Аграрна реформа 16 століття

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Аграрна реформа 16 століття — заходи, які здійснювали правителі Великого князівства Литовського (ВКЛ) задля зміцнення державної казни за рахунок реформування усталених на той час аграрних відносин.

Основні засади аграрної реформи були викладені у великокнязівських правових актах: уставі 1514; грамоті 1529; уставі 1547; «Уставі на волоки» 1557, поправках до останніх від 20 жовтня 1557, 20 травня, 20 червня, 20 жовтня 1558; посланнях та інструкціях ревізорам, мірникам і лісничим. Джерелами аграрної реформи були також практика і досвід промірювання й кадастру земель у помістях окремих регіонів Литви, Білорусі та України 1-ї половини 16 століття.

Планувалося на основі чіткого обліку великокнязівської, шляхетської і селянської землі підвищити продуктивність фільварків (а там, де не було останніх, створити їх) і селянських господарств з метою збільшення виробництва товарного збіжжя. Для цього передбачалося усунути всі наявні перешкоди (дальноземелля, хаотичність розміщення полів тощо) і створити сприятливі умови для остаточного переходу господарств до досконаліших землеробських систем. Необхідно було й раціональніше розподілити селянську землю згідно з виробничими можливостями кожного дворового господарства, а також встановити для них адекватні їхній економічній спроможності податки і повинності. Додатковим джерелом зростання надходжень до казни мали стати лісові угіддя.

Аграрна реформа розпочалася в 1-й половині 16 століття. Її провели у великокнязівських маєтках власне Литви, Західної та Центральної Білорусі та деяких західних регіонах України і завершили в 60-х роках 16 століття (загалом ревізори переміряли близько 2 млн га землі). У приватних маєтках магнатів і шляхти реформа дещо затягнулася. Реформування останніх на литовських землях тривало до кінця 16 століття, а в східно-білоруських волостях ВКЛ — аж до середини 17 століття. На українських землях, які після Люблінської унії 1569 відійшли до Польщі, впровадження волочної системи (див. волочна поміра) відбувалося і в подальшому. На Правобережній Україні реформування земельного устрою відбувалося також у 2-й половині 16 століття, а в 1-й половині 17 століття спроби введення волочної системи були зафіксовані на Лівобережжі.

Загалом на власне українських землях реформування господарств за принципом волочної системи протягом 16 століття було засвідчено (джерелами) в Кременецькому повіті, Ковельському, Ратненському й Любомльському староствах, а також у Руському воєводстві (крім Снятинського, Коломийського, Галицького, Теребовлянського та Рогатинського староств). В останньому вводилися не волоки, а лани. Також зафіксовано фрагментарні відомості про волочні села в окремих приватних помістях Луцького та Володимирського повітів на Волині.

Аграрна реформа внесла зміни в селянське землеволодіння. У реформованих селах руйнувалося сформоване віками, засноване на звичаєвому праві володіння селян землею — вони втрачали можливість вільно розпоряджатися своїми наділами, а розміри останніх значно зменшувалися. Хоча структура селянського землеволодіння не зазнала кардинальних змін: з одного боку, українські селяни мали індивідуальні наділи (алоди), а з другого — як і до реформи, зберігалося громадське землеволодіння (альменда). Щоправда, і за землі спільного користування селяни зобов'язані були сплачувати податки. Реформа призвела до збільшення норми феодальної ренти. У реформованих селах Волині широко практикувалася відробіткова та грошова рента. Відробітки в 2-й половині 16 століття становили 3—4 дні на тиждень, а грошовий чинш коливався від 31 до 60 грошей з однієї волоки. В перебігу аграрної реформи певною мірою змінювалося становище сільської адміністрації українських земель. Нововведенням було створення війтівств, які охоплювали кілька сусідніх сільських громад. Війти в таких випадках займали проміжне місце між керівництвом окремих громад (інститути отаманів, тивунів, старців, десятників) та урядом гродським. Значної трансформації зазнала просторова локалізація сільських поселень України. В реформованих регіонах Волині на зміну розкиданим малодвірним селищам-дворищам з черезсмужжям їхніх земель прийшли багатодвірні села з упорядкованою забудовою. У ході наступу на селянські землеволодіння, який відбувався під час аграрної реформи, посполиті відтіснялися на південно-східні українські землі. Значна частина переселенців згодом вливалася в козацьке середовище. Подібна доля спіткала й українське боярство. Певна частина бояр-слуг, які не змогли під час аграрної реформи підтвердити свої права на землю та шляхетство, також поповнила ряди українського козацтва, що сприяло не лише кількісному зростанню останнього, а й якісним змінам в його середовищі.

Джерела і література[ред. | ред. код]

  • А.О. Гурбик. Аграрна реформа 16 століття // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 31-32. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  • Пичета В.И. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве. М., 1917;
  • Похилевич Д.Л. Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI—XVIII вв. Львов, 1957;
  • Пичета В.И. Белоруссия и Литва XV—XVI вв. М., 1961;
  • Юргинис Ю.М. Аграрная реформа и хозяйственные мероприятия литовского великокняжеского правительства. В кн.: Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы 1970 г. Рига, 1977;
  • Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. К., 1997;
  • Його ж. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка). К., 1998;
  • Hurbyk A. Reforma wloczna na Ukrainie w XVI wieku. В кн.: Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych, t. 59. 1999.