Августо Піночет

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte
Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте
Офіційне фото Августо Піночета
Президент Чилі
17 грудня 1974 — 10 грудня 1990
Попередник: Сальвадор Альєнде Ґоссенс
Наступник: Патрісіо Айлвін
 
Партія: Безпартійний
Освіта: Bernardo O'Higgins Military School[d]
Рід занять: офіцер і політик[1]
Народження: 25 листопада 1915(1915-11-25)
Вальпараїсо
Смерть: 10 грудня 2006(2006-12-10) (91 рік)
Сантьяго


гострий інфаркт міокарда

Національність: Чилієць
Громадянство: Чилі
Віросповідання: Католик
 
Військова служба
Роки служби: 19312006
Приналежність: Чилі Чилі
Звання: Генерал-капітан
Битви: Військовий переворот у Чилі
Автограф: Signature of Augusto Pinochet.svg
Нагороди:
Кавалер Великого хреста Ордену Бернардо О'Хіггінса Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг
Кавалер Великого хреста Ордену Травня Кавалер Великого хреста Ордену Визволителя Сан-Мартіна
Кавалер Великого хреста Ордену Кецаля Кавалер Великого хреста Ордену Заслуг

CMNS: Медіафайли на Вікісховищі

Авгу́сто Хосе́ Рамо́н Піноче́т Уґа́рте (трапляється також Авґусто[2][3] та Аугусто[4]; ісп. Augusto Jose Ramon Pinochet Ugarte; нар. 25 листопада 1915, Вальпараїсо — пом. 10 грудня 2006, Сантьяго) — президент Чилі (1974–1990), диктатор, головнокомандувач Збройних сил Чилі, пожиттєвий сенатор Чилійського парламенту. Його правління має багато прихильників серед правих, у першу чергу через створення в Чилі під час військового режиму вільної ринкової економіки, інтегрованої в світову економіку, і сильну присутність приватного сектора. Ця зміна в економічній моделі призвела до швидкого макроекономічного зростання, яка перетворила Чилі на одну з країн з найбільшим економічним бумом і найвищим рівнем людського розвитку в Латинській Америці.

Ранні роки та військова кар'єра[ред.ред. код]

Піночет народився 25 листопада 1915 року в одному з найбільших портових міст Чилі Вальпараїсо, будучи першим із шести дітей[5] у шлюбі Аугусто Піночета Вера, нащадка французького бретонського емігранта з Ламбаля, й Авеліни Угарте Мартінес, жінки баскського походження з Сантьяго[6]. Його батько почав працювати у віці чотирнадцяти років на комерційну фірму Вільямсона Балфура, а потім служив пожежником і чиновником митниці. Авеліна навчалася протягом дев'яти років в монастирській школі, і переїхала до Вальпараїсо після того, як її овдовіла мати знову вийшла заміж[7]. У чотири роки Августо був збитий транспортним засобом, що проїхав по його лівому стегну. Він був доставлений в лікарню Святого Августина (згодом знесену внаслідок землетрусу 1985 року), де йому був поставлений діагноз білої пухлини в коліні, і лікарі сказали, що йому слід ампутувати ногу. Однак прихід до лікарні відомого фахівця з Буенос-Айреса дозволив змінити діагноз на гідроартоз, так що ампутація перестала бути необхідною[8]. До шести років він жив у будинку навпроти Площі О'Хіггінса, Вальпараїсо, який пізніше буде знесений, аби звести будівлю, де зараз знаходиться Національний конгрес[9].

Він отримав початкову освіту в своєму рідному місті, в Семінарії Святого Рафаеля. Потім він навчався в Інституті Рафаеля Арістіа (Братів-марістів) у Квілоті і Коледж Священного Серця французьких отців у Вальпараїсо, щоб, нарешті, вступити до Військової академії імені О'Хіггінса в Сантьяго 11 березня 1933 року, в сімнадцять років. Вступ до цього закладі не було легким, оскільки його відхилили двічі: перший раз через його замолодий вік, а вдруге за те, що не відповідав мінімальним вимогам для медичних оглядів (худорлявість)[10][11]. У 1935 році, після чотирьох років вивчання військової географії, він закінчив академію у званні альфереса (другого лейтенанта) піхоти.

