Албанія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Республіка Албанія
'Republika e Shqipërise'

Прапор Герб
Гімн: «Rreth Flamurit të Përbashkuar»(З'єднані біля прапора)
Розташування Албанії
Столиця
(та найбільше місто)
Тирана
Офіційні мови албанська
Державний устрій
 - Президент Ілір Мета
 - Прем'єр-міністр Еді Рама
Незалежність Від Османської імперії 
 - Проголошено 28 листопада 1912 
Площа
 - Загалом 28 748 км² (174)
Населення
 - оцінка 2017 р. 2.821.977 (2011) (130)
 - Густота 134/км² (63)
ВВП (ПКС) 2008 р., оцінка
 - Повний $21.160 млрд[1] (112)
 - На душу населення $6,649 (100)
Валюта Албанський лек (ALL)
Часовий пояс  (UTC+1)
 - Літній час (UTC+2)
Коди ISO 3166 AL / ALB
Домен інтернету .al
Телефонний код +355

Шаблон:В робті

Алба́нія, Республіка Албанія (алб. Shqipëria, Republika e Shqipërisë [ɾɛpuˈblika ɛ ʃcipəˈɾiːs]) — держава у Південно-Східній Європі, на заході Балканського півострова, на узбережжі Іонічного та Адріатичного морів. Межує з Грецією, Македонією, Чорногорією та Сербією (частково визнане Косово)[2]. Площа країни становить 28 703 км² (138-ме місце у світі). Населення: 3,6 млн осіб (126-те місце у світі). Столиця: місто Тирана. Офіційна мова — албанська. Грошова одиниця — лек.

Зміст

Назва[ред.ред. код]

Версій походження терміну «Албанія» існує декілька, жодна з них остаточно не доведена.

  1. Від іллірійського «олба» — «поселення».
  2. Від іллірійського «алб» — «горб», «невелика гора».
  3. Від латинського «алб» — «білий» (найбільш розповсюджена, однак, найменш обґрунтована версія).
  4. Від назви іллірійського племені арберів/арбенів/албанів.

Самі себе албанці в Середні віки називали «арбери», а власну країну «Арбер»[3]. З кінця XVIII століття албанці був витіснений новим «шкіптаре» або «шчіптаре» (shqiptare), а країну стали називати — «Шкіперія» або «Шчиперія» (Shqipëria)[3]. Офіційна албанська версія походження цього етноніму, яку підтримують самі албанці — від слова «шкіп» (shqip), що означає «орел», таким чином, «Шкіперія» означає «Країна орлів», а албанці, «шкіптар» — «народ орлів». Існує албанська легенда про орла, що нагородив албанців силою, орел зображений на державному прапорі Албанії. Однак, більш обґрунтованою є версія про походження цього терміну від албанського слова «шкіп» — «говорити зрозуміло», тобто «ті, що говорять зрозумілим чином, зрозумілою мовою»[4]. Аналогічну етимологію, скоріш за все, має термін «слов'яни» — ті, що володіють словом. Славіст А. М. Селіщев вважав, що витоки цього кореня лежать в албанській назві слов'ян — «shqe» (Shqerí від албанського shqa<*skla, множина Shqe) і є наслідком слов'янської колонізації Балкан в VIVII століттях[5].

Географія[ред.ред. код]

Загальна площа країни 28 75 км² (145-те місце у світі), з яких на суходіл припадає 27,4 тис. км², а на поверхню внутрішніх вод — 1,35 тис. км²[6]. Площа країни трохи менша ніж площа Дніпропетровської області України.

Географічне положення[ред.ред. код]

Албанія знаходиться в Південно-Східній Європі на заході Балканського півострова, територія країни простягається з півночі на південь на 345 км, а із заходу на схід — змінюється від 145 км надні до 80 км на півночі[7]. Країна лежить між 42 18' і 39 36' паралелямі північної широти, 19 20' і 21 5' меридіанами східної довготи. На півночі межує з Чорногорією (спільний кордон — 186 км) і Сербією (невизнана держава Косово) (112 км); на сході — з Македонією (181 км); на півдні — з Грецією (212 км)[6]. Загальна довжина державного кордону 691 км. Албанія омивається Адріатичним (на північному заході) та Іонічним морями (на південному заході), які сполучає протока Отранто, завширшки 75 км, відділяє Албанію від Італії. Загальна довжина берегової лінії — 362 км. Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS) 1982 року, протяжність територіальних вод країни встановлено в 12 морських миль (22,2 км)[8]. Континентальний шельф — до глибин 200 м[6].

Чорногорія Чорногорія →← Сербія Сербія
(Flag of Kosovo.svg Косово)
Адріатичне море Gray compass rose.svg Республіка Македонія Македонія
Іонічне море Греція Греція

Час в Албанії: UTC+1 (-1 година різниці часу з Києвом)[9]. Літній час вводиться останньої неділі березня переводом годинникової стрілки на 1 годину вперед, скасовується в останню неділю жовтня переводом годинникової стрілки на 1 годину назад.

Крайні пункти[ред.ред. код]

Крайні пункти:

  • крайня північна точка — (42 48' широти, довготи);
  • крайня південна точка — (39 36' широти, довготи);
  • крайня західна точка — (широти, 19 20' довготи);
  • крайня східна точка — (широти, 21 5' довготи).

Геологія[ред.ред. код]

Докладніше: Геологія Албанії

Держава багата на різноманітні паливні, рудні й нерудні корисні копалини: нафта й природний газ, натуральний бітум, буре вугілля; мідні, нікелеві, залізні й хромітові руди; азбест.

Геологія[ред.ред. код]

Докладніше: Геологія Албанії

Гори Албанії складені сильноеродованими вапняками, серпентинами (плато Міртіда).

Корисні копалини[ред.ред. код]

Надра країни багаті на різноманітні паливні, рудні й нерудні корисні копалини: нафта й природний газ у південно-західній частині, натуральний бітум (Селеніца, що поблизу Вльори), буре вугілля (Тирана); мідні (Віткукі на півдні, Рубіку і Кабаші на півночі), нікелеві, залізні й хромітові руди (Булькіза, Рубіку, Поградець) на північному сході; азбест[7].

Сейсмічність[ред.ред. код]

Рельєф[ред.ред. код]

Докладніше: Рельєф Албанії

Албанія переважно гірська країна, узбережжя Адріатичного моря переважно низовинне, на півдні гористе. Близько 70 % території Албанії займають гори та узвишшя. Середні висоти — 708 м; найнижча точка — рівень вод Адріатичного моря (0 м); найвища точка — гора Корабіт (Майя-Корабіт) (2764 м), височіє на кордоні з Македонією на хребті Корабі. На півночі Північні Албанські Альпи (Проклетіє) з абсолютними висотами до 2692 м (гора Езерца) і Південні Албанські Альпи з хребтами Чика (2045 м), Лунгара (1864 м), Гріба (гора Кендревиця, 2111 м), Курвелеші (1584 м), Люнджерія (2155 м), Дембелі (2051 м), Кемерчика (гора Папінгу, 2486 м)[10]. Між ними лежить підвищений Центральний масив (2000—2400 м), розчленований долинами річок на окремі локальні масиви: Мунеда (1991 м), Круя-Дайті (гора Лікені, 1724 м), Крраба (757 м), Шпаті (1831 м), Томорі (пік Партизанів, 2417 м), Островиця (2352 м), Кярришта (1248 м)[10]. На сході ряд гірських хребтів утворює природні кордони країни: Корабі, Дешаті (2374 м), Ябланиця (гора Зеза, 2259 м), Мокра (1522 м), Камія (гора Гурі-і-Топіт, 2373 м), Малі-і-Тате (2288 м), Морава (1808 м)[10]. У горах, складених вапняками дуже поширений карст, багато печер[7].

Уздовж узбережжя, від озера Шкодер до затоки Вльора, на 200 км простягнулась погорбована приморська низовина завширшки 10-30 км. Єдина природна гавань на її узбережжі — порт Дурреса.

Земельні ресурси Албанії (оцінка 2011 року):

  • придатні для сільськогосподарського обробітку землі — 43,8 %,
    • орні землі — 22,7 %,
    • багаторічні насадження — 2,7 %,
    • землі, що постійно використовуються під пасовища — 18,4 %;
  • землі, зайняті лісами і чагарниками — 28,3 %;
  • інше — 27,9 %[6].

Зрошувані землі (оцінка 2012 року): 3,3 тис. км²[6].

Узбережжя[ред.ред. код]

В узбережжя Албанії врізається ряд заток (з півночі на південь): Дринська, Лальза (між мисами Мужліт-Скандерберг і Бішті-і-Палес), Дуррес, Семані, Вльора, яку від вод Іонічного моря віділяє півострів Карабуруні.

Острови[ред.ред. код]

Докладніше: Острови Албанії

Найбільший острів, що належить Албанії — Сазані.

Клімат[ред.ред. код]

Докладніше: Клімат Албанії

Албанія лежить у середземноморській області субтропічного кліматичного поясу. Літо жарке і сухе, зима прохолодна з максимумом атмосферних опадів. Пересічна температура липня + 24..+25°, січня +3..+9°. Атмосферних опадів випадає понад 1000 мм на рік, втім влітку через значне випаровування відзначається посуха (середньомісячна норма 30 мм)[7]. Клімат у гірських районах більш континентальний, з вертикальною зональністю, взимку морози іноді до —20°, атмосферних опадів до 2500 мм на рік[10]. На півночі у горах взимку часті снігопади, а влітку часті зливи[7].

Албанія є членом Всесвітньої метеорологічної організації (WMO), в країні ведуться систематичні спостереження за погодою.

Внутрішні води[ред.ред. код]

Загальні запаси відновлюваних водних ресурсів (ґрунтові і поверхневі прісні води) становлять 41,7 км³[6].

Річки[ред.ред. код]

Докладніше: Річки Албанії

Найбільші річки: Дрин (282 км), Семані, Шкумбіні, Мані, Вьоса. Беруть свій початок у горах і течуть переважно зі сходу на захід. У нижній течії великі річки утворюють широкі долини. Гірські річки виносять багато піску й мулу, що акумулюється в прибережній частині[7]. Річки гірські, несудноплавні, використовуються для зрошення і вироблення гідроенергії (Дрин, Семані, Шкумбіні)[10]. На річках Маті та Семані побудовані ГЕС, створені водосховища[7]. Максимальний стік припадає на весняно-зимовий період, що пов'язано з середземноморським типом циркуляції повітряних мас.

Озера[ред.ред. код]

Докладніше: Озера Албанії

В межах Албанії лежить частина акваторії великих озер:

  • Шкодер — лежить на кордоні з Чорногорією, площа водного дзеркала — 360 км², глибини від 7 до 13 м;
  • Охрид — лежить на кордоні з Македонією, уріз води знаходитсья на висоті 695 м над рівнем моря, найбільша глибина 294 м;
  • Преспа — лежить на стику державних кордонів Греції, Республіки Македонія і Албанії, уріз води знаходитсья на висоті 853 м над рівнем моря, найбільша глибина 54 м;
  • Белш — площа водного дзеркала — 45 км²;
  • Алламан — площа водного дзеркала — 22 км²[7].

Ґрунти[ред.ред. код]

Докладніше: Ґрунти Албанії

Гірські райони країни не сприяють утворенню значного родучого ґрунтового шару. На серпентинах утворюються малопотужні малопродуктивні ґрунти, а вапняки часто залишаються зовсім позбавлені будь-якого ґрунтового покриву[7]. На рівнині переважають коричневі ґрунти, в горах — бурі гірсько-лісові. На схилах сильно розвинена ерозія та площинний змив; що перевідкладає значні маси в котловинах річок та на прибережній рівнині[7].

Рослинність[ред.ред. код]

Докладніше: Флора Албанії

Прибережні пагорби вкриті вічнозеленим середземноморським маквісом. Ще в середині XX століття понад 40 % площі країни було вкрито лісами, у яких переважали дуб, бук (на виходах вапняків), каштан; також поширені береза, сосна (на виходах серпентинів)[10]. До 2000 року лісовкрита площа зменшилась до 36 %, якість деревостою значно погіршилась; значна частина лісів була зведена в 1990-х — 2000-х роках безконтрольними рубками та пожежами[7]. Перевипас кіз на гірських схилах значно уповільнює відновлення зведених лісів. На висотах 1400—1700 м альпійські луки.

Див. також: Ліси Албанії

Тваринний світ[ред.ред. код]

Докладніше: Фауна Албанії

В Албанії збереглося багато диких тварин в гірських районах, де існують достатні запаси питної води. Із великих ссавців у горах мешкає: бурий ведмідь (близько 800 особин на початок століття), дика свиня, косуля, олень, вовк, шакал, рись, лісовий кіт[7]. На низовинах у заболочених місцевостях мешкає багато пеліканів і чапель[7]. Рептилії представлені вужами, гадюками, ящірками, веретільницями, геконами, черепахами[7].

Стихійні лиха та екологічні проблеми[ред.ред. код]

На території країни спостерігаються небезпечні природні явища і стихійні лиха: руйнівні землетруси; можливість цунамі на південно-західному узбережжі; повіді; посухи[6].

Серед екологічних проблем варто відзначити: знеліснення, ерозія ґрунтів, забруднення поверхневих вод промисловими і побутовими відходами.

Охорона природи[ред.ред. код]

За часів соціалістичної влади в країні було створено 4 національні природні парки. Станом на 1997 рік, в країні функціонувало 6 національних природних парків і 24 заповідника з пам'ятками природи загальною площею 76 тис. га (1 % території країни)[7].

Албанія є учасником ряду міжнародних угод з охорони навколишнього середовища: Конвенції про транскордонне забруднення повітря, Конвенції про біологічне різноманіття, Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, Кіотського протоколу до Рамкової конвенції, Конвенції ООН з боротьби з опустелюванням, Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES), Базельської конвенції протидії транскордонному переміщенню небезпечних відходів, Морського права, Монреальського протоколу з охорони озонового шару, Рамсарської конвенції із захисту водно-болотних угідь[6].

Фізико-географічне районування[ред.ред. код]

Фізико-географічно територію Беніну можна розділити на 4 фізико-географічних райони, що відрізняються один від одного рельєфом, кліматом, рослинним покривом[7]:

  1. Приморська низовина простяглася від кордону Чорногорії до затоки Вльора. Поверхня низовини на сході вкрита останцевими пагорбами і грядами. Поблизу моря місцями болотиста місцевість, частково осушена. Тут розташовуються головні албанські орні землі.
  2. Північні Албанські Альпи зі складним пересіченим рельєфом займають північ країни. Це важкодоступний малозаселений регіон. Район відгінного скотарства.
  3. Центральне плато має згладжений рельєф прорізаний вузькими долинами річок, що часто розширюються ділянками широких котловин в яких розвиненен сільське господарство, зведені міста.
  4. Південні Албанські Альпи мають розчленований рельєф. Територія використовується населенням для ведення відгонного скотарства.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Албанії

Давні часи[ред.ред. код]

Найдавнішим населенням Албанії вважають пеласгів, що населяли терени країни ще за часів неоліту. Починаючи з 2-го тисячоліття до н. е. в країні просліжуються сліди іллірійців, що мешкали самоврядними громадами до VI століття[11]. Південна частина країни піддалась значному культурному впливу греків. У VIII—VII століттях з'являються грецькі поселення Аполлонія, Диррахій, Епідамн і Бутрот, які до III століття до н. е. занепали[11]. У IV—III століттях до н. е. іллірійські племена ардіанів (наймогутніше), енклеїв і таулантів утворюють перші держави. Піку могутності Іллірія, що простягнулась від берегів Далмації до Епіру сягнула за володарювання царя Агрона (250—231 роки до н. е.)[11].

229 року до н. е. Давній Рим розпочав війну проти іллірійських піратів, які були розбиті 167 року до н. е., а остаточно підкорені імператором Тиберієм 9 року н. е. Тиберій утворив область Іллирик з імперським легатом на чолі[11]. У II столітті до н. е. територію елліністичного Епіру завоював Рим[10]. За часів Давнього Риму Іллирією проходив шлях з Риму до Візантія — Via Egnatia, у портах велась жвава торгівля, будувались акведуки, у гірських районах зберігалась родо-племінна автономія[11]. У першому столітті н. е. до Іллірії проникає християнство, за легендами разом із проповідями апостола Павла, проте широка христианізація почалася за часів утворення Східної Римської імперії (Візантії), після 395 і до по 1347 року. У цей же час почалося виокремлення албанської мови з іллірійської[11]. З Іллірії походили такі римські імператори як Клавдій II Готський (268—270), Авреліан (270—275), Проб (276—282), Діоклетіан (284—305), Константин I Великий (306—337, Юстиніан I (527—565)[11].

