Перейти до вмісту

Альмохади

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Альмохади
Дата створення / заснування 1121 Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце активності Андалусія[1] і Піренейський пів острів[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Керована організація Альмохади Редагувати інформацію у Вікіданих
Офіційна мова арабська Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Альмохади Редагувати інформацію у Вікіданих
Столиця Марракеш Редагувати інформацію у Вікіданих
Форма правління монархія і халіфат Редагувати інформацію у Вікіданих
Валюта динар[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Попередник Альморавіди Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова комунікації Берберські мови, арабська і мосарабська мова Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата припинення існування 1269 Редагувати інформацію у Вікіданих
Площа 1 621 393 км² Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа розташування
CMNS: Альмохади у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Альмоха́ди — берберська династія (1121-1269), заснована Мухамадом ібн Тумартом (1080-1130), а власно державу було засновано Абд аль-Муміном (1101-1163) після перемоги народного повстання проти Альморавідів. Держава відома як Альмохадський халіфат.

Правили в Марокко й Іспанії (Андалузії); пізніше поширили свою владу на території сьогоднішніх Алжиру і Тунісу.

Їхня політика релігійної «чистоти» включала знищення єврейського населення Іспанії.

Зазнали поразок від християнських королів Іспанії 1212 року та від повсталого берберського племені бану-марин 1269 року (Марокко).

Назва

[ред. | ред. код]

Походить від арабського аль-Мувахідун («Альмохади»), що означає «ті, хто стверджує єдність Бога».

Історія

[ред. | ред. код]

Передумови

[ред. | ред. код]

Рух Альмохадів виник завдяки Мухаммаду ібн Тумарту, представника племені харгів з берберської племінної конфедерації масмуда з Атлаських гір. На початку свого життя Ібн Тумарт поїхав до Іспанії, щоб продовжити навчання, а потім до Багдада, щоб поглибити його. У Багдаді Ібн Тумарт приєднався до теологічної школи Абу аль-Хасана аль-Ашарі та потрапив під вплив вчителя аль-Газалі. Невдовзі він розробив власну систему, поєднавши доктрини різних майстрів. Головним принципом Ібн Тумарта був суворий таухід, який заперечував незалежне існування атрибутів Бога як несумісні з Його єдністю, і тому був політеїстичною ідеєю. Ібн Тумарт уособлював бунт проти того, що він сприймав як антропоморфізм у мусульманській ортодоксії.

Після повернення до Магрибу між 1114 та 1117 роками Ібн Тумарт провів деякий час у Насірії, проповідуючи та агітуючи, став критикувати звичаї та життя Хаммадідів. Він також виступав проти малікітського мазгабу, оскільки був прихильником загіризму, якого підтримував Ібн Тумарт. Хаммадідський султан Абд аль-Азіз ібн Аль-Мансур намагався його схопити, але той сховався серед племен санхаджа. 1120 року перебрався до держави Альморавідів. Зупинившись спочатку у Фесі, де він ненадовго вступив у дебати з малікітськими вченими міста. Він навіть напав на сестру сестру еміра мусульман Алі ібн Юсуфа на вулицях Феса, бо вона ходила без одягу, як це роблять берберські жінки[3]. Після вигнання з Феса він вирушив до Марракеша, де йому вдалося викликати володаря Алі та провідних вчених Альморавідів на доктринальні дебати. Після дебатів вчені дійшли висновку, що погляди Ібн Тумарта були богохульними, а ця людина небезпечною, і наполягали на його страті або ув'язненні. Але емір мусульман вирішив лише вигнати його з міста.

Ібн Тумарт знайшов притулок серед свого племені харгів у долині Сус. Зрештою, ближче до кінця Рамадану наприкінці 1121 року, після особливо зворушливої проповіді, в якій він переосмислив свою невдачу в переконанні Альморавідів до реформ шляхом аргументів, Ібн Тумарт «явив» себе як справжнього Махді, божественно керованого суддю та законодавця, і був визнаний таким своєю аудиторією. Це фактично було оголошенням війни державі Альморавідів.

Боротьба з Альморавідами

[ред. | ред. код]
Берберські племена конфедерації масмуда, що підтримали Мухаммеда ібн Тумарта

1122 році ібн Тумарт вирушив у Високий Атлас, де забезпечив підтримку інших племен конфедерації масмуда —ганфісів, гадмів, хінтат, хаскурів та хазрадж. Близько 1124 року Ібн Тумарт заснував свою базу в Тінмелі[4][5][6]. Ймовірно головною причининою, окрім релігійної, стало те, що Альморавіди фактично відсунули від посад та прибутків від транссахарської торгівлі шейхів племен масмуда.

Протягом перших 8 років Альмохади обмежувалося партизанською війною вздовж вершин та ущелин Високого Атласу. Їхня основна шкода полягала в тому, що вони зробили небезпечними або взагалі непрохідними шляхи та гірські перевали на південь від Марракеша, що загрожувало шляху до надзвичайно важливої Сіджилмаси, одного з центрів транссахарської торгівлі.

1130 року ібн Тумарт зібрав 40 тис., з яким взяв в облогу Марракеш, столицю Альморавідів, втім Алі ібн Юсуф зміг відбити напад. 12 квітня того ж року емір мусульман Алі ібн Юсуф у битві при Бухайра завдав Альмохадам нищівної поразки, а Ібн Тумарт загинув[7]. Смерть Ібн Тумарта трималася в таємниці протягом 3 років, період, який літописці Альмохадів описували як гайбат («потаємничість»). Цей період дав Абд аль-Муміну (одного з найближчих прихильник Ібн Тумарта) час забезпечити собі посаду наступника політичного лідера руху[8]. За цей час він оженився на доньці Абу Хафса, шейха племені харга, звідки походив Мухаммед ібн Тумарт.

Абд аль-Мумін продовжив війну, спираючись на невдоволення населення високими податками й зборами, якими Альморавіди обклали місцеве населення. При цьому створив потужне військо. 1133 року аль-Мумін оголосив себе халіфом[9]. Після 1133 року Абд аль-Мумін швидко розширяв владу Альмохадів, зайнявши області Драа і м. Сус. Після поразок у 1135—1140 роках зумів зберігти кістях війська й перейти у наступ. 1142 року зайняв область Ер-Ріф, міста Оран, Мелілью, Бадіс, Накур та Таса. У 1144 році аль-Мумін перетягнув на свій бік мосарабів, що мешкали у північному Марокко. Водночас на бік Альмохадів перейшла потужна племенна конфедерація зената. У 1145 році аль-Мумін у битві при Тлемсен завдав поразки Ташфіну ібн Алі, володарю Альморавідів[10]. Після раптової смерті останнього швидко перейшов у наступ, чому сприяв прихід до влади влабких альморавідських емірів.