Піночет почав зустрічатися з Марією Лусією Хіріарт Родрігес, дочкою Освальдо Хіріарта Корвалана, юриста й радикального політика, який був у Чилі сенатором і міністром внутрішніх справ. Одружилися вони 30 січня 1943 року[12], незважаючи на протидію з боку її батьків через військовий рід занять нареченого, який на той час був далекий від верхніх шарів суспільства.[13] Від цього шлюбу народилося п'ятеро дітей: Інес Лусія, Аугусто, Марія Вероніка, Марко Антоніо і Жаклін.[14]

У вересні 1937 року Піночет отримав призначення до полку «Чакабуко», у Консепсьон. Два роки по тому, в 1939 році, вже в ранзі молодшого лейтенанту, він перейшов до полку "Майпо", заручившись у Вальпараїсо. Він повернувся в піхотну школу в 1940 році.

Президентство[ред.ред. код]

Шлях до влади[ред.ред. код]

1970 року Президентом Чилі став відвертий прихильник марксизму Сальвадор Альєнде. Сформований ним уряд націоналізував мідно-рудні підприємства, обмежив права чилійських та іноземних компаній, відновив дипломатичні відносини з СРСР та іншими державами Східного Блоку.

У коаліційному уряді Альєнде не було єдності в розумінні суті і способів реалізації соціалістичних реформ, що проводилися. Крім того, шалений опір здійсненню реформ чинили заможні верстви суспільства та політична опозиція; неприхильно до них ставилися військові кола. У підсумку, до 1973 року створилися сприятливі умови для повалення уряду. 11 вересні 1973 року у Чилі відбувся військовий переворот, який очолив Піночет. Було повалено законно обраний уряд. Внаслідок штурму президентського палацу в Сантьяґо президент Альєнде був убитий. Піночет очолив військову хунту, що захопила владу та правила в країні до кінця 1980-х. Вересневий путч став останнім актом громадянської війни, розв’язаної в країні опозицією, тобто чилійською великою буржуазією, виконання якого взяла на себе армія[15].

Економічна політика хунти[ред.ред. код]

Військова хунта на чолі з Піночетом взяла курс на перетворення Чилі з аграрно-індустріальної країни з розвиненим внутрішнім ринком на аграрну країну-експортера сировини. У перші роки військової хунти промислове виробництво падало: період з 1973 по 1976 рр. відзначився падінням у 5—25 % залежно від року[16]. За перший рік правління військових катастрофічно зменшився випуск товарів широкого вжитку, зокрема випуск всіх друкованих видань (книг і періодики) впав на 40,3 %, напоїв — на 19,7 %, одягу — на 16 %, меблів — на 14,9 %, побутової елєктротехніки — на 10,7 %[17]. Чилійський ескудо девальвував на 1200 %[18]. За офіційними даними, реальна заробітна плата за десять місяців, з вересня 1973 по липень 1974, впала на 29%[19]. Споживчий кошик з 45 кг хліба, 45 л молока та 100 автобусних квитків (необхідних, аби дістатися до/з роботи) у Сантьяґо коштував 17% мінімальної місячної зарплатні працівника державного сектору у вересні 1973-го року, а вже у липні 1975-го року — 73%. Відповідно продаж автобусних квитків у Сантьяґо впав до 32% од «нормальної» кількості[20]. Розмір мінімальної заробітної платні впав нижче рівня прожиткового мінімуму. Влітку 1974 року від 40 до 50% зарплатні робітник мусив витрачати на хліб для себе та родини[21].

Впродовж усього періоду правління хунти (1973-1990) темп зростання чилійської економіки постійно відставав від темпів таких країн Латинської Америки, як Арґентина, Бразилія, Колумбія, Мексика[22]. Національна валюта — спочатку ескудо, а потім песо — проти дол. США за 1973-1990 девальвувала у 1057 разів[23]. Безробіття сягало рівня у 17,6% в період з 1976 по 1982 рр. (тобто в зірковий час «чиказьких хлопчиків» і «економічного дива»)[24]. Після піднесення 1976-1981 (спричиненого не розвитком внутршінього ринку та галузей виробництва, покликаних задовольняти потреби населення, а пожвавлення кон’юнктури на світових ринках) 1982 року економіка знов пережила крах, і валовий внутрішній продукт зменшився на 14,2%; станом на середину 1980-х 45% чилійців жили за межею бідності[25][26].

