Аксіологія

Аксіолóгія (від грец. αξια — цінність) — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.

Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.

Аксіологія виховання — орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.

Неокантіанська аксіологія

Німецький філософ-неокантіанець, засновник «баденської школи», Вільгельм Віндельбанд (1848–1915) сформулював так звану «філософію цінностей». Спираючись на кантівське розрізнення quaestio facti («що є?») та quaestio juris («що повинно бути?»), Віндельбанд чітко відрізняв фактичні (описові) судження від оціночних (нормативних) суджень. Приклади, якими він ілюстрував поділ: «ця квітка червона» — факт; «ця квітка красива» — оцінка.

На думку Віндельбанда, завдання філософії — обґрунтовувати оціночні судження та вибудувати систематику «ідеальних» цінностей істини, добра й краси. Таке трактування стало підґрунтям методологічної дихотомії між номотетичними (природничі науки) та ідіографічними (історичні дисципліни) підходами, уперше сформульованої у його ректорській промові «Geschichte und Naturwissenschaft» (1894).

Через учня Віндельбанда Генріха Ріккерта і, згодом, Макса Вебера розрізнення факт/цінність увійшло в методологію соціальних наук (принцип «ціннісної нейтральності»).

Розділ філософії

Виділення та конституювання предметної проблематики А. як самостійної галузі філософської рефлексії було пов'язано:

• З переглядом обґрунтування етики (в якій буття ототожнювалося з благом) Кантом, який протиставив сферу моральності, тобто свободи, сфері природи, тобто необхідності, що вимагало чіткого розмежування належного і сущого.
• З розщепленням поняття буття в післягегелівській філософії, яке поділяється на «актуалізоване реальне» і «бажане і належне», рефлексією над тими теоретико-методичними і практично-діяльнісними наслідками, які виникали з тези про тотожність буття і мислення.
• З усвідомленням необхідності обмеження інтелектуалістських домагань філософії і науки, того, що пізнання не є областю їх монополії та домінування, а також того, що воно також пов'язане складними відносинами з спрямованістю людської волі (для якої критеріальне розрізнення істини і неістини є далеко не єдиним і не завжди визначальним серед інших критеріїв: добро — зло, прекрасне — потворне, корисне — шкідливе тощо).
• З виявленням неусунення з пізнання оціночного моменту, різних модальностей і (пізніше) типів організації розумової діяльності (логіка, антропологія, лінгвістика, семантика тощо, з якими виявиться пов'язаний новий поворот у розвитку А.).
• З постановкою під сумнів самих основоположних цінностей християнської цивілізації в концепціях Шопенгауера, К'єркегора, Дільтея та ін, але перш за все з «відкритим викликом» їм, кинутим Ніцше.
• З усвідомленням, з іншого боку, неможливості редукції поняття цінності до «блага» (традиція, що йде від Платона) або її розуміння як «вартості», економічної цінності (традиція утвердилась в класичній політекономії, істотно переосмислена Марксом в «Капіталі» і покладена потім в основу марксистської аксіології).

Кінець 20 століття

А. виходить на новий етап свого розвитку (ціннісний релятивізм постмодернізму, компаративістська філософія, герменевтичні теорії, філософія та соціологія знання, філософія і соціологія освіти тощо), пов'язаний з трактуванням філософії як культури самосвідомості, як рефлексії над її граничними (смисловими і ціннісними) підставами, як засоби конструювання та освоєння нових «можливих людських світів» (у цьому відношенні співвідноситься з мистецтвом, релігією і наукою), задає не тільки теоретичне, а й практично-духовне ставлення до світу і людини (у цьому плані співвідноситься з етикою, правом і наукою), в тому числі на основі «ціннісного заподіяння» (механізми визначення мети й повинності). А. повертає філософське і соціогуманітарне пізнання до аналізу феноменів особистості та індивідуальності, «людського в людині», сенсів і виправданню людського буття, його ідеалам і імперативам. В даний час А. як теорія доповнюється феноменологією цінностей.

Див. також

• Аксіосфера
• Теорія цінності
• Аксіологія етична

Джерела

• Аксіологія // Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — ISBN 966-569-013-2.
• Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Головна ред. УРЕ, 1986.

Література

• Т. Сенюшкіна. Аксіологія політична // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 19. — ISBN 978-966-611-818-2.
• С. Кримський. Практично-духовне освоєння світу // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — С. 513. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

Посилання

• Аксіологія [Архівовано 29 червня 2019 у Wayback Machine.] // Велика українська енциклопедія : у 30 т. / проф. А. М. Киридон (відп. ред.) та ін. — 2016. — Т. 1 : А — Акц. — 592 с. — ISBN 978-617-7238-39-2.
• Аксіологія права [Архівовано 1 липня 2019 у Wayback Machine.] // ВУЕ
• АКСІОЛО́ГІЯ [Архівовано 21 квітня 2016 у Wayback Machine.] //ЕСУ

• Аксіологія педагогічна [Архівовано 29 червня 2019 у Wayback Machine.] // ВУЕ