Адольф Айхман

Адольф Айхман Otto Adolf Eichmann
Адольф Айхман
Прапор Начальник відділу гестапо IV-B-4
Ім'я при народженні:	нім. Otto Adolf Eichmann
Народження:	19 березня 1906(1906-03-19)[…]  Золінген, Прусське королівство, Німецька імперія
Смерть:	31 травня 1962(1962-05-31) (56 років)  Рамла, Ізраїль[…]
Причина смерті:	повішення
Поховання:	Середземне море
Країна:	Третій Райх  Веймарська республіка  Австрія  Німеччина
Освіта:	Bundesrealgymnasium Linz Fadingerstraßed
Партія:	НСДАП
Батько:	Адольф Карл Айхман
Мати:	Марія Айхман
Шлюб:	Veronika Eichmannd
Діти:	Клаус Айхман (1936—2015) Хорст Адольф Айхман (1940—2015) Дітер Хельмут Айхман (народ. 1942) Рікардо Франсіско Либль (Айхман) (народ. 1955)
Автограф:
Нагороди:	Хрест Воєнних заслуг I класу з мечами Хрест Воєнних заслуг II класу з мечами Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року» Цивільний знак СС Кільце «Мертва голова» Почесний кут старих бійців Йольський свічник СС Спортивний знак СА
Медіафайли у Вікісховищі

Отто Адольф Айхман (нім. Otto Adolf Eichmann, Вимова^ⓘ 19 березня 1906, Золінген, Королівство Пруссія — 1 червня 1962, Рамла, Ізраїль) — німецько-австрійський офіцер, співробітник гестапо, завідувач відділу гестапо IV-B-4, який відповідав за «остаточне вирішення єврейського питання». Оберштурмбанфюрер (підколковник) СС, військовий злочинець та один з головних організаторів Голокосту.

В дитинстві, він працював у шахтовій компанії батька в Австрії та займався оманливим маркетингом, перш ніж вступити у ряди Нацистської партії та СС 1932 та приєднавшись до Служби безпеки (Sicherheitsdienst Reichsführer-SS). Там він був назначений керівником департаменту зі справ євреїв – особливо еміграцію, через насилля та економічне давління. Після початку Другої світової війни, Айхман та його штаб влаштовували перевезення євреїв до гетто розташованих у великих містах.

Після Ванзейської конференції, на якій було створенно план остаточного розв'зання єврейського питання, за рішення Райнгарда Гейдріха, він став відповідальним за керуванням логістискою, яка використовувалась під час масових депортацій євреїв до нацистських гетто та концентраційних таборів на території окупованої німцями Європи.

Після того як Третій Рейх напад на Радянський Союз в червня 1941, політика Айхмана щодо євреїв змінилась віді нтернування або примусової еміграції до їхнього винищення. Айхман і його співробітники стали відповідальними за депортацію євреїв до таборів смерті, де жертв вбивали газом. Після того, як Німеччина окупувала Угорщину в березні 1944 року, Ейхман спостерігав за депортацією більшої частини єврейського населення. До моменту зупинки транспорту в липні 1944 року було депортовано 437 000 із 725 000 євреїв Угорщини. Більшість жертв було відправлено до концентраційного табору Аушвіц, де близько 75 відсотків були вбиті після прибуття.

Після поразки Третього Рейху у травні 1945, Айхман був спійманий американськими військовими, однак зміг втікти з полону, подорожуючи навколо Німеччини та зупинившись у невеличкому селі у Нижній Саксонії. Після 1960 року, він виїхав за кордон та переїхав до Аргентини та завдяки організації під керівництвом католицького священника Алоїзом Худалом, отримав підробні документи. Через десять років, група агентів Моссаду та Шабаку вистежили місце знаходження Айхмана та взявши його у полон, перевезли до Ізраїлю. Там він постав перед судом за 15 пунктами звинуваченнями, в тому числі у воєнних злочинах, злочинах проти людства та злочинах проти єврейського народу. Колишній високопоставлений нацист не заперечив своєї участь в організації Голокосту, однак виправдовував себе тим, що всього лиш виконував накази у тоталітарній системі Фюрерства (Führerprinzip). Його визнали винним за всіма пунктами звинувачення та стратили через повішання 1 червня 1962.

