Альфред Бізанц

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Альфред Бізанц
11 УГА Пiдполковник.svg Підполковник
11 УНР 30-03-1920 Полковник.svg Полковник
полковник Абверу
Alfred Bisanz.jpg
Загальна інформація
Народження 15 листопада 1890(1890-11-15)
Дорнфельд, нині с. Тернопілля, Миколаївського району Львівської області, Україна
Смерть 1951(1951)
Владимирський централ, м. Владимир або смт Потьма, Росія
Військова служба
Роки служби 1918-1945
Вид ЗС пробоєва група,
військова розвідка
Рід військ піхота
Формування Дивізія Галичина
Війни / битви Вовчухівська операція,
Чортківська офензива
Командування
Сьома бригада УГА, Львівська бригада ЧУГА
Нагороди та відзнаки
Пам'ятний хрест 1912/13
Медаль «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина)
Військовий Хрест Карла (Австро-Угорщина)
Залізний хрест 1-го класу
Залізний хрест 2-го класу
Хрест Симона Петлюри
Почесний хрест ветерана війни (для учасників бойових дій)
CMNS: Альфред Бізанц у Вікісховищі

Альфре́д Біза́́нц (15 листопада 1890, Дорнфельд, нині с. Тернопілля — 1951, Владимирський централ, м. Владимир або смт Потьма, Росія) — український військовий діяч. Підполковник УГА та полковник Армії УНР[1][2] й Абверу. Очільник Військової Управи «Галичина», яка здійснила організаційні заходи по формуванню Дивізії «Галичина».

Життєпис[ред. | ред. код]

Походження, освіта[ред. | ред. код]

Народився 15 листопада 1890 року в Дорнфельді[1], який, за даними Географічний словник Польського Королівства, на початку 1880-х років був німецькою колонією[3], а на думку Кіма Науменка — селом (нині — с. Тернопілля Миколаївського району Львівської області, Україна). За походженням — галицький німець. Добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї, традиції[4].

Навчався в сільській школі, а згодом у Львівській гімназії[яка?]. У 1910 році закінчив Львівську кадетську школу (нині — Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) і за три роки вступив до Військової академії Генерального штабу Австро-Угорської армії, яку закінчив достроково у зв'язку з початком Першої світової війни. З 1914 року перебував на Балканах (італійський фронт[1]).

Визвольні змагання[ред. | ред. код]

З листопада 1918 року — командант (командир) 7-ї Львівської бригади УГА[1], групи військ «Південь»[2]. У березні 1919 року бригада Бізанца відзначилась у ході Вовчухівської операції.

Як отаман УГА — учасник державної наради ЗУНР, яка 2 червня 1919 р. відбулася в Бучацькому монастирі оо. Василіян і на якій відстоював необхідність проведення контрнаступу на фронті, запевняючи про його успіх[5]. 7 червня 7-ма Львівська бригада УГА розпочала Чортківський наступ 1919 р. (зокрема, брала безпосередню участь у визволенні Бучача[6]). Був одним з організаторів і реалізаторів Чортківської офензиви, командував пробоєвою групою під Бережанами[2].

За дії бригади під час цієї операції Бізанцу було присвоєно звання підполковник. Потім почав служити в Генеральному штабі Армії УНР[1]. У серпні 1919 р. його частина успішно діяла під час наступу об'єднаних українських армій на Київ[2].

Альфред Бізанц у німецькій формі

У січні 1920 року підрозділ Бізанца у складі частин Української Галицької Армії, внаслідок епідемії тифу і повної відсутності боєприпасів потрапив у критичне становище, був змушений перейти на службу в Червону Українську галицьку армію.

24 квітня 1920 року група військ під командуванням Бізанца вийшла зі складу ЧУГА і, прорвавши польську лінію фронту в районі Махнівки, вирушила на з'єднання з частинами Армії УНР.

Після угоди Польщі з московським урядом, військо УНР і полковник А. Бізанц були інтерновані поляками, і він перебував у таборі в Каліші.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

1921 року, після звільнення з табору, Альфред Бізанц повернувся додому в рідне село й займався землеробством, фахом своїх батьків, у власному фільварку. Підтримував товариські стосунки з українськими комбатантами, був споріднений з кількома українськими родинами.

Після окупації Польщі в жовтні 1939 року перейшов на німецький бік, прибув до Кракова та зголосився до німецької армії. Під час формування адміністративного апарату в Генеральній Губернії в 1940—1941 рр. був референтом українських справ у підвідділі населення та суспільної опіки в управлінні Генеральної Губернії у Кракові, начальником відділу соціального забезпечення українського населення Генеральної губернії, а в 1941—1944 рр. — дистрикту «Галичина», сприяв звільненню 1500 українських військово-полонених з концтабору «Цитадель» у Львові[1]. З осені 1941 року — голова такого підвідділу в уряді галицького губернатора у Львові. На цих постах багато допомагав українцям і був дорадником німецьких чиновників, зокрема, губернатора Вехтера в українських справах.

У роки Другої світової війни — полковник абверу; призначений адміралом Вільгельмом Канарісом відповідальним за зв'язок з ОУН[4].

Після засудження митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким масового знищення єврейського (жидівського) населення Галичини як «фахівець з українського питання» разом з Гансом Кохом, Отто Вехтером відвідав владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».[7]

У 1943 році на доручення Отто Вехтера полковник Бізанц став начальником (головою[2]) Військової Управи «Галичина»[1], яка здійснила організаційні заходи з формування Дивізії «Галичина», був її головою до кінця війни[8]. Протягом Другої світової війни — референт з українських справ в Управлінні Генеральної Губернії[2].

Влітку 1945 року почав шукати власну дружину, дістався до радянської зони окупації, де восени був заарештований радянськими спецслужбами («Смерш») у Відні; переданий Польщі, засланий[2] в Мордовію СРСР у концтабір у Потьмі (до 1949 р.)[1].

Зі спогадів Омеляна Польового:

До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»
.

Пізніше Бізанц опинився у Владимирському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року[9]. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений[1].

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к Науменко К. Є. Бізанц Альфред [Архівовано 10 серпня 2014 у Wayback Machine.]… — С. 271.
  2. а б в г д е ж Бізанц Альфред… — С. 126—127.
  3. Dornfeld, niem. kolonia, pow. lwowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1881. — Т. II. — S. 122. (пол.)
  4. а б Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — іл. — С. 147. — ISBN 5-7707-7867-9.
  5. Шанковський Л. Бучаччина в роки Визвольної війни 1918—1920… — С. 78.
  6. Там само. — С. 79—80.
  7. Хом'як О., Гайова О. Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян // «Високий замок». — Львів, 2015. — № 11 (5267) (30 січ.—1 лют.). — С. 10.
  8. Військова Управа «Галичина» [Архівовано 5 січня 2014 у Wayback Machine.].
  9. Наврузов Б. Р. 14-я гренадерская дивизия СС «Галиция». — М. : Вече, 2010. — С. 26. (рос.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]