Августо Піночет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Авґу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte
Авґу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Президент Чилі
17 грудня 1974 — 10 грудня 1990
Попередник: Сальвадор Альєнде Ґоссенс
Наступник: Патрісіо Айлвін
 
Національність: Чилієць
Громадянство: Чилі
Віросповідання: Католик
Народження: 25 листопада 1915(1915-11-25)
Вальпараїсо
Смерть: 10 грудня 2006(2006-12-10) (91 рік)
Сантьяго
 
Військова служба
Роки служби: 19312006
Приналежність: Чилі Чилі
Звання: Генерал-капітан
Битви: Військовий переворот у Чилі
 
Нагороди:
Кавалер Великого хреста Ордену Бернардо О'Хіггінса Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг
Кавалер Великого хреста Ордену Травня Кавалер Великого хреста Ордену Визволителя Сан-Мартіна
Кавалер Великого хреста Ордену Кецаля Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Авґу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте (трапляється також Авґусто[1][2] та Аугусто[3]; ісп. Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte; нар. 25 листопада 1915, Вальпараїсо — пом. 10 грудня 2006, Сантьяго) — президент Чилі (1974–1990), диктатор, головнокомандувач Збройних сил Чилі, пожиттєвий сенатор Чилійського парламенту.

Військова кар'єра[ред.ред. код]

Піночет народився 25 листопада 1915 року в одному з найбільших портових міст Чилі Вальпараїсо в сім'ї митного чиновника. У 18 років вступив до чилійської Військової академії в Сантьяго і закінчив 1936 у чині молодшого лейтенанта.

Президентство[ред.ред. код]

Шлях до влади[ред.ред. код]

1970 року Президентом Чилі став відвертий прихильник марксизму Сальвадор Альєнде. Сформований ним уряд націоналізував мідно-рудні підприємства, обмежив права чилійських компаній, відновив дипломатичні відносини з СРСР та іншими державами Східного Блоку.

У коаліційному уряді Альєнде не було єдності в розумінні суті соціалістичних реформ, що проводилися, і способів їх реалізації. Крім того шалений опір проведенню реформ чинили заможні верстви суспільства та політична опозиція; неприхильно до них ставилися військові кола. В результаті до 1973 року створилися сприятливі умови для скидання уряду. 11 вересні 1973 року у Чилі відбувся військовий переворот, який очолив Піночет. Було повалено законно обраний уряд. Наслідком штурму президентського палацу в Сантьяґо президент Альєнде був убитий. Піночет очолив військову хунту, що захопила владу та правила в країні до кінця 1980-х. Вересневий путч став останнім актом громадянської війни, розв’язаної в країні опозицією, тобто чилійською великою буржуазією, виконання якого взяла на себе армія[4].

Економічна політика хунти[ред.ред. код]

Військова хунта на чолі з Піночетом взяла курс на перетворення Чилі з аґрарно-індустріальної країни з розвиненим внутрішнім ринком на аґрарну країну-експортера сировини. У перші роки військової хунти промислове виробництво падало: період з 1973 по 1976 рр. відзначився падінням у 5—25 % залежно від року[5]. За перший рік правління військових катастрофічно зменшився випуск товарів широкого вжитку, зокрема випуск всіх друкованих видань (книг і періодики) впав на 40,3 %, напоїв — на 19,7 %, одягу — на 16 %, меблів — на 14,9 %, побутової елєктротехніки — на 10,7 %[6]. Чилійський ескудо девальвував на 1200 %[7]. За офіційними даними, реальна заробітна плата за десять місяців, з вересня 1973 по липень 1974, впала на 29%[8]. Споживчий кошик з 45 кг хліба, 45 л молока та 100 автобусних квитків (необхідних, аби дістатися до/з роботи) у Сантьяґо коштував 17 % мінімальної місячної зарплатні працівника державного сектору у вересні 1973-го року, а вже у липні 1975-го року — 73 %. Відповідно продаж автобусних квитків у Сантьяґо впав до 32 % од «нормальної» кількости[9]. Розмір мінімальної заробітної платні впав нижче рівня прожиткового мінімуму. Влітку 1974 року від 40 до 50 % зарплатні робітник мусив витрачати на хліб для себе та родини[10].