Біографія

Родина

Батько, Карл Айхман, був бухгалтером в «Електричній трамвайній компанії» (Золінген), 1913 р. його перевели в «Електричну трамвайну компанію» до міста Лінц (Австрія), де він працював до 1924 р. комерційним директором. Кілька десятків років був громадським пресвітером євангелістської церковної громади в Лінці. Був двічі одружений (вдруге — 1916 року).

Мати — Марія Айхман, уроджена Шефферлінг, померла 1916 року.

Брати — Еміль (народився у 1908 р.); Гельмут (народився у 1909 р., загинув у Сталінграді); молодший — Отто. Сестра — Ірмгард, народилася в 1910 або 1911 р.

1914 року батько перевіз сім'ю в Лінц, де вони оселилися в багатоквартирному будинку на Бішофштрассе, 3 (центр міста).

Молодість

З дитинства Адольф був у Товаристві християнської молоді, потім через незадоволення його керівництвом перейшов у групу «Гриф» товариства «Юні туристи», яке входило до Молодіжного союзу. В цій групі Адольф перебував і коли йому вже виповнилося 18 років.

Адольф Айхман на шкільному фото

До 4-го класу він відвідував початкову школу в Лінці (1913–1917). У цій же школі трохи раніше навчався Адольф Гітлер. Потім Айхман поступив у Державне реальне училище імені Кайзера Франца-Йосифа (після революції 1918 — Федеральне реальне училище), де навчався до 4-го класу (1917–1921). У 15-річному віці, після закінчення училища, вступив в державне Вище федеральне училище електротехніки, машинобудування та будівництва (Лінц), провчився там 4 семестри.

До того часу батько Адольфа достроково вийшов на пенсію, бо відкрив власну справу. Спочатку він заснував у Зальцбурзі гірничу компанію, в якій мав 51 % акцій. Також у Зальцбурзі він став співвласником компанії з випуску локомобілів. Також увійшов у пай підприємства з будівництва млинів на річці Інн (Верхня Австрія). Через економічну кризу втратив вкладені гроші, закрив гірничу компанію, але ще довго виплачував до державної скарбниці гірську ренту.

Адольф був не найуспішнішим учнем, батько забрав його з училища і відправив працювати на власну шахту, де планував видобуток смоли з горючих сланців, а також сланцевої олії для медичних цілей. У виробництві було зайнято близько 10 чоловік. На шахті Адольф пропрацював три місяці. Потім пішов учнем у «Верхньоавстрійську електричну компанію», де 2,5 роки вивчав електротехніку.

1928 року батьки допомогли 22-річному Адольфу влаштуватися в компанію «Вакуум Ойл» роз'їзним представником. У його обов'язки входило обслуговування великого району у Верхній Австрії. Здебільшого він займався встановленням бензонасосів і забезпеченням їх гасом, бо та місцевість була мало електрифікована.

Друг Адольфа, Фрідріх фон Шмідт, який мав зв'язки у військовому середовищі, привів його в «Молодіжний союз фронтовиків» (молодіжне відділення Німецько-Австрійського об'єднання фронтовиків). Більшість членів спілки були налаштовані промонархічно.

СС та НСДАП. 1930-ті роки

До 1931 року в Австрії наростали націоналістичні настрої, проходили збори НСДАП, а СС вербували у Лінці людей із об'єднання фронтовиків, бо їм було дозволено займатися стрілецької підготовкою.

1 квітня 1932 року Айхман вступив до СС на запрошення Ернста Кальтенбруннера. Він отримав членський партійний квиток № 889895, номер у СС — 45326.

1933 року компанія «Вакуум Ойл» перевела Адольфа в Зальцбург. Щоп'ятниці він повертався до Лінцу і там відбував службу в СС.

19 червня 1933 року канцлер Дольфус заборонив діяльність НСДАП в Австрії. Незабаром Айхмана звільнили з «Вакуум Ойл» через приналежність до СС, після чого він виїхав до Німеччини.

У Німеччині Адольф з'явився з рекомендаційним листом від Кальтенбрунера до висланого гауляйтера Верхньої Австрії Боллека, який запропонував Айхману вступити в «Австрійський легіон», розташований в Клостерлехфельді. Адольф потрапив до штурмового загону, де навчався здебільшого вуличного бою.

Потім його перевели в Пассау помічником начальника штабу зв'язку рейхсфюрера СС штурмбанфюрера фон Піхля, де Адольф писав листи і звіти в Мюнхен в управління рейхсфюрера СС. До того часу він отримав звання унтершарфюрер (унтерофіцера). 1934 року цей штаб скасували, Айхмана перевели в батальйон полку «Німеччина» у Дахау, де він перебував до вересня 1934 р.

