Алехандра Пісарник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алехандра Пісарник
Alejandra Pizarnik
Pizarnik byn.jpg
Народилася 29 квітня 1936(1936-04-29)[1][2][…]
Авельянеда, Буенос-Айрес, Аргентина
Померла 25 вересня 1972(1972-09-25)[1][2][…] (36 років)
Буенос-Айрес, Аргентина
·передозування ліків[4]
Країна Flag of Argentina (alternative).svg Аргентина
Національність українська єврейка
Місце проживання
Діяльність мовознавиця, авторка щоденника, поетеса, перекладачка, літературна критикиня, письменниця
Alma mater Паризький університет і Facultad de Filosofía y Letras de la Universidad de Buenos Airesd
Мова творів іспанська[1] і французька
Роки активності 1955—1971
Жанр поезія і есей
Нагороди

CMNS: Алехандра Пісарник у Вікісховищі

Фло́ра Піса́рник Бромікер (ісп. Flora Pizarnik Bromiker, 29 квітня 1936, Авельянеда — 25 вересня 1972, Буенос-Айрес), більш відома під псевдонімом Алеха́ндра Піса́рник (ісп. Alejandra Pizarnik) — аргентинська поетеса і перекладачка українсько-єврейського походження.

Життєпис[ред. | ред. код]

Флора Пісарник народилася 29 квітня 1936 року у місті Авельянеда другою донькою у родині українських євреїв Іллі Пісарника[5] і Рози (Рейзлі) Бромікер, які переїхали до Аргентини з Рівного за два роки до цього[6][7]. В Аргентині Пісарники займалися ювелірною справою[7]. Усі їхні родичі, які залишилися в Україні, були невдовзі знищені нацистами.

Паралельно зі звичайною, Флора вчилася в єврейській школі «Zalman Reizien Schule». У родині і в школі дівчинку називали Блюма або Блімеле, в перекладі з їдиш «квітка». В офіційних документах її ім'я записали як Флора.

Дитинство письменниці було проблемним. Дівчина страждала від слабкого здоров'я (астми) і заїкання, іммігрантського статусу у чужій країні, комплексів щодо нетипової зовнішності, порівнянь матері зі старшою сестрою. В юності, побоюючись погладшати, стала вживати амфетаміни[7], від яких стала залежною і отримала розлади сну, які намагалася подолати за допомогою барбітуратів.

Щоб віддалитися від негараздів дитинства і нав'язаних іншими очікувань, Флора Пісарник змінює ім'я на Алехандру.

З 1954 року, відчуваючи симптоми роздвоєння особистості, Алехандра Пісарник стала відвідувати психоаналітика Леона Острова[7]. Ця подія мала важливе значення для її життя і творчості.

1962 року поетка знайомиться з Сільвіною Окампо, з якою буде спілкуватися і листуватися впродовж усього життя.

За спогадами подруги Пісарник, аргентинські сюрреалісти, з якими спілкувалася поетеса після повернення з Буенос-Айреса, не давали їй вийти з образу enfant terrible, який вона була змушена грати, що підсилювало її тривожність і депресивний стан. 1967 року Пісарник втратила батька, що стало для неї ударом і причиною постійних роздумів про смерть[7].

Намагаючись вирватися з депресії, 1969 року здійснює подорож до Нью-Йорка і Парижа, але це не приносить розради. 1970 року вона вчиняє першу спробу самогубства. 1971 після курсу психотерапії її стан покращується.

Після другої спроби суїциду Пісарниу поміщена до психіатричної лікарні Буенос-Айреса. 25 вересня 1972 року, пішовши з клініки з дозволу лікарів додому, 36-річна Алехандра Пісарник покінчила з собою, прийнявши 50 пігулок секоналу[en]. 26 вересня відбулося прощання з поеткою у будинку Спілки письменників Аргентини. Алехандру Пісарник поховали на єврейському цвинтарі Ла-Таблада[7] в окрузі Ла-Матанса[en] (передмістя Буенос-Айреса).

Літературна діяльність[ред. | ред. код]

З середньої школи Пісарник захопилася літературою і філософією. Її особливо цікавили твори Арто, Рембо, Бодлера, Маларме, Рільке, сюрреалізм та екзистенціалізм. У той же час починає писати. Основними темами у її творчості стають пошуки власної ідентичності й індивідуальності, втрачене дитинство і смерть.