Раннє середньовіччя[ред.ред. код]

Після падіння Римської імпрії територія Іллірії зазнала навали варварів (гунів, аварів, слов'ян), що переселялись зі сходу під час Великого переселення народів[11]. У середньовіччі місцеве населення зазнало значної слов'янизації, а ті, що сховались у горах, дали початок сучасним албанцям. У IX—X століттях візантійську фему Диррахій, що об'єднувала Дарданію, Епір, Превалітанію, захопило Болгарське царство, що у 998—1019 роках саме потрапило під владу Візантії на чолі з імператором Василієм II[11]. 1050 року північ Албанії увійшло до складу Сербського князівства, на узбережжі володарювали нормани Сицілійського королівства, які впродовж 1081—1083, 1107 і 1185 років сиділи в Диррахії[11]. Воювати Візантії з норманнами допомагала Венеційська республіка в обмін на торгові привілеї. 1180 року серби захопили Шкодер. 1190 року утворюється перша албанська держава, Арберійський принципат на чолі з князем Прогоном, що сидів у місті Круя, а основний масив земель держави лежав на південь від Косово до Охридського озера. 1200 року болгари підкорили східну Албанію[11].

Після 4-го хрестового походу і падіння Константинополя 1204 року, в Албанії постійно точились війни. Венеція володарювала в Диррахії, внутрішні райони підпорядковувались грецькому васалу Михаїлу Комніну, який 1215 року захопив Диррахій і утворив Епірський деспотат[11]. Наступник Михаїла, Феодор Ангел 1216 року підкорив Арберійський принципат. 1230 рік болгарський цар Іван Асена II захопив деспотат і вийшов до Адриатики. 1246 року Візантійська імперія відокремила Албанію від Епірського деспотату, а 1256 захопила Диррахій[11]. Впродовж 1257—1259 і 1268—1272 років Диррахієм володів король Обох Сицилій Манфред. Наступник Манфреда, Карл I Анжуйський проголосив утворення королівства Албанія[11].

Протягом 1346—1355 років Сербське королівство на чолі з королем Стефаном Душаном (1331—1355) завоювало усю територію Албанського королівства, заснували слов'янські колонії у Фессалії, в Епірі, на Пелопоннесі. Після смерті Стефана сербський рід Бальшів володарював на півночі, а Музака і Топія на півдні, останнії 1367 року змінив Томас Прелюбович[11].

Османська імперія[ред.ред. код]

З 1381 року почалося завоювання території Албанії Османською імперією, коли остання підтримала південний сербський рід Топія у його боротьбі проти північних Бальшів[11]. Арнаути (тур. албанці) підпали у васальну залежність від турків, але часто переходили на бік венеційців, які оволоділи портами на Адріатиці: Диррахієм — 1392, Лежою — 1393, Шкодером — 1394. Після перемоги на Косовому полі 1389 османи 1389 року направили війська в Албанію, південні й центральні райони якої завоювали до 1423 року[11].

Протягом 500 років османського панування албанський народ неодноразово повставав проти поневолювачів. Упродовж 1433—1434 років спалахнуло перше феодальне повстання проти нових порядків. Внаслідок всенародного повстання на чолі з Георгієм Кастріотом Скандербегом (Іскандер-бек) у середині XV століття майже всю Албанії було визволено, але 1479 року її знову загарбали турки[10]. Скандербег був сином місцевого феодала у якого відняли родовий маєток в Круї. Внаслідок таких утисків Скандербег зрікся ісламу і був 1443 року проголошений князем Кастріоті[11]. У союзі з Венецією і вождями Ліги Лежі він розгорнув партизанську війну. Після ряду перемог 1449 і 1451 років Скандербег домігся від султана Мехмеда II 1461 року визнання себе володарем Албанії[11]. Після смерті батька 1468 року, син Скандербега за підтримки Неаполя, Венеції і Рима продовжив боротьбу. 1466 року турки захопили Вльору, 1478 — Крую, 1479 — Шкодер, 1501 — Диррахій, 1571 — Бар і Улцинь[11]. Поразка національного спротиву спричинила еміграцію албанців до Італії, Сицилії, Греції, Волощини та Єгипту; тотальну ісламізацію країни. У XVII—XVIII століттях до південної України великими групами починають переселятись албанці-арнаути[10].

На півночі плем'я гегів самостійно збирало податки, зберігало внутрішньокланові традиції, відбувало військову повинність в якості іррегулярних частин під проводом власних вождів і заради військової здобичі (худоби). Часто під час війн вони співпрацювали з венеційськими і австрійськими військами. У 1690 роках серби покинули Косово[11]. На півдні життя було заможнішим, тут турки збирали помірні податки, а місцеві феодали відбували повинність у військовій кавалерії. У 1645 і 1649 роках турки зуміли приборкати місцеві бунти під проводом католицьких феодалів[11].

У XVIII столітті на півночі й у центрі правили паші Бушаті. На півдні Албанії й у західні Македонії Алі-паша Тепелен (1744—1822) заснував напівнезалежний Янінський пашалик[11]. Султан Махмуд II розгромив у 1820—1822 роках пашу Тепелена, а 1831 року і пашів Бушаті, централізувавши місцеву владу[11]. У 1830-х роках османська артилерія придушила місцеве повстання феодалів. 1835 року була проведена реформа, землі Албанії були розділені між еялетами Яніна і Румелія. 1846 року утворені пашалики в Монастирі (Бітола) і Ускібі, ліквідовані 1877 і 1863 року, відповідно. Під час наступної адміністративної реформи 1865 року албанські землі були розділені між вілаєтами Ішкодра, Яніна, Бітола і Косово[11]. Уведення обов'язкових податків, призначення неалбанських держслужбовців, призов до війська, ісламські школи викликали значний спротив серед місцевого населення.

Національне відродження[ред.ред. код]

На Берлінському конгресі, що підбив підсумки російсько-турецької війни 1877—1878 років, було вирішено передати північ Албанії Чорногорії та Сербії, що викликало спротив місцевих мусульманських вождів. 10 червня 1878 року в Призрені була утворена албанська націоналістична Призренська ліга[11]. До неї швидко приєднались католицькі племена Шкодера і православні з півдня, які спільно чинили опір турецькій армії 1880 року в районі Улцинь, що намагалась виконувати рішення Берлінського конгресу щодо передачі району Чорногорії. Прізренська ліга поставила собі за мету об'єднати усі албанські землі в єдиній самоврядній адміністративній одиниці. Це розкололо Лігу, бо албанці-мусульмани центральних регіонів проявили вірність Стамбулу. 1880 року було утворено Тимчасовий уряд, у відповідь на що турецькі війська наступного року зайняли Призрен і Улцинь і провели арешти[11].

Національний албанський рух перейшов у підпілля. У містах утворювались таємні комітети, у горах воєнізовані чети (перша 1906 року), за межами Албанії були утвореніпросвітницькі товариства:

  • 1879 — Стамбульське товариство друку албанською мовою;
  • 1884 — Дрита (Світло) в Бухаресті;
  • 1891 — Дешира (Прагнення) в Софії;
  • 1891 — Башкімі (Єдність) в Єгипті[11].

У листопаді 1908 року, після повалення султана Абдул-Хаміда II, в Бітолі був проведений перший національний конгрес[11]. Розпочались розмови про створення єдиної абетки, утворювались політичні клуби, друкувались газети на півдні країни. У відповідь на це турецька влада почала репресії, заборонила носіння зброї, увела тілесні покарання. 1910 року на півночі спалахнуло повстання. Наступного року нове повстання поставило собі за мету отримати автономію для Албанії. Під впливом революцій у Російській 1905—1907 і Османській імперіях 1908 року в Албанії навесні 1912 року вибухнуло загальнонародне повстання. Повстанці захопили Скопьє, Дібру, Ельбасан, Перметі. 23 серпня було оголошено перемир'я, албанському народові надавалась певна автономія, але адміністративна реформа не була проведена[11].

Незалежність[ред.ред. код]

У жовтні 1912 року розпочалась перша Балканська війна. Того ж року чорногорці узяли в облогу Шкодер, серби захопили Ельбасан, Дуррес, Тирану, греки — Яніну[11]. 28 листопада у місті Вльора з'їзд представників різних верств населення, щоб запобігти розділу країни, проголосив Албанію незалежною державою й сформував перший тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїл Кемаль-беєм (1844—1919)[10]. Незалежність Албанії була визнана Лондонською конференцією послів 20 грудня 1912 року і Лондонським мирним договором 30 травня 1913 року, укладеним після Першої Балканської війни[12][11]. Проте над Албанією був встановлений протекторат 6 великих держав (Франції, Росії, Великої Британії, Німеччини, Італії і Австро-Угорщини) у вигляді Міжнародного контрольного комітету (МКК). Прибічниками незалежності Албанії виступили дві останні великі держави. Після Другої Балканської війни, згідно Бухарестського договору Косово відходило до Сербії, Печ і Д'яковиця Чорногорії, але Шкодер повертався Албанії. Згідно Флорентійського протоколу 17 грудня 1913 року Греція отримувала південний Епір і Чамерію[11]. Великі держави сформували поліцейські сили, цивільну адміністрацію, підконтрольну МКК.

21 лютого 1914 року на албанський престол був посаджений німецький принц Вільгельм Від (відомий як Вільгельм І)[11]. 10 квітня 1914 року була прийнята перша конституція Албанії — Органічний статут Албанії[11]. 28 лютого 1914 року за підтримки Греції на півдні Албанії спалахнуло повстання. Вже 2 березня в Гірокастрі була проголошена Автономна Республіка Північного Епіру, створено уряд на чолі з колишнім міністром закордонних справ Греції Георгіосом Христакі Зграфосом[11].

Перша світова війна[ред.ред. код]

З початком Першої світової війни у країні спалахнула селянська війна, 3 вересеня 1914 року повстанці примусили втекти Вільгельма з обложеного Дурресу[11]. Владу захопила Генеральна рада Албанського сенату. Есад-паша Топтані, що повернувся з Італії, очолив сербські війська і зайняв Тирану і Дуррес, 5 жовтня оголосив себе головою Сенату і Тимчасового уряду[11]. Вожді Великої Мальсії та Мірдити не підкорилися його самопроголошеній владі. У тому ж місяці Греція окупувала південну Автономну Республіку[11]. У листопаді 1914 року владу в країні захопили повстанці на чолі з Хаджі Камялі, який проголосив 16 грудня утворення Нової ради і об'єднання з Туреччиною[11]. У відповідь Есад-паша запросив допомоги в Італії, яка вже через 10 діб висадила десант у Вльорі. Антанта за таємним Лондонським договором 1915 року фактично продала Італії албанські Вльору і острів Сасено, за вступ у війну на боці першої. У центральній Албанії було запропоновано утворити італійський протекторат. Влітку 1915 року Сербія разом із Чорногорією захопила Центральну Албанію, але вони були вибиті вже восени військами Австро-Угорщини і Болгарії до нейтарльної на той час Греції.

У лютому 1916 року до Греції біжав Есад-паша Топтані. Влітку 1916 року на півдні в Корчі висадились війська Франції, а 10 грудня там була утворена Корчинська Албанська Республіка, яка проіснувала до 16 лютого 1918 року і була ліквідована під тиском Греції[11].

Міжвоєнний період і влада Зогу[ред.ред. код]

По завершенні Першої світової війни, при укладенні Паризького мирного договору Албанія стала об'єктом зазіхань імперіалістичних держав. Австро-угорські війська замінили італійці, частину Албанії зайняли серби, французи і греки[11]. 28 грудня 1918 року албанці сформували Тимчасовий уряд на чолі з Турхан-паші Перметі, визнаний урядом Італії, який працював в руслі італійської окупаційної влади. Албанські націоналісти отримали підтримку американського президента Вудро Вільсона, що виступив проти розділу Албанії.

21-31 січня 1920 року в Люшні зібрався Національний албанський конгрес, що змістив Перметі й створив Вищу державну раду з 4 представників усіх релігійних конфесій країни, затвердив нову конституцію — Статут Люшні, за яким створювалась Національна рада з 37 осіб, яких обирають Національні збори[11]. Навесні 1920 року уряд Сулеймана Дельвіна перебрався до Тирани. 26 травня французи полишили країну, на півночі були вибиті сербські війська. 22 серпня 1920 року Італія визнала незалежність Албанії і вивела війська, окрім острова Сасено в бухті Вльора. 17 грудня 1920 року країну прийняли до Ліги націй[11].

На півночі в районі Міртида влітку 1921 року просербські сепаратисти, російські білоемігранти і греки під проводом Гьйона Марка Гьйоні підняли повстання і утворили Міртидську Республіку зі столицею в Призрені[11]. Повстання військами підтримав Белград. Але завдяки дипломатам Ліги націй військова інтервенція була зупинена, а кордони Албанії підтверджені на конференції 9 люстопада в Лондоні. 1922 року югославські війська були виведені з країни, а 1924 року і грецькі[11].

5 квітня 1921 відбулися вибори до Національної ради. Перемогу отримали консервативна Прогресивна партія землевласників і коаліція Народної партії на чолі з православним єпископом Дурреса Фаном Нолі (1882—1965) і сином вождя однієї з мусульманських громад Ахметом Зогу (1895—1961). Наладити конструктивний діалог не вдалося, уряди змінювались майже не щотижня[11]. 1922 року утворився коаліційний уряд Джафера Юпі (1880—1940), де посаду міністра зовнішніх справ обійняв Нолі, а внутрішніх — Зогу. Останньому впродовж року вдалося роззброїти племена на півночі, придушити заколоти на півдні, очистити адміністративний апарат, підготувати нову конституцію і 2 грудня очолити уряд. Проте Зогу викликав невдоволення лібералів на півдні, що очікували земельної реформи, націоналістів на півночі, що не бажали змін племінного самоврядування. Проблем додав голод навесні 1923 року. 27 грудня 1923 року відбулися вибори до Установчих зборів, опозиція програла вибори, що тільки накалило ситуацію в країні. Ахмет Зогу подав у відставку й покинув країну, уряд очолив Шевкет Верляці (1877—1946). У квітні 1924 року був убитий один з лідерів опозиції Авні Рустемі. Повстання сплахнуло у травні 1924 року. Новостворений уряд Фана Нолі не пішов далі обіцянок і швидко втратив підтримку народу[11].

У грудні того ж року Зогу за допомогою югославських і російських білоемігрантських експедеційних військ повернувся і знов захопив владу[10] 6 січня 1925 року Ахмет Зогу став прем'єр-міністром, 22 січня була проголошена Республіка, а 31 січня Національні збори обрали Зогу її президентом на 7 років, 7 березня прийнята нова конституція, що надала президенту диктаторські повноваження[10]. За новою конституцією утворювався двопалатний парламент у складі Сенату з 18 сенаторів, що обирались на 6 років і Палати депутатів, що обирались на 3 роки[11]. 1 вересня 1928 року новообрані Установчі збори оголосили Зогу королем держави під ім'ям Зогу I Скандербег III, Албанія перетворилась на монархію[12][10]. За його володарювання Албанія досягла певних успіхів у модернізації та європеїзації, але фактично перетворилася на італійську колонію. У Римі було створено Товаристо з економічного розвитку Албанії, що фінансувало будівництво в країні. У 1926 році на півночі спалахнуло повстання. 27 листопада 1926 року в Тирані було підписано італо-албанський Перший Тиранський пакт про дружбу на 5 років, а 22 листопада 1927 року — Другий Тиранський пакт про оборону і модернізацію албанської армії на 20 років[11]. З 1931 року Ахмет Зогу відмовився продовжувати Перший Тиранський пакт і обрав курс на відхід від співпраці з Італією, вислав військових радників, закрив італійські школи, перестав надавати концесії італійським компаніям[11]. Проти такої політики виступило молоде покоління, що отримало освіту в Італії, утворивши Тайну організацію і організувавши повстання в Фієрі 1935 року. Ахмет Зогу пішов на деякі поступки, утворивши ліберальний уряд Мехді Фрашері (1872—1963), підписавши 1936 року нову угоду з Італією. 1937 року на півдні спалахнуло нове повстання, приводом до якого слугувала заборона на носіння жінками мусульманського одягу.