Саме тоді Адольф дізнався про набір людей до служби безпеки рейхсфюрера-СС. Він подав заяву і його взяли в Імперську службу безпеки, проте він мав займатися не охороною Гіммлера, як він собі уявляв, а рутинною канцелярською роботою зі систематизації картотеки масонів.

1935 року одружився з дівчиною із селянської сім'ї переконаних католиків.

У 2-й половині 1935 року унтерштурмфюрер фон Мільденштайн запропонував Айхману перейти в щойно організований ним «єврейський» відділ Головного управління СД. Мільденштайн доручив Адольфу скласти довідку за книгою «Єврейська держава» Теодора Герцля, яка потім використовувалася як службовий циркуляр для внутрішнього користування в СС.

На початку 1936 року начальником відділу став Дітер Вісліцені, в якому окрім Айхмана був ще один співробітник — Теодор Даннекер. Уряд рейху бажав вирішити єврейське питання і в цей період перед відділом стояло завдання сприяти якнайшвидшій примусовій еміграції євреїв з Німеччини.

1936 року отримав звання обершарфюрер, а в 1937 р. — гауптшарфюрер.

Пізніше начальником відділу став обершарфюрер Хаген. У кінці 1937 р. Айхмана разом з Хагеном відрядили до Палестини для знайомства з країною, запрошення надійшло від представника «Хагана», військової організації єврейських переселенців. Проте подорож закінчилася невдачею через відмову англійського генерального консульства в Каїрі видати їм дозволи на в'їзд до підмандатної Палестини.

30 січня 1938 року підвищений до звання унтерштурмфюрер.

Після аншлюсу Австрії Айхмана перевели у відділення СД у Відні, де він мав займатися справами євреїв. За наказом Айхмана представник єврейської громади Відня доктор Ріхард Левенгерц склав план щодо організації процесу прискореної еміграції євреїв. Потім Айхман домігся створення у Відні центральної установи з еміграції євреїв, після чого оформлення документів на виїзд з країни перетворилася на конвеєр.

Після створення протекторату Богемія і Моравія (квітень 1939 р.) Айхмана перевели до Праги, де він продовжив займатися організацією єврейської еміграції.

На початку жовтня 1939 р. Айхман був включений до складу створеного 27 вересня 1939 р. Головного управління імперської безпеки (РСХА).

Післявоєнний період

А. Айхман під час суду

Після капітуляції Рейху переховувався у сільській місцевості, найнявся на ферму — доглядати корів.

1948 року разом із трьома іншими есесівцями «пацючою стежкою» перетнув австрійсько-італійський кордон в Альпах і дістався Генуї. Там місцеві нацисти здобули йому в консульстві Аргентини фальшивий паспорт на ім'я Рікардо Клемента.

1950 року прибув до Буенос-Айреса, влаштувався бухгалтером у філію заводу Mercedes-Benz.

1952 року повернувся до Німеччини, де вдруге взяв (під вигаданим іменем) шлюб зі своєю дружиною і разом із трьома їхніми синами вивіз її до Аргентини.

11 травня 1960 року прямо на вулиці Буенос-Айреса він був схоплений групою ізраїльських агентів і таємно вивезений до Ізраїлю (операція Ґарібальді).

Судовий процес

Адольф Айхман на процесі в Єрусалимі, 1961 рік

11 квітня 1961 року постав перед судом у Єрусалимі, який тривав понад пів року. Ізраїльтяни не бажали притягувати його до суду виключно на основі доказів у документах і показань свідків, тому його щоденно допитували, стенограми яких становили понад 3500 сторінок. Слідчим був головний інспектор національної поліції Авнер Лесс. Використовуючи документи, надані в основному Яд Вашем і мисливцем на нацистів Тувією Фрідманом, Лесс часто міг визначити, коли Ейхман брехав або ухилявся. Коли була висунута додаткова інформація, яка змусила Ейхмана визнати те, що він зробив, Ейхман наполягав, що він не мав авторитету в нацистській ієрархії і лише виконув накази. Лесс помітив, що Ейхман, здавалося, не усвідомлював масштабності своїх злочинів і не виявляв докорів сумління. Його прохання про помилування, оприлюднене в 2016 році, не суперечило цьому: "Існує межа між відповідальними лідерами та такими людьми, як я, змушеними служити просто інструментами в руках лідерів", - написав Ейхман. "Я не був відповідальним за це і як такий не відчуваю себе винним". Слідчий ізраїльської поліції Міккі Голдман, який пережив Голокост, навмисно одягнув сорочку з коротким рукавом під час допиту Ейхмана, щоб його татуювання з ідентифікатором табору завжди було видно. "Я припускаю, що він думав собі, як мені вдалося вирватися з його лап", - сказав він.

