Перейти до вмісту

Аміатинський кодекс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
«Аміатинський кодекс»
Мовалатина

Аміатинський кодекс (лат. Codex Amiatinus, сигла А) — найавторитетніший документ Вульгати[1] і найраніший із рукописів перекладу блаженного Єроніма[2], що зберігся в повному обсязі (Леонський палімпсест[en] старший, але в ньому текст Єроніма наведено фрагментарно, поряд з іншими ранніми латинськими перекладами). Книгу названо за бенедиктинським, а потім цистерціанським абатством Спасителя на горі Аміата в Тоскані, де вона тривалий час зберігалася. Від 1786 зберігається в Бібліотеці Лауренціана у Флоренції (каталожне позначення Cat. Sala Studio 6, Amiatino 1)[3].

Від XVI століття на основі цього рукопису робляться авторитетні церковні та наукові видання латинської Біблії[3]. Вважається найточнішим списком перекладу святого Єроніма для Нового Заповіту і більшої частини Старого. Як завжди у Вульгатах до IX століття[4], в тексті відсутні Книга Варуха і Послання Єремії, відразу за Книгою Єремії йде його Плач[5][3]. Книга Ездри представлена до пізнішого поділу на Першу книгу Ездри і Другу (вона ж Книга Неемії), аналогічно об'єднано нині парні Книги Самуїла, Царів і Хронік[6].

Манускрипт виготовлено близько 700 року в подвійному абатстві Монквірмут — Джарроу в королівстві Нортумбрія в складі серії з трьох однакових однотомних гігантських Біблій. Третій примірник призначався в подарунок папі Римському Григорію II, якому його доставлено 716 року. Яскравий зразок англосаксонського книжкового мистецтва, за деякими думками — «найкрасивіша книга на світі»[3], хоч і майже позбавлена багатих ілюстрацій, на відміну від аналогічної якості письма Ліндісфарнського Євангелія та Келлської Книги.

2018 року, вперше за 13 століть, Кодекс повернувся до Англії на виставку англосаксонських рукописів у Британській бібліотеці[7].

Опис

[ред. | ред. код]
Аркуш 950 recto, наведено текст 1Кор 1:1-21. У другому рядку першої колонки виразно видно скорочене написання імені Ісуса Христа

Аміатинський кодекс включає 1029 аркушів добре виробленого пергаменту. Попри значний вік, пергамент чудово зберігся і виглядає свіжим. Листи форматом 48,9 × 34 см, сфальцьовані в кватерніони — зошити по 4 сторінки, і зшиті в книжковий блок завтовшки 17,8 см без кришок палітурки, загальна маса книги — близько 30 кг[3]. Перший аркуш кожного зошита має фоліацію римськими цифрами, виконаними коричневим чорнилом; пізніше А. Бандіні[ru] додав фоліацію арабськими цифрами чорним чорнилом[8][9].

Текст переписано великим точним унціалом у дві колонки по 43-44 рядки; перший рядок кожної біблійної книги записано червоним чорнилом. Позбавлений пунктуації текст розбито за змістом на рядки різної довжини[8][10][1]. Слова відокремлено одне від одного, проте відстань між ними мінімальна[3]. Текст забезпечено розбиттям Аммонія[11]. Судячи з особливостей почерку, над рукописом працювало сім писарів та ілюстраторів[12]. Низку понять, що позначають Бога і пов'язаних з ним сутностей, послідовно написано в скороченому вигляді під надрядковою рисою, аналогічною церковнослов'янському титлу (Nomina sacra[en]): ds (Deus — Бог), dns (Dominus — Господь), ihs (Iesus — Ісус), xps (Christus — Христос), sps (Spiritus — Дух), scs (sanctus — святий). Непослідовно використовувалися скорочення слова «Ізраїль» isrl у формі Israhel (замість лат. Israel) і ff — fratres (брати)[13].