1954 року Алехандра Пісарник вступила до університету Буенос-Айреса на факультет філософії і філології. Спочатку вивчала філософію, перевелася на журналістику, потім на філологію (1955—1957), розпочала заняття живописом у майстерні художника-сюрреаліста Хуана Батле Планаса[en], зрештою полишивши систематичне навчання і присвятивши себе поезії[7]. В університеті почала читати К'єркегора, Джойса, Пруста, Жіда, Клоделя, Леопарді, Бонфуа, Сандрара, Мішо, Домаля, Порк'я[en], перекладати вірші Елюара і Бретона[7], у роботах яких знайшла опору для побудови власної ідентичності. Її творчість цього періоду просякнута темами потягу до смерті, сирітства, відчуженості, внутрішнього голосу і сновидінь. Також в університеті Пісарник знайомиться з Хуаном Хакобо Бахарлією, завідувачем кафедрою сучасної літератури, своїм першим критиком, котрий познайомив з видавцем, який опублікував її першу збірку «La tierra más ajena» (1955)[7].

Леону Острову присвячена друга збірка поезій Пісарник «La última inocencia» (1956)[8].

1958 року виходить збірка під назвою «Las aventuras perdidas», присвячена поету Рубену Велі, з яким поетеса товаришувала. Також вона була близькою з письменниками, що входили до так званої Групи Екіс.

У 1960—1964 роках Пісарник жила в Парижі, де почала працювати у журналі «Les Lettres Nouvelles». Там познайомилася з Хуліо Кортасаром (є думка, що Пісарник стала одним з прообразів Маги в романі «Гра в класи[en]»[7], Кортасар присвятив їй кілька віршів), Октавіо Пасом, Італо Кальвіно, Андре Пьєйром де Мандьяргом[en], Роже Каюа. У цей період писала для декількох французьких і аргентинських журналів. У 1960-ті роки вона публікує статті про Кортасара, бере інтерв'ю у Борхеса, пише про Мішо, Арто, Хіррі[en], перекладає вірші Арто, Мішо, Сезера, Бонфуа, Сальваторе Квазімодо, прозу Маргеріт Дюрас, А. Пьєйра де Мандьярга[en]. Паралельно вивчає історію релігії і французьку літературу у Сорбонні, завдяки чому захоплюється творчістю Лотреамона.

1962 року у видавництві «Sur» Вікторії Окампо виходить четверта збірка Алехандри Пісарник «Árbol de Diana» (1962), яка відзначається зрілістю поезії.

1964 року Пісарник починає працювати над наступною збіркою «Los trabajos y las noches», яка виходить наступного року. Також вона продовжує співпрацювати з багатьма латиноамериканськими газетами і журналами, де публікує свої поезії та літературознавчі статті про Рікардо Молінарі[en], Енріке Андерсона Імберта[en], Андре Бретона, Андре Пьєйра де Мандьярга[en], Рубена Даріо тощо.

Після повернення до Буенос-Айреса Алехандра стає близькою до кола аргентинських сюрреалістів (Е. Моліна[es], А. Хіррі[en], О. Ороско[en], Р. Хуаррос).

1968 року Алехандра Пісарник публікує найвідомішу поетичну збірку «Extracción de la piedra de locura», а 1969 — п'єсу «Los poseídos entre lilas».

1971 публікує оповідання «La condesa sangrienta», присвячене Єлизаветі Баторій, і збірку поезій «El infierno musical».

Визнання[ред. | ред. код]

Складна ідентичність, нетипова зовнішність, проблеми зі здоров'ям та психічні розлади не завадили Алехандрі Пісарник стати однією з найбільш визнаних письменниць Аргентини та однією з небагатьох відомих у світі латиноамериканських поеток[6].

1965 року Пісарник отримала літературну премію Буенос-Айреса за поезію (ісп. Premio Municipal de Poesía), 1969 — грант Ґуґґенгайма, 1971 — стипендію Програми Фулбрайта[7]. Вірші і проза Пісарнік перекладені англійською, німецькою, французькою, італійською, португальською, шведською, чеською, словенською та іншими мовами.

Іменем Алехандри Пісарник названо площу в Авельянеді, також у цьому місті на вул. Гуемеса знаходиться пам'ятник їй[8]. На будинку у буенос-айресському районі Реколета, де поетеса провела останні роки, встановлено меморіальну дошку[9].

Твори[ред. | ред. код]

Проживши недовге життя, Алехандра Пісарник залишила після себе значний творчий доробок у вигляді низки поетичних збірок, щоденника на тисячу сторінок, сюрреалістичних оповідань, п'єси і новел, листування з багатьма відомими творчими людьми, публіцистики.