Суд над Ейхманом у спеціальному трибуналі Єрусалимського окружного суду розпочався 11 квітня 1961 року. Розслідуванням діяльності Айхмана займався спеціально створений відділ поліції — установа 006 у складі 8 офіцерів, що відмінно володіли німецькою мовою. Суд проходив під головуванням трьох суддів: Моше Ландау, Бенджаміна Галеві та Іцхака Раве. Команда захисту складалася з німецького адвоката Роберта Серватіуса, помічника юриста Дітера Вехтенбруха та самого Ейхмана. Оскільки іноземні адвокати не мали права бути присутніми в ізраїльських судах на момент захоплення Ейхмана, ізраїльське законодавство було змінено, щоб дозволити особам, яким висунуто звинувачення у смертній карі, представляти інтереси неізраїльського адвоката. На засіданні кабінету міністрів Ізраїлю незабаром після захоплення Ейхмана міністр юстиції Пінхас Розен заявив: "Я думаю, що буде неможливо знайти ізраїльського адвоката, єврея чи араба, які погодяться його захищати", тому іноземний адковат буде необхідним".

Уряд Ізраїлю організував помітне висвітлення судового процесу. Capital Cities Broadcasting Corporation of the United States отримала ексклюзивні права на відеозйомку процесу для телевізійного мовлення. Багато великих газет з усього світу надсилали репортерів і публікували висвітлення цієї історії на перших сторінках. Суд відбувся в Бейт Хаам (сьогодні відомий як Центр Джерарда Бехара), аудиторії в центрі Єрусалиму. Ейхман сидів у камері з куленепробивного скла, щоб захистити його від замахів. Будівлю було модифіковано, щоб журналісти могли дивитися судовий процес по замкнутому телебаченню, а в аудиторії було 750 місць. Відеозапис щодня доставлявся до Сполучених Штатів для трансляції наступного дня.

Обвинувачення було представлено протягом 56 днів щодо сотень документів і 112 свідків (багато з них пережили Голокост). Хауснер проігнорував рекомендації поліції викликати лише 30 свідків; лише 14 викликаних свідків бачили Ейхмана під час війни. Намір Хауснера полягав у тому, щоб продемонструвати провину Ейхмана, а також представити матеріал про весь Голокост, таким чином створивши вичерпний запис. Почалася вступна промова Хауснера: "На цьому історичному суді на лаві підсудних перебуває не окрема особа, і не лише нацистський режим, а антисемітизм протягом історії". Адвокат захисту Сервацій неодноразово намагався приборкати представлення матеріалів, які безпосередньо не стосувалися Ейхмана, і в основному мав успіх. Окрім документів військового часу, матеріали, представлені як докази, включали записи та стенограми допиту Ейхмана та інтерв’ю Сассена в Аргентині. У випадку інтерв’ю із Сассеном лише рукописні нотатки Ейхмана були прийняті як докази. Деякі з доказів, наданих обвинуваченням, мали форму показань провідних нацистів. Захист вимагав, щоб чоловіки були доставлені до Ізраїлю, щоб право захисту на перехресний допит не було скасовано, але Хауснер, як генеральний прокурор, заявив, що він буде зобов'язаний заарештувати будь-яких військових злочинців, які в'їхали в Ізраїль. Обвинувачення довело, що Ейхман відвідував місця, де відбувалися винищення, включаючи табір смерті Чельмно, Освенцим і Мінськ (де він був свідком масового розстрілу євреїв), і тому знав, що депортованих вбивали.

Далі захист розпочав тривалий прямий допит Ейхмана. Такі спостерігачі, як Моше Перлман і Ханна Арендт, відзначали звичайність Ейхмана на вигляд і плоский афект. У своїх свідченнях під час судового процесу Ейхман наполягав, що у нього немає іншого вибору, окрім як виконувати накази, оскільки він був пов’язаний присягою на вірність Гітлеру – тим самим захистом вищого наказу, який використовували деякі підсудні на Нюрнберзькому процесі 1945–1946 років. Ейхман стверджував, що рішення приймалися не ним, а Мюллером, Гейдріхом, Гіммлером і, зрештою, Гітлером. Сервацій також припустив, що рішення нацистського уряду були актами держави і тому не підлягали звичайному судовому розгляд. Стосовно Ванзейської конференції Ейхман заявив, що після її завершення відчуває почуття задоволення та полегшення. Оскільки чітке рішення про винищення було прийнято його начальством, справа була поза його руками; він відчував себе звільненим від будь-якої провини. В останній день експертизи він заявив, що винен в організації перевезень, але не відчував провини за наслідки.

