Альфред Бізанц

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Альфред Бізанц
Alfred Bisanz.jpg
Народження 15 листопада 1890(1890-11-15)
с. Тернопілля, тепер Миколаївського району Львівської області, Україна
Смерть 1951(1951)
Владимирський централ, м. Владимир / Потьма, Росія
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР та УГА
Вид збройних сил пробоєва група,
військова розвідка
Рід військ піхота
Освіта Кадетська школа,
Військова академія
Роки служби 1918-1945
Партія Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини
Звання підполковник армії УГА, полковник Армії УНР й Абверу
Формування Дивізія Галичина
Командування Сьома бригада УГА, Львівська бригада ЧУГА
Війни / битви Вовчухівська операція,
Чортківська офензива
Нагороди
Залізний хрест 1-го класу
Військовий Хрест Карла (Австро-Угорщина)
Медаль за хоробрість (Австро-Угорщина)
Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Хрест Симона Петлюри

Альфре́д Біза́́нц (15 листопада 1890 р., с. Тернопілля, Королівство Галичини та Володимирії — 1951 р., Владимирський централ, м. Владимир, Росія) — австрійський, український військовий діяч. Підполковник УГА та полковник Армії УНР[1][2] й Абверу. Очільник Військової Управи «Галичина», яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина».

Життєпис[ред. | ред. код]

Походження, освіта[ред. | ред. код]

Народився в селі Дорнфельд (тепер Тернопілля Миколаївського району Львівської області). За походженням галицький німець. Добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї, традиції[3].

Навчався у сільській школі, а згодом у Львівській гімназії. 1910 року закінчив Львівську кадетську школу (тепер — Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) і за три роки вступив до Військової академії Генерального штабу Австро-Угорської армії, яку закінчив достроково у зв'язку з початком І Світової війни. З 1914 року перебував на Балканах (італійський фронт[1]).

Перші Визвольні змагання[ред. | ред. код]

З листопада 1918 року — командант (командир) 7-ї Львівської бригади УГА[1], групи військ «Південь»[2]. У березні 1919 року бригада Бізанца відзначилась у ході Вовчухівської операції.

Як отаман УГА — учасник державної наради ЗУНР у Бучацькому монастирі оо. Василіян 2 червня 1919 р., на якій відстоював необхідність проведення контрнаступу на фронті, запевняючи про його успіх[4]. 7 червня 7-ма Львівська бригада УГА розпочала Чортківський наступ 1919 р. (зокрема, брала безпосередню участь у визволенні Бучача[5]). Був одним із організаторів й реалізаторів Чортківської офензиви, командував пробоєвою групою під Бережанами[2].

За дії бригади під час цієї операції Бізанцу було присвоєно звання підполковника, почав служити в Генеральному штабі Армії УНР[1]. В серпні 1919 р. його частина успішно діяла під час наступу об'єднаних українських армій на Київ[2].

Альфред Бізанц у гітлерівській формі

У січні 1920 року підрозділ Бізанца у складі частин Української Галицької Армії, внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище, був змушений перейти на службу в Червону Українську Галицьку Армію.

24 квітня 1920 року група військ під командуванням Бізанца вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську лінію фронту в районі Махнівки, вирушила на з'єднання з частинами Армії УНР.

Після угоди Польщі з московським урядом, військо УНР і полковник А. Бізанц були інтерновані поляками, і він перебував у таборі в Каліші.

Другі Визвольні змагання[ред. | ред. код]

1921 року, після звільнення з табору, Альфред Бізанц повернувся додому у рідне село і займався землеробством, фахом своїх батьків, у власному фільварку. Підтримував товариські стосунки з українськими комбатантами, був споріднений з кількома українськими родинами.

Після упадку Польщі у жовтні 1939 року перейшов на німецький бік, прибув до Кракова і зголосився до німецької армії. При формуванні адміністративного апарату в Генеральній Губернії в 1940—1941 рр. був референтом українських справ у підвідділі населення і суспільної опіки в управлінні Генеральної Губернії у Кракові; начальник відділу соціального забезпечення українського населення Генеральної губернії, а в 1941—1944 рр. — дистрикту «Галичина», сприяв звільненню 1500 українських військово-полонених з концтабору «Цитадель» у Львові[1]. З осені 1941 року — головою такого підвідділу в уряді галицького губернатора у Львові. На цих постах багато допомагав українцям і був дорадником німецьких чинників, зокрема, губернатора Вехтера в українських справах.

У роки ІІ-ї світової полковник абверу; був призначений адміралом Вільгельмом Канарісом відповідальним за зв'язок з ОУН[3].

Після засудження митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким масового знищення єврейського (жидівського) населення Галичини як «фахівець з українського питання» разом з Гансом Кохом, Отто Вехтером відвідав владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».[6]

У 1943 році на доручення Отто Вехтера полковник Бізанц став начальником Військової Управи «Галичина»[1], яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина», був її головою до кінця війни[7]. Протягом Другої світової війни — референт з українських справ в Управлінні Генеральної Губернії й Галицькому дистрикті, голова Військової Управи дивізії «Галичина»[2].

Влітку 1945 року почав шукати власну дружину, дістався до радянської зони окупації, де восени був заарештований радянськими спецслужбами («Смерш») у Відні; переданий Польщі, засланий[2] в Мордовію СРСР у концтабір в Потьмі (до 1949 р.)[1].

Зі спогадів Омеляна Польового:

До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»
.

Пізніше Бізанц опинився у Владимирському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року[8]. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и Науменко К. Є. Бізанц Альфред… — С. 271.
  2. а б в г д е Бізанц Альфред… — С. 126—127.
  3. а б Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — С. 147. — ISBN 5-7707-7867-9.
  4. Шанковський Л. Бучаччина в роки Визвольної війни 1918—1920… — С. 78.
  5. Там само. — С. 79—80.
  6. Хом'як Орися, Гайова Оксана. Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян // «Високий замок». — Львів, 2015. — № 11 (5267) (30 січ.—1 лют.). — С. 10.
  7. Військова Управа «Галичина»
  8. Наврузов Б. Р. 14-я гренадерская дивизия СС «Галиция». — М. : Вече, 2010. — 320 с. — С. 26. (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]