Впродовж усього періоду правління хунти (1973-1990) темпи зростання чилійської економіки постійно відставав від темпів таких країн Латинської Америки, як Арґентина, Бразилія, Колумбія, Мексика[11]. Національна валюта — спочатку ескудо, а потім песо — проти дол. США за 1973-1990 девальвувала у 1057 разів[12]. Безробіття сягало рівня у 17,6% в період з 1976 по 1982 рр. (себто в зірковий час «чиказьких хлопчиків» і «економічного дива»)[13]. Після піднесення 1976-1981 (спричиненого не розвитком внутршінього ринку та галузей виробництва, покликаних задовольняти потреб населення, але пожвавлення кон’юнктури на світових ринках) 1982 року економіка знов пережила крах, і валовий внутрішній продукт зменшився на 14,2%; станом на середину 1980-х 45% чилійців жили за межею бідности[14][15].

Одночасно із зубожінням мас відбувалось збагачення буржуазії через маштабну приватизації. Станом на вересень 1975 з 480 підприємств, що перебували у державному управлінні до перевороту, 220 було повернуто їхнім колишнім власникам, 26 були в процесі повернення, 56 були продані, 59 були в процесі продажу, 69 до продажу готувались і лише 20 мали залишитися у державній власності[16]. Часто підприємства продавали новим власникам за половину їхньої реальної вартості, прибуткові підприємства — за ціною збиткових[17]. Внаслідок такого перерозподілу багатств поглибилось майнове розшарування населення: за дванадцять перших років військової диктатури, з 1973 по 1985, рівень споживання найбідніших 20% населення Сантьяґо зменшився на 30%, а рівень споживання найбагатших 20% зріс на 15%[18]. До кінця 1980-х доходи найбагатших 10% населення зросли на 83%[19].

Порушення прав людини[ред.ред. код]

З першого дня правління військових на чолі з Піночетом у Чилі розпочались масові репресії, що були спрямовані nfк проти безпосередніх противників хунти (у першу чергу проти профспілкових активістів, членів комуністичної та соціалістичної партій, бойовиків «Революційного лівого руху»), zк і проти підозрюваних у «підривній діяльності». Жертвами терору були священики, співаки, журналісти, дипломати, військові, політичні діячі, чилійські громадяни й іноземці.

Сумної слави зажив Національний стадіон у Сантьяґо, який військові на два місяці (11 вересня—9 грудня) перетворили на концтабір: через нього пройшло 40.000 осіб, в т.ч. 300 іноземців[20][21]. По всій країні були засновувані військові трибунали, що замінили цивільні суди; були створені таємні тортурні центри (Вілла Ґрамальді, «Лондон 38» тощо), концтабори для політв'язнів[22][23]. Головним інструментом державного тероризму була ДІНА (управління національної розвідки).

Станом на серпень 2011, згідно з офіційними даними, за 17 років диктатури 3.065 людей було вбито або вони «зникли без відома», 40.018 було заарештовано, затримано без рішення суду та катовано у в’язницях[24] А 500.000 (себто 5% населення) еміґрувало[25]. Крім того, за деякими даними, в перші роки після перевороту 300.000 людей були звільненні з роботи через політичні переконання, зокрема роботу втратити 30% університетських викладачів і професорів[26].

Кінець президентства[ред.ред. код]

Аугусто Піночет був усунутий від влади через всенародні вибори, а також завдяки внесеному до Конституції країни положення про всенародний референдум (1984).

Спочатку в жовтні 1988 пройшов референдум про можливу кількість кандидатів на майбутніх президентських виборах. Головним питанням було — чи може Піночет залишитися єдиним кандидатом. 54% з тих, що взяли участь у голосуванні, проголосували проти. У наступному 1989 відбулися демократичні загальнонародні вибори президента. Серед військової верхівки знову виношувались плани нейтралізації лівої загрози, якщо Піночета не буде обрано. Але вони так і не були втіленні. 11 березня 1990 новообранний президент Патрісіо Айлвін замінив Піночета на посту голови держави. Однак згідно з Конституцією, відредагованою під себе, Піночет до 1998 року залишився головнокомандуючим збройними силами країни. До того ж він залишався довічно сенатором та користувався політичним імунітетом.

Кримінальне переслідування в 1998–2006[ред.ред. код]

Піночет був арештований у Лондоні в жовтні 1998 року й 2 березня 2000 року був екстрадований на батьківщину. Слідство у його справі велося аж до його смерті.