Протягом 1146 року Альмохади зайняти Фес, Мекнес і Сале. Водночас військовик аль-Маймун захопив Кадіс. Слідом за цим підійшов до Марракешу. Останній Альмохади тримали в облозі протягом 10 місяців. Після вступу 1147 року до столиці Альморавідів бої тривали протягом 3 днів, під час яких було вбито 30 тис. Альморавідів[11].

Піднесення

[ред. | ред. код]
Етапи розширення держави альмохадів

У 1151 році Абд аль-Му'мін розпочав експедицію на схід. Це, можливо, було спонукано нормандськими завоюваннями вздовж узбережжя Іфрікії, оскільки боротьба з християнськими загарбниками тут дала йому привід для завоювання решти регіону. У серпні 1152 року він захопив більшу частину держави Хаммадідів[12].У квітні 1153 року у битві при Сетіфі було завдано поразки бедуїнським племенам бану-хілал і бану-сулейм[13]. Преможені племена було переселено до західного Магрибу[14].

Абд аль-Мумін став обмежувати вплив конфедерації масмуда, почавши спиратися на бедуїнськими племена та власне плем'я куміїв з конфедерації зената[15]. У березні 1159 року було захоплено Іфрікію. 1160 року захоплено в сицилійців порт Махдія, потім міста Сус, Кайруан, Триполі, Сфакс, Гафса, Габес. В результаті було підкорено усю Триполітанію та узбережжя затоки Сирт до Киренаїки[16].

У 1170-х і 1180-х роках влада Альмохадів у східному Магрибі була оскаржена родом Бану Ганія, гілки Альморавідів, а потім в Іфрікії. Останньому допомогали загони, відправлені єгипетським султаном Салах ад-Діном. Новий халіф Абу Юсуф Якуб аль-Мансур переміг цих супротивнкиів та відвоював Іфрікію в 1187–1188 роках[17]. У 1189–1190 роках халіф відмовився надати допомогу султану Салах ад-Діну для боротьби проти хрестоносців в Палестині[18]. Але вже у 1190 року Бану Гані захопили Триполітанію.

Докладніше: Альмохадські кампанії в Аль-Андалусі
Альмохадські володіння на Піренейському півострові

Водночас у 1147 році було захоплено міста Мертола, Ньєбла, Херес-де-ла-Фронтера, Сілвеш, Бежу. У 1154 році вдалося захопити Гранаду, 1157 року — Альмерію. Згодом було захоплено землі західного Аль-Андалуса. Втім боротьба за владу у 1163—1168 роках припинило наступ на Піренеях. Лише зі зміцнення у владі Юсуфа I.

1168 року португальські війська захопили міста Евора, Трухільйо, Касерес, Монтанчес, Серпаї Журоменья. У відповідь Альмохади 1169 року захопили Хаєн. Проте зазнали нападу з боку Арагонського королівства, яке захопили землі на сході Аль-Андалуса. 1170 року почалися нові альмохадські кампанії на півострові. 1172 року, перемігши еміра Мухаммеда ібн Марданіса, вдалося захопити Валенсію, Мурсію, Аліканте, Куенка, Хатіва, Ельче і Оріуела, Алькарас та Вільчес. Втім 1173 року Альмохади зазнали поразки від леонського королівства у битві при Сьюдад-Родріго, неподалік Саламанки. 1175 року було втрачено місто куенка, а 1180 року альмохадський флот зазнав поразки при спробі захопити Лісабон. 1184 року Альмохади зазнали ніщивної поразки від коаліції християнських королівств Піренеїв у битві біля Сантарену.

1189 року зазнали нового наступу Кастильського, Арагонського і Португальського королівств, що захопили низку міст в Аль-Андалусі. 1191 року Альмохади перейшли у контрнаступ, відвоювавши міста, а 1193 року завдавши португальцям поразки, а 1195 року — кастильцям у битві при Аларкосі, 1196 року відвойовано міста Трухільйо, Монтанчес і Санта-Крус.

Занепад

[ред. | ред. код]

Вже у 1198 року Альмохади вимушені було знову протистояти бану Гані, що захопили більшу частину Іфрикії, Триполітанію та Феццан. Халіф Мухаммед ан-Насір перебирається до Фесу, який зробив своєю ставкою. До 1207 року вдалося перемогти Багу Гані, відвоювавши Іфрікію та Триполітанію, а 1203 року — Майоркську тайфу. 1210 року розпочато бойові дії проти Арагонського королівства. 1211 року альмохадське військо, перед тим виснажене невдалою облогою фортеці Сальватьєрра, зазнало ніщивної поразки від коаліції кастильських, арагонських, наваррських, португальських військ, загонів провідних лицарських орденів у битві при Навас-де-Толосі.

Смерть у 1213 році халіфа й сходження на трон малолітньогго Юсуфа II ще більше послабило халіфат. В Іфрікії та Триполітанії владу захопили Хафсіди, в Атласі — плем'я бану-марина. Але вдалося зберегти контроль над Аль-Андалусом, завдяки своїм родичам-валі. Втім поступово влада тут послаблювалася, оскільки халіф більше уваги приділяв розвагам і розкошам. Настав період фактичного регентства, коли владу здійснювала олігархія старших членів родини, палацових сановників та провідної знаті на чолі із візирем візир Абу Усманом.

Альмохадський халіфат у 1220-х роках

1219 року вбалося відвоювати центральний і східний Магриб, а також північну Іфрікію. 1222 року розпочато військові кампанії проти Леонського королівства, але 1224 року халіф раптово помер. після цього почалася боротьба за владу між членами правлячої династії.

1228 року почався розпад держави. Худіди створили Мурсійський емірат, а Кастилія захопила Касерес, Бадахос і Меріду, а 1229 року — Арагон захопив Майорку. 1230 року відновилася війна з Маринідами. Леонське королівство захопило міста Меріду і Бадахос. 1232 року відпали Валенсія, Гранада, Альгарве, повстали міста Сеута, Тлемсен та Беджайя. Невдовзі Хафсіди відвоювали північну Іфрікію. 1233 року втрачено на користь Кастилії Убеда на Піренеях, а 1236 року — Кордову. 1236 року Заяніди повстали в Орані і Тлемсені. Цього ж року зрештою завершилася боротьба за владу між Альмохадами, в якій переміг Абд аль-Вахід II.

