Альфред Бізанц

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Альфред Бізанц
Alfred Bisanz.jpg
Народився 15 листопада 1890(1890-11-15)
с. Тернопілля, тепер Миколаївського району Львівської області, Україна
Помер 1951(1951)
Владимирський централ, м. Владимир / Потьма, Росія
Країна ЗУНР ЗУНР, Flag of the Ukranian State.svg УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР та УГА
Вид ЗС пробоєва група,
військова розвідка
Рід військ піхота
Освіта Кадетська школа,
Військова академія
Роки служби 1918-1945
Звання підполковник армії УГА, полковник Армії УНР й Абверу
Формування Дивізія Галичина
Командування Сьома бригада УГА, Львівська бригада ЧУГА
Війни/битви Вовчухівська операція,
Чортківська офензива
Нагороди
Залізний хрест 1-го класу
Військовий Хрест Карла (Австро-Угорщина)
Медаль за хоробрість (Австро-Угорщина)
Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Хрест Симона Петлюри

Альфре́д Біза́́нц (15 листопада 1890 р., с. Тернопілля, Королівство Галичини та Володимирії — 1951 р., Владимирський централ, м. Владимир, Росія) — австрійський, український військовий діяч. Підполковник УГА та полковник Армії УНР[1][2] й Абверу. Очільник Військової Управи «Галичина», яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина».

Життєпис[ред.ред. код]

Походження, освіта[ред.ред. код]

Народився в селі Дорнфельд (тепер Тернопілля Миколаївського району Львівської області). За походженням галицький німець. Добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї, традиції[3].

Навчався у сільській школі, а згодом у Львівській гімназії. 1910 року закінчив Львівську кадетську школу (тепер — Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) і за три роки вступив до Військової академії Генерального штабу Австро-Угорської армії, яку закінчив достроково у зв'язку з початком І Світової війни. З 1914 року перебував на Балканах (італійський фронт[1]).

Перші Визвольні змагання[ред.ред. код]

З листопада 1918 року — командант (командир) 7-ї Львівської бригади УГА[1], групи військ «Південь»[2]. У березні 1919 року бригада Бізанца відзначилась у ході Вовчухівської операції.

Як отаман УГА — учасник державної наради ЗУНР у Бучацькому монастирі оо. Василіян 2 червня 1919 р., на якій відстоював необхідність проведення контрнаступу на фронті, запевняючи про його успіх[4]. 7 червня 7-ма Львівська бригада УГА розпочала Чортківський наступ 1919 р. (зокрема, брала безпосередню участь у визволенні Бучача[5]). Був одним із організаторів й реалізаторів Чортківської офензиви, командував пробоєвою групою під Бережанами[2].

За дії бригади під час цієї операції Бізанцу було присвоєно звання підполковника, почав служити в Генеральному штабі Армії УНР[1]. В серпні 1919 р. його частина успішно діяла під час наступу об'єднаних українських армій на Київ[2].

Альфред Бізанц у гітлерівській формі

У січні 1920 року підрозділ Бізанца у складі частин Української Галицької Армії, внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище, був змушений перейти на службу в Червону Українську Галицьку Армію.

24 квітня 1920 року група військ під командуванням Бізанца вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську лінію фронту в районі Махнівки, вирушила на з'єднання з частинами Армії УНР.

Після угоди Польщі з московським урядом, військо УНР і полковник А. Бізанц були інтерновані поляками, і він перебував у таборі в Каліші.

Другі Визвольні змагання[ред.ред. код]

1921 року, після звільнення з табору, Альфред Бізанц повернувся додому у рідне село і займався землеробством, фахом своїх батьків, у власному фільварку. Підтримував товариські стосунки з українськими комбатантами, був споріднений з кількома українськими родинами.

Після упадку Польщі у жовтні 1939 року перейшов на німецький бік, прибув до Кракова і зголосився до німецької армії. При формуванні адміністративного апарату в Генеральній Губернії в 1940—1941 рр. був референтом українських справ у підвідділі населення і суспільної опіки в управлінні Генеральної Губернії у Кракові; начальник відділу соціального забезпечення українського населення Генеральної губернії, а в 1941—1944 рр. — дистрикту «Галичина», сприяв звільненню 1500 українських військово-полонених з концтабору «Цитадель» у Львові[1]. З осені 1941 року — головою такого підвідділу в уряді галицького губернатора у Львові. На цих постах багато допомагав українцям і був дорадником німецьких чинників, зокрема, губернатора Вехтера в українських справах.

У роки ІІ-ї світової полковник абверу; був призначений адміралом Вільгельмом Канарісом відповідальним за зв'язок з ОУН[3].

Після засудження митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким масового знищення єврейського (жидівського) населення Галичини як «фахівець з українського питання» разом з Гансом Кохом, Отто Вехтером відвідав владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».[6]

У 1943 році на доручення Отто Вехтера полковник Бізанц став начальником Військової Управи «Галичина»[1], яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина», був її головою до кінця війни[7]. Протягом Другої світової війни — референт з українських справ в Управлінні Генеральної Губернії й Галицькому дистрикті, голова Військової Управи дивізії «Галичина»[2].

Влітку 1945 року почав шукати власну дружину, дістався до радянської зони окупації, де восени був заарештований радянськими спецслужбами («Смерш») у Відні; переданий Польщі, засланий[2] в Мордовію СРСР у концтабір в Потьмі (до 1949 р.)[1].

Зі спогадів Омеляна Польового:

До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»
.

Пізніше Бізанц опинився у Владимирському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року[8]. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений[1].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и Науменко К. Є. Бізанц Альфред… — С. 271.
  2. а б в г д е Бізанц Альфред… — С. 126—127.
  3. а б Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — С. 147. — ISBN 5-7707-7867-9.
  4. Шанковський Л. Бучаччина в роки Визвольної війни 1918—1920… — С. 78.
  5. Там само. — С. 79—80.
  6. Хом'як Орися, Гайова Оксана. Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян // «Високий замок». — Львів, 2015. — № 11 (5267) (30 січ.—1 лют.). — С. 10.
  7. Військова Управа «Галичина»
  8. Наврузов Б. Р. 14-я гренадерская дивизия СС «Галиция». — М. : Вече, 2010. — 320 с. — С. 26. (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]