Авґуст Вайсман

Авґуст Вайсман
нім. August Weismann
Ім'я при народженні	нім. Friedrich Leopold August Weismann
Народився	17 січня 1834(1834-01-17)[…]  Франкфурт-на-Майні, Вільне місто Франкфурт, Німеччина
Помер	5 листопада 1914(1914-11-05)[…] (80 років)  Фрайбург
Поховання	Головний цвинтар Фрайбургаd
Країна	Прусське королівство
Діяльність	зоолог, генетик, лікар, еволюціоніст, ботанік, директор
Alma mater	Геттінгенський університет
Галузь	генетика
Заклад	Фрайбурзький університет
Посада	таємний радник
Науковий керівник	Рудольф Лейкарт
Відомі учні	Adolf Fritzed
Аспіранти, докторанти	Марія Емілія Снетляге Richard Beckerd Alfred Kühnd
Членство	Лондонське королівське товариство Леопольдина Шведська королівська академія наук Гайдельберзька академія наук Королівське фізіографічне товариство в Лунді Австрійська академія наук Баварська академія наук Прусська академія наук Національна академія наук США Туринська академія наук
Діти	Юліус Вайсманd Theresia Scheppd
Нагороди	медаль Дарвіна (1908) Медаль Котеніуса (1876) Медаль Дарвіна-Воллеса (1908) іноземний член Лондонського королівського товариства (30 червня 1910)
Авґуст Вайсман у Вікісховищі

Фрідріх Леопольд Авґуст Вайсман (нім. Friedrich Leopold August Weismann, 17 січня 1834, Франкфурт-на-Майні — 5 листопада 1914, Фрайбург) — німецький біолог. Ернст Майр назвав його другим за значенням еволюційним біологом 19-го століття після Чарльза Дарвіна.

Вайсман відстоював «теорію статевих клітин», згідно з якою у багатоклітинному організмі статеве розмноження відбувається за допомогою зародкової лінії — статевих клітин, таких як яйцеклітина та сперматозоїди. Інші клітини тіла — соматичні клітини — не виконують функцію агентів спадковості. Ефект є одностороннім: клітини зародкової лінії закладають соматичні клітини та нові покоління клітин зародкової лінії, проте на самі клітини зародкової лінії не впливають ознаки, набуті соматичними клітинами протягом життя. Генетична інформація, таким чином, не може передаватися від соми до зародкової лінії, правило, яке увійшло до науки під назвою «бар'єр Вайсмана».

Ця ідея суперечила іншій популярній на той час ідеї про успадкування набутих ознак, яку запропонував Жан Батист Ламарк і яку Чарльз Дарвін вважав цілком вірогідним механізмом для забезпечення мінливості, на яку діє природний добір. Через те що ця теорія має характер заперечення, її повне експериментальне підтвердження вимагало би виключення всіх теоретично можливих засобів, якими може відбуватися передача інформації від соми до зародкової лінії. Вайсман, який звичайно не знав молекулярної структури гена, жодним чином не міг надати вичерпних доказів. Інколи бар'єр Вайсмана помилково ототожнюють із центральною догмою молекулярної біології. Проте остання стверджує, що перенос інформації з білків на інші білки або назад на нуклеїнові кислоти є неможливим. На відміну від бар'єра Вайсмана, який діє на рівні клітинних ліній багатоклітинного організму, Центральна догма описує рух генетичного коду всередині будь-якої клітини.

Попри тогочасний брак експериментальних доказів, ідея бар'єра Вайсмана стала фундаментальною для сучасної еволюційної біології та лягла в основу теорії Синтетичній теорії еволюції. Згідно з цією теорією, спадкова мінливість пов'язана зі змінами у клітинах зародкової лінії, як це й передбачав Вайсман.

Ідеї Вайсмана формувалися незалежно від відкриттів Ґреґора Менделя, і хоча Вайсман скептично ставився до його робіт, його молодші послідовники незабаром знайшли зв'язок між цими роботами.

У Радянському Союзі наприкінці 1940-х років під час панування лисенківщини («мічурінської генетики») послідовники Т. Д. Лисенка оголосили ідеї Вайсмана «антинауковим і реакційними». Радянська пропаганда використовувала ідеологічний ярлик «вейсманізм-менделізм-морганізм» для політичного переслідування науковців, що на десятиліття зупинило розвиток генетики.

Дослідження старіння та смерті

У 1882 році Вайсман став одним із перших еволюційних біологів, хто спробував пояснити природу старіння, запропонувавши «теорію запрограмованої смерті». Він розглядав смерть як адаптивну ознаку, що виникла в процесі природного відбору: обмеження тривалості життя індивіда є корисним для виду в цілому, оскільки звільняє ресурси та місце для нових поколінь. На думку Вайсмана, старіння настає через те, що соматичні клітини («зношена тканина») мають обмежену здатність до поділу та оновлення, на відміну від безсмертної зародкової лінії. Попри брак експериментальних доказів на той час, його ідеї заклали основу для розвитку сучасної еволюційної біогеронтології.