Одночасно із зубожінням мас відбувалось збагачення буржуазії через масштабну приватизацію. Станом на вересень 1975 з 480 підприємств, що перебували у державному управлінні до перевороту, 220 було повернуто їхнім колишнім власникам, 26 були в процесі повернення, 56 були продані, 59 були в процесі продажу, 69 до продажу готувались і лише 20 повинні були залишитися у державній власності[27]. Часто підприємства продавали новим власникам за половину їхньої реальної вартості, прибуткові підприємства — за ціною збиткових[28]. Внаслідок такого перерозподілу багатств поглибилось майнове розшарування населення: за дванадцять перших років військової диктатури, з 1973 по 1985, рівень споживання найбідніших 20% населення Сантьяґо зменшився на 30%, а рівень споживання найбагатших 20% зріс на 15%[29]. До кінця 1980-х доходи найбагатших 10% населення зросли на 83%[30].

Порушення прав людини[ред.ред. код]

З першого дня правління військових на чолі з Піночетом у Чилі розпочались масові репресії, що були спрямовані як проти безпосередніх противників хунти (у першу чергу проти профспілкових активістів, членів комуністичної та соціалістичної партій, бойовиків «Революційного лівого руху»), так і проти підозрюваних у «підривній діяльності». Жертвами терору були священики, співаки, журналісти, дипломати, військові, політичні діячі, чилійські громадяни й іноземці.

Сумної слави зажив Національний стадіон у Сантьяґо, який військові на два місяці (11 вересня—9 грудня) перетворили на концтабір: через нього пройшло 40.000 осіб, в т.ч. 300 іноземців[31][32]. По всій країні були засновувані військові трибунали, що замінили цивільні суди; були створені таємні тортурні центри (Вілла Ґрамальді, «Лондон 38» тощо), концтабори для політв'язнів[33][34]. Головним інструментом державного тероризму була ДІНА (управління національної розвідки).

Станом на серпень 2011, згідно з офіційними даними, за 17 років диктатури 3065 людей було вбито, або ж вони «зникли без відома», 40018 було заарештовано, затримано без рішення суду та закатовано у в’язницях[35] А 500.000 (себто 5% населення) еміґрувало[36]. Крім того, за деякими даними, в перші роки після перевороту 300000 людей були звільненні з роботи через політичні переконання, зокрема роботу втратити 30% університетських викладачів і професорів[37].

Кінець президентства[ред.ред. код]

Аугусто Піночет був усунутий від влади через всенародні вибори, а також завдяки внесеному до Конституції країни положенню про всенародний референдум (1984).

Спочатку в жовтні 1988 пройшов референдум про можливу кількість кандидатів на майбутніх президентських виборах. Головним питанням було — чи може Піночет залишитися єдиним кандидатом? 54% з тих, що взяли участь у голосуванні, проголосували проти. У наступному 1989 відбулися демократичні загальнонародні вибори президента. Серед військової верхівки знову виношувались плани нейтралізації лівої загрози, якщо Піночета не буде обрано. Але вони так і не були втіленні. 11 березня 1990 новообранний президент Патрісіо Айлвін змінив Піночета на посту голови держави. Однак згідно з Конституцією, відредагованою під себе, Піночет до 1998 року залишився головнокомандуючим збройними силами країни. До того ж він залишався довічно сенатором та користувався політичним імунітетом.

Кримінальне переслідування в 1998–2006[ред.ред. код]

Піночет був арештований у Лондоні в жовтні 1998 року й 2 березня 2000 року був екстрадований на батьківщину. Слідство у його справі велося аж до його смерті.

Піночетові було пред'явлено близько 300 позовів із приводу масових убивств, викрадень, жорстокого переслідування (за деяким даними за час його правління було знищено декілька тисяч інакомислячих). Усі вони були відхилені адвокатами через слабке здоров'я Піночета. На початку 2005 року, коли Піночету було 89 років, Верховний суд Чилі ухвалив притягнути колишнього диктатора до суду у справі про вбивство 119 дисидентів у 1975 і повністю виправдав його.

23 листопада 2005 року Піночет був поміщений під домашній арешт у зв'язку з обвинуваченнями в несплаті податків і підробці документів, а також у зв'язку з обвинуваченнями у приховуванні інформації про свій фінансовий стан.