До Піночета було пред'явлено близько 300 позовів із приводу масових убивств, викрадень, жорстокого переслідування (за деяким даними за час його правління було знищено декілька тисяч інакомислячих). Всі вони були відхилені через слабке здоров'я Піночета. На початку 2005 року, коли Піночету було 89 років, Верховний суд Чилі ухвалив залучити колишнього диктатора до суду у справі про вбивство 119 дисидентів в 1975 і повністю виправдав його.

23 листопада 2005 року Піночет поміщений під домашній арешт у зв'язку з обвинуваченнями в несплаті податків і підробці документів, а також у зв'язку з обвинуваченнями у приховуванні інформації про свій фінансовий стан.

Обвинувачення були пред'явлені після того, як Верховний суд Чилі знову позбавив колишнього диктатора імунітету від судового переслідування. Проведена тижнем раніше медична експертиза встановила, що 90-літній Піночет здатен стати перед судом.

5 грудня член Верховного суду Чилі Віктор Монтільо знову долучив до обвинувачень справи про зникнення трьох дисидентів у ході так званої операції «Коломбо». Усього ж за час операції «Коломбо», що проводилася чилійцями в 1975 році в сусідній Аргентині з метою знищення опозиційних сил, зникли безвісти 119 осіб.

26 грудня Верховний суд Чилі відмовився зняти з Піночета обвинувачення в причетності до викрадення й убивства дев'яти чилійських дисидентів у ході операції «Коломбо» і позбавив його імунітету від переслідування за цією справою.

Смерть[ред.ред. код]

Похорони Аугусто Піночета

3 грудня 2006 року Августо Піночет переніс важкий інфаркт, у той же день через небезпеку для життя над ним був зроблений обряд єлеопомазання й причастя. Помер 10 грудня 2006 року в госпіталі Сантьяго. За наявним даними, його тіло було кремовано, державного похорону й жалоби не було (йому зробили тільки військові почесті).

Під час прощання з тілом колишнього диктатора стався цікавий випадок. Онук ґенерала Карлоса Пратса, попередника Піночета на посаді головнокомандувача армії, Франсіско Куадрадо Пратс плюнув на виставлений у каплиці труп. Справа в тому, що діда Пратса підірвали за наказом Піночета разом з дружиною в автомобілі в Буенос-Айресі 1974 року: живучи в сусідній країні в добровільному вигнанні, Пратс уникав публічних політичних заяв, але в приватних розмовах не приховував своєї огиди до військового режиму.

11 грудня 2006 в Сантьяго ознаменувався радісними виступами супротивників Піночета з одного боку й жалобними зборами прихильників покійного — з іншого.

Оцінка діяльності[ред.ред. код]

На початку січня 2012 Національна рада з питань освіти Чилі прийняла рішення внести зміни в чілійські шкільні підручники. Правління Аугусто Піночета відтепер визначається не як «диктаторський режим», а як «військовий режим»[27].