Під час перехресного допиту прокурор Хауснер намагався змусити Ейхмана визнати свою особисту провину, але такого зізнання не було. Ейхман зізнався, що не любив євреїв і вважав їх супротивниками, але заявив, що ніколи не вважав їхнє знищення виправданим. Коли Хауснер надав докази того, що Ейхман заявив у 1945 році, що "я стрибну в могилу, сміючись, знаючи, що на моїй совісті є життя п’ять мільйонів людей, є для мене джерелом надзвичайного задоволення", Ейхман сказав, що мав на увазі "ворогів Рейху", такі як Радянський Союз. Під час подальшого допиту суддями він визнав, що мав на увазі євреїв, і сказав, що це зауваження було точним відображенням його думки в той час.

Судовий розгляд завершився 14 серпня, а вирок було зачитано 12 грудня. Після закінчення слідства юридичний радник уряду Гідеон Гаузнер підписав обвинувальний висновок, що складався з 15 пунктів. Айхмана звинувачували в злочинах проти єврейського народу, злочинах проти людства, належності до злочинних організацій (СС, СД і гестапо). Під злочинами проти єврейського народу розуміли всі види переслідувань, зокрема арешт мільйонів євреїв, концентрація їх у певних місцях, відправлення в табори смерті, вбивства і конфіскація власності. В обвинувальному висновку йшлося не тільки про злочин проти єврейського народу, а й про злочини проти представників інших народів: виселення мільйонів поляків, арешт та відправлення до табору смерті десятків тисяч циган, відправка 100 дітей з чеського села Лідіце в гетто Лодзі й знищення їх як помсту за вбивство чеськими підпільниками Рейнхарда Гейдріха. Розглядаючи вирок, судді дійшли висновку, що Ейхман не просто виконував накази, а щиро вірив у справу нацистів і був ключовим винуватцем геноциду. 15 грудня 1961 року Ейхман був засуджений до смертної кари.

Страта

15 грудня 1961 р. йому зачитали смертний вирок.

Повішений 1 червня 1962 року у в'язниці міста Рамла. Це єдиний випадок страти в Ізраїлі за вироком суду.

Відмовившись від каптура, Айхман сказав присутнім, що незабаром зустрінеться з ними знову і вмирає з вірою в Бога. Айхман прокричав:

«Хай живе Німеччина… Аргентина… Австрія! Прощавайте, привіт дружині, родині та друзям. Я був змушений підкорятися закону війни і моєму прапору».

На шию Айхмана накинули зашморг і через кілька хвилин настала смерть. Його тіло спалили, а попіл розвіяли над морем далеко від берега.

Нагороди оберштурмбанфюрера СС Айхмана

• Спортивний знак СА у бронзі
• Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року»
• Залізний хрест 2-го класу (29 вересня 1944)
• Хрест Воєнних заслуг 2-го і 1-го (3 грудня 1944) класу з мечами

Відзнаки СС

• Цивільний знак СС (№6 375)
• Перстень «Мертва голова»
• Почесний кут старих бійців
• Йольський свічник

Образ у кінематографі

• Операція «Фінал» (2018) — сюжет фільму розповідає про викрадення Айхмана з Аргентини. Роль Айхмана виконав Бен Кінгслі.

Джерела

• Біографія на сайті www.peoples.ru [Архівовано 25 лютого 2008 у Wayback Machine.]
• Особова справа Адольфа Айхмана (зберігається у відділенні Національного управління архівів та документації США в місті Коледж-Парк, штат Меріленд).
• Яблонка Ханна. Эйхмана процесс // Холокост: Энциклопедия = The Holocaust Encyclopedia, Yale University Press, 2001 / У. Лакер, Ю. Т. Баумель. — М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2005. — С. 696-699. — ISBN 5-8243-0649-4.

Посилання

• Паспорт нациста потрапив в музей // NEWSru.ua :: Культура, 30.05.2007