Окупація і Друга світова війна[ред.ред. код]

У квітні 1939 року фашистська Італія висунула ультиматум Албанії щодо протекторату над нею і офіційно окупувала країну 50 тис. контингентом (албанське військо налічувало 8 тис. військовиків) за 3 дні, включивши її до складу «Італійської імперії»[11]. 12 квітня Установчі збори проголосили особисту унію Албанії та Італії, а 16 квітня італійський король Віктор Еммануїл III прийняв албанську корону від тимчасового регента і прем'єр-міністра Шевкета Верляці[11]. Стара конституція була скасована, дарована нова, віце-королем призначено колишнього італійського посланця Якомоні ді Сан-Савіно. Албанія вийшла з Ліги націй. Утворено Албанську фашистську партію.

Албанська армія у складі 12 тис. корпусу увійшла до складу італійської і приймала участь в кампанії 1940 року з окупації Греції. Проте останній вдалося на деякий час, з грудня 1940 по квітень 1941 року відбити атаку й перенести бойові дії на територію Албанії[11]. Після окупації Греції до Албанії приєднали округу Чамерія, а після окупації Югославії — Косово, частину Чорногорії і Дебар зі Стругою Західної Македонії[11].

На початку 1930-х років в країні оформлюються комуністичні гуртки, які під час війни 1941 року об'єдналися в Комуністичну партію Албанії на чолі з колишнім вчителем Енвером Ходжою (з 1948 — Албанська партія праці)[10]. Комуністи, за підтримки Великої Британії та СРСР, очолили партизанську боротьбу проти окупантів, реорганізувавши партизанські загони 1942 року націоналістів і комуністів на півдні в Народно-визвольний фронт, який того ж року почав бойові дії проти італійців. У листопаді 1942 року Алі Кліссура та Мідхат Фрашері утворили некомуністичний національний фронт Балі комбтар. На початку 1943 року в країні діяло більше 20 різних чет і загонів. До осені 1943 року значну частину території країни було очищено від італійських окупантів силами Національно-визвольної армії Албанії (НОА) — 8-12 тис., окрім Вльори, яка перебувала під владою Бали комбтар. Комуністи у вересні 1943 року розпочали громадянську війну проти чет Бали комбтар, що прагнули приєднати косовські землі до післявоєнної Албанії. Відразу після капітуляції Італії до Албанії зайшли німецькі нацисти, що зуміли знайти порозуміння з Бали комбтар з косівського питання. Восени 1943 року Установчі збори відмінили особисту унію з Італійським королівством, утворили Вищу регентську раду, уряд очолив косівський землевласник Реджеп Мітровиця. Німці набрали з албанців дивізію СС «Скандербег», яка приймала участь в етнічних чистках проти сербів-партизан[11]. У листопаді 1943 року Абазом Купі був утворений рух Легалітет, який спирався на північні клани і проявляв лояльність до Ахмета Зогу[11].

На Першому Антифашистському конгресі національного визволення 24 травня 1944 року в Перметі функції найвищого законодавчого органу були передані Антифашистській раді (АНОР), а виконавчого — Комітетові національного визволення (АНОК), який на Другому Антифашистському конгресі 20 жовтня 1944 року був перетворений на Тимчасовий демократичний уряд на чолі з Енвером Ходжою[12][10]. Народно-визвольна армія Албанії, що налічувала тоді 20 тис. бійців, розгромила білистів на півдні, Лігу Шкодри байрактарів у районі Мірдіти, 17 листопада 1944 року визволила столицю, місто Тирану, 29 листопада 1944 року була звільнена вся Албанія[11]. Отряди НОА допомагали звільняти Чорногорію і придушувати албанський націоналістичний спротив в Косово, окрім того після війни воювали на півночі проти монархістів і місцевої шляхти[11].

Соціалістичний курс[ред.ред. код]

У грудні 1945 року відбулись вибори до Установчих зборів, на яких Демократичний фронт отримав 93 % голосів. 11 січня 1946 року Королівство Албанія було проголошено народною республікою, 14 березня прийнято нову конституцію, уряд очолив Енвер Ходжа[12][10]. Протягом 1944—1946 років уряд здійснив ряд докорінних соціально-економічних перетворень: було націоналізовано іноземну власність, промислові підприємства, проведено аграрну реформу, встановлено державну монополію на зовнішню торгівлю і контроль над внутрішньою[11]. Союз Радянських Соціалістичних Республік надав безкорисливу допомогу Албанії в напрямках індустріалізації країни, механізації сільського господарства. 29 квітня 1946 року уряд Югославії першим визнав комуністичну владу Албанії, 10 листопада це зробив СРСР. Проте Велика Британія і США відмовились це робити, поки в уряді не буде присутня опозиція, відізвали власні місії з Тирани, протидіяли вступу країни до ООН[11]. Того ж року Албанія почала допомагати грецьким комуністам, проти чого 27 листопада 1948 року Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію[11]. 22 жовтня 1946 року у територіальних водах Албанії міжнародної протоки Керкіра на морських мінах підірвались два британських есмінця. Албанія відмовилась виплачувати 2,4 млн доларів США компенсації згідно рішення Міжнародного суду в Гаазі[11].

У березні 1948 року на Пленумі Центрального комітету КПА було прийнято рішення про інтеграцію військової та економічної інфраструктури з Югославією, розглядалось питання входження на правах союзної республіки, або утворення тристоронньої балканської федерації разом із Болгарією[11]. Проте планам не було дано збутися через гостру критику Комінформбюро політики Йосипа Броз Тіто у червні 1948 року. Югославські радники були вислані з країни, економічні договора розторгнуті, 1949 року договор про дружбу денонсований, у листопаді 1950 року дипломатичні відносини розірвані (відновлені лише наприкінці 1953 року, вже після смерті Сталіна)[11]. Того ж року головний суперник Ходжі, міністр внутрішніх справ Кочі Дзодзе був заарештований як послідовник Тіто й страчений наступного року. Загалом репресіям піддалися 14 з 32 членів ЦК АПТ, 32 з 109 депутатів Народних зборів, 28 тис. партійців, багато албанців емігрувало[11]. З липня 1950 року Енвер Ходжа одноосібно керував партією, урядом, міністерствами оборони й закордонних справ.

У лютому 1949 року Албанія увійшла до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)[10]. Смерть Йосипа Сталіна, розкриття в СРСР культу особи, відлига, зростаюча внутрішня критика змусили АПТ 1954 року запровадити принцип колективного керівництва, внаслідок чого уряд очолив військовик Мехмет Шеху. Між Москвою і Заходом вдалося досягти домовленостей щодо Албанії, 1955 року держава підписала Варшавський договір, того ж року стала повноправним членом ООН[10]. Проте вже 1956 року на тлі подій у Будапешті Енвер Ходжа відновив гостру полеміку з югославським керівництвом, відновив культ особи Сталіна, узяв на озброєння тезіс капіталістично-ревізіоністської облоги країни. З жовтня 1959 року албанські газети на тлі економічної допомоги і засудження радянського комуністичного ревізіонізму зайняли прокитайську позицію. 1960 року албанська делегація різко засудила позицію СРСР на міжнародних нарадах комуністичних партій 24 червня в Бухаресті й в листопаді в Москві[11]. Після 1960 року керівництво Албанської партії праці (АПП) повністю припинило співпрацю з міжнародним комуністичним рухом. 1961 року розірвано дипломатичні відносини з СРСР, дипломатичні відносини зі східноєвропейськими країнами підтримувались на мінімальному рівні. Після скасування усієї економічної допомоги радянською владою, 1962 року Албанія припинила участь у роботі РЕВ[10]. Цим скористався Китай, надавши кредит у 125 млн доларів США (загалом розмір допомоги за 17 років сягнув 1,4 млрд доларів США)[11]. 1961 року Албанія фактично припинила, а 1968 року офіційно, на знак протесту проти вторгнення до Чехословаччини, заявила про свій вихід з Організації Варшавського Договору, була ліквідована військово-морська база ВМФ СРСР у Вльорі[10][11]. Албанія обрала курс розрахунку лише на власні сили, культивування образу «фортеці в облозі».

1966 року Енвер Ходжа за китайським зразком розпочав культурну та ідеологічну революцію з викорінення буржуазних і релігійних пережитків, яка вдарила по бюрократичному апарату. Була запроваджена верхня межа окладів для керівників, скорочено штат держслужбовців, сільськогосподарські роботи для містян у колективних господарствах. У 1973 році були розгромлені Комітет радіо і телебачення, творчі спілки, Союз албанської молоді. Після покращення відносин Китаю з США, Албанія обрала курс на розрив албансько-китайських відносин. Так 1975 року був розкритий так званий прокитайський заколот — розстріляні міністр оборони Бекір Балуку, начальники генштабу Петріт Думе і політуправління Хіто Чако, багато функціонерів зазнали репресій[11]. 1978 року були остаточно розірвані відносини з Китаєм, який припинив допомогу країні. Дипломатичні відносини із країнами заходу Албанія до 1971 року, коли були встановлені дипломатичні відносини з Грецією, мала лише із Францією. 1976 року було прийнято нову й останню соціалістичну конституцію країни, країну перейменовано на Народну Соціалістичну Республіку Албанія (НСРА)[12]. У 1980—1981 роках короткочасно покращились відносини із Югославією, які були швидко охолоджені антисербськими виступами студентів на захист албанців у Косово і самогубством прем'єра Мехмета Шеху, який «виявився» югославським шпигуном, стратами його «поплічників».

1982 року президентом Албанії було обрано наступника Енвера Ходжи, Раміза Алію, який обрав курс на поступову лібералізацію внутрішнього життя, після чого відновилась допомога Китаю[11]. У березні 1985 року Енвер офіційно визнав ліквідацію Мехмета Шеху, а 11 квітня 1985 року помер[11]. 1987 року було підписано мирну угоду з Грецією, відновлено залізничне сполучення з Югославією, розпочалось відновлення дипломатичних відносин із Заходом. 1988 року Албанія приєдналася до Співдружності балканських держав. 1990 року в країні, у зв'язку із тяжким економічним станом, були дозволені ринкові відносини, проте це не допомогло уникнути заворушень у великих містах. Того ж року парламент провір докорінну реформу законодавства, були відкриті кордони (до прийняття цього закону більше 5 тис. албанців переховувались в посольствах з метою отримати політичний притулок)[12][11]. 1990 року відновлені дипломатичних відносини із Радянським Союзом.

Демократична сучасність[ред.ред. код]

29 квітня 1991 року Народні збори ухвалили закон про основні положення конституції, така собі перехідна конституція на 1 наступний рік, за який правлячі кола сподівалися прийняти нову конституцію[12]. Однак ситуація загострилася, утворилась політична криза між главою держави і парламентом. 1992 року були заборонені тоталітарний режим і комуністична партія, а комуністичні лідери постали перед судом за корупцію. Проект нової конституції, винесений главою держави на референдум 6 листопада 1994 року, країна не підтримала[12]. Перехідний період виявився непростим для низки урядів, оскільки не вдавалось подолати високий рівень безробіття, широко поширену корупцію, бракувало коштів на перебудову старої інфраструктури, боротьбу з потужними організованими злочинними угрупованнями, значних ресурсів потребувала внутрішня політична боротьба.

Політика[ред.ред. код]

Албанія за формою правління є параламентською республікою. Главою держави виступає президент, з _ року _[6]. Державний устрій — унітарна держава.

Республіка Албанія — демократична правова держава, основоположним принципом організації якої є розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади. Народ здійснює свою владу через представницькі органи, а також на референдумах. Представницькі органи обираються на вільних, загальних, рівних, прямих виборах таємним голосуванням (запроваджено 1944 року). Вибори до парламенту і органів місцевого самоврядування організовує Центральна виборча комісія (алб. Komisioni Qendror i Zgjedhjeve). Державну владу здійснюють лише державні органи, визнані законом.

Право на громадянство за місцем народження (jus soli) не визнається; лише за походженням (jus sanguinis) — принаймні один з батьків повинен бути громадянином Албанії; подвійне громадянство визнається[6]. Кваліфікаційний період, постійне проживання на території держави, для натуралізації становить 5 років[6].

Конституція[ред.ред. код]

Діюча конституція держави прийнята 21 жовтня 1998 року Національними зборами, схвалена народом на референдумі 22 листопада того ж року й оприлюднена 28 листопада[6]. Поправки до конституції держави можуть бути прийняті кваліфікованою більшістю (двома третинами) складу парламенту, або на референдумі з попереднім схваленням тієї ж кваліфікованої більшості в парламенті і подальшим затвердженням президентом.

Попередня конституція була прийнята в грудні 1976 року, вона проголосила Народну Соціалістичну Республіку Албанію[10].

Глава держави[ред.ред. код]

Главою держави є президент Республіки (алб. Kryetarët), який, згідно з Конституцією, обирається 60 % парламенту в трьох раундах (або простою більшістю в додаткових) на строк 5 років з правом переобратись на другий термін серед громадян Албанії, що досягли віку 35 років і впродовж останніх 10 років мешкали в країні[12]. Парламент країни за поданням 25 % його складу може усунути главу держави рішенням кваліфікованої більшості свого складу[12]. Президент Албанії за поданням прем'єр-міністра може розпускати органи місцевого самоврядування[12]. Останні президентські вибори відбулися в три раунди 19, 20, 27 квітня 2017 року, у яких чинний президент набрав 87 голосів[6]. Діючий президент від 24 липня 2017 року Ілір Мета, його попередником від 24 липня 2012 року був Буяр Нішані (алб. Bujar Nishani)[6].

Виконавча влада[ред.ред. код]

Докладніше: Уряд Албанії
Президент країни Буяр Нішані (зліва) та екс-віце-канцлер, екс-міністр фінансів Австрії Міхаель Шпінделеггер

Вищим органом виконавчої влади Албанії є Рада міністрів (алб. Këshilli i Ministrave), яку очолює прем'єр-міністр(алб. Kryeministër). Уряд Албанії складається з 15 міністрів. Кандидатуру прем'єр-міністра на розгляд парламенту подає президент країни, призначає та звільняє за пропозицією прем'єр-міністра членів уряду[12]. Керівником уряду Албанської Республіки з 15 вересня 2013 року є представник Соціалістичної партії Еді Рама, його заступник Ніко Пелеші[6]. Рада міністрів складається з наступних міністерств:

Законодавча влада[ред.ред. код]

Докладніше: Парламент Албанії

Законодавча влада належить парламенту, Народним зборам Республіки Албанія (алб. Kuvendi), що складаються з 140 депутатів, які обираються на загальних виборах за мішаною системою (100 депутатів по мажоритарних округах) один раз на 4 роки[6][12]. Для виконання належних конституційних функцій парламент Республіки Албанія складається з голови, який обирається парламентом, його заступників, Бюро парламенту, парламентських груп і комісій. Законодавчою інициативою наділені депутати, уряд і президент, останній має право накладати вето на ухвалені закони[12]. Парламент може бути розпущений президентом країни на пропозицію голови уряду, або ж у разі висловлення парламентом недовіри урядові; президент зобов'язаний розпустити парламент, якщо його кандидатура на пост глави уряду відхилена Народними зборами двічі[12].

Згідно старої конституції, вищим органом НСРА були однопалатні Народні збори, що складались з 250 депутатів, які обирались на прямих загальних виборах на 4 роки[10]. У період між сесіями Народних зборів їхні функції виконувала обирана ними Президія Народних зборів[10].

Рівні виборчі права мають громадяни обох статей, що досягли віку 18 років.

Політичні партії[ред.ред. код]

Станом на 2016 рік в Албанії міністерством юстиції зареєстровано близько сотні політичні партії[6].

На останніх парламентських виборах 23 червня 2013 року до парламенту пройшли наступні політичні партії:

Парламентські партії утворюють дві головні коаліції в країні:

Наступні парламентські вибори заплановані на 18 червня 2017 року.

Окрім представлених в чинному парламенті політичних партій на політичне життя держави також мають вплив:

На парламентських виборах 13 липня 1997 року до парламенту Албанії пройшли наступні політичні партії:

Найбільшими організаціями, що охоплюють профспілковий рух трудящих є Союз незалежних профспілок Албанії (BSPSH), пов'язаний з Демократичною партією і Конфедерація профспілок Албанії (KSSH), колишня Профспілка трудящих Албанії, заснована 1945 року, переформатована 1991 року[10]. Спілка трудящої молоді Албанії, виникла 1949 року внаслідок об'єднання Спілки комуністичної молоді (заснована 1941 року) і Спілки народної молоді (заснована 1943 року)[10]. Спілка жінок Албанії заснована 1943 року[10].