Обвинувачення були пред'явлені після того, як Верховний суд Чилі знову позбавив колишнього диктатора імунітету від судового переслідування. Проведена тижнем раніше медична експертиза встановила, що 90-літній Піночет здатен постати перед судом.

5 грудня член Верховного суду Чилі Віктор Монтільо знову долучив до обвинувачень справи про зникнення трьох дисидентів у ході так званої операції «Коломбо». Усього ж за час операції «Коломбо», що проводилася чилійцями в 1975 році в сусідній Аргентині з метою знищення опозиційних сил, зникли безвісти 119 осіб.

26 грудня Верховний суд Чилі відмовився зняти з Піночета обвинувачення в причетності до викрадення й убивства дев'яти чилійських дисидентів у ході операції «Коломбо» і позбавив його імунітету від переслідування за цією справою.

Смерть[ред.ред. код]

Похорони Аугусто Піночета

3 грудня 2006 року Августо Піночет переніс важкий інфаркт, у той же день через небезпеку для життя над ним був зроблений обряд єлеопомазання й причастя. Помер 10 грудня 2006 року в госпіталі Сантьяго. За наявним даними, його тіло було кремовано, державного похорону й жалоби не було (йому зробили тільки військові почесті).

Під час прощання з тілом колишнього диктатора стався цікавий випадок. Онук генерала Карлоса Пратса, попередника Піночета на посаді головнокомандувача армії, Франсіско Куадрадо Пратс плюнув на виставлений у каплиці труп. Справа в тому, що діда Пратса підірвали за наказом Піночета разом з дружиною в автомобілі в Буенос-Айресі 1974 року: живучи в сусідній країні в добровільному вигнанні, Пратс уникав публічних політичних заяв, але в приватних розмовах не приховував своєї огиди до військового режиму.

11 грудня 2006 в Сантьяго ознаменувався радісними виступами супротивників Піночета з одного боку й жалобними зборами прихильників покійного — з іншого.

Оцінка діяльності[ред.ред. код]

Оцінки діяльності Піночета різними політичними силами діаметрально-полярно різняться: від звинувачень його в масових репресіях і безсудно стратах - до визнання порятунку ним країни від перспективи стати другою після Куби комуністичною диктатурою на континенті, захисту економічних та громадянських свобод.

На початку січня 2012 Національна рада з питань освіти Чилі ухвалила рішення внести зміни в чилійські шкільні підручники. Правління Аугусто Піночета відтепер визначається не як «диктаторський режим», а як «військовий режим»[38].

Так, наприклад, згідно до опитання, проведеного в 2013 Центром дослідження сучасного суспільства (CERC, Comparative Education Research Centre - Університет Гонконгу) напередодні 40-ї річниці військового перевороту, 75% чилійців назвали Піночета диктатором, і лише 9% бачать у ньому одну з найвеличніших постатей історії[39]. Там само зазначено, що 55% чилійців не знайшли доброго слова для 17 років диктатури, а з приємністю говорять про них знову лише 9%.

Твори[ред.ред. код]

  • 1953: Síntesis geográfica de Chile, Argentina, Bolivia y Perú
  • 1957: Geografía militar
  • 1965: Ensayo de un estudio preliminar de una geopolítica de Chile
  • 1968: Geopolítica
  • 1972: La Guerra del Pacífico, campaña de Tarapacá
  • 1979: El día decisivo
  • 1983: Pinochet: patria y democracia
  • 1984: Política, politiquería y demagogia
  • 1989: Transición y consolidación democrática 1984-1989
  • 1990-1994: Camino recorrido, memorias de un soldado. Том 1 (1990); Том 2 (1991); Том 3, частина 1 (1993); Том 3, частина 2 (1994).
  • 1995: Principales discursos del comandante en jefe del ejército

Захоплення[ред.ред. код]

Августо Піночет був пристрасним шанувальником і ентузіастом карате[40].