Спроби відновити владу в центральному Магрибі виявилася невдалою. У 1242 року війська Маринід зуміли захопити Фес та більшу частину північнозахідного Магрибу. Але у 1244—1245 роках вдалося завдати відчутних поразок Маринідам. 1246 року кастильські війська захопили Хаєн, а 1248 року — Аліканте і Севільї. Цим було покінчено з владою Альмохадів на Піренейському півострові. Ці невдачі спричинили нове повстання Маринідів, внаслідок чого знову було втрачено північнозахідний Магриб, халіф Умар аль-Муртада контролював лише столицю Марракеш з навколишніми областями. Але до середини 1260-х роках влада Альмохадів обмежувалася лише Марракешем. Внаслідок тривалої облоги з кінця 1268 до вересня 1269 року війська Маринідів захопили Марракеш, знищивши Альмохадів. Замість їх халіфату постав султанат Маринідів.

Символика

[ред. | ред. код]
Докладніше: Алам аль-мансур

Альмохади були відомі за використання білих прапорів, які мали символізувати їхню «чистоту намірів»[19]. Це започаткувало давню традицію використання білого кольору як основного династичного кольору на території сучасного Марокко для пізніших султанатів Маринідів та Саадідів. Білий прапор Альмохадів також відомий як прапор перемоги (алам аль-мансур). Також припускають, що білий прапор Альмохадів був напочатку лишеяскравим протиставлянням чорному прапору Альморавідів. Крім того, припускають, що в якійсь момент (можливо після загибелі Ібн Тумарта) у Альмохадів був червоний прапор з чорно-білим шаховим мотивом у центрі[20].

Халіфи зазвичай залишали свою столицю Марракеш для війни в Аль-Андалусі, яким передував білий прапор Альмохадів, Коран Усмана та Коран Ібн Тумарта[21].

Устрій

[ред. | ред. код]

Спочатку Альмохадів очолював махді Мухаммад ібн Тумарт. В період боротьби з Альморавідами Мухаммад ібн Тумарт організував Альмохадів як комуну з детально продуманою структурою. В основі був Ахл ад-дар («Дім Махді»), що складався з родини Ібн Тумарта. Його доповнювали дві ради: внутрішня Рада Десяти, таємна рада Махді, що складалася з його найперших і найближчих соратників; і консультативна рада п'ятдесяти, що складалася з провідних шейхів племен масмуда. Деякий час ці органи діяли після смерті Мухаммеда ібн Тумарта. Таємна рада махді була скасовано у 1133 році, а Рада десіти і Рад П'ятидесяти у 1230 році.

Ранні проповідники та місіонери (талаба та хуффаз) також мали своїх представників. При цьому альмохадські валі в Аль-Андалусі з великими труднощами відбивали напади Леону, Кастилії та Арагону.

Управління було організовано за племеною ознакою, де першість мало плем'я харга. В кожному племені існували власні управлінці (мізвари), що мали окрім цивільних ще й військові обов'язки. Потім йшли саккакіни (скарбники), фактично збирачі податків.

1133 року правитель став зватися халіфом, а з 1163 року також додатково використовувався титул емір мусульман. Халіф мав абсолютну політичну, військову, судову і релігійну владу. За часів встановлення халіфату було впроваджено посаду спадкоємця трону. Халіфи допомогали візирі (на кшталт міністрів). За часів Абд аль-Муміна проповідь Ібн Тумарта стала інституціоналізованою як хутбат аль-Муваххідін (خطبة الموحدين, «хутба Альмохадів») або аль-хутба ль-маалума (الخطبة المعلومة, «відома проповідь»)[22]. Цю хутбу виголошував кожен хатіб Альмохадів, а також під час харакасів (військових, політичних та фінансових кампаній країною).

Сини та інші родичі правлячого халіфа призначалися ваїлеями (намісниками) в включові міста та провінції, окрім Тінмеля, де панували власні спадкові шейхи. 1171 року Альмохади перенесли столицю мусульманської Іберії з Кордови до Севільї.

Халіфи

[ред. | ред. код]

Судочинство

[ред. | ред. код]

Судова система зосереджувалася на букві закону. Основною правництва та прийняття судових рішень був загірійський мазгаб. У 1170-х рока було видано заборони на існування інших шкіл, праці яких було спалено. Водночас відбувається поширення збірок хадисів (сахіх аль-Бухарі та сахіх Муслім), а не на глибшому призначенні закону[23][24].

Суспільство

[ред. | ред. код]

На верхівці соціальної ієрархії розташовувалася правляча династія Мумінідів, яка розпоряджалася державними посадами, основними багатства. Сини та нащадки першого халіфа Абд аль-Муміна стали відомі як сайїди («шляхта»)[25]. Знать племенної конфедерації масмуда стала відома як абна' аль-мувахідун або «Сини Альмохадів». Їх призначали важливими радниками, заступниками та командирами під керівництвом сайїдів.

Значний вплив мали шейхи премен берберських конфедерацій зената і масмуда, а також шейх Тінмеля. Іншою важливою соціальною групою було мусульманське духовенство.

Економіка

[ред. | ред. код]

Ґрунтувалася на землеробстві, скотарстві, ремесництві, торгівлі. Вирощувалися зернові (пшениця та ячмінь), оливки, фініки, бавовник. Держава підтримувала розвиток різних ремесел, зокрема металообробку (особливо виробництво зброї та інструментів), кераміку. Зберіглося добування мармуру і солі для потреб внутрішнього і зовнішніх ринків.

Ремесла продовжувалися свій розвиток. Набуло розширення виробів з бронзи, насамперед посуду, ламп і люстр. Прикладом є бронзова велика люстра аль-Карауїна, замовлену халіфом Мухаммедом аль-Насіром[26]. Вона складається з 12-гранного купола, на вершечку якого встановлено великий конус, увінчаний навколо його боків 9 рівнями свічників. Видимі поверхні люстри вирізьблені та пронизані складними квітковими арабесковими мотивами, а також куфічними арабськими написами. Люстра зараз є найстарішою збереженою люстрою в Магрибі[27]. Серед інших збережених металевих виробів періоду Альмохадів – жаровні, знайдених у Кордові та зараз зберігаються в Археологічному музеї Кордови. Одна з них, шестикутна жаровня, має як гравійований, так і перфорований декор. Поряд з помітними декоративними куфійськими написами, вона має архітектурний мотив зубців, що нагадують декоративні зубці у формі пилки, знайдені на дахах мавританських та марокканських будівель того ж періоду[28][29].