Судова влада[ред.ред. код]

Правова система в державі базується на цивільному праві, за винятком північних сільських районів, де превалює звичаєве право, «Кодекс Леке»[6].

Найвищим судом загальної юрисдикції виступає Верховний суд (алб. Gjykata e Lartë), представлений 17 суддями, які призначаються президентом за згодою Народних зборів на термін 9-років. Суди нижчих інстанцій: Вищий апеляційний суд, суди першої інстанції.

Вища рада юстиції (алб. Këshilli i Lartë i Drejtësisë) обирає кандидатури на посади суддів. Генеральна прокуратура (алб. Prokuroria e Përgjithshme) виконує функції загального нагляду.

Конституційний суд (алб. Gjykata Kushtetuese) у складі 9 суддів виконує функції нагляду конституційності рішень і дій інших гілок влади. 5 суддів Конституційного суду обираються парламентом країни на 9 років, 4 призначаються президентом[12].

Албанія не визнає юрисдикцію Міжнародного суду, але визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

З часу набуття незалежності на початку XX століття зовнішня політика Албанії переслідувала ряд як довгострокових так короткотермінових цілей. До перших можна віднести іредентизм албанської нації в межах єдиної Великої Албанії, вестернізація як суспільства так і зовнішніх стосунків, пошук економічної допомоги в розбудові власного господарства.

Членство в міжнародних організаціях[ред.ред. код]

Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних міжнародних організацій та інституцій: Спільноти демократій (CD), Ради Європи (CE) — з липня 1995 року, Центральноєвропейської ініціативи (CEI), EAPC, EBRD, Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Міжнародної морської організації (IMO), Інтерполу (ICPO), Міжпарламентського союзу (IPU), НАТО (NATO) — з 1 квітня 2009 року, Організації американських держав (OAS) (спостерігач), Франкофонія (OIF), Організації із заборони хімічної зброї (OPCW), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE) — з червня 1991 року, Постійної палати третейського суду (PCA), Організації Об'єднаних Націй (UN), Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (UNESCO)[6].

Албанія через національні комітети приймає участь в роботі ряду недержавних міжнародних організацій: Міжнародної торгової палати (ICC), Міжнародної конфедерації профспілок (ITUC) і Всесвітньої федерації профспілок (WFTU) (неурядова організація).

29 квітня 2009 року Албанія офіційно звернулася до Європейського Союзу з проханням прийни її в члени цієї організації, у червні 2014 року країна визнана кандидатом на приєднання до Союзу, у листопаді 2016 року розпочаті переговори щодо уніфікації законодавств, відповідних реформ[6].

Українсько-албанські відносини[ред.ред. код]

Уряд Албанії офіційно визнав незалежність України 4 січня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 13 січня 1993 року[13]. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Албанії, що відає справами щодо України, знаходиться у Варшаві (Польща)[13]. Справами України в Албанії відає українське посольство в Греції.

2016 року міністр закордонних справ Павло Клімкін перебував в Албанії з офіційним візитом, під час якого було підписано угоду про безвізовий режим між Україною і Албанією[14].

Державні символи[ред.ред. код]

Прапор[ред.ред. код]

Державний прапор затверджено 7 квітня 1992 року. На червоному полотнищі з пропорціями 5:7 у центрі зображення двоголового чорного орла з розправленими крилами. Національними кольорами Албанії слугують: червоний — означає кров пролиту патріотами за незалежність країни, чорний — означає колір герба.

Герб[ред.ред. код]

Державний герб уперше з'являється за часів національного повстання Георга Скандербега у XV столітті, офіційний варіант затверджено конституцією 1998 року. На гербі Албанії зображено чорного двоголового орла візантійської династії Палеологів із золотим шоломом національного героя Скандербега на червоному тлі щита варязького типу. Щит обрамлений прямими чорними лініями, що звужуються донизу. На ньому є напис чорними літерами: «Республіка Албанія». Орел на гербі — символ бойового духу албанського народу, спосіб життя якого, за народним повір'ям, схожий з духом і способом життя албанця. Самоназва албанців — шкиптари, діти орла. За часів соціалізму двоголового орла зображували посеред пшеничного колосся з п'ятикутною червоною зіркою вгорі.

Гімн[ред.ред. код]

Державний гімн «Єднаймося навколо прапора» (алб. Hymni i Flamurit). Автор тексту: македонсько-румунський поет, албанець Александр Ставре Дренова (алб. Aleksander Stavre Drenova). Вперше був опублікований як вірш «Свободу Албанії» (алб. Liri e Shqipërisë) 1912 року в Софії. Автор музики: румунський композитор Чіпріан Порумбеску. Початково нинішня музика гімну призначалася для румунської пісні «На нашому прапорі написано Єдність» (алб. Pe-al nostru steag e scris Unire).

Адміністративно-територіальній поділ[ред.ред. код]

У територіально-адміністративному відношенні Албанія поіляється на 12 областей «карків»" (алб. qark, множина qarqe), що, в свою чергу поділяються на 36 округ «реті» (алб. rreth, множина rrethe), які складаються з 373 муніципалітетів «локалітетів». Населення локалівтетів обирає власних представників до рад місцевого самоврядування на 3 роки[12]. 72 муніципалітети мають статус міст[15]. За часів народно-демократичної влади в адміністративному відношенні поділялась на 26 округ, столицю було виділено в окрему адміністративну одиницю[10].

AlbaniaNumberedPrefectures.png
Область Столиця Округ
1. Берат Берат Берат, Кучова, Скрапар
2. Дібер Пешкопія Булькіза, Дібра, Мат
3. Дуррес Дуррес Дуррес, Круя
4. Ельбасан Ельбасан Ельбасан, Грамш, Лібражд, Пекіні
5. Фієр Фієр Фієр, Люшня, Малакастра
6. Ґ'їрокастер Гірокастра Гірокастра, Пермет, Тепелєна
7. Корча Корча Девол, Колонья, Корча, Поградец
8. Кукес Кукес Хас, Кукес, Тропоя
9. Леже Леже Курбін, Лежа, Мірдіта
10. Шкодер Шкодер Малесія-е-Маді, Пука, Шкодер
11. Тирана Тирана Кавая, Тирана
12. Вльора Вльора Дельвіна, Саранда, Вльора

Збройні сили[ред.ред. код]

З 1 квітня 2009 Албанія — член НАТО

Збройні сили Албанії складаються з сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морських сил.

Мінімальний вік для для добровільної військової служби — 19 років[6]. Призов на строкову службу, станом на 2015 рік, здійснюється частково з 18 років[6].

Чисельність збройних сил 2000 року складала 40 тис. військовослужбовців[13].

Щорічні витрати на оборону, станом на 2016 рік, складають 1,14 % від ВВП держави (112-те місце у світі), 2012 року державні витрати становили 1,5 % від ВВП[6]. У грошовому еквіваленті витрати на армію 2000 року складали 43 млн доларів США[13].

Економіка[ред.ред. код]

Докладніше: Економіка Албанії

Албанія — аграрно-індустріальна країна, що трансформує власну економіку від планової державної до вільної ринкової. Валовий внутрішній продукт (ВВП) Албанії, станом на 2016 рік, за паритетом купівельної спроможності становив 34,2 млрд доларів США (125-те місце у світі); за офіційним обмінним курсом — 12,14 млрд доларів США; у розрахунку на душу населення — 11,9 тис. доларів США (127-ме місце у світі)[6]. За цима показниками країна ділить разом з Боснією і Герцеговиною та Молдовою останні місця в Європі[16]. Фактичний ВВП країни може бути вдвічі більшим, через великий обсяг тіньового сектора економіки. Ріст ВВП 2016 року становив 3,4 % (82-ге місце у світі), 2015 року — 2,8 %, 2014 року — 1,8 %[6]. Розподіл ВВП за секторами економіки (станом на 2016 рік):

  • промисловість — 21,6 %,
  • агровиробництво — 14,9 %,
  • сфера послуг — 63,5 %[6].

Розподіл ВВП за кінцевими споживачами (станом на 2016 рік):

  • споживання домашніх господарств — 85,7 %,
  • державне споживання — 10,4 %,
  • інвестиції в основний капітал — 27,6 %,
  • інвестиції в товарно-матеріальні запаси — 1,5 %,
  • експорт товарів і послуг — 37,1 %,
  • імпорт товарів і послуг — -62,3 %[6].

Прямі іноземні інвестиції в економіку Албанії на 31 грудня 2013 року дорівнювали 5,557 млрд доларів США (97-ме місце у світі)[6]. Інвестиції населення Албанії в закордонні економіки 2012 року склали 4,9 млрд доларів США (99-те місце у світі)[6]. Складна податкова система, вимоги ліцензування, слабка судова влада, корупція, погане дотримання умов контрактів, застаріла інфраструктура — головні перепони на шляху розвитку ведення бізнесу в країні, залучення іноземних інвестицій. Програми Міжнародного валютного фонду в країні знаходяться під постійною загрозою через неможливість національного уряду зменшити дефіцит державного бюджету, значний зовнішній борг країни.

Валове національне заощадження 2015 року становило 15 %; 2016 року — 15,6 % від ВВП (116-те місце у світі)[6].

Нерівність розподілу сімейного доходу (коефіцієнт Джині) 2012 року дорівнював 29 (126-те місце у світі), 2008 року дорівнював 30[6]. За межею бідності 2012 року перебувало 14,3 % населення країни[6]. За межею бідності знаходиться 25 % населення країни. Розподіл доходів домогосподарств в країні виглядає наступним чином: нижній дециль — 4,1 %, верхній дециль — 20,5 % (станом на 2012 рік)[6].

Економічна історія[ред.ред. код]

На початку XX століття, після здобуття незалежності від Османської імперії Албанія була однією з найвідсталіших країн Європи. Аграрне господарство з мінімальною долею ремісництва. Перший іноземний капітал був представлений переважно італійськими компаніями. Розвиток промисловості обмежувався гірничою галуззю. Після закінчення Другої світової війни Албанія підпала під сферу впливу СРСР і Югославії, розвиток економіки визначався плановою соціалістичною моделлю. Після встановлення курсу на побудову соціалістичного ладу були націоналізовано промисловість, банки, оптову торгівлю, усі засоби транспорту і зв'язку, проведено аграрну реформу шляхом колективізації, запроваджено монополію зовнішньої торгівлі і планування розвитку народного господарства за допомогою п'ятирічних планів (перша п'ятирічка 1951—1955 роки)[10]. Через політичну самоізоляцію економіка країни оформилась у вигляді «самодостатньої» автаркії, проте недієздатної без економічної і фінансової допомоги з боку як СРСР і Китаю, так і окремих західних країн. До 1960 року, розвиток економіки Албанії майже цілковито спирався на допомогу СРСР та інших соціалістичних країн. За допомоги СРСР в Албанії було збудовано 45 підприємств та інших об'єктів[10]. Після початку періоду самоізоляції, під час вже третього п'ятирічного плану (1961—1965) темпи економічного розвитку значно уповільнилися.

Під час відходу від планової економіки до вільного ринку 1997 року країну спіткав приголомшливий крах фінансових пірамід. Саме через це країна на початок XXI століття так і залишилась найвідсталішою країною Європи, а її населення одним з найзубожиліших. За даними The Heritage Foundation ВВП країни 2001 року становило 2,6 млрд доларів США; ВВП на душу населення — 795 доларів США; темп зростання ВВП країни становив 8 %[17]. Прямі закордонні інвестиції 2001 року становили лише 24 млн доларів США[17]. Розподіл ВВП за секторами економіки (станом на 2006 рік): промисловість — 27 %, агровиробництво — 49 %, сфера послуг — 24 %[13]. Зайнятість активного населення у господарстві країни розподілялась наступним чином: 15 % — промисловість і будівництво; 58 % — аграрне, лісове і рибне господарства; 27 % — сфера обслуговування (станом на 2006 рік)[13]. 2002 року 30 % працездатного населення не мали роботи.

Албанії вдалося витримати перші хвилі світової фінансової кризи 2008 року, однак з часом, негативні наслідки кризи викликали значний економічний спад. Банківський та телекомунікаційний сектори албанської економіки мають тісні зв'язки з аналогічними секторами Греції та Італії, що робить Албанію уразливою до наслідків боргової кризи в зоні євро. Грошові перекази з цих країн, що є значним каталізатором національної економіки, знизились з 12-15 % ВВП 2007 року до 5,7 % ВВП 2014 року[6]. Головними проблемними ланками економіки Албанії залишаються слабка транспортна і енергетична інфраструктура, великий сектор тіньової економіки[6].

Фінанси[ред.ред. код]

Докладніше: Фінанси Албанії

Фіскальний рік в Албанії збігається з календарним роком. Рівень інфляції в країні 2014 року становив 1,6 %, 2015 року — 1,90 %, 2016 року — 1,2 % (77-ме місце у світі)[6]. Резерви іноземної валюти і дорогоцінних металів на 31 грудня 2014 року становили еквівалент 2,665 млрд доларів США, на 31 грудня 2015 року — 2,852 млрд доларів США (107-ме місце у світі)[6]. Зовнішній борг країни 2013 року дорівнював 8,209 млрд, на 31 грудня 2014 року — 7,8 млрд доларів США (99-те місце у світі)[6].

Валюта[ред.ред. код]

Докладніше: Валюта Албанії

Національною валютою Албанії слугує албанський лек (ALL). За 1 долар США (USD) 2006 року давли 99 леків, 2014 року — 125,9 албанського лека; 2016 року — 127,4[6]. Розмінною грошовою одиницею (1100) слугує кіндарка. Емісійним центром виступає Банк Албанії (алб. Banka e Shqipёrisё). Запас грошової маси на 31 грудня 2016 року дорівнював 5,57 млрд доларів США за обмінним курсом (128-ме місце у світі)[6]. Загальна маса готівкової національної валюти в обігу + депозити до запитання на 31 грудня 2016 року була еквівалентна 3,2 млрд доларів США за тогочасним обмінним курсом (101-ше місце у світі)[6].

Банки[ред.ред. код]

Облікова ставка Центрального банку Албанії 31 грудня 2014 року становила 2,25 % річних (112-те місце у світі)[6]. Основна ставка кредитування комерційними банками країни на 31 грудня 2014 року становила 8,66 % річних; на 31 грудня 2016 року — 9,1 % річних (93-тє місце у світі)[6]. Загальний обсяг внутрішнього кредитування банками небанківських установ 2014 року становив 8,231 млрд, на 31 грудня 2015 року — 7,161 млрд, на 31 грудня 2016 року — 7,0 млрд доларів США (112-те місце у світі)[6].

Фондовий ринок[ред.ред. код]

Загальна ринкова вартість акцій підприємств на фондовому ринку країни невідома[6].

Державний бюджет[ред.ред. код]

Надходження до державного бюджету Албанії 2006 року становили 2,6 млрд, витрати — 3,1 млрд доларів США, дефіцит бюджету склав 16 % від ВВП; 2015 року доходи — 2,98 млрд, витрати — 3,535 млрд доларів США, дефіцит бюджету — 4,8 % від ВВП (166-те місце у світі); 2016 року доходи — 3,2 млрд, витрати — 3,5 млрд доларів США, дефіцит бюджету — 2,8 % від ВВП (97-ме місце у світі)[13][6]. Надходження усіх видів до державного бюджету 2016 року дорівнювали 26,4 % ВВП (103-те місце у світі)[6]. Державний борг, станом на 2016 рік, дорівнює 71 % річного ВВП (44-ше місце у світі)[6].

Промисловість[ред.ред. код]

Головні галузі промисловості країни: харчова (цукрова, олійно-жирова, рибо- та плодоконсервна, виноробна, тютюнова галузі), гірнича, легка (текстильна (Тирана) і шкіряно-взуттєва (Тирана, Дуррес, Корча, Вльора)), деревообробна (Ельбасан, Тирана, Пуца, Пешкопія), нафтогазова, цементна (Шкодер), хімічна, чорна металургія. Річні темпи зростання промислового виробництва 2015 року становили 3,40 %, 2016 року трохи знизились і склали 2,9 % (83-тє місце у світі)[6].