Кодекс містить ілюстрації лише на початку Старого та Нового Заповітів (в останньому випадку — мініатюра Христа у славі на весь аркуш). Аркуш 1 verso містить віршовану посвяту в аркаді, за ним йдуть зображення Скинії Заповіту, пролог і зміст; аркуш 5 містить зображення Ездри у вигляді ченця-писаря. У кодексі наведено варіанти розбиття біблійних книг за Єронімом, Іларієм та Августином; при цьому зміст не відповідає жодному з них, оскільки Псалтир розділена на п'ять книг, а Книга Варуха відсутня; при цьому Лист Єремії включено до складу Книги Єремії. Загалом у Старому Заповіті кодексу 48 книг. Кожна біблійна книга має Tabula Capitulorum — коротке пояснення змісту, наприкінці кожної книги — короткий висновок. Чотириєвангеліє містить Єронімові пролегомени і його ж послання папі Дамасію[14].

Текстологічні особливості

[ред. | ред. код]
Мініатюра на аркуші 5 verso, яким відкривається Старий Заповіт. Зображує Ездру в образі ченця-переписувача

З точки зору текстології Аміатинський кодекс належить до італійського типу Вульгати і скопійований з рукописів з італійських сімейств[15]. Кодекс містить текст Ів. 7:53-8:1, відсутній у грецьких рукописах[16]. На думку К. Грегорі, текст містить кілька читань, характерних для англосаксонської та ірландської традицій, що випливає з місця створення рукопису; це зумовило текстологічну еклектику[17]; більшість дослідників, навпаки, вважають, що в кодексі зберігся текст, що з найчистіше представляє початкові читання Єроніма[18]. Ірландський тип тексту представлено в Псалтирі та Діях, мабуть, також у Товиті[19]. Євангелія мають яскраво виражений італійський тип латинського тексту, можливо, неаполітанського зводу. Дослідники одностайно визнають кодекс найкращим із рукописів Вульгати[1].

Текст Аміатинського кодексу подібний до Ліндисфарнських євангелій і частково Фульдського кодексу[20]. Припускають, що ці рукописи кореняться в скрипторії Кассиодора; отже, архетип створено в Південній Італії VI століття[21]. Вперше це положення висунув П. Корсен 1883 року, коли зіставив опис Аміатинського кодексу з відомостями, Кассіодора про Codex Grandior — першу латинську Біблію, всі тексти якої зібрано під однією обкладинкою. Природним був висновок, що англосаксонський кодекс був його копією[22]. Беда Преподобний у житії Кеолфріда згадував мініатюри Codex Grandior, які цілком відповідають зображенням у Аміатинському кодексі, можливо, скопійованим з італійського оригіналу. На думку П. Корсена, вступ до англосаксонського кодексу майже ідентичний одному з фрагментів Institutiones Кассіодора[22]. К. Корсано зазначила, що Codex Grandior містив зображення Храму, з яким цілком співвідноситься план Скинії Заповіту, вміщений в Аміатинському кодексі[23]. Була також гіпотеза, що зображення і план Скинії включено до складу Аміатинського кодексу безпосередньо з Codex Grandior, але вчена спільнота її не прийняла[18].

Беда Преподобний у Vita Ceolfridi описував, що в абатстві Монквірмут — Джарроу створено три гігантські кодекси повної латинської Біблії (лат. pandectus), одним з яких має бути Аміатинський[24]. П. Мейверт доводив, що зображення Ездри в образі вченого ченця, підписане «Коли священні книги згоріли у вогні війни, Ездра охоче відшкодував збитки» (лат. codicibus sacris hotill clade perustis Esdra do fervens hoc reparavit opus), тісно пов'язане з Бедою, а зазначена думка неодноразово повторюється в його працях. Отже, кодекс міг бути створений і під його керівництвом[25].

Доведенням істинності відомостей Беди є залишки кодексу, які виявив 1882 року У. Грінвелл у Ньюкасл-апон-Тайні. Це був пергаментний аркуш із текстом 1 Цар. 11:29-12:18, який С. Тернер ідентифікував як дуже близький до Аміатинського кодексу, — він має такий самий формат, число рядків і переписаний тією ж формою унціалу. Грінвелл передав аркуш Британському музею. Публікація його тексту 1909 року дозволила виявити у бібліотечних зборах ще 11 аркушів із текстом Ісуса, сина Сираха. З'ясувалося також, що до XVI століття другий кодекс зберігався у Вустері, після чого перейшов до приватних рук і був практично знищений. Слідів третього кодексу поки що не виявлено[26].

