 експериментів в різних країнах, з'ясовуючи, що бідні купують, як вони піклуються про здоров'я своїх дітей, скільки дітей вони хочуть мати, чому їхні діти ходять в школу, але все ж не можуть дізнатися багато, чому мікрофінансування корисно, але не здатне дати ефект чудесного рішення задачі. Дослідження в 18 країнах дозволили їм зробити висновок, що бідні в сільській місцевості витрачають на їжу від 36 до 70 % доходів, а бідні в містах — 53 до 74 %. При цьому вони вважають за краще дорогу смачну і висококалорійну їжу і готові до інших витрат, які роблять життя менш сірим і одноманітним. Зокрема, у північному індійському штаті Раджастан, де бідні майже не мають доступу до телебачення, вони витрачають 14 % сімейного бюджету на різного роду свята, а в Нікарагуа, де 56 % бідних в селах мають радіо, а 21 % — телевізори, багато сімей взагалі не витрачалися на будь-які урочистості. Підсумком багаторічних досліджень став висновок, що немає чарівного способу разом вирішити проблему. Просте збільшення доходів не обов'язково призводить до підвищення якості харчування, оскільки з'являються додаткові бажання. Дослідники сформулювали перелік кроків, що ведуть в потрібному напрямку: наприклад, поширення корисної інформації (як уникнути інфікування ВІЛ). Правильні вчинки засновані на тому, що ми знаємо (дешева сіль, збагачена залізом і йодом). Корисні інновації (мікрокредити і грошові перекази через мобільні телефони). Результати проведеної роботи оприлюднені в книзі Poor Economics: A Radical Rethinking of the Way to Fight Global Poverty (Економіка бідності: Радикальне переосмислення шляхів боротьби з бідністю у світі)[9].
.jpg)