У промисловості соціалістичної Албанії найбільшу питому вагу мали харчова, текстильна, гірничодобувна промисловість та деревообробка. За часи соціалістичної влади були збудовані окремі підприємства хімічної, металообробної, машинобудівної та деревообробної промисловості.

Історично промислові центри та вузли сформувались у Тирані, Ельбасані, Фієрі, Корчі, Шкодері[10].

Гірнича промисловість[ред.ред. код]

У країні видобувають нафту (1958 року — 0,4 млн тонн; 1975 року — 2,4 млн тонн), вугілля (1958 року — 0,27 млн тонн), хромову (1958 року — 0,2 млн тонн; 1975 року — 800 тис. тонн), залізо-нікелеві та мідні руди, бітуми (1958 року — 0,18 млн тонн)[10].

Нафтогазова промисловість[ред.ред. код]

Рівень видобутку сирої нафти 2015 року дорівнював 20,15 тис. барелів на добу (70-те місце у світі)[6]. Річний обсяг експорту сирої нафти за 2014 рік становив 23,32 тис. барелів на добу (54-те місце у світі); імпорт — 3,44 тис. барелів на добу (79-те місце у світі)[6]. Загальні доведені запаси нафти в надрах країни, станом на 1 січня 2015 року, дорівнювали 168,3 млн, на 1 січня 2016 року — 200 млн барелів (61-ше місце у світі)[6].

Рівень видобутку природного газу 2013 року становив 19 млн м³, 2014 року — 32 млн м³ (86-те місце у світі); споживання 2013 року склало 19 млн м³, 2014 року — 32 млн м³ (112-те місце у світі)[6]. 2013 року природний газ з країни не експортувався і не імпортувався, економіка повністю забезпечена газом власного видобутку[6]. Загальні доведені запаси природного газу в надрах країни на 1 січня 2014 року дорівнювали 849,5 млн м³, на 1 січня 2016 року — 821 млн м³ (106-те місце у світі)[6].

Виробництво нафтопродуктів на промислових підприємствах 2013 року дорівнювало 0,75 тис. барелів на добу (107-ме місце у світі); споживання 2014 року — 27 тис. барелів на добу (125-те місце у світі)[6]. 2013 року країна експортувала 614 барелі на добу різних нафтопродуктів (112-те місце у світі); імпортувала — 28,7тис. барелів на добу (101-ше місце у світі)[6].

Енергетика[ред.ред. код]

Загальна потужність електростанцій Албанії, станом на 2014 рік, дорівнювала 1,9 ГВт (114-те місце у світі)[6]. Енергетика Албанії базується на використанні нафти та гідроенергії, частка електрогенеруючих потужностей, що працюють на:

За 2014 рік було вироблено 4,7 млрд кВт/год електроенергії (120-те місце у світі), 2005 року — 5,4 млрд кВт/год; загальний обсяг спожитої — 7,79 млрд кВт/год (106-те місце у світі), 2005 року — 5,5 млрд кВт/год[6]. Загальний обсяг експортованої електроенергії 2014 року склав 288,5 млн кВт/год (73-тє місце у світі), 2005 року — 729 млн кВт/год;, імпортованої — 3,355 млрд кВт/год (50-те місце у світі), 2005 року — 385 млн кВт/год[6]. 1958 року на двох потужних ГЕС імені Леніна Тирані (збудована 1951 року) і імені Карла Маркса на річці Мата (1958) було вироблено лише 0,15 млрд кВт*год; 1975 року вже 1,7 млрд кВт*год електроенергії[10].

Незважаючи на модернізовані потужності шляхів передачі електроенергії до сусідніх країн, в самій Албанії існує великий дисбаланс в рівномірному покритті території країни електромережею, модернізації потребує сама розподільча мережа. Велику проблему становлять технічні втрати та побутові крадіжки.

Викиди двоокису вуглецю під час спалювання викопного палива в процесі виробництва і споживання енергії за 2014 рік дорівнювали 4,3×1012 тонн (130-те місце у світі)[6].

Станом на 2016 рік, уся країна була електрифікована, усе населення мало доступ до електромереж[6].

Аграрний сектор[ред.ред. код]

Основна галузь сільського господарства країни — землеробство. У сільськогосподарському обробітку, через гористість рельєфу, знаходиться лише 21 % площі держави[13]. У 1945—1946 роках в країні була проведена земельна реформа за рахунок великих землевласників 70 тис. господарствам було роздано 172 га землі, утворено колективне господарювання й обробіток землі (2 тис. кооперативів, 22 совгоспи, 22 МТС)[10]. Посівні площі вже в середині XX року сягнули 560 тис. га (майже 20 % території гористої країни), близько 230 тис. га зрошувалось[10]. Незважаючи на те, що в аграрному секторі зайнята майже половина населення країни, через брак сучасної техніки, малоземельні господарства, сімейність бізнесу, він дає менше однієї п'ятої частини національного ВВП.

Головні сільськогосподарські землі лежать на заході країни на приморській низовині, в умовному трикутнику Дуррес, Ельбасан, Вльора. Земельні ресурси Албанії (оцінка 2011 року):

  • придатні для сільськогосподарського обробітку землі — 43,8 %,
    • орні землі — 22,7 %,
    • багаторічні насадження — 2,7 %,
    • землі, що постійно використовуються під пасовища — 18,4 %;
  • землі, зайняті лісами і чагарниками — 28,3 %;
  • інше — 27,9 %[6].

Зрошувані землі: 3,3 тис. км² (станом на 2014 рік)[6]. Споживання прісної води, станом на 2006 рік, дорівнює 1,31 км³ на рік, або 413,6 тонни на одного мешканця на рік: з яких 43 % припадає на побутові, 18 % — на промислові, 39 % — на сільськогосподарські потреби[6].

Рослинництво[ред.ред. код]

Головні сільськогосподарські культури: кукурудза, пшениця, цукрові буряки, бавовник (свого часу займав до 50 % посівних площ), виноград, цитрусові, тютюн, картопля. Розвинуті виноградарство, вирощування оливок і цитрусових, садівництво. Історично найбільше продовольче значення для населення мають кукурудза і пшениця. Валовий збір зерна 1975 становив 600 тис. тонн[10].

Тваринництво[ред.ред. код]

Тваринництво має екстенсивний характер, переважають вівчарство та козівництво. Через релігійні забобони в сучасній Албанії свиней майже не розводять. Головні види сільськогосподарських тварин: худоба на м'ясо, молочно-м'ясна худоба; вівці. Поголів'я худоби (1957 рік): вівці — 1,6 млн, кози — 1 млн, ВРХ — 0,4 млн, свині — 0,09 млн голів[10]. 1975 року було вироблено 58 тис. тонн м'яса, 350 тис. тонн молока[10].

Рибальство[ред.ред. код]

Лісове господарство[ред.ред. код]

Див. також: Ліси Албанії

Транспорт[ред.ред. код]

Докладніше: Транспорт Албанії

Транспортна мережа країни відрізняється нерозвиненостю та технічною застарілістю шляхів сполучення. Уряд за допомогою міжнародних донорів робить певні кроки щодо поліпшення автомобільних доріг і залізниці.

Громадський транспорт здебільшого представлений розвиненою мережею маршрутних таксі, червоно-білих «фургонів», станції яких розташовані у кожному місті країни. До 3 години дня працює муніципальний автобусний парк. Між найбільшими містами центру країни курсують потяги, найбільшзавантажений напрямок Тирана — Дуррес (до 6 на добу).

Автомобільний[ред.ред. код]

Головним видом транспорту в країні за часів соціалізму був автомобільний (близько 77 % обсягу вантажо-обороту). Загальна довжина автошляхів в Албанії, станом на 2008 рік, дорівнює 18 000 км, з яких 7 020 км із твердим покриттям і 10 980 км без нього (116-те місце у світі)[6].

Залізничний[ред.ред. код]

Загальна довжина залізничних колій країни, станом на 2014 рік, становить 677 км (104-те місце у світі), з яких 447 км головного шляху, усі стандартної 1435-мм колії[6]. Головні залізниці: Дуррес — Тірана (збудована 1947 року), Дуррес — Ельбасан (1947).

Повітряний[ред.ред. код]

У країні, станом на 2013 рік, діє 4 аеропорти (183-тє місце у світі), з них 4 із твердим покриттям злітно-посадокових смуг і 1 із ґрунтовим[6]. Аеропорти країни за довжиною злітно-посадкових смуг розподіляються наступним чином (у дужках окремо кількість без твердого покриття):

  • від 10 тис. до 8 тис. футів (3047-2438 м) — 3 (0);
  • від 8 тис. до 5 тис. футів (2437—1524 м) — 1 (0);
  • від 5 тис. до 3 тис. футів (1523—914 м) — 0 (1)[6].

У країні, станом на 2013 рік, споруджено і діє 1 гелікоптерний майданчик[6].

У країні, станом на 2015 рік, зареєстроване 1 авіапідприємство, яке оперує 1 повітряним судном[6]. За 2015 рік загальний пасажирообіг на внутрішніх і міжнародних рейсах становив 151,6 тис. осіб[6]. 2015 року повітряним транспортом перевезення вантажів, окрім багажу пасажирів, не здійснювалось[6].

Албанія є членом Міжнародної організації цивільної авіації (ICAO). Згідно 20 статті Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 року, Міжнародна організація цивільної авіації для повітряних суден країни, станом на 2016 рік, закріпила реєстраційний префікс — ZA, заснований на радіопозивних, виділених Міжнародним союзом електрозв'язку (ITU)[18][6].

Водний[ред.ред. код]

Загальна довжина судноплавних ділянок річок і водних шляхів доступних для суден з дедвейтом більше за 500 тонн 2011 року становила 41 км, річка Бояна (103-тє місце у світі)[6].

Головні морські порти Албанії: Дуррес (античний Епідамн, середньовічний Диррахій), Вльора, Саранда, Шингені. Станом на 2010 рік, кількість морських торгових суден, що ходять під прапором країни, але є власністю інших держав — 1 (Туреччини); зареєстровані під прапорами інших країн — 5 (Антигуа і Барбуди — 1, Панами — 4)[6]. Морський торговий флот країни, станом на 2010 рік, складався з 17 морських суден з тоннажем більшим за 1 тис. реєстрових тонн (GRT) кожне (99-те місце у світі), з яких: суховантажів — 16, ролкерів — 1[6].

Трубопровідний[ред.ред. код]

Загальна довжина газогонів в Албанії, станом на 2013 рік, становить 331 км (разом і з недіючими 498 км); нафтогонів — 249 км[6].

Телекомунікації[ред.ред. код]

Міжнародний телефонний код Албанії — +355. Загальна чисельність абонентів фіксованої телефонної мережі, станом на липень 2015 року, дорівнювала 226,7 тис., що у перерахунку на 100 мешканців становить 7 апаратів (123-тє місце у світі)[6]. У країні від 1996 року діє декілька мереж мобільних операторів (Eagle Mobile, Vodafone, AMC Mobile), чий зв'язок є надзвичайно популярним через брак класичної телефонної мережі в гірських районах. Загальна чисельність абонентів (станом на 2015 рік) — 3,401 млн, що у перерахунку на 100 мешканців становить 112 апаратів (133-тє місце у світі)[6].

Албанія підводними кабелями поєднується з Хорватією, Італією та Грецією; Трансбалканською мережею з Болгарією, Туреччиною і Македонією; радіорелейними лініями зв'язку з Тирани до Італії та Греції.

Албанія є членом Міжнародного союзу електрозв'язку (ITU), Міжнародного поштового союзу (UPU).

Інтернет[ред.ред. код]

Докладніше: Інтернет Албанії

Міжнародний інтернет-домен Албанії — .al, присвоєний Адміністрацією адресного простору Інтернет (англ. Internet Assigned Numbers Authority) згідно стандарту ISO 3166 Alpha-2.

Широкосмуговий інтернет в Албанії з'явився 2005 року і розвивася досить повільно. Станом на 2012 рік в Албанії було зареєстровано 15,5 тис. інтернет-хостів (124-те місце у світі)[6]. Станом на липень 2015 року в Албанії налічувалось 1,916 млн унікальних інтернет-користувачів (104-те місце у світі), що становило 63,2 % від загальної кількості населення країни[6]. 2015 року 1,3 млн абонентів мобільного зв'язку використовують широкосмугові послуги мереж 3G/4G[6].

Туризм[ред.ред. код]

Докладніше: Туризм Албанії

У країні слабко розвинена туристична галузь. Через війни, кримінал і нерозвиненість рекреаційної інфраструктури країна й досі залишається майже закритою для зовнішнього світу, на відміну від сусідньої Чорногорії. Туристів приваблює середньовічна архитектура венеційських і турецьких фортець, османських мечетей, історичні центри міст Дурреса, Вльори, Шкодера, залишки античного міста Бутринт — об'єкт світової спадщини ЮНЕСКО[19].

1994 року Албанію відвідало лише 59 тис. іноземних туристів[13][19].

Албанія є членом Всесвітньої туристичної організації (UNWTO) з 1993 року[20].

Зовнішньоекономічні зв'язки[ред.ред. код]

Сальдо рахунку поточних операцій країни (експорт/імпорт товарів і послуг, чистий дохід від інвестицій і трансфертних платежів) 2014 року склало -1,71 млрд доларів США, 2015 року — -1,311 млрд доларів США (134-те місце у світі)[6]. Основні торговельні партнери Албанії: Італія, Греція, Сербія, Туреччина, Чорногорія. За часів соціалістичної самоізоляції головних зовнішнім партнером Албанії в різні часи виступали СРСР і Китай, на які припадала половина зовнішнього товарообігу, іншу половину покривали соціалістичні країни Східної Європи[10]. Ввозились машини й устаткування, прокат, засоби транспорту, медикаменти, вироби хімічної промисловості, товари широкого вжитку; експортувались мінеральна сировина, лісоматеріали, шкіра, оливкова олія, тютюн, цитрусові, овочі й фрукти[10].

Держава експортує: текстиль, взуття; бітум, метали, металеві руди, сиру нафту; овочі, фрукти, тютюнові вироби. Основними партнерами 2015 року стали: Італія — 42,8 %, Косово — 9,7 %, США — 7,6 %, Китай — 6,1 %, Греція — 5,3 %, Іспанія — 4,8 %[6]. Вартість експорту 2014 року становила 1,232 млрд, 2015 року — 0,85 млрд, 2016 року — 0,811 млрд доларів США (166-те місце у світі)[6].

Держава імпортує: машини й устаткування, продукти харчування, текстиль, продукцію хімічної промисловості. Основними партнерами 2015 року стали: Італія — 33,4 %, Китай — 10 %, Греція — 9 %, Туреччина — 6,7 %, Німеччина — 5,2 %[6]. Вартість імпорту 2014 року становила 4,05 млрд, 2015 року — 3,6 млрд, 2016 року — 3,6 млрд доларів США (132-ге місце у світі)[6].

Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних економічних, торговельних і кредитно-фінансових організацій: Організації Чорноморського економічного співробітництва (BSEC), Ініціативи щодо забезпечення прозорості у видобувній промисловості (EITI), Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO), Міжнародного агентства з атомної енергії (IAEA), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (IBRD), Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Ісламського банку розвитку (IDB), Міжнародного фонду сільськогосподарського розвитку (IFAD), Міжнародної фінансової корпорації (IFC), Міжнародної організації праці (ILO), Міжнародного валютного фонду (IMF), Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) (як країна-член-кореспондент), Багатосторонньої агенції з гарантій інвестицій (MIGA), Організації Ісламського співробітництва (OIC), Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD), Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку (UNIDO), Всесвітнього митного союзу (WCO), Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO), Світової організації торгівлі (WTO)[6].

Економічні відносини з Україною[ред.ред. код]

За січень—жовтень 2013 року обсяг товарообігу між Україною та Албанією становив 29,0 млн доларів США (знизився у порівнянні з відповідним періодом 2012 року на 16,8 млн доларів США), у тому числі експорт — 28,0 млн (знизився на 16,5 млн), імпорт — 1,0 млн (знизився на 0,3 млн). Позитивне для України сальдо становило 29,0 млн доларів США проти 45,8 млн в порівнянні з відповідним періодом 2012 року.

Трудові ресурси[ред.ред. код]

Загальні трудові ресурси 1988 року становили 1,5 млн осіб, 2002 року — 1,59 млн осіб, 2016 року становили 1,19 млн осіб (138-ге місце у світі)[21][6]. У державі законодавчо встановлений 8-годинний робочий день. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином:

  • аграрне, лісове і рибне господарства — 41,8 %;
  • промисловість і будівництво — 11,4 %;
  • сфера послуг — 46,8 % (станом на 2014 рік)[6].