Образ у масовій культурі[ред.ред. код]

Поштова марка Парагваю 1974 року

Музика[ред.ред. код]

  • Пісня чилійського барда з міста Ікіке Луїса «Чечо» Гонсалеса «Homenaje al General Augusto Pinochet Ugarte».
  • Пісня Стінга «They Dance Alone» («Танцюючі на самоті») присвячена жінкам, чиї чоловіки, батьки й сини пропали безвісти або були вбиті в піночетівських в'язницях[41]
  • У англійської маткор-групи «Down I Go» є пісня під назвою «Augusto Pinochet». Вона увійшла в альбом «Tyrant», присвяченим диктаторам усіх часів і народів.

Література[ред.ред. код]

Кінематограф[ред.ред. код]

  • Події, що відбувалися в день військового перевороту Піночета, екранізовані в фільмах «Ніч над Чилі» і «Над Сантьяго йде дощ».
  • Переворот Піночета очима підлітків зображений також в чилійському фільмі «Мачука» (Machuka, 2004).
  • Документальний фільм «Хроніка подій в Чилі» («Acta General de Chile», 1986), режисер Мігель Літтін.
  • «Ні» - фільм режисера Пабло Ларраіна про події 1988 го року, коли А. Піночет оголосив референдум про продовження своїх президентських повноважень.
  • Короткометражний мультфільм «Ведмежа історія» (Historia de un oso, 2014 року) відображає трагедію сімей, розлучених в умовах диктатури Аугусто Піночета.
  • Фільм «Колонія Дігнідад».
  • У четвертому сезоні серіалу «У всі тяжкі» є згадка про режим генерала Піночета.
  • У серіалі «Закон і порядок», 10 сезон, 24 серія повністю присвячена Піночету.