Історія

[ред. | ред. код]

Кодекс створено у VIII столітті в Нортумбрії в подвійному монастирі[en] Монквірмут — Джарроу. Можливо, що рукописи, з яких його переписано, привіз до Англії ще 669 року Теодор Тарсійський[27] або Адріан — абат одного з монастирів Неаполя[18]. Кодекс, найпевніше, скопійовано за наказом абата Монквірмут — Джарроу Кеолфріда, який мав намір подарувати розкішний рукопис папі Григорію II, що випливає з посвяти[28]. 716 року Кеолфрід вирушив у паломництво до Риму, але помер, не досягши мети, в Лангрі[29]. Рукопис зрештою потрапив до монастир Сан-Сальваторе[en] на горі Аміата, від якої й отримав назву. Тут затерто і переписано заново текст посвяти, тому про англійське походження книги забули[30].

Документована історія рукопису починається лише від 1570 року, коли кодекс затребувало керівництво Цистерціанського ордену для підготовки нового видання Вульгати в Римі. За указом папи Сікста V 1587 року кодекс доставлено в Рим, де покладено в основу Сикстинського видання. 1592 року рукопис повернувся в абатство Сан-Сальваторе. Після його закриття 1786 року кодекс перейшов у фонд флорентійської Бібліотеки Лауренціани, де зберігається донині. Після перевезення до Флоренції кодекс відреставровано. Там його описав А.-М. Бандіні[ru][12].

1834 року рукопис досліджував Фердинанд Флек[de]. Він 1846 року випустив нове видання Вульгати, в якому матеріали Аміатинського кодексу подані у вигляді різночитань. 1843 року кодекс досліджував Костянтин Тішендорф, який опублікував у 1850 та 1854 роках видання Нового Заповіту. 1887 року Генрі Джуліан Вайт поклав кодекс в основу Оксфордського видання Вульгати Вордсворта і Вайта[1].

Під час Другої світової війни кодекс евакуювали з Флоренції і помістили в сховок у Гайоле-ін-К'янті, завдяки чому він не отримав жодних ушкоджень[12]. Факсимільне видання опубліковано 2003 року обмеженим тиражем 199 примірників[31].

Атрибуція та датування кодексу

[ред. | ред. код]

При дослідженні кодексу в 1780-ті роки А.-М. Бандіні звернув увагу на аркуш із посвятою, перший, другий і п'ятий рядки якого були затертими й переписаними заново. Спочатку, ґрунтуючись на церковному переказі, він припускав, що кодекс переписано в VI столітті для папи Григорія Великого — у виправленій посвяті згадувався абат Сан-Сальваторе Петро Ломбардський. Спробувавши розшифрувати затертий текст він упевнився в своїй правоті. Датування Бандіні прийняв і Тішендорф у виданні 1854 року, не скуплячись на компліменти і вважаючи його висновки остаточними. Ґрунтуючись на грецькій посвяті до Книги Левит (дав.-гр. ὁ κύριος Σερβανδος ἐποίησεν), Бандіні і Тішендорф припустили, що Серванд і був творцем рукопису[32]. К. Гаман у 1873 відкинув це припущення, вважаючи неймовірним, що писар не поставив своє ім'я на початку рукопису, і вперше датував кодекс VIII століттям. З цим датуванням погодився Пауль де Лагард[en], але він вважав, що кодекс переписано в абатстві Райхенау[33]. Тільки 1886 року Джованні де Россі[ru] розшифрував стертий текст у п'ятому рядку посвяти і з'ясував, що його підписав Кеолфрід, і, отже, рукопис створено в Нортумбрії[24].