Безробіття 2003 року дорівнювало 15,8 % працездатного населення, 2015 року — 17,3 % (161-ше місце у світі); серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 30,2 %, серед юнаків — 32,5 %, серед дівчат — 26,1 % (46-те місце у світі)[6]. Офіційна статистика не включає до числа безробітних, тих осіб, що займаються присадибним господарюванням, за неофіційними даними воно вище за 30 %.

Праця дітей віком до 14 років в країні офіційно заборонена. 72,8 тис. дітей у віці 5-14 років (12 % від загальної кількості) 2005 року були залучені до дитячої праці[6].

Державна система соціального захисту охоплює усіх працюючих громадян, гарантуючи безкоштовне медичне обслуговування, виплати по тимчасовій відсутності роботи, оплачувану відпустку, пенсію[21]. Пенсійний вік для чоловіків — 55-65 років, жінок — 50-60 років; пенсійні виплати 70 % від середньомісячного заробітку[21].

Економічне районування[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Докладніше: Населення Албанії

Чисельність населення країни 2016 року становила 3,04 млн осіб (137-ме місце у світі)[6]. Зростання населення Албанії в минулому стримувалося через хвороби, голод, війни, але з 1920-х років воно різко почало збільшуватися. Так 1945 року в країні проживало 1,12 млн осіб, 1960 року — 1,63 млн осіб, 1970 року — 2,1 млн осіб, 1995 року — 3,41 млн осіб, а за даними 2001 року цей показник становив 3,5 млн осіб[22]. За прогнозами ООН на 2025 рік чисельність населення країни становитиме 3,82 млн, а 2050 року — 4,32 млн осіб.

Природний рух[ред.ред. код]

Народжуваність в Албанії, станом на 2016 рік, дорівнює 13,1 ‰ (153-те місце у світі); 2006 року — 15,1 ‰[13][6]. Коефіцієнт потенційної народжуваності 2016 року становив 1,5 дитини на одну жінку (197-ме місце у світі)[6]. Рівень застосування контрацепції 69,3 % (станом на 2009 рік)[6]. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 25 років (оцінка на 2010 рік)[6]. Жінки в Албанії мають право на 3-річну декретну відпустку із збереженням 80 % заробітку за попереднім місцем роботи[21].

Смертність в Албанії 2016 року становила 6,7 ‰ (141-ш місце у світі); 2006 року — 5,2 ‰[13][6].

Природний приріст населення в країні 2016 року становив 0,3 % (175-те місце у світі); 2006 року 9,9 ‰[13][6]. Природний приріст у період з 1975 по 1987 становив 2,2 % на рік, 2004 року всього 0,5 %[22]. Цей рекордно високий показник для всієї Європи — результат зниження смертності, особливо дитячої, тоді як народжуваність залишилася досить високою.

Вікова структура[ред.ред. код]

Віково-статева піраміда населення Албанії, 2016 рік (англ.)

Середній вік населення Албанії становить 32,5 року (96-те місце у світі): для чоловіків — 31,2, для жінок — 33,8 року[6]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 78,3 року (61-ше місце у світі), для чоловіків — 75,7 року, для жінок — 81,2 року[6].

Вікова структура населення Албанії, станом на 2016 рік, виглядає наступним чином:

  • діти віком до 14 років — 18,37 % (295 тис. чоловіків, 263 тис. жінок);
  • молодь віком 15-24 роки — 18,09 % (284 тис. чоловіків, 265,5 тис. жінок);
  • дорослі віком 25-54 роки — 40,73 % (589 тис. чоловіків, 648 тис. жінок);
  • особи передпохилого віку (55-64 роки) — 10,23 % (168,5 тис. чоловіків, 172 тис. жінок);
  • особи похилого віку (65 років і старіші) — 11,58 % (165 тис. чоловіків, 186 тис. жінок)[6].

Шлюбність — розлучуваність[ред.ред. код]

Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 8,9; коефіцієнт розлучуваності — 1,7; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 19 (дані за 2011 рік)[23][24]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 30,5 року, жінки — 24,9 року, загалом — 27,5 року (дані за 2014 рік)[25].

Розселення[ред.ред. код]

Густота населення країни 2015 року становила 105,7 особи/км² (110-те місце у світі); 1975 року — 86 осіб/км²[10][26][6]. Населення країни розподілене досить рівномірно, з дещо більш високою концентрацією людей в західних рівнинних (головний сільськогосподарський регіон) і центральних районах, гірські долини.

Урбанізація[ред.ред. код]

Докладніше: Міста Албанії

Албанія урбанізована країна, але як для європейської країни він досить низький. Рівень урбанізованості становить 57,4 % населення країни (станом на 2015 рік), 2006 року склав лише 45 %, межу у 50 % міського населення країна подолала kbit 2011 року[13][22]. Темпи зростання частки міського населення — 2,21 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[27][6]. Головним рушієм урбанізації Албанії стала післявоєнна індустріалізація країни; так 1930 року в містах мешкало лише 14,5 % населення, а 1971 року вже 33,8 %, 1985 року — 34 %[10][22].

Головні міста держави (оцінка 2001 року, для Тирани 2015 рік): Тірана (столиця) — 454 тис. осіб, Дуррес (90 тис. осіб), Ельбасан (87 тис. осіб), Шкодер (82 тис. осіб), Вльора (77 тис. осіб)[6]. Населення найбільшого міста і столиці країни в XX столітті зростало наступним чином: 1938 рік — 25 тис. осіб; 1950 рік — 80 тис. осіб; 1989 рік — 238 тис. осіб; 2009 рік — 430 тис. осіб (до 700 тис. неофіційно)[22].

Шаблон:Найбільші міста Албанії

Міграції[ред.ред. код]

Річний рівень еміграції 2016 року становив 3,3 ‰ (184-те місце у світі)[6]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими. Жителі Албанії належать до числа найбідніших у Європі, тож багато молодих албанців емігрує в пошуках роботи[22].

За кордоном проживає більше етнічних албанців, ніж у межах самої Албанії. Найбільші албанські громади: у Косово — 1,6 млн албанців-косоварів; у Македонії — 490 тис. осіб; у Греції, у місті Афіни, на Пелепонесі, островах Егейського моря, чами на північному заході — 150 тис. осіб; на півдні Італії, на острові Сицилія — 120 тис. осіб; у Чорногорії — 40 тис. осіб; громади в США, Туреччині, Єгипті, Україні[22]. Після скасування 1989 року автономного краю Косово і Метохія сербською націоналістичною владою колишньої Югославії, албанці стали об'єктом етнічних чисток в країні, внаслідок чого 450 тис. біженців знайшли притулок в Албанії[22].

Біженці і вимушені переселенці[ред.ред. код]

У державі, станом на 2016 рік, налічується 7,4 тис. осіб без громадянства.

Албанія є членом Міжнародної організації з міграції (IOM)[28].

Етнічний склад[ред.ред. код]

Докладніше: Народи Албанії

Головні етноси країни, що складають албанську націю: албанці — 82,6 %, греки — 0,9 %, румуни, цигани, македонці, чорногорці і єгиптяни разом — 1 %, інші — 15,5 % населення (оціночні дані за 2011 рік)[6]. Серед населення Албанії найнижчий відсоток інородців по всій Європі: лише близько 2 % жителів не етнічні албанці.


Албанці ведуть власну історію від прадавнього іллірійського населення країни на північ від долини річки Шкумбіні. Ця річка слугує умовним кордоном між албанськими субетносами: тосками на півдні й гегами на півночі[22]. Незважаючи на багатовікові вторгнення греків, римлян, слов'ян, турків, албанці зуміли зберегти власну етнокультурну самобутність.

Етнічно-релігійна меншість православних греків компактно мешкає на півдні країни (села округ Гірокастра, Вльора, Дельвіна та Саранда), хоча в античну епоху елліністичним був увесь південь країни. Греки представляють найбільшу етнічну меншість країни. За офіційною статистикою уряду Албанії чисельність греків 65 тис. осіб, за даними уряду Греції — 280 тис. осіб[22].

Слов'янське населення країни не чисельне: чорногорці мешкають в декількох селах поблизу озера Шкодер на півночі країни; македонці — на сході, на берегах озера Преспа, та у містах Корча, Подградець, Ельбасан та Тирана[22].

Аромуни як субетнос румунів значно перейняли грецьку культуру. Вони населяють південний захід країни (Фієрі, Люшня, Берат, Вльора), невеличкі громади в містах Корча, Дуррес, Тирана й Ельбасан[22]. Вони займаються торгівлею, перевезеннями і скотарством. Уряд Албанії не розглядає аромунів окремо від грецької православної громади. Цигани найбільше сконцентровані навколо міста Корча[22].

Албансько-українські зв'язки[ред.ред. код]

Під час російсько-турецьких війн 1787—1792 та 1806—1812 років окремі групи православних албанців повставали проти Османської імперії і приєднувалися до російських військ. По завершенню війн ці групи були оселені відповідно в Одесі (Мала та Велика Арнаутські вулиці) та в Буджаку (село Каракурт), утворивши етнічну групу українських албанців.

У 1916 році націоналісти обох країн взяли участь у конференції Союзу народів в Лозанні, у другій половині ХХ століття — входили до складу Антибільшовицького блоку народів[29].

Мови[ред.ред. код]

Докладніше: Мови Албанії

Офіційна мова[30]: албанська — розмовляє 98,8 % населення держави. Інші поширені мови: грецька — 0,5 %, македонська, румунська, циганська, турецька, італійська, сербо-хорватська разом — 0,6 % (дані на 2011 рік). Албанська мова (штіп) відноситься до індоєвропейської мовної родини, використовує латинську писемність. Перші зразки албанського письма датуються XV століттям[22]. Після турецької навали панівне положення в албанському житті займають турецька та грецька мови. В албанській мові виокремлюють дві говірки: гегську (північну) та тоскську (південну). 1908 року була запроваджена подвійна абетка, але єдиної писемної норми досі не було вироблено[22]. В основу офіціної албанської мови покладені норми тоскського діалекту, яким розмовляє більшість населення країни[22]. В албанській мові багато запозичень із сусідніх мов (грецької, італійської, сербської, македонської, турецької), які впродовж XX століття під час національного відродження були або викреслені, або вимова яких була наближена до албанської.

Релігії[ред.ред. код]

Докладніше: Релігія в Албанії

Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: іслам — 56,7 %, римо-католицтво — 10 %, православ'я — 6,8 %, атеїсти — 2,5 %, суфійський орден бекташів — 2,1 %, інші — 5,7 %, не визначились — 16,2 % (станом на 2011 рік)[6]. У період 1967—1990 років усі мечеті й церкви по країні були закриті соціалістичною владою, а відкрите сповідування релігії заборонялось.

За даними Дж. Г. Мелтона мусульмани становлять 63 % населення країни, християни — 31 %, атеїсти — 5 %[31]. До 1947 року, початку атеїстичної пропаганди і заборони відкритого віросповідання в країні 70 % населення сповідувало іслам, 20 % — православ'я (переважно тоски і греки на півдні), 10 % — католицтво (переважно геги на півночі)[22]. Серед прихильників різних конфесій відзначається взаємна толерантність, серйозну підтримку в суспільстві набуває ідея світської держави і секуляризація суспільства.

Албанія єдина мусульманська держава Європи (Туреччина і Азербайджан частково в Європі, Боснія і Герцеговина — федерація мусульманської й християнської громад). Масовий перехід християнського населення до ісламу відбувся в Середні вікі під час володарювання Османської імперії. Здебільшого сучасні албанці номінально сповідують іслам, більшість сповідує іслам сунітського спрямування. За даними Державного департаменту США участь в релігійних богослужіннях приймають від 25 до 40 % населення[32]. Окрім сунітів в Албанії присутня гілка бекташів (120 тис. осіб), схильних до пантеїстичних поглядів[22]. Світовий орден дервішів-бекташів був утворений на початку XX століття, 1945 року утворений власний орган самоврядування[21]. Центри громад бекташів знаходяться в Бераті й Ельбасані.

Під час володарювання комуністів католицька церква зазнавала найбільших утисків і гонінь. 4 червня 1967 року були закриті для відвідин усі мечеті й церкви, країну проголошено атеїстичною, лише 1990 року почали відкривати деякі з них, було проголошено свободу віросповідання[21]. Після повалення комуністичного ладу саме християнські громади почали бурхливе відновлення, чому сприяли як європоінтеграційні настрої в суспільстві, так і допомога Римської католицької церкви. Вже 1994 року кількість католиків досягла позначки 0,49 млн вірян[22].

10,4 % населення країни відносить себе до Албанської автокефальної православної церкви, що була проголошена 1922 року й офіційно отримала самоврядність від Константинопольського патріархату 1937 року[21]. Загалом православних в країні 16 % населення, приблизно 470 тис. вірян[22].

Освіта[ред.ред. код]

Докладніше: Освіта в Албанії

Рівень письменності 2015 року становив 97,6 % дорослого населення (віком від 15 років): 98,4 % — серед чоловіків, 96,9 % — серед жінок; 2003 року — 86,5 %, 93,3 % серед чоловіків, 79,5 % серед жінок[13][33][6]. Державні витрати на освіту складають 3,54 % від ВВП країни, станом на 2013 рік (130-те місце у світі)[6]. Середня тривалість освіти становить 16 років, для хлопців — до 16 років, для дівчат — до 16 років (станом на 2014 рік).

До другої світової війни в Албанії понад 80 % населення було неписьменним. З часу проголошення Албанії народною республікою в країні здійснена справжня революція в галузі освіти і культури, усе населення у віці від 12 до 40 років зобов'язали оволодіти грамотою[34]. 1969 року була запроваджена соціалістична система народної освіти. Яка складалась з дошкільної, 8-річної загальної обов'язкової, 4-річної професійної або повної середньої, 3-4-річної вищої[10]. 1958—1959 навчального року в Албанії навчалось: 183 тис. учнів у початкових школах, 78 тис. учнів у професійних і повних середніх школах, 5 тис. студентів у вищих навчальних закладах. 1973—1974 навчального року в Албанії навчалось: 581 тис. учнів у початкових школах, 104 тис. учнів у 116 професійних і 39 повних середніх школах, 28,7 тис. студентів у вищих навчальних закладах (14 технікумів і 6 вищих навчальних закладів)[10].

Середня і професійна[ред.ред. код]

Вища[ред.ред. код]

Найавторитетнішими й найстарішими вищими закладами країни слугують Тиранський університет, педагогічний інститут, зоотехнічний і сільськогосподарський інститут. Тиранський університет створено 1957 року в столиці на базі Інституту наук в складі 6 факультетів: економічного, педагогічного, медичного, філолого-історичного та ін. Вже 1958 року в університеті навчалось понад 3300 студентів, проводилась науково-дослідна робота з історії, мовознавства, етнографії, біології.

Охорона здоров'я[ред.ред. код]

Медичне обслуговування в Албанії безкоштовне, проте невисокого рівня, хронічно страждаюче від нестачі кваліфікованих медичних кадрів, рівня оплати праці, нестачі медикаментів та застарілого обладнання, через що в країні розвинена платна і народна медицина[21].

Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 2,6 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2012 рік)[6]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року склали 5,9 % від ВВП країни (111-те місце у світі); 1990 року — 4 % ВВП[13][6]. 1938 року в Албанії налічувалось 8 лікарень і 40 амбулаторій із 820 лікарняними ліжками (0,8 ліжка на 1 тис. мешканців); 1956 року — 112 лікрських закладів із 6573 ліжками (4,6 ліжка на 1 тис. жителів), серед них 58 лікарень на 3669 ліжок, 16 протитуберкульозних закладів на 1655 ліжок, 580 амбулаторій, 73 родильні будинки та відділення, понад 80 дитячих ясел; 1969 року — 13,41 тис. лікарняних ліжок — 6,4 ліжка на 1 тис. мешканців[10].

Забезпеченість лікарями в країні на рівні 1,29 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2013 рік)[6]. 1957 року в країні працювало 280 лікарів, на 1 лікаря припадало 10 тис. жителів; зубних лікарів — 24, середнього медичного персоналу — 3039; 1967 року медичну допомогу надавали 1255 лікарів, забезпеченість лікарями становила 1 лікар на 1607 мешканців[10]. Лікарів та працівників медичних закладів готує медичний факультет Тиранського університету. Справами охорони здоров'я держави займається Міністерство охорони здоров'я.