  • La tierra más ajena (1955)
  • Un signo en tu sombra (1955)
  • La última inocencia (1956)
  • Las aventuras perdidas (1958)
  • Árbol de Diana (1962)
  • Los trabajos y las noches (1965)
  • Extracción de la piedra de locura (1968)
  • Nombres y figuras (1969)
  • Poseídos entre lilas (1969)
  • El infierno musical (1971)
  • La condesa sangrienta (1971)
  • Los pequeños cantos (1971)

Після смерті письменниці опубліковано збірки її творів:

  • El deseo de la palabra (1975)
  • Entrevistas (1978)
  • Zona prohibida (1982)
  • Poemas (1982)
  • Textos de Sombra y últimos poemas (1982)
  • Prosa poética (1987)
  • Correspondencia Pizarnik (1998)
  • Obras completas (2000)
  • Poesía completa (2000)
  • Prosa completa (2002)
  • Diarios (2003)

Переклади українською[ред. | ред. код]

Не зважаючи на її українське коріння, вірші Алехандри Пісарник не видавалися українською. У серпні-грудні 2017 року Посольство Аргентини в Україні проводило конкурс аматорських перекладів поезій Пісарник[6]. Нагородження переможців відбулося 19 лютого 2018 року[10].

Бібліографія[ред. | ред. код]

Життю і творчості Алехандри Пісарник присвячено такі монографії:

  • Piña, Cristina, Alejandra Pizarnik. Una biografía, Buenos Aires, Corregidor, 2005.
  • Depetris, Carolina, Aporética de la muerte: estudio crítico sobre Alejandra Pizarnik, Murcia, Universidad Autónoma de Madrid, 2004.
  • Aira, César. Alejandra Pizarnik. Barcelona: Ediciones Omega, 2001.
  • Alejandra Pizarnik. Rosario, Argentina: Beatriz Viterbo Editora, 1998.
  • Aristeguieta, Jean. Alejandra Pizarnik, genio poético (elegía). Caracas: Sucre, colección Árbol de Fuego, n.º 55, 1972.
  • Bajarlía, Juan Jacobo. Alejandra Pizarnik. Anatomía de un recuerdo. Buenos Aires: Editorial Almagesto, 1998.
  • Bordelois, Ivonne. Correspondencia Pizarnik. Buenos Aires: Seix Barral, 1998.
  • Goldberg, Florinda F. Alejandra Pizarnik: «Este espacio que somos» Gaithersburg: Hispamérica, 1994.
  • Graziano, Frank (ed. e intr.). Alejandra Pizarnik. A Profile. Durango, Colorado: Logbridge Rhodes, 1987.
  • Alejandra Pizarnik. Semblanza. México D. F.: Fondo de Cultura Económica, 1992.
  • Koremblit, Bernardo Ezequiel. Todas las que ella era. Buenos Aires: Ediciones Corregidor, 1991.
  • Piña, Cristina. Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Planeta, 1991.
  • La palabra como destino. Un acercamiento a la poesía de Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Botella al Mar, 1981.
  • Poesía y experiencia del límite. Leer a Alejandra Pizarnik. Buenos Aires: Botella al Mar, 1999.
  • Sucre, Guillermo. La máscara, la transparencia. Caracas: Monte Ávila, 1975.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б SNAC — 2010.
  3. а б Find a Grave — 1995.
  4. https://web.archive.org/web/20150111234235/http://www.argentinaindependent.com/top-story/alejandra-pizarnik-the-darkest-legacy-left/
  5. Дослідник Сесар Айра вважає, що справжнє прізвище було інше, але оскільки він не володів іспанською мовою, то аргентинські імміграційні клерки записали його ім'я на слух як Пісарник
  6. а б в Конкурс перекладів поезії Алехандри Пісарнік (українською). 2017. Процитовано 24 березня 2018. 
  7. а б в г д е ж и к л м Guzmán Urrero Peña. Alejandra Pizarnik. Centro Virtual Cervantes (іспанською). Процитовано 24 березня 2018. 
  8. а б Pagano, Marcela (5 серпня 2015). Alejandra Pizarnik La poesía nunca dejó de ser necesaria. Wall Street Journal (іспанською). Процитовано 24 березня 2018. 
  9. Alejandra Pizarnik tiene su placa en Buenos Aires (іспанською). 16 листопада 2016. Процитовано 24 березня 2018. 
  10. Entrega de premios del concurso de traducciones de poesía (українською). 2017. Процитовано 24 березня 2018. 

Посилання[ред. | ред. код]