Ткацтво залишалася важливою галуззю господарства, але темпи виготовлення тканин в містах Аль-Андалуса, що були основними місцями виготовлення шовкових тканин, сповільнилися у порівнянні з періодом Альморавідів[30]. Спочатку виробництво альмерійського шовку опинилося під загрозою. Правителі Альмохадів не захоплювалися текстилем, віддаючи перевагу стилю «простоти». Так, зупинили виробництво в Дар аль-Тіразі. Хоча вони обмежували розкіш тканин, які носили їхні піддані, виробництво шовку в цьому регіоні не припинилося[31]. Це можна пояснити його фінансовою важливістю та всеохоплюючим культурним значенням текстилю в цьому регіоні. Хоча текстиль продовжував вироблятися в приватних майстернях, і правителі Альмохадів зрештою стали менш суворими щодо розкішного текстилю, кількість виробленого під час халіфату скоротився. Постійні війни в Аль-Андалусі також негативно вплинули на виробництво[30].

Зберігалися традиції гончарства і виготовлення кераміки. Так, з одного боку виготовлялися вироби технікою сухого шнура (використовується під час нанесення кольорової глазурі на керамічні поверхні), прикладом чого є мечеть Касба в Марракеші[32], а з іншого — починають виготовляти мозаїчний кахель ель-заліж[33].

Значних обсягів досягло виготвлення будівельних матеріалів. Майстри удосконалили як процес виробництва землебиту і цегли, їх складання на місці, що зробило можливим виконання численних та амбітних будівельних проектів[34].

Торгівля була однією з ключових галузей Альмохадського халіфату. Портові міста Аль-Андалуса і Магриба були значними центрами міжнародної торгівлі з Провансом, Пізансько, Генуезькою, Венеційською республіками. Також активно торгувалося з султанатом Аюбідів[35]. Альмохади успадкували контроль за транссахарською торгівлею, що приносило їм чималий зиск.

Гроші

[ред. | ред. код]
Докладніше: Альмохадський динар
Подвійний динар халіфа Юсуфа I

Динар включає квадратний мотив на аверсі, оригінальну легенду та вагу на основі міскаля, що мав вагу 2,3 г (встановлено халіфом Абд аль-Муміном)[36]. Це динар став відомий як «масмудіна» або малий альмохадський динар[37]. Але вже халіф Абу Юсуф Якуб аль-Мансур збільшив вагу динара до 4,72 г[36].

Монетні дворі діяли у Марракеші, Фесі, Мекнесі, сіджидьмасі, Тлемсені, Беджаї, Тунісі[38].

Карбувалися також срібні монети — дирхеми квадратної форми з куфічним написом, схожі за загальною формою на альмохадські динари.

Військо

[ред. | ред. код]

У період боротьби з Альморавідами існувала сувора ієрархія за племенною ознакою. Родинне плем'я Ібн Тумарта — харга — йшло першим (хоча й не було суворо етнічним; воно включало багатьох «почесних» або «усиновлених» племен з інших етнічних груп, наприклад, самого Абд аль-Муміна). За ним йшли вояки з Тінмеля, потім інші племена масмуда, і їх завершували чорношкірі вояки (абіда). Кожен підрозділ мав сувору внутрішню ієрархію, очолювану мохтасібом, і поділявся на дві частини: ранніх і пізніх прихильників, кожну з яких очолював мізвар (або амзвару). За цим йшла регулярна армія (джунд), потім релігійні корпуси – муедзини, хафізи та хізби – за ними йшли лучники, новобранці та раби.

Абд аль-Мумін спирався на плем'я куміїїв, з яких створив нове військо у 40 тис, а потім створив халіфську охорону[39][40]. Також бедуїни сформували найважливіші контингенти у війську Альмохадів в Іфрікії, Аль-Андалусі та провінціях, і їх регулярно використовували у великих військових кампаніях[41].

Колишні читачі Корану (хуфази) перетворилися на викладачів для еліти Альмохадів. Їх більше не називали «запам'ятовувачами», а «охоронцями», які навчали верховій їзді, плаванню, стрільбі з лука та надавали загальну освіту високого рівня[42].

Альмохади поступово відмовилися від поняття вічного джихаду проти «невірних»[43].

Релігія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Альмохадизм
Манускрипт «Ааззу Ма Ютлаб» 1183 року, де викладено принципи альмохадизму

Державною релігією був суннізм, відсоток населення, що йогос овідував досяг 90%[44]. Альмохади дотримувалися загірійського мазгабу. В подальшому сформували власну доктрину альмохадизм. Це являла собою складну змішану форму ісламу, що поєднувала в собі принципи хадисної науки, захірійського та шафійського фікгу, газалійських соціальних дій (хісба) та духовної взаємодії з шиїтськими уявленнями про імама та махді[45]. Центральним елементом його філософії був радикальний варіант таухіду, що стосувався суворого монотеїзму. Ібн Тумарт розглядав свій рух як революційний реформаторський рух, подібно до того, як ранній іслам вважав себе відносно християнства та юдаїзму, що йому передували. Альмохади створили власний конкуруючий халіфат, відкинувши моральний і духовний авторитет Аббасидів[46].

З точки зору ісламської теології, Альмохади були ашаритами[47]. Деякі автори іноді описують Альмохадів як такі, що зазнали сильного впливу мутазилітів[48]. Одне з оригінальних вчень Ібн Тумарта — муршида (збірка висловів, запам'ятаних його послідовниками) — містить позиції щодо атрибутів Бога, які можна тлумачити як помірковано мутазилітські. Але інший його головний текст — акіда (її редагували після Ібн Тумарта), демонструє набагато чіткішу позицію ашаритів з низки питань.

Тим не менш, Альмохади, особливо з часів правління халіфа Абу Юсуфа Якуба аль-Мансура, використовували логічні міркування як метод підтвердження більш центральної концепції таухіду Альмохадів. Це фактично забезпечило релігійне обґрунтування філософії та раціоналістичного інтелектуалізму в релігійній думці Альмохадів[49].

При цьому на відміну від Альморавідів активно переслідувати християн та юдеїв, виявляючи релігійну нетерпимість. Альмохади відкинули статус зіммії, що спричинило еміграцію андалуських християн з південної частини півострова на християнську північ. Юдейське населення Аль-Андалуса під тиском удавано навернулося до ісламу, а магрибські юдей зовсім залишили регіон[50]. При цьому підтримували жорстке дотримання ісламським норм стосовно жінок, намагаючись знищити традиційне берберське терпиме ставлення до них, зокрема участь у торговельних чи політичних справах, носінні одягу.

Культура

[ред. | ред. код]

Мова

[ред. | ред. код]

Використовувалися берберські та декілько наріч арабської мови. Берберська була відома як аль-лісан аль-гарбі (араб. اللسان الغربي, «західна мова»). Окрім магрибської арабської мови зберігалася андалузька арабська мова. При цьому відбувається скорочення використання романської мови[51].