Відомі албанські курорти: Албанська Рів'єра, Дуррес, Поградець, Уйєте-Фтохта, Ліджа.

Смертність немовлят до 1 року, станом на 2016 рік, становила 12,3 ‰ (120-те місце у світі), хлопчиків — 13,7 ‰, дівчаток — 10,8 ‰; 2006 року — 21 ‰[13][6]. Значного зниження цього показника вдалося досягнути після легалізації абортів в період 1990—1993 років[21]. Головні причини дитячої смертності: шлунково-кишкові та распіраторні захвороювання. Рівень материнської смертності 2015 року становив 29 випадків на 100 тис. народжень (128-ме місце у світі)[6].

Албанія входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).

Найбільші албанські бібліотеки: Національна бібліотека Албанії (більше 200 тис. томів), Бібліотека університету Тирани.

Захворювання[ред.ред. код]

Починаючи з 1990-х років через неякісну питну воду різко підвищились випадки захворювання вірусним гепатитом А; 1994 року зафіксовані випадки холери[21].

Кількість хворих на СНІД невідома, приблизно це 0,04 % населення в репродуктивному віці 15-49 років (126-те місце у світі)[6]. Дані про кількість смертей від цієї хвороби за 2014 рік відсутні[6].

Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 18,1 % (88-ме місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 6,3 % (оцінка на 2009 рік)[6]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.

Санітарія[ред.ред. код]

2000 року 98 % населення було забезпечено питною водою[13] .Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 84,3 % населення в містах і 81,8 % в сільській місцевості; загалом 83,6 % населення країни[6]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 95,5 %, в сільській місцевості — 90,2 %, загалом по країні — 93,2 % (станом на 2015 рік)[6].

Соціально-економічне положення[ред.ред. код]

Співвідношення осіб що в економічному плані залежать від інших до осіб працездатного віку (15-64 роки) загалом становить 44,8 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 26,9 %; частка осіб похилого віку — 18 %, або 5,6 потенційно працездатних на 1 пенсіонера[6]. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2012 року перебувало 14,3 % населення країни[6]. Розподіл доходів домогосподарств в країні виглядає наступним чином: нижній дециль — 4,1 %, верхній дециль — 20,5 % (станом на 2012 рік)[6]. Станом на 2016 рік, уся країна була електрифікована, усе населення мало доступ до електромереж[6].

Станом на липень 2015 року в Албанії налічувалось 1,916 млн унікальних інтернет-користувачів (104-те місце у світі); 2001 року всесвітньою мережею в Албанії користувались 2,5 тис. осіб[13][6].

Безпека[ред.ред. код]

Албанія уразлива для відмивання грошей отриманих від торгівлі наркотиками, зброєю, трафіку нелегалів та контрабанди до Європи.

Наркотики[ред.ред. код]

Світові маршрути наркотрафіку (англ.)

Албанія слугує перевалочним пунктом для південно-західноазійських опіатів, гашишу, марихуани на Балкани; незначних потоків південноамериканського кокаїну до Західної Європи, місцеві угруповання здійснюють контроль над наркотрафіком. Албанці постійно розширюють площі вирощування опійного маку й марихуани[6].

Культура[ред.ред. код]

Докладніше: Культура Албанії

Культура албанського народу налічує кілька тисяч років безперервного розвитку і самовдосконалення. На сучасну культуру албанців найбільший вплив мало багатовікове панування Османської імперії на цих землях. Це викристалізувало міцні родинні й кланові зв'язки, цілковиту повагу до авторитету місцевих представників влади, багатих землевласників. З початку XX століття робились спроби модернізувати албанське суспільство, викоріненням старих соціальних цінностей і заміною їх на більш прогресивні західні. У країні в 1920-1930-х роках почали з'являтись школи, книжкові магазини, читальні, друкуватись газети і журнали. Значний вплив на культурне життя країни мала Італія, після Другої світової війни — спочатку СРСР, потім Китай. Культурні зв'язки із Заходом почали налогоджуватись, спочатку ненадовго після розриву зв'язків із СРСР 1961 року, а потім на постійній європейській реінтеграційній основі з 1990 року.

У країні заради збереження національного культурного надбання і просвітницької діяльності музеї археології, етнографії, національно-визвольної боротьби албанського народу[10]. У перші роки соціалістичної влади було утворено 11 музеїв, 14 будинків культури, 27 професійних клубів, 450 будинків-читалень.

Архітектура[ред.ред. код]

Від античної епохи (починаючи від VII століття до н. е.) на теренах Албанії збереглися залишки оборонних споруд, громадських і житлових будівель, різноманітних архітектурних деталей (розкопки в Пейані 3—2 століття до н. е.). Від середньовічної епохи залишились споруди візантійського (церкви в селах Лявдарі та Мбор'ї XIII—XIV століття) і романського (собор в селі Шасі, церкви в селах Вау-і-Дейєс та Оботі XIII століття) типу, а також фортеці й замки в Бурініто, Дурресі, Бераті (VI століття); двобанна церква в Месопотамо (X століття); венеційські фортеці і замки (XIII століття)[10]. З часів османського панування залишилися деякі палаци, численні укріплення, закриті ринки, мечеті[35]. Для народної архітектури Албанії характерні гірські укріплені будинки-вежі (кули), двоповерхові будинки з навислим другим поверхом, з відкритими верандами, черепичною покрівлею, плескатим черепичним дахом[10]. В містах Албанії архітектура середньовіччя і перших десятиліть XX століття поєднується з сучасною забудовою, чотири-, п'ятиповерховими будинками[10]. Чудовий міський ансамбль являє собою реконструйована площа Скандербега в Тирані. У сучасних албанських селах переважає цегляна двоповерхова забудова[35].

Бункери[ред.ред. код]

Архітектурною «візитівкою» сучасної Албанії слугують занедбані військові бункери, що виступають обов'язковим елементом ландшафту, особливо вздовж узбережжя і державних кордонів.

Протягом усього часу правління Енвера Ходжі, з моменту закінчення Другої світової війни до його смерті в квітні 1985 року, в Албанії йшло безперервне будівництво бетонних бункерів. Загалом було зведено понад 700 тис. малих бункерів, що здебільшого розташовувались групами по 3 та більше, по одному на кожні 4 мешканця країни. Приблизна густота бункерів 24 на км². Бункери зводили у місцях ймовірного наступу супротивника: на узбережжі, вздовж кордонів, на пагорбах, в містах на задніх дворах будинків. У разі війні бункери мали вмістити усіх громадян країни, щоб вони мали змогу продовжити боротьбу до останнього подиху.

Усередині гір і пагорбів зводили великі бетоновані укріплення для важкої бронетехніки і піхоти, щоб захистити її від авіаційних нальотів. Багато з них не були добудовані. Споруджений підземний аеродром, здатний вмістити до 50 літаків. Також було зведено два укріплення в скелях на воді, з 2 входами і виходами, з'єднаними тунелем з водою, і c підсобними приміщеннями (аналогічно до радянської бази підводних човнів в Балаклаві на Чорному морі). Призначалися вони для укриття, ремонту і спорядження підводних човнів. В одному з таких об'єктів свого часу базувалася радянська розвідка на Адріатиці. Для партійного керівництва були зведені укриття в столиці Тирані, на горі Дайті. Особисто для Енвера Ходжі був побудований головний бункер в рідному місті Гірокастра, довжиною кілька сот метрів.

2012 року уряд Албанії прийняв рішення про ліквідацію цих артефактів минулого, почався демонтаж бункерів у першу чергу з пляжів, міст, шляхів і тих місць, де вони можуть потрапити на очі туристам. Багато бункерів переобладнані в душові приміщення, кафе, роздягальні або просто склади, у деяких побудовані.

Образотворче мистецтво[ред.ред. код]

Кола Ідромено. «Портрет сестри художника, Тони» («Албанська Мона Ліза»), 1883 рік. Полотно, олія 75 × 60 см
Кола Ідромено. «Автопортрет», 1931 рік
Докладніше: Мистецтво Албанії

Живопис і скульптура існували на території Албанії ще в античну епоху. Високого розвитку національний живопис і скульптура досягли в Албанії за часів середніх віків, на які мали вплив творчість візантійських та італійських митців. Чудовим прикладом цього слугують фрески в церкві Трійці в Лявдарі[10]. У 1550-х роках Онуфрій з Неокастра намалював фрески у церквах сел Шельтсан та Бальш з виразними рисами реалізму[10]. У XVIII столітті брати Коста й Афанасій Зографи розписали церкви у Воскопі, Корчі та інших містах[10]. Давид з Селяниці та Констандіні Шпатараку були майстрами албанського барокко[35]. У цьому ж столітті з'являється оригінальний стиль іконопису. Світський станковий живопис поширився наприкінці XIX — початку XX століття. Чудовими представниками цього часу виступають художники Н. Мартіні та Коли Ідромено (1860—1939). Представниками західного імпресіонізму в цей час виступають В. Міо та А. Зенг. Розквіт албанської живопису припадає на міжвоєнний період, коли виникло відразу кілька художніх шкіл, найбільша шкодерська, на чолі з Зефом Коломбі (1907—1949). Наприкінці 1920-х років з'являється албанська скульптура, провідними напрямками якої стали портретизм і монументалізм[35].

Після встановлення народної влади розвиваються різні жанри живопису, графіки, скульптури. За часів соціалізму працювали живописці В. Міо, С. Рота, Н. Займі, Ф. Стамо, К. Коделі; скульптори: Л. Школа, О. Паскалі, Я. Пачо, К. Хоші — основоположники національного мистецтва соціалістичного реалізму[10]. У XX столітті були створені перші в історії країни: Ліцей імені Йордана Місья, Державна художня галерея, Етнографічно-археологічний музей тощо[10].

В Албанії з давніх часів розвивається народне декоративно-ужиткове мистецтво: килимарство, гаптування, ткацтво, різьбярство по камінню та деревині, обробка срібла (лиття, філігрань, чеканка), кераміка[35]. У сучасній Албанії урядом виділяються державні субсидії на підтримку й розвиток народних кустарних промислів[35].

Вироби сучасних майстрів експонуються в Національній галереї мистецтв, Міжнородному культурному центрі, залах Академії декоративних мистецтв, музеях, приватних картинних і галереях кераміки[35].

Література[ред.ред. код]

В Албанії народна творчість, епічні поеми, історичні пісні, має вікову історію. Перша пам'ятка албанської писемності, «Формула хрещення» єпископа Паля Енгелі датується 1462 роком[10]. У XVI—XVII століттях працювали албанські гуманісти П. Буді, Ф. Барде, П. Богдані, М. Барлеті. Ці письменники, крім церковно-духовних, писали й світські книги: Ф. Барді 1635 року склав перший словник албанської мови, наступного року написав біографію національного героя Скандербега; П. Богдані удосконалював рідну мову. У XVII столітті Т. Кавальйоті та Даньєль склали словник албанської мови[10].

XIX століття ознаменувалось діяльністю визначних письменників-патріотів, діячів національного відродження, панівним напрямом став романтизм із елементами реалізму. Найвідоміші представники цього періоду: поет І. Де-Рада (поеми «Пісні Мілосао» 1836 року, «Албанська рапсодія» і «Нещасний Скандербег» 1886 року), поет Г. Дара Молодший (поема «Остання пісня Бали» 1887 року), поет 3. Серембе (поема «Доля»), поет В. Шкодрапі (поема «О моя Албаніє!»), прозаїк і перекладач К. Крістофоріді — батько албанської літературної мови, основоположник нової албанської літератури Наїм Фрашері (поеми «Стада і ниви» 1886 року та «Історія Скандербега» 1898 року, «Буколіки й георгіки», «Щире бажання албанця», «Весняні квіти»)[10]. Збирач фольклору Ф. Мітко видав авторську збірку «Албанська бджола».

Поети-реалісти початку XX століття: Чаюпі (збірка «Батько Томорі» і комедія «Чотирнадцятилітній жених», обидві 1902 року), Н. М'єда (поеми «Вигнанець» і «Плач солов'я»), Ф. Пірока, Р. Сілічі. Одним із зачинателів албанської художньої прози був М. Грамено — автор патріотичних пісень і новел[10]. У 1920-1930-х роках утверджується соціальна тематика, на авансцену албанського літературного життя виступили прозаїки: Ф. Нолі («Історія Скандербега» 1921 року), Ф. Постолі, X. Стермілі, поет і прозаїк-реаліст Мігені (збірка поезії «Вільні вірші»)[10]. У роки Другої світової війни 1939—1945 і після звільнення від окупації в літературі Албанії ідеологічно розроблялись тема народної війни проти італо-німецьких загарбників (поема Ф. Г'яти «Пісня про партизана Бенко», роман Д. Шутерічі «Визволителі» 1952—1955 років) і тема соціального перетворення життя (романи С. Спассе «Вони були не одні» 1952 року; Ф. Г'яти «Болото» 1959 року)[10]. У 1950-1960-х роках з'являються автобіографічні та історичні повісті й романи Д. Шутерічі, В. Кокони, Я. Дзодзи[10].

За часів соціалістичної влади в країні щорічно друкувалось до 900 книг різноманітної тематики, часто перекладались класики російської і радянської літератури.

Українсько-албанські літературні відносини[ред.ред. код]

Відомості про Албанію і албанців траплялися на Україні здавна, зокрема вже в пам'ятках літописної, полемічної і проповідницької літератури XVI—XVII століть. Особлива увага приділялась особі національного героя Скандербега, найбільше висвітлення яка отримала в публіцистичному творі 1679 року Іоаникія Галятовського «Лебідь». 1914 року Іван Франко переклав албанську народну пісню «Смерть Скандербега», яку уперше було надруковано 1940 року. Твори албанських письменників українською мовою перекладали О. Новицький, А. Шиян, Л. Смілянський.

Театр[ред.ред. код]

Докладніше: Театр Албанії

Перші вистави 1874 року здійснив театральний гурток селища Тестораті. У другій половині XIX століття аматорськими театрами в Албанії ставились п'єси С. Фрашері, М. Грамено, Ф. Нолі, А. Чаюпі. 1944 року на базі аматорських партизанських труп було створено професійний Народний театр у Тирані, пізніше театри в Шкодері (1949 рік), Корчі (1950 рік) й Дурресі[35][10][36]. У Тирані було збудовано нове приміщення Державного театру опери та балету. В репертуарі театрів твори албанських драматургів (К. Якова, С. Пітарки, Д. Броя, Ф. Г'яти), світова класична і сучасна драматургія. Чільне місце займають радянські п'єси («Кремлівські куранти» М. Погодіна, «Платон Кречет», «Макар Діброва», «Калиновий гай», «Крила» О. Корнійчука, «Таня» О. Арбузова). Відомі діячі албанського театру: М Попі, Н. Фрашері, Е. Імамі.

Музика й танці[ред.ред. код]

Танцюристки у традиційних костюмах
Докладніше: Музика Албанії

Албанія — країна різноманітного музичного фольклору (шкодерські, ельбасанські, корчанські традиції). Поряд з діатонічними ладами, простими ритмами музиці Албанії властиві також мелодика з ходами на збільшену секунду, складні метричні утворення, ладова та ритмічна змінність[10].

Албанські народні хорові пісні переважно триголосі.

Народні албанські музичні інструменти:

Починаючи від 1950-х років розвивається професесійне музичне мистецтво, оперета, симфонічна, камерно-інструментальна, хорова музика, художня самодіяльність. Перші опери «Мріка» 1954 року і «Скандербег» 1968 року Пренги Якови. 1963 року був поставлений балет «Халіль і Хайрія» режисера Даї.

Відомі композитори: К. Коно, К. Трако, М. Кранте, Ч. Задея, Д. Лека. Створено театр опери та балету, філармонію, симфонічний оркестр, державний народний хор, ансамбль пісні й танцю Албанської народної армії, художній ліцей з музичним відділом, розширювалась сітка дитячих музичних шкіл.

Мелодії популярних у СРСР пісень нерідко виконувались з новими місцевими текстами (наприклад, українська пісня «Розпрягайте, хлопці, коней»).

