Ана Тертер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ана Тертер
болг. Ана Тертер
Народилася 13 століття
невідомо, Друге Болгарське царство
Померла не раніше 1304
Країна  Перше Сербське королівство
 Друге Болгарське царство
Титул принцеса
Посада королева-консорт і despotissad
Рід Terter dynastyd, Неманичі і Komnenodoukas familyd
Батько Георгій I Тертер[1]
Мати Maria Terterd або Кіра Марія Асенінаd[1]
Брати, сестри Феодор Святослав Тертер і Elena Terterd
У шлюбі з Стефан Урош II Милутин і Dimitrios Doukas Komnenos Koutroulesd
Діти Стефан Урош III і Ana-Nedad[1]

Ана (Ганна) Тертер (нар. близько 1279 — пом. після 1304) — дочка болгарського царя Георгія I Тертера, сестра царя Феодора Святослава Тертера. У першому шлюбі Ганна була третьою або четвертою дружиною короля Стефана