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Arriagada, Genaro (1998). Por la razón o la fuerza. Chile bajo Pinochet. Santiago de Chile. ISBN 956-262-061-1.
  • Bernedo, Patricio (2013). Historia de la libre competencia en Chile: 1959-2010. Santiago de Chile: Fiscalía Nacional Económica. ISBN 978-956-8408-03-9.
  • Boeninger, Edgardo (1997). Democracia en Chile. Lecciones para la gobernabilidad. Santiago de Chile: Editorial Andrés Bello. ISBN 956-13-1521-1.
  • Borosage, Robert L.; Marks, John (1980). Los Archivos de la CIA. México: Diana.
  • Cavallo, Ascanio (1998). La historia oculta de la Transición. Santiago de Chile: Editorial Grijalbo. p. 377. ISBN 9789562580755. OCLC 40984360.
  • Cavallo, Ascanio; Salazar, Manuel; Sepúlveda, Óscar (2004). La historia oculta del Régimen Militar. Santiago de Chile: Ramdom House Mondadori. ISBN 956-8367-02-0.
  • Cavallo, Ascanio; Serrano, Margarita (2000). Golpe: 11 de septiembre de 1973. Santiago de Chile: Aguilar.
  • Correa, Raquel; Subercaseaux, Elizabeth (1996). Ego Sum. Santiago de Chile: Planeta. ISBN 956-247-155-1.
  • de Castro, Rodrigo; Gasparini, Juan (2000). La delgada línea blanca. Narcoterrorismo en Chile y Argentina. ISBN 950-15-2221-0.
  • Dinges, John (1980). Operación Cóndor. ISBN 956-7510-96-2.
  • Dinges, John (2004). The Condor Years: How Pinochet and His Allies Brought Terrorism to Three Continents. The New Press.
  • Fermandois, Joaquín (2005). Mundo y fin de mundo, Chile en la política mundial 1900-2004.
  • Gazmuri, Cristián (2000). La persistencia de la memoria (reflexiones de un civil sobre la dictadura). Santiago de Chile: Ril.
  • Gómez Araneda, León: Que el pueblo juzgue; Terranova Editores; Santiago, Chile; 1988.
  • González, Mónica (2000). La conjura: los mil y un días del golpe. Santiago de Chile: Ediciones B.
  • Huneeus, Carlos (2000). El Régimen de Pinochet. Santiago de Chile. ISBN 956-262-126-X.
  • Kornbluh, Peter (2003). The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountablity. The New Press.
  • Márquez de la Plata, Alfonso (2001). Una persecución vergonzosa. Santiago de Chile: Andujar.
  • Mönckeberg, María Olivia (2001). El saqueo de los grupos económicos al Estado chileno (III edición). Ediciones B. p. 269. ISBN 956751058X.
  • O'Shaughnessy, Hugh (1999). Pinochet. The Politics of Torture.
  • Pinochet, Augusto (1991). Camino recorrido. Memorias de un soldado. Tomos I y II. Santiago de Chile: Instituto Geográfico Militar de Chile.
  • Planeth, Donald (1979). Current Affairs Atlas. New York: Facts on File. ISBN 978-033326782-0.
  • Prats, Carlos (1985). Memorias. Santiago de Chile: Pehuén Editores Ltda.
  • Salazar, Manuel (1996). Traficantes & Lavadores. Santiago de Chile.
  • Spataro, Mario (2006). Pinochet. Las «incómodas» verdades. Maye Ltada. ISBN 956-8433-03-1.
  • *Vial Correa, Gonzalo (2002). Pinochet, la biografía. Santiago de Chile: El Mercurio. ISBN 956-239-233-3.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118996061 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. Августо Піночет і розділена країна — Українська правда
  3. Екс-диктатор Чилі Августо Піночет виписався з лікарні після мікроінфаркту — 5 канал
  4. У Чилі помер колишній диктатор Аугусто Піночет — Радіо Свобода
  5. Foncea, Sebastián (22 de junio de 2007). «En sala común de hospital público yace hermano menor de Don Pino». La Cuarta.
  6. Augusto Pinochet, el insulso hijo del aduanero. Lahoradelpueblo.blogspot.com. Процитовано 11 October 2013. 
  7. Vial Correa, 2002, с. 11
  8. Correa Subercaseaux, 1996, с. 35-36
  9. Correa Subercaseaux, 1996, с. 34
  10. Correa Subercaseaux, 1996, с. 49-50
  11. Vial Correa, 2002, с. 33
  12. Augusto José Ramón Pinochet Ugarte
  13. Cuéllar Nicolás. La amante del General
  14. Texto completo del Testamento de Pinochet
  15. Про підготовку до військового перевороту та підривну діяльність чилійської опозиції, а також про її зв’язки з ЦРУ див.: Эдвард Бурстин. Чили при Альенде: взгляд очевидца. — Москва: Издательство политической литературы, 1979. — С. 167-244; Фёдор Cepreeв. Чили: анатомия заrовора. — Москва: Международные отношения, 1986. — С. 73-120; Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Melbourne: Ocean Press, 2006; Oscar Guardiola-Rivera, Story of a Death Foretold: The Coup Against Salvador Allende, September 11, 1973, New York: Bloomsbury Press, 2013, pp. 121-365; Jonathan Haslam, The Nixon Administration and the Death of Allende’s Chile: A Case of Assisted Suicide, London and New York: Verso, 2005; Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York; London: The New Press, 2003, pp. 79-160; Lubna Z. Qureshi, Nixon, Kissinger, and Allende: U.S. Involvement in the 1973 Coup in Chile, Lanham: Lexington Books, 2009.
  16. Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarist Theory versus Humanity, Nottingham: Spokesman Books, 1976, p. 78-79
  17. Ibid., p. 24
  18. Ibid., p. 28
  19. Ibid., p. 62-63
  20. Ibid., p. 66
  21. Richard Pierson, "Chile: Can the Junta Rule?", in Ramparts Magazine, June 1974, p. 27.
  22. Див.: Andrés Solimano and Raimundo Soto, Economic growth in Latin America in the late 20th century: evidence and interpretation, Santiago: U.N. Economic Development Division, 2005.
  23. U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1973; U.S. Treasury Reporting Rates of Exchange as of September 30, 1990.
  24. Henry Clayton Wickham & Hannah Stone, “Chile’s coup 40 years on: authoritarianism’s economic legacy”, in The Santiago Times, 11 September 2013.
  25. Ibid.
  26. James M. Cypher, "Is Chile a Neoliberal Success?", at Dollars & Sense, 2004.
  27. Gunder Frank, op. cit., p. 29.
  28. Joseph Collins and John Lear, “Pinochet’s Giveaway: Chile’s Privatization Experience”, in Multinational Monitor, May 1991.
  29. Noam Chomsky, Year 501: The Conquest Continues, South End Press, 1999, pp. 190-191.
  30. Naomi Klein, The Shock Doctrine: The Rise of Disaster Capitalism, Picador, 2008, p. 105.
  31. Katherine Hite, “Chile's National Stadium as Monument, as Memorial”, in ReVista: Harvard Review Of Latin America, Spring 2004.
  32. Carmen Luz Parot (reg.), Estadio Nacional [документальний фільм] (Chile, 2002).
  33. Mark Almberg, "Villa Grimaldi: Chiles memorial to victims of torture", at People’s Weekly World, 1 June 2013
  34. Informe de la Comisión Nacional de Verdad y Reconciliación, Santiago: Reedición de la Corporación Nacional de Reparación y Reconciliación, 1996, pp. 464, 468.
  35. “Chile recognises 9,800 more victims of Pinochet’s rule”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 18 August 2011
  36. Cristián Doña-Reveco, Amanda Levinson, “Chile: A Growing Destination Country in Search of a Coherent Approach to Migration”, at Migration Information Source, 6 June 2012
  37. Rose Styron, "The Spain of Our Generation", in Ramparts Magazine, May 1975, p. 22.
  38. Піночет в Чилі вже не диктатор, а «керівник військового режиму»
  39. Gideon Long, “Chile still split over Gen Augusto Pinochet legacy”, at BBC News: Latin America & Caribbean, 9 September 2013.
  40. Planeth, 1979, с. 139.
  41. [http: //www.webcitation.org/6Df9nCkTy Стінг отримав чилійську медаль за захист прав людини]. Lenta.ru. 16 січня 2001. Архів [http: //www.lenta.ru/culture/2001/01/16/sting_mistral/ оригіналу] за 2013-01-14. Процитовано 2013-01-10. .
  42. Lemebel Pedro. Tengo miedo, torero. – Santiago de Chile: Seix Barral Biblioteca Breve, Editorial Planeta, 2001. – 217 p.
  43. Пінчук Я. Горад мрой: магічна-рэалістычныя апавяданні пра Мінск і не толькі. — Мн.: Галіяфы, 2016. — 268с.
  44. Яніна Пінчук прэзентавала сваю кнігу ў Оршы