Галерея

[ред. | ред. код]
  • Загальний вигляд
    Загальний вигляд
  • Сторінка канонів, цілком пофарбована пурпуром
    Сторінка канонів, цілком пофарбована пурпуром
  • Аркуш із виправленою посвятою
    Аркуш із виправленою посвятою
  • Господь у славі. Мініатюра на аркуші 796 verso
    Господь у славі. Мініатюра на аркуші 796 verso
  • Перша сторінка євангелії від Марка
    Перша сторінка євангелії від Марка

Видання

[ред. | ред. код]
  • Ferdinand Florens Fleck (Lipsiae, 1840). Novum Testamentum Vulgatae editionis juxta textum Clementis VIII. Romanum ex Typogr. Apost. Vatic. A 1592 accurate expressum. Процитовано 7 березня 2016.
  • Constantinus Tischendorf. Codex Amiatinus. Novum Testamentum Latine interpreto Hieronymo. — Lipsiae : Avenarius und Mendelssohn, 1854. — 421 p.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Мецгер, 2004, с. 361.
  2. ↑ Bruce M. Metzger, The Text of the New Testament (Oxford University Press 2005), p. 106.
  3. ↑ а б в г д е Codex Amiatinus // Catholic Encyclopedia. — Т. Volume 4. Архівовано з джерела 15 січня 2022.
  4. ↑ Bogaert, Pierre-Maurice (2005). Le livre de Baruch dans les manuscrits de la Bible latine. Disparition et réintégration. Revue Bénédictine. 115 (2): 286—342. doi:10.1484/J.RB.5.100598.
  5. ↑ Biblia Sacra iuxta vulgatam versionem. Robert Weber, Roger Gryson (eds.) (вид. 5). Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft. 2007. ISBN 978-3-438-05303-9.
  6. ↑ The Biblical Canon Lists of Early Christianity. Edmon. L. Gallagher, John. D. Meade. Oxford: OUP. 2017. с. 258.
  7. ↑ Behemoth Bible returns to England for first time in 1,300 years. The Guardian. London. 18 жовтня 2018. Архів оригіналу за 15 січня 2022. Процитовано 15 січня 2022.
  8. ↑ а б White, 1890, с. 273.
  9. ↑ Marsden, 1995, с. 108.
  10. ↑ Marsden, 1995, с. 109.
  11. ↑ Marsden, 1995, с. 118.
  12. ↑ а б в Makepeace, 2001.
  13. ↑ Tischendorf, 1854, с. XIII—XIV.
  14. ↑ White, 1890, с. 290—292.
  15. ↑ Мецгер, 2004, с. 359—361.
  16. ↑ Gryson, 2007, с. 1672—1673.
  17. ↑ Gregory, 1902.
  18. ↑ а б в Fenlon, J.F. (1908). Codex Amiatinus. The Catholic Encyclopedia. Vol. 4. New York: Robert Appleton Company. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 8 березня 2016.
  19. ↑ The Cambridge History of the Bible. — Cambridge University Press, 2008. — P. 117.
  20. ↑ Tischendorf, 1854, с. XXIV.
  21. ↑ J. Chapman. The Codex Amiatinus and Cassiodorus // Revue Bénédictine. — 1926. — Issue 38. — P. 139—150.
  22. ↑ а б Corssen, 1883.
  23. ↑ Corsano K. The First Quire of the Codex Amiatinus and the 'Institutiones' of Cassiodorus // Scriptorium. — 1987. — Vol. 41. — 3—34.
  24. ↑ а б White, 1890, с. 281.
  25. ↑ Meyvaert, 1996, с. 872—877.
  26. ↑ Castaldi, 2001.
  27. ↑ Мецгер, 2004.
  28. ↑ Berger, 1893, с. 37.
  29. ↑ White, 1890, с. 279.
  30. ↑ Richard Marsden. Amiatinus, Codex // Blackwell encyclopaedia of Anglo-Saxon England / ed. Michael Lapidge, John Blair, Simon Keynes. — Wiley-Blackwell, 2001. — P. 31.
  31. ↑ Codex Amiatinus. Facsimile Edition. Facsimile Finder srl Santarcangelo di Romagna — ITALY. Архів оригіналу за 8 березня 2016. Процитовано 8 березня 2016.
  32. ↑ White, 1890, с. 275—276.
  33. ↑ White, 1890, с. 277.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Аміатинський_кодекс&oldid=36595135