Автокефалія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Автокефальні та автономні православні церкви на карті світу

Автокефалія (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) — це статус помісної церкви, як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви, що очолюється патріархом або архієпископом чи митрополитом. Етимологія слова буквально означає сам собі голова.

Суть[ред. | ред. код]

Автокефальна Православна Церква — це помісна Православна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви без згоди предстоятеля церкви). Нижчі права має автономна Церква. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншої Православної Церкви, а є самокерованою частиною Вселенської православної Церкви.

Умови надання автокефалії[ред. | ред. код]

Канони Православної Церкви не дають прямого визначення способу проголошення автокефалії тієї чи іншої Церкви. Різні Помісні Церкви мають різні погляди на вирішення цього питання. Теми «автокефалія та спосіб її проголошення; автономія та спосіб її проголошення» так і не були розглянуті на Всеправославнму Соборі. Через відсутність канонів, які визначають власне спосіб проголошення автокефалії, порушити їх неможливо. Тому кожна автокефальна Церква діє канонічно, якщо проголошення її автокефалії відбулося згідно із тими канонічними правилами, які опосередковано стосуються питання автокефалії, а також у відповідності до історичної традиції[1].

  • Автокефальною може бути лише та Церква, яка доросла до самостійного буття, має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади. Для цього потрібна наявність щонайменше трьох єпископів, два з яких, в разі смерті одного з ієрархів, можуть поставити його наступника.
  • Автокефальною може бути лише та Церква, яка має достатню кількість пастирів і пастви, для того, щоб її служіння звершувалося нормально.
  • Автокефальна церква має мати політичну незалежність народу, серед якого відповідна Церква несе своє служіння. Під час прийняття рішення про автокефалію береться до уваги думка державної влади відповідної країни.
  • Спільна воля єпископату, духовенства і мирян відповідної Церкви, виражена через постанову Помісного Собору. Після прийняття соборного рішення про автокефалію воно проходить процес визнання з боку Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков.

Право проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна незалежність, належить Собору Церкви, яка проголошує свою автокефалію, а право першою визнати цю автокефалію належить Матері-Церкві.

Історія[ред. | ред. код]

Перші автокефальні церкви виникли на території Римської імперії та в сусідніх з нею державах. У 4 столітті існувало п'ять автокефальних церков (Пентархія): Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська та Єрусалимська. Пізніше від Антиохійської відділились Кіпрська та Грузинська.

У 11 столітті відбувся розкол між Римською Церквою і рештою помісних Церков. Після нього Римська Церква пішла своїм власним шляхом розвитку, прийняла нові догмати і т. д

У 19-20 століттях виникло ряд автокефальних Церков у Східній Європі: Сербська, Болгарська, Румунська, Польська, Албанська, Чеських Земель і Словаччини.

У середині 20 століття Московський Патріархат дарував автокефалію своїм єпархіям на території Північної Америки і була створена Православна Церква Америки. Ця автокефалія (тобто сам статус) не була визнана рядом інших помісних Церков, зокрема грецької традиції, але ПЦА перебуває у євхаристійному спілкуванні з усіма іншими помісними Церквами і є частиною Вселенської Православної Церкви.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Автокефальні Церкви[ред. | ред. код]

Процес створення Української помісної автокефальної церкви[ред. | ред. код]

22 квітня 2018 Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату прийняв до розгляду Звернення від Президента України Петра Порошенка до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні, Постанову Верховної Ради України на підтримку цього звернення, а також звернення ієрархів українських православних церков — УПЦ КП і УАПЦ. Також Синодом Вселенського Патріархату прийнято рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії Православній Церкві в Україні.[2][3]

Автономія[ред. | ред. код]

Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що предстоятель автономної Церкви після обрання повинен бути затверджений (висвячений) патріархом однієї з автокефальних Церков.

У сучасній Російській православній церкві (Московський Патріархат) також є так звані "самоврядні церкви", такі як Українська православна церква (Московський патріархат), крім того є ще кілька церков, які РПЦ називає "автономними", такі як Японська православна церква, яку до 2011 року не вважали складовою частиною Московського патріархату[4].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]