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • В. І. Головченко. Піночет Августо Угарте // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • В. Матвієнко . Піночет Августо Угарте // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.556 ISBN 978-966-611-818-2
  • И. Григулевич. Американский империализм против чилийского народа // Вопросы истории (Москва). — 1978. — № 11. — C. 51-67.(рос.)
  • Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
  • Фёдор Cepreeв. Чили: анатомия заrовора. — Москва: Международные отношения, 1986. — 192 с.(рос.)
  • Joseph Collins and John Lear, «Pinochet's giveaway: Chile's privatization experience», in Multinational Monitor, May 1991.(англ.)
  • Joseph Collins and John Lear, Chile's Free-market Miracle: A Second Look, Oakland: Food First, 1994, 336 pp.(англ.)
  • John Dinges, The Condor Years: How Pinochet and His Allies Brought Terrorism to Three Continents, New York—London: The New Press, 2004, 332 pp.(англ.)
  • Ariel Dorfman, Pilar Aguilera (ed.) and Ricardo Fredes (ed.), Chile: The Other September 11: An Anthology of Reflections on the 1973 Coup, Ocean Press, 2006, 120 pp.(англ.)
  • Andre Gunder Frank, Economic Genocide in Chile: Monetarism versus Humanity, Nottingham, UK: Spokesman, Books, 1976, 87 pp.(англ.)
  • Andre Gunder Frank, «Economic Genocide in Chile: Open Letter to Milton Friedman and Arnold Harberger», in Economic and Political Weekly, Vol. 11, No. 24 (12 June, 1976), pp. 880—888.(англ.)
  • David Harvey, A Brief History of Neoliberalism, Oxford—New York: Oxford University Press, 2007, 254 pp.(англ.)
  • Peter Kornbluh, The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability, New York—London: The New Press, 2003, 587 pp.(англ.)
  • Stephanie Rosenfeld, «The Myth of the Chilean Miracle», in Multinational Monitor, July-August 1994.(англ.)
  • Mary Helen Spooner, Soldiers in a Narrow Land: The Pinochet Regime in Chile, Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press, 1994, 322 pp.(англ.)
  • Peter Winn (ed.), Victims of the Chilean Miracle: Workers and Neoliberalism in the Pinochet Era, 1973—2002, Durham: Duke University Press, 2004, 448 pp.(англ.)

Посилання[ред.ред. код]