Каліграфія

[ред. | ред. код]
Коран, що переписано халіфом Умаром аль-Муртадою

Продовжено традиція застосування магрибського почерку, відомого сьогодні як «магрибський тулут», як офіційний стиль, що використовувався в рукописах, монетах, документах та архітектурі[52]. Куфічний почерк все ще використовувався, хоча й у переробленій формі в епіграфіці Корану[53]. В Аль-Андалусі протягом XII-XIV століть використовували інший почерк — магрибський мабсут, що характеризувався видовженими, витягнутими кривими лініями[54]. Халіф Умар аль-Муртада був відомим каліграфом та переписувачем Коранів. Один з великих Коранів, які він переписав, зберігся в Марракеші та є найстарішим збереженим зразком у західному ісламському світі Корану, особисто створеного суверенним правителем. Його написано почерком магрибський мабсут[55][56].

Писарі та каліграфи періоду Альмохадів також почали підсвічувати слова та фрази в рукописах для акцентування, використовуючи сусальне золото та лазурит[57]. Значна частина письма була написана чорним або коричневим чорнилом, використання поліхромії для діакритичного тексту та вокалізацій також ознаменувало відхід від каліграфічних стилів попередніх практик. Сині крапки використовувалися для позначення еліф, помаранчеві крапки позначали гамзу, а жовті півкола позначали шадду.

Література

[ред. | ред. код]

Незважаючи на руйнівний вплив реформ Альмохадів на культурне життя в регіоні, альмохадські літератори продовжили попередників. Серед відомих письменників і поетів часів Альмохадів були Аверроес, Хафса бінт аль-Хадж аль-Ракунія, ібн Туфайл, ібн Зухр, ібн аль-Аббар, ібн Аміра. У 1250-х роках Умар аль-Муртада заснував публічний центр перекладу рукописів у медресе Марракешу. Відомим письменником, автором книг мандрів (кутаб ар-ріхла) був Ібн Джубайра, що здійснив три великі подорожі на Схід, про які розповів у праці.

Скасування статусу зіммії релігійних завершило золоту добу жидівської культури в Аль-Андалусі, зокрмеа Маймонід перебрався на схід, а багато юдеїв — до кастильського Толедо. Мухаммад аль-Ідрісі залишив Магриб.

Мистецтво

[ред. | ред. код]
Докладніше: Альморавідське і альмохадське мистецтво

Розпис рукописів характеризувалися переплетеними геометричними або прямокутно-криволинійними ілюмінаціями, а абстрактні рослинні твори мистецтва та великі медальйони часто були присутні на полях та у вигляді мініатюр. Композитні квіткові навершя також часто використовувалися для декорування полів та кутів сторінки. Кольорові схеми зосереджувалися переважно на використанні золотого, білого та синього кольорів з акцентними елементами червоного або рожевого кольорів[58]. «Хадис Бая́д ва Ріяд» (історія кохання Бая́д та Рія́да) є одним з небагатьох збережених розписаних рукописів, що датуються XIII ст[59]. Використання мініатюр демонструє чіткий зв'язок з попередньою ілюстрованою традицією Альморавідів. Проте він відхиляється у зображеннях фронтиспісу, інтер'єру та сцен навчання, які демонструють схожість з науковими рукописами Близького Сходу[60].

За часів династії Альмохадів сам процес палітурки книг набув великого значення[61]. Книги найчастіше палітуркували козячою шкірою та прикрашали полігональним переплетенням, гофруванням та тисненням. Основними матеріалами, що використовувалися для сторінок, були козячий або овечий пергамент[59].

Спостерігався промисловий прогрес у поширенні паперових фабрик у Севільї та Марракеші, що призвело до появи паперу для рукописів Корану, розписаних книг доктрин та офіційних документів[62]. За правління халіфа Абу Юсуфа Якуба аль-Мансура у Фесі було 400 паперових фабрик[63].

Прапор Лас-Навас-де-Толоса

Також відбулися зміни у розписах тканин. Так, ткацькі візерунки в період Альмохадів демонстрували стилістичний поворот до геометричного дизайну[55]. Одним із найвідоміших текстильних виробів, які традиційно приписують Альмохадам, є «Прапор Лас-Навас-де-Толоса»(також відомий як «Прапор маврів»), названий так тому, що колись вважалося, що це здобич, взята Альфонсо VIII у битві при Лас-Навас-де-Толоса в 1212 році. Пізніші дослідження показали, що насправді це була здобич, взята кількома роками пізніше Фердинандом III[64]. Прапор потім було передано монастирю Санта-Марія-ла-Реаль-де-Уельгас у Бургосі, де він залишається й донині. Прапор має багатий дизайн і містить сині арабські написи та білі декоративні візерунки на червоному тлі. Центральний мотив — восьмикутна зірка, обрамлена колом всередині більшого квадрата, з меншими мотивами, що заповнюють смуги рамки та кутові проміжки. Цей центральний візерунок з чотирьох боків оточений арабськими написами насхійським шрифтом з віршами Корану (Сура 61: 10–12), а також іншим горизонтальним написом у верхній частині прапора, який вихваляє Бога та Мухаммеда. Традиції розпису тканин часів Альмохадів зберігалися за часів Насрідів в Гранадському емірату і Маринідів в султанаті Марокко[65].

Монсонський лев

Загалом продовжувалися традиції виготовлення фігурної скульптури. Її прикладом є так званний Монсонський лев, що вилито з бронзи у дуже стилізованій манері, а його шарнірний хвіст регулюється. Його поверхню вкрито гравірованим декором, що складається з гобеленових мотивів, а широкий куфійський напис збоку містить побажання найкращого для його власника[66].

Широкого застосовувався художній розпис мінаретів, будівників та інших споруд. Мінарет мечеті Кутубія в Марракеші спочатку мав поліхромний розпис навколо вікон та сліпі арки на зовнішніх фасадах, що поєднували геометричні та рослинні арабески[67]. Розкопок севільських будинків виявили залишки фрескового декору з переплетеним геометричним декором[68]. Там же хамам було прикрашено червоними охрами, що зображують увігнуті шестикутники та восьмиразові розетки на гравірованому білому вапняному розчині у візерунку, що відповідає геометричним отворам для світлових вікон[69].

Архітектура

[ред. | ред. код]
Докладніше: Альмохадська архітектура

Альмохадський період вважається одним із найважливіших етапів формування марокканської та мавританської архітектури, що заклав багато форм і мотивів, що були вдосконалені в наступні століття[70][71]. До основних пам'яток архітектури та мистецтва Альмохадів належать будови у містах Фес, Марракеш, Рабат і Севілья, Таз та Тінмел[67][72].