75% чилійців, опитаних Центром дослідження сучасного суспільства (CERC) напередодні 40-ї річниці військового перевороту, назвали Піночета диктатором, і лише 9% бачать у ньому одну з найвеличніших постатей історії[28]. Там само зазначено, що 55% чилійців не знайшли доброго слова для 17 років диктатури, а з приємністю говорять про них знову лише 9%.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Авґусто Піночет і розділена країна — Українська правда
  2. Екс-диктатор Чилі Авґусто Піночет виписався з лікарні після мікроінфаркту — 5 канал
  3. У Чилі помер колишній диктатор Аугусто Піночет — Радіо Свобода
  4. Про підготовку до військового перевороту та підривну діяльність чилійської опозиції, а також про її зв’язки з ЦРУ див.: Эдвард Бурстин. Чили при Альенде: взгляд очевидца. — Москва: Издательство политической литературы, 1979. — С. 167-244; Фёдор Cepreeв. Чили: анатомия заrовора. — Москва: Международные отношения, 1986. — С. 73-120; Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Melbourne: Ocean Press, 2006; Oscar Guardiola-Rivera, Story of a Death Foretold: The Coup Against Salvador Allende, September 11, 1973, New York: Bloomsbury Press, 2013, pp. 121-365; Jonathan Haslam, The Nixon Administration and the Death of Allende’s Chile: A Case of Assisted Suicide, London and New York: Verso, 2005; Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York; London: The New Press, 2003, pp. 79-160; Lubna Z. Qureshi, Nixon, Kissinger, and Allende: U.S. Involvement in the 1973 Coup in Chile, Lanham: Lexington Books, 2009.
  5. Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarist Theory versus Humanity, Nottingham: Spokesman Books, 1976, p. 78-79
  6. Ibid., p. 24
  7. Ibid., p. 28
  8. Ibid., p. 62-63
  9. Ibid., p. 66
  10. Richard Pierson, "Chile: Can the Junta Rule?", in Ramparts Magazine, June 1974, p. 27.
  11. Див.: Andrés Solimano and Raimundo Soto, Economic growth in Latin America in the late 20th century: evidence and interpretation, Santiago: U.N. Economic Development Division, 2005.
  12. U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1973; U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1990.
  13. Henry Clayton Wickham & Hannah Stone, “Chile’s coup 40 years on: authoritarianism’s economic legacy”, in The Santiago Times, 11 September 2013.
  14. Ibid.
  15. James M. Cypher, "Is Chile a Neoliberal Success?", at Dollars & Sense, 2004.
  16. Gunder Frank, op. cit., p. 29.
  17. Joseph Collins and John Lear, “Pinochet’s Giveaway: Chile’s Privatization Experience”, in Multinational Monitor, May 1991.
  18. Noam Chomsky, Year 501: The Conquest Continues, South End Press, 1999, pp. 190-191.
  19. Naomi Klein, The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism, Picador, 2008, p. 105.
  20. Katherine Hite, “Chile's National Stadium as Monument, as Memorial”, in ReVista: Harvard Review Of Latin America, Spring 2004.
  21. Carmen Luz Parot (reg.), Estadio Nacional [документальний фільм] (Chile, 2002).
  22. Mark Almberg, "Villa Grimaldi: Chiles memorial to victims of torture", at People’s Weekly World, 1 June 2013
  23. Informe de la Comisión Nacional de Verdad y Reconciliación, Santiago: Reedición de la Corporación Nacional de Reparación y Reconciliación, 1996, pp. 464, 468.
  24. “Chile recognises 9,800 more victims of Pinochet’s rule”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 18 August 2011
  25. Cristián Doña-Reveco, Amanda Levinson, “Chile: A Growing Destination Country in Search of a Coherent Approach to Migration”, at Migration Information Source, 6 June 2012
  26. Rose Styron, "The Spain of Our Generation", in Ramparts Magazine, May 1975, p. 22.
  27. Піночет в Чилі вже не диктатор, а «керівник військового режиму»
  28. Gideon Long, “Chile still split over Gen Augusto Pinochet legacy”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 9 September 2013.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • И. Григулевич. Американский империализм против чилийского народа // Вопросы истории (Москва). — 1978. — №11. — C. 51-67.(рос.)
  • Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
  • Joseph Collins and John Lear, "Pinochet's giveaway: Chile's privatization experience", in Multinational Monitor, May 1991.(англ.)
  • Joseph Collins and John Lear, Chile's Free-market Miracle: A Second Look, Oakland: Food First, 1994, 336 pp.(англ.)
  • John Dinges, The Condor Years: How Pinochet and His Allies Brought Terrorism to Three Continents, New York—London: The New Press, 2004, 332 pp.(англ.)
  • Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Ocean Press, 2006, 120 pp.(англ.)
  • Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarism versus Humanity, Nottingham, UK: Spokesman, Books, 1976, 87 pp.(англ.)
  • Andre Gunder Frank, “Economic Genocide in Chile: Open Letter to Milton Friedman and Arnold Harberger”, in Economic and Political Weekly, Vol. 11, No. 24 (12 June, 1976), pp. 880-888.(англ.)
  • David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford—New York: Oxford University Press, 2007, 254 pp.(англ.)
  • Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York—London: The New Press, 2003, 587 pp.(англ.)
  • Stephanie Rosenfeld, "The Myth of the Chilean Miracle", in Multinational Monitor, July-August 1994.(англ.)
  • Mary Helen Spooner, Soldiers in a Narrow Land: The Pinochet Regime in Chile, Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press, 1994, 322 pp.(англ.)
  • Peter Winn (ed.), Victims of the Chilean Miracle: Workers and Neoliberalism in the Pinochet Era, 1973-2002, Durham: Duke University Press, 2004, 448 pp.(англ.)

Посилання[ред.ред. код]