Кінематограф[ред.ред. код]

Кінематографія в Албанії почала розвиватися після проголошення народної влади. Соціалістичний уряд надавав великого значення виготовленню патріотичних фільмів вітчизняним кінематографом. Заснована 1952 року на базі кіноінституту, що діяв в країні від 1945 року, кіностудія «Нова Албанія» відразу почала масовий випуск документальних фільмів й кіножурналів[10]. Перші кроки на шляху розвитку національного кіномистецтва албанські кіномитці робили разом із радянськими працівниками кіно у картинах «Нова Албанія», «Перший конгрес партії», «Албанія». Перший кольоровий художній фільм — «Великий воїн Албанії Скандербег» режисера С. Юткевича було випущено 1954 року за допомоги радянських кіномитців, фільм отримав приз Канського кінофестивалю за режисуру[10]. 1958 року вийшов перший власний албанський художній фільм режисера К. Дамо «Тана» за однойменною повістю письменника Ф. Г'ята. Наступного року він же випустив фільм «Фуртуна»[10]. Наприкінці 1980-х років в країні налічувалось близько 100 кінотеатрів[35].

Кухня[ред.ред. код]

Докладніше: Кухня Албанії

Свята[ред.ред. код]

Докладніше: Свята Албанії
  • Новий рік (алб. Krishtlindje, Kershendella, Kullanat, Kolendre) — 1 січня[37].
  • Різдво — 7 січня, за православним календарем.
  • День Республіки — 11 січня, відзначається від 1946 року[37].
  • День праці — 1 травня.
  • День беатифікації Марії Терезії — 19 жовтня.
  • День прапора, національне свято незалежності — 28 листопада, 1912 року країна отримала незалежність від Османської імперії.
  • День звільнення — 29 листопада, відзначають з 1944 року, у період 1992—1997 років свято переносили на 28 листопада, поєднуючи його з Днем прапора[37].

Наука[ред.ред. код]

Докладніше: Наука в Албанії

1973 року була заснована Албанська академія наук[10].

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Докладніше: ЗМІ Албанії

1944 року було засновано Албанське телеграфне агентство, того ж року Державна організація «Албанське радіо і телебачення»[10].

Телебачення[ред.ред. код]

Починаючи з 1949 року ведеться національне радіомовлення[10]. 1951 року споруджено центральну радіостанцію «Тирана», пізніше регіональні станції в Шкодері, Корчі й Вльорі[10]. Станом на 2015 рік в країні діяло 63 приватних і 2 державних телевізійних каналів, 2 кабельні мережі, транслюються італійські та грецькі телеканали[6]. Країна переходить від аналогового мовлення до цифрового, уряд зобов'язався надати аналого-цифрові перетворювачі для сімей з низькими доходами.

У країні, станом на 2017 рік, діяло декілька загальнодержавних телеретрансляторів[6].

Радіо[ред.ред. код]

Докладніше: Радіо Албанії

Починаючи з 1960 року в країні працює національне телебачення[10]. Станом на 2015 рік в країні діяло близько 78 приватних і 2 державних радіоканали різноманітних діапазонів[6].

Друковані видання[ред.ред. код]

Докладніше: Періодика Албанії

Перші газети в Албанії виникли в другій половині XIX століття. 1924 року почала виходити газета «Башкімі» (алб. Bashkimi — Єдність), орган демократичного товариства, на чолі якого стояв відомий албанський патріот і демократ Авні Рустемі.

У роки народно-демократичної влади в країні видавалось лише 2 щоденні газети загальним тиражем до 130 тис. примірників: з 1942 року «Зері і популліт» (алб. Zëri i Popullit — Голос народу), орган Центрального комітету Албанської партії праці (ЦК АПП); з 1943 року нової редакції «Башкімі», орган Демократичного фронту Албанії[10]. Окрім цих газет друкувалось та розповсюджувалось близько 20 періодичних видань:

  • з 1942 року газета «Зері і рінісе» (алб. Zeri і Rinisё — Голос молоді), орган Спілки трудящої молоді;
  • з 1945 року газета «Пуна» (алб. Puna — Праця), орган Центральної ради профспілок;
  • з 1960 року газета «Дріта» (Світло);
  • з 1954 року журнал «Руга е партісе» (алб. Ruga e partise — Партійний шлях), теоретичне видання ЦК АПП;
  • журнал «Нендорі» (алб. Nendori — Листопад), орган Спілки письменників і працівників мистецтв;
  • журнал «Мікесія» (алб. Miqesia — Дружба), орган товариства дружби «Албанія—СРСР»[10].

Спорт[ред.ред. код]

Докладніше: Спорт в Албанії

Албанія є членом Міжнародного олімпійського комітету (IOC) і має власний національний комітет.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. International Monetary Fund — Albania (GDP)
  2. (англ.) Albania recognizes independent Kosovo. — Reuters, 18 лютого 2008 року.
  3. а б (рос.) Албания — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  4. (рос.) Албанцы. — Энциклопедия народов мира.
  5. (рос.) Селищев А. М. Славянское население в Албании. — София, 1931.
  6. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт ву вф вх вц вш вщ вю вя га гб гв гг гд ге гж ги гк гл гм гн гп гр гс гт гу гф гх гц гш гщ гю гя да дб дв дг дд де дж ди дк дл дм Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок WF не вказаний текст
  7. а б в г д е ж и к л м н п р с т (рос.) Албания. Природа — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  8. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок unclos не вказаний текст
  9. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок thetimenow не вказаний текст
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб Албанія // Українська радянська енциклопедія : у 12-ти т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  11. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва (рос.) Албания. История — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  12. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок ЕЮ не вказаний текст
  13. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х Дубович І. А. Країнознавчий словник-довідник. — К. : Знання, 2008. — 839 с.
  14. Україна та Албанія підписали угоду про безвізовий режим. Інформаційне агенство УНІАН (uk). 4 листопада 2016 року. 
  15. (англ.) Counties of Albania.
  16. (англ.) World Development Indicators: Albania.
  17. а б (англ.) Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A., 2001.
  18. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок CICA не вказаний текст
  19. а б Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок ЕСДТ не вказаний текст
  20. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок unwto не вказаний текст
  21. а б в г д е ж и к л (рос.) Албания. Общество — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  22. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц (рос.) Албания. Население — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  23. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок UNSTAT2011marriage не вказаний текст
  24. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок UNSTAT2011divorce не вказаний текст
  25. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок UNECE не вказаний текст
  26. Офіційні дані перепису 2011 року.
  27. Офіційні дані перепису 2011 року.
  28. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок IOM не вказаний текст
  29. (англ.) George Mamulia The Central Power's Policy Toward the North Caucasus, 1914—1917 (Part Two). Eurasia Daily Monitor, Volume: 10 Issue: 10.
  30. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Державна не вказаний текст
  31. (англ.) Melton, J. Gordon. Albania // Religions of the World: A Comprehensive Encyclopedia of Beliefs and Practices / J. Gordon Melton, Martin Baumann. — Oxford, England: ABC CLIO, 2010. — С. 61-65. — 3200 с. — ISBN 1-57607-223-1.
  32. (англ.) Albania. International Religious Freedom Report 2007. — Bureau of Democracy, Human Rights, and Labor.
  33. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок B16 не вказаний текст
  34. (англ.) Zickel, Iwaskiw, 1994.
  35. а б в г д е ж и к (рос.) Албания. Культура — Универсальная научно-популярная энциклопедия «Кругосвет».
  36. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок B18 не вказаний текст
  37. а б в (рос.) Праздники Албании в проекте праздники 2010 год

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "krugosvet3", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "krugosvet4", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B1", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B3", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B7", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B11", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.
Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B17", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Помилка цитування: Тег <ref> з назвою "B20", визначений у <references>, не використовується в попередньому тексті.

Література[ред.ред. код]

  • Джеджула К. О. Албанія — народна республіка. — К., 1949.
  • Леонов М. Сучасна Албанія. — К., 1948.
  • Манчха П. Албанія на шляху до соціалізму. — К., 1951.
  • Пяртлі К. П., Розенберг Н. Б. Країни Європи. — К., 1958.
  • (рос.) Авербак, Алексис, Бейнбридж, Джеймс и др. Средиземноморская Европа: Испания, Италия, Франция, Португалия, Хорватия, Черногория, Греция, Турция, Словения, Албания, Босния и Герцеговина. — М. : Эксмо, 2015.
  • (рос.) Генш К. Сербия. Албания. Черногория. Македония. — М. : АСТ, 2008. — 448 с.
  • (рос.) Искендеров П. Сербия, Черногория и Албанский вопрос в начале ХХ века. — СПб. : Алетейя., 2013.
  • (рос.) Первенцев А. В Албании. — М. : Проспект, 1951. — 226 с.
  • (рос.) Турция, Словения, Албания, Босния и Герцеговина. — М. : Эксмо, 2015.
  • (рос.) Страны мира сегодня: В 5 т. / Отв. ред. О. И. Овчаренко. — М. : ИТАР-ТАСС, 2003. — Том 1. Европа. — 651 с.
  • (рос.) Центральноевропейские страны на рубеже XX—XXI вв / Сост. Ю. С. Новопашин. — М. : Новый хронограф, 2003. — 270 с.

Природа[ред.ред. код]

  • (рос.) Луи Г. Албания. Физико-географический обзор. — М., 1948.

Історія[ред.ред. код]

  • (англ.) Vickers, Miranda. The Albanians: A Modern History. 1995; rev. paperback ed. London: I. B. Taurus, 1997.
  • (рос.) Миткевич Г. Н. Албания: по пути перемен. — М. : Знание, 1991 — 64 с.
  • (рос.) Албанский фактор в развитии кризиса на территории бывшей Югославии: В 4 т. /Е. Ю. Гуськова. — М. : Индрик, 2006. — Т.1. — 307 с.
  • (рос.) Арш Г. Л. Албания и Эпир в конце XVIII — начале XIX в. — М. : 1963.
  • (рос.) Арш Г. Л., Сенкевич И. Г., Смирнова Н. Д. Краткая история Албании. — М., 1965.
  • (рос.) Вопросы социальной, политической и культурной истории Юго-Восточной Европы. — М.: Дело, 1984. — 156 с.
  • (рос.) Краткая история Албании. С древнейших времен до наших дней. — М., 1992.
  • (рос.) Миткевич Г. Н. Албания: по пути перемен. — М., 1991.
  • (рос.) Нестерова А. Г. Гвардия великой Албании: из истории фашистских организаций Албании 1939—144 годов // Европа — 2004. — № 4.
  • (рос.) Сенкевич И. Г. Освободительное движение албанского народа в 1905—1912 гг. — М., 1960.
  • (рос.) Сенкевич И. Г. Албания в период Восточного кризиса. — М. : 1965.
  • (рос.) Смирнова Н. Д. Образование Народной Республики Албании (1939—1946). — М. : 1960.
  • (рос.) Смирнова Н. Д. Балканская политика фашистской Италии. Очерк дипломатической истории (1936—1941). — М.  — М. : 1969.
  • (рос.) Смирнова Н. Д. Политика Италии на Балканах. Очерк дипломатической истории. 1922—1935 гг. — М. : 1979.
  • (рос.) Смирнова Н. Д. История Албании в ХХ веке. — М., 2003.
  • (рос.) Улунян А. А. Албания после коммунизма (1985—1997 годы) // Общественные науки и современность. 1997, № 4.
  • (рос.) Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3т. / Сост. А. Д. Некипелов. — М. : Наука, 2002. — Т.3 . — 516 с.

Економіка[ред.ред. код]

  • (англ.) Albanian economy. Good times at last // The Economist. — 2006. — October 28th-November 3rd. — p.42.
  • (англ.) Albanian politics. Time for a change? // The Economist. — 2009. — February 28th-March 6th. — p.31.
  • (англ.) IMF Economic Review. Albania. July 2014. International Monetary Fund. — Washington. — 1994. — № 5. 18 р.
  • (англ.) Pashko G. Obstacles to Economic Reform in Albania // Europe-Asia Studies. — 1993. — 45 р.
  • (рос.) Албания — перспективы экономического развития // Бюллетень иностранной коммерческой информации — 2008. — № 32. — С. 4-6.
  • (рос.) Дидусенко А. Страна горных орлов — на краю пропасти // Новое Время. — 1997. — № 10. — С. 12-13.
  • (рос.) Дрыночкин А. В. Экономика Албании. — М. : МГИМО-Университет, 2014. — 73 с. — (Экономика стран и регионов мира). — ISBN 928-5-9228-1082-1
  • (рос.) Дрыночкин А. В. Инвестиции в Албании // Лизинг. — 2013. — № 10. — С. 23-35.
  • (рос.) Кандель П. «Балканская» демократия между историей и «транзитологией» // Власть. — 2007. — № 10. — С.15-25.
  • (рос.) Кокомани А. Экономика Албании сегодня // Власть. — 2006. — № 5. — С. 66-73.
  • (рос.) Силаев Е. Д. Албания. Экономико-географическая характеристика. — М. : Проспект, 1953. — С. 196.
  • (рос.) Силаев Е. Д. Албания. Экономико-географическая характеристика. — М. : Проспект, 1953. — С. 196.
  • (рос.) Смирнова Н. Рождение новой элиты // Новое время. — 1996.- № 32.- С. 23-25.
  • (рос.) Хеопсы Восточной Европы (От страны орлов к стране «пирамид») // Российская газета. — 5 квітня 1997. — С. 18.
  • (рос.) Хоти А. Албания в балканском внешне-экономическом пространстве // Российский экономический интернет-журнал, 2007. — № 4. — С. 65.

Політика[ред.ред. код]

  • (англ.) Bad news for the (fairly) good guys. — The Economist. — February 2nd-8th 2002. — 18 р.
  • (мак.) Балевски М. Албанија денес: 1990—1997 : современи демократски преобразби, реформи и контроверзи. — Скопје: Матица македонска, 1998. — 454 с.
  • (мак.) Тромпчињски В. Албанија и Македонија: земја и луѓе. — Скопjе: Менора, 2005. — 200 с .
  • (рос.) Дидусенко А. Страна горных орлов — на краю пропасти // Новое Время 1997. — № 10. — С. 12-13.
  • (рос.) Николаев Д. В перспективе — «Великая Албания» // Независимое военное обозрение. — 28 лютого 2003. — № 7 (322). — С. 15.
  • (рос.) Пунавиа И. Европейское партнёрство с Албанией после 1990 года // Маастрихтский договор как веха Европейской Интеграции — 2013. — С. 70-85.
  • (рос.) Синьари П. Государственный механизм Албании // Международно-правовые чтения — 2014. — С. 140—148.
  • (рос.) Смирнова Н. Д. История Албании в XX веке. — М. : Наука, 2003. — 430 с.
  • (рос.) Туров Н. Л. Идеологический проект «Великая Албания» на современной политической карте мира // Сравнительная политика — 2014. — № 4. — С. 29-44.
  • (рос.) Ходжа Э. Албанский народ — за мир и социализм. — М., 1956.
  • (рос.) Ходжа Э. Влияние Великой Октябрьской революции на Албанию. — М., 1957.
  • (рос.) Человек на Балканах. Государство и его институты / Отв. ред. Р. П. Гришина — СПб. : Алетейя, 2006. — 358 с.

Культура[ред.ред. код]

  • Албанські оповідання / пер. К. Біхіку, В. Струтинський ; упоряд. текстів і автор післямови К. Біхіку. — К. : Держлітвидав, 1954. — 154 с.
  • Документи та матеріали до історії приазовських албанців / Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького; упоряд. А. Бойко [та ін.]. — Запоріжжя: [б.в.], 2006. — 168 с.
  • Крук О. Албанія. Нова любов на Середземному морі. — К. : АртЕк, 2015. — 74 с.
  • Попов П. М. Албанія в російській та українській літературах XV—XX ст. — К. : Видавництво АН УРСР, 1959. — 336 с.
  • (рос.) Иванова Ю. В. Албанцы и их соседи. — М. : Наука, 2006. — 367 с.
  • (словац.) (фр.) (рос.) Искусство в Народной Республике Албании. — Лейпциг, 1953.
  • (рос.) Кулешов С. Г., Никитин А. К. Албания, албанцы и российско-албанские отношения. К 100-летию независимости Албании. 1912—2012. — М. : Либроком, 2013.
  • (рос.) Культура народов Балкан в новое время. — М., 1980.
  • (рос.) Мудров В. Страна огненных птиц. — К. : ООО Издательский союз «Андронум», 2016.
  • (рос.) Повесть о Скандербеге. — М., 1957 (Литературные памятники).
  • (рос.) Юткевич С. Искусство Народной Албании. — М., 1958.

Посилання[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Культура[ред.ред. код]