Рання архітектура Альмохадів була набагато стриманішою в орнаментації, зосереджуючи увагу на загальних архітектурних формах та пропорціях, а не на детальному декоруванні поверхні[73]. Ранні мотиви були вдосконалені та отримали більший масштаб. Хоча орнамент поверхні залишався важливим, архітектори прагнули балансу між декорованими поверхнями та порожніми просторами, дозволяючи взаємодії світла та тіней на різьблених поверхнях відігравати певну роль[74].

Деякі елементи Альмохадів, такі як багатолопатеві арки, мають свої найдавніші прецеденти в фатімідській архітектурі в Іфрікії, а також з'являлися в андалуській архітектурі, такій як палац Альхаферія. У період Альмохадів цей тип арки був удосконалений для декоративних функцій, тоді як підковоподібні арки продовжували бути стандартними в інших місцях[75].

Халіфи активно зводили насамперед мечеті й медресе. Вони відрізнялися простотою, без різьблення та прикрас. Мечеті Альмохадів мають інтер'єри, що складаються з великих гіпостильних залів, розділених рядами арок, що створюють повторюваний візуальний ефект. Прохід («неф»), що веде до міхрабу (ніші, що символізує кіблу в південній/південно-східній стіні), та прохід, що проходить уздовж самої стіни кібли, зазвичай були ширшими за інші та виділялися характерними арками та більшим декором. Таке планування відоме також як «Т-подібний план», оскільки прохід, що йде паралельно стіні кібли, і прохід, що веде до міхрабу, перпендикулярний до неї, утворюють форму літери «Т».

Найвідомішими є велика мечеть в Таза 1145 року, мечеть Кутубія в Марракеші 1147-1157 років, мечеть в Тінмалі 1153-1154 років[76]. Мінарети мечетей також встановили стандартну форму та стиль наступних мінаретів у регіоні, з квадратною основою та двоярусним стволом, покритим багатолопастною аркою та мотивами дардж ва ктаф (переплетені ромбоподібні мотиви). Мінарет мечеті Касба в Марракеші мав особливий вплив і задав стиль, який з незначними змінами повторювався в наступний період Марінідів. Найвідомішими мінаретами цього часу є мінарети мечеті Кутубія (розпочата в 1147 році Абд аль-Муміном, але згодом перебудована до 1195 року), Хіральда в Севільї (частина Великої мечеті, розпочатої в 1171 році Абу Якубом Юсуфом) та незавершена «Вежа Хасана» в Рабаті (частина величезної мечеті, розпочатої Абу Юсуфом Якубом аль-Мансуром у 1191 році, але так і не завершеної)[72][77][78].

  • Мечеть Кутубія
    Мечеть Кутубія
  • Тінмальська мечеть
    Тінмальська мечеть
  • Велика мечеть Тази
    Велика мечеть Тази
  • Хіральда. Севілья
    Хіральда. Севілья
  • Мінарет хасана. Рабат
    Мінарет хасана. Рабат
Баб-Агнау

Альмохадські халіфи активно зводили палаци і фортеці. Абу Юсуф Якуб аль-Мансур звів касбу Марракеша, велику королівську цитадель і палацовий комплекс для розміщення родини халіфа та його адміністрації. Головним громадським входом до цієї касби були декоративні ворота Баб-Агнау[79].

Активно зводилися або відбудовувалися численні укріплення в Магрибі та Аль-Андалусі, зокрема міські стіни Кордови (чатсиною була вежа Калаорра), Севільї (насамперед вежа Торре-дель-Оро[80]), Феса та Тази, а також багатьох менших фортів та замків у північній Африці. У Рабаті було споруджено касбу Удая та цитадель Рібат аль-Фатх. Остання не була повністю завершена, але створив сучасні зовнішні стіни історичного центру Рабата, а також численні брами, такі як Баб ар-Руа[81]. Альмохади також використовували ребристі склепіння для покриття приміщень у військових спорудах[82].

  • Вежа Калаорра. Кордова.
    Вежа Калаорра. Кордова.
  • Торре-дель-Оро. Севілья
    Торре-дель-Оро. Севілья
  • Касба Удая. Рабат
    Касба Удая. Рабат
  • Баб ар-Руа
    Баб ар-Руа
Водойма садів аль-Бухайра в Севільї, з залишками палацової споруди позаду неї

Халіфи також побудували численні заміські маєтки (ріади) недалеко від головних міст, де вони проживали, продовжуючи традицію, що існувала за часів Альморавідів. Найвідоміші приклади цих маєтків були зосереджені навколо великих водойм або водосховищ, які підтримували фруктові сади з фруктовими деревами та іншими рослинами. У Марракеші сучасні сади Агдал і Менара розвинулися з таких творінь Альмохадів. У Севільї залишки саду аль-Бухайра, заснованого в 1171 році, були розкопані та частково відновлені в 1970-х роках[83]. Алькасар-Хеніл (спочатку називався аль-Каср ас-Сайїд) у Гранаді, створений у пізній період Альмохадів та пізніше перебудований Насрідами, стояв поруч із величезним басейном на околиці міста[84]. Затоплені сади також були частиною палацової архітектури Альмохадів. У деяких випадках сади симетрично поділялися на чотири частини, подібно до саду ріяд. Приклади таких були знайдені в кількох внутрішніх дворах Севільського Алькасару, де колись стояли колишні палаци Альмохадів[85].

Будівлі переважно зводилися з землебиту та цегли. Ці два матеріали були відносно дешевими, легкодоступними на більшості місць і вже широко використовувалися в попередні століття[86]. 

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Buresi P. La frontière entre chrétienté et Islam dans la pénisule Ibérique: du Tage à la Sierra Morena (fin XIe-milieu XIIIe siècle) — P. 101–102.
  3. ↑ Messier, Ronald A.; Miller, James A. (2015-06-15). The Last Civilized Place: Sijilmasa and Its Saharan Destiny. University of Texas Press. ISBN 978-0-292-76665-5
  4. ↑ Abun-Nasr, Jamil (1987). A history of the Maghrib in the Islamic period. Cambridge: Cambridge University Press, p. 89
  5. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press, p. 67
  6. ↑ Baadj, Amar S. (2015). Saladin, the Almohads and the Banū Ghāniya: The Contest for North Africa (12th and 13th centuries). Brill, p. 51
  7. ↑ The Encyclopedia of Islam, Volume 6, Fascicules 107–108. The Encyclopaedia of Islam. Brill. 1989. p. 592. ISBN 978-90-04-09082-8
  8. ↑ Bennison 2016, p. 70
  9. ↑ Molins, Viguera; Jésus, Maria (2014). "Almohads". In Fleet, Kate; Krämer, Gudrun; Matringe, Denis; Nawas, John; Rowson, Everett (eds.). Encyclopaedia of Islam, Three. Brill. ISBN 9789004269606. ISSN 1873-9830
  10. ↑ Abun-Nasr 1987, p. 90
  11. ↑ Abun-Nasr 1987, p. 91
  12. ↑ Abun-Nasr 1987, pp. 92–93
  13. ↑ Bennison 2016, p. 79
  14. ↑ Levtzion, Nehemia (1975). "The western Maghrib and Sudan". In Oliver, Roland (ed.). The Cambridge History of Africa. Cambridge University Press. p. 343. ISBN 978-0-521-20981-6
  15. ↑ Larousse, Éditions. "Almohades en arabe al-Muwaḥḥidūn". www.larousse.fr. Retrieved 2021-08-20
  16. ↑ Abun-Nasr 1987, p. 93
  17. ↑ Baadj 2015, pp. 121–146
  18. ↑ Baadj 2015, pp. 146–149
  19. ↑ Stockstill, Abbey (2023). "The Red Tent in the Red City: The Caliphal Qubba in Almohad Marrakesh". In Ekici, Didem; Blessing, Patricia; Baudez, Basile (eds.). Textile in Architecture: From the Middle Ages to Modernism. Taylor & Francis. pp. 21–22. ISBN 978-1-000-90044-6.
  20. ↑ Bennison, Amira K. (2014). "Drums, Banners and Baraka: Symbols of authority during the first century of Marīnid rule, 1250-1350". In Bennison, Amira K. (ed.). The Articulation of Power in Medieval Iberia and the Maghrib. Oxford University Press. pp. 194–216.
  21. ↑ Bennison 2016, p. 101
  22. ↑ Jones, Linda G. (2013-01-01), "The Preaching of the Almohads: Loyalty and Resistance across the Strait of Gibraltar", Spanning the Strait, BRILL, pp. 71–101
  23. ↑ Kees Versteegh, The Arabic Linguistic Tradition, pg. 142. Part of Landmarks in Linguistic Thought series, vol. 3. New York: Routledge, 1997
  24. ↑ Shawqi Daif, Introduction to Ibn Mada's Refutation of the Grammarians, pg. 6. Cairo, 1947
  25. ↑ Bennison 2016, p. 354
  26. ↑ Terrasse, Henri (1968). La Mosquée al-Qaraouiyin à Fès; avec une étude de Gaston Deverdun sur les inscriptions historiques de la mosquée. Paris: Librairie C. Klincksieck.
  27. ↑ Lintz, Yannick; Déléry, Claire; Tuil Leonetti, Bulle, eds. (2014). Maroc médiéval: Un empire de l'Afrique à l'Espagne (in French). Paris: Louvre éditions, p. 334
  28. ↑ Lintz, Déléry & Tuil Leonetti 2014, p. 383
  29. ↑ Dodds, Jerrilynn D., ed. (1992). Al-Andalus: The Art of Islamic Spain. New York: The Metropolitan Museum of Art, p. 274
  30. ↑ а б Rodríguez Peinado, Laura (December 2020). "Ornamental Transfers in Textile Production in Almohad and Nasrid Periods". In Marcos Cobaleda, María (ed.). Artistic and Cultural Dialogues in the Late Medieval Mediterranean. Palgrave Macmillan Cham. pp. 223–238. ISBN 978-3-030-53365-6
  31. ↑ Partearroyo, Cristina (1992). "Almoravid and Almohad Textiles". In Dodds, Jerrilynn D. (ed.). Al-Andalus: the Art of Islamic Spain. Metropolitan Museum of Art. pp. 105–113. ISBN 978-0-8109-6413-6.
  32. ↑ Lintz, Yannick; Déléry, Claire; Tuil Leonetti, Bulle, eds. (2014). Maroc médiéval: Un empire de l'Afrique à l'Espagne (in French). Paris: Louvre éditions, p. 332
  33. ↑ Bloom, Jonathan; Toufiq, Ahmed; Carboni, Stefano; Soultanian, Jack; Wilmering, Antoine M.; Minor, Mark D.; Zawacki, Andrew; Hbibi, El Mostafa (1998). The Minbar from the Kutubiyya Mosque. The Metropolitan Museum of Art, New York; Ediciones El Viso, S.A., Madrid; Ministère des Affaires Culturelles, Royaume du Maroc. p. 26
  34. ↑ Arnold, Felix (2017). Islamic Palace Architecture in the Western Mediterranean: A History. Oxford University Press, p. 196
  35. ↑ Ernest Mercier, Histoire de l'Afrique septentrionale (Berbérie) depuis les temps les plus reculés jusqu'à la conquête français (1830), Leroux, 1888, Notes sur l'article: v. 2, p. 122, 123
  36. ↑ а б Bulletin d'archéologie algérienne, vol. Volume 2, Centre National de Recherche en Archéologie, 1966, p. 288-290
  37. ↑ Michel Balard, Etat et colonisation au Moyen Age et à la Renaissance, La Manufacture, 1989, p. 58
  38. ↑ Jennifer Vanz, L’invention d’une capitale : Tlemcen : (viie-xiiie/ixe – xve siècle), Éditions de la Sorbonne, 2021, p. 44
  39. ↑ Laroui, Abdallah (2015). The History of the Maghrib: An Interpretive Essay. Princeton University Press. p. 183. ISBN 978-1-4008-6998-5
  40. ↑ Abun-Nasr 1987, p. 94
  41. ↑ Buresi, Pascal; Aallaoui, Hicham El (2012-11-15). Governing the Empire: Provincial Administration in the Almohad Caliphate (1224-1269): Critical Edition, Translation, and Study of Manuscript 4752 of the Ḥasaniyya Library in Rabat Containing 77 Taqādīm (“Appointments”). Translated by Bruce, Travis. Brill. p. 187. ISBN 978-90-04-23971-5
  42. ↑ Julien, Charles André (1970). History of North Africa: Tunisia, Algeria, Morocco, from the Arab Conquest to 1830. Routledge & K. Paul, p. 109
  43. ↑ V. Lagardère, «Évolution de la notion de djihad à l'époque almoravide (1039-1147)», Cahiers de Civilisation médiévale, 1998, pp. 3-16
  44. ↑ Bulliet, Richard W. (1979). Conversion to Islam in the Medieval Period. De Gruyter
  45. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press,p.246
  46. ↑ Maribel Fierro, "Alfonso X 'The Wise': The Last Almohad Caliph?", Medieval Encounters 15, no. 2-4 (December 2009): 175-198
  47. ↑ Kojiro Nakamura, "Ibn Mada's Criticism of Arab Grammarians." Orient, v. 10, pp. 89–113. 1974
  48. ↑ Nazeer Ahmed, Dr (10 July 2001). Islam in Global History: Volume One: From the Death of Prophet Muhammed to the First World War. ISBN 9781462831302
  49. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press. ISBN 9780748646821.
  50. ↑ Bennison 2016, pp. 173–174
  51. ↑ Cited in Morillas, Consuelo López (2000), Menocal, María Rosa; Scheindlin, Raymond P.; Sells, Michael (eds.), "Language", The Literature of Al-Andalus (1st ed.), Cambridge University Press, pp. 31–59
  52. ↑ Bongianino, Umberto (Feb 8, 2018). The Ideological Power of Some Almohad Illuminated Manuscripts (Lecture)
  53. ↑ Streit, Jessica (2013). Monumental Austerity: The Meanings And Aesthetic Development Of Almohad Friday Mosques (PhD). Cornell University. p. 52
  54. ↑ Bongianino, Umberto (18 May 2021). Untold Stories of Maghrebi Qur'ans (12th-14th centuries) (Lecture)
  55. ↑ а б Bloom, Jonathan M.; Blair, Sheila S. (2009), "Almohad", The Grove Encyclopedia of Islamic Art and Architecture, Oxford University Press
  56. ↑ Blair, Sheila (2008). Islamic Calligraphy. Edinburgh: Edinburgh. pp. 227–228. ISBN 978-1-4744-6447-5
  57. ↑ Barrucand, Marianne (1995). Remarques sur le decor des manuscrit religeux hispano-maghrebin du moyen-age. Paris: Comité des travaux historiques et scientifiques. p. 240-243. ISBN 2-7355-0241-4
  58. ↑ Barrucand, Marianne (1995). Remarques sur le decor des manuscrit religeux hispano-maghrebin du moyen-age. Paris: Comité des travaux historiques et scientifiques. p. 240-243. ISBN 2-7355-0241-4.
  59. ↑ а б Khemir, Sabiha (1992). "The Arts of the Book". In Dodds, Jerrilynn (ed.). Al-Andalus: The Art of Islamic Spain. New York, N.Y.: MetPublications. p. 124. ISBN 978-0-87099-636-8
  60. ↑ Robinson, Cynthia (2007). Contadini, A. (ed.). Love Localized and Science from Afar: "Arab Painting", Iberian Courtly Culture, and the Hadith Bayad wa Riyad. Brill. pp. 104–114. ISBN 978-90-474-2237-2
  61. ↑ Khemir, Sabiha (1992). "The Arts of the Book". In Dodds, Jerrilynn (ed.). Al-Andalus: The Art of Islamic Spain. New York, N.Y.: MetPublications. p. 124. ISBN 978-0-87099-636-8.
  62. ↑ Barrucand, Marianne (2005). Les Enluminares de l'Epoque Almohade: Frontispices et Unwans. Estudios Arabes e Islamicos. p. 72-74
  63. ↑ Sijelmassi, Mohamed (1987). ذخائر مخطوطات الخزانة الملكية بالمغرب: (Bibliothèque al-Hassania) (in French). www.acr-edition.com. ISBN 978-2-86770-025-5.
  64. ↑ Dodds, Jerrilynn D., ed. (1992). Al-Andalus: The Art of Islamic Spain. New York: The Metropolitan Museum of Art. pp. 326–327. ISBN 0870996371
  65. ↑ Ali-de-Unzaga, Miriam (2014). "La bannière de Las Huelgas dite de "Las Navas de Tolosa"". In Lintz, Yannick; Déléry, Claire; Tuil Leonetti, Bulle (eds.). Maroc médiéval: Un empire de l'Afrique à l'Espagne (in French). Paris: Louvre éditions. p. 98. ISBN 9782350314907
  66. ↑ Dodds 1992, p. 274
  67. ↑ а б Salmon, Xavier (2018). Maroc Almoravide et Almohade: Architecture et décors au temps des conquérants, 1055-1269. Paris: LienArt
  68. ↑ Lintz, Déléry & Tuil Leonetti 2014, p. 327
  69. ↑ "Islamic 12th-century bathhouse uncovered in Seville tapas bar". The Guardian. 2021-02-18. Retrieved 2021-02-18
  70. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press
  71. ↑ Basset, Henri; Terrasse, Henri (1932). Sanctuaires et forteresses almohades. Paris: Larose
  72. ↑ а б Bloom, Jonathan M. (2020). Architecture of the Islamic West: North Africa and the Iberian Peninsula, 700–1800. Yale University Press
  73. ↑ Marçais, Georges (1954). L'architecture musulmane d'Occident. Paris: Arts et métiers graphiques, p.228–231
  74. ↑ M. Bloom, Jonathan; S. Blair, Sheila, eds. (2009). "Architecture". The Grove Encyclopedia of Islamic Art and Architecture. Vol. 1. Oxford University Press. pp. 86–88
  75. ↑ Marçais, Georges (1954). L'architecture musulmane d'Occident. Paris: Arts et métiers graphiques, p.232–234
  76. ↑ Bloom, Jonathan M. (2020). Architecture of the Islamic West: North Africa and the Iberian Peninsula, 700–1800. Yale University Press, p. 121
  77. ↑ Salmon, Xavier (2018). Maroc Almoravide et Almohade: Architecture et décors au temps des conquérants, 1055-1269. Paris: LienArt.
  78. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press.
  79. ↑ Bennison 2016, pp. 320, 324
  80. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press. pp. 309–10, 326
  81. ↑ Bennison, Amira K. (2016). The Almoravid and Almohad Empires. Edinburgh University Press. pp. 309–10, 322–325
  82. ↑ FERRE DE MERLO, Luis (2000). Bóvedas nervadas en el Castillo de Villena (Alicante). Actas del Tercer Congreso Nacional de Historia de la Construcción. Madrid, Sevilla, Granada. Archived from the original on 11 December 2009. Retrieved 14 October 2009.
  83. ↑ Arnold, Felix (2017). Islamic Palace Architecture in the Western Mediterranean: A History. Oxford University Press, p.196–212
  84. ↑ Arnold, Felix (2017). Islamic Palace Architecture in the Western Mediterranean: A History. Oxford University Press, p. 239–240
  85. ↑ Arnold, Felix (2017). Islamic Palace Architecture in the Western Mediterranean: A History. Oxford University Press, p. 199–210
  86. ↑ Arnold, Felix (2017). Islamic Palace Architecture in the Western Mediterranean: A History. Oxford University Press, p.195–196

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Альмохади

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Альмохади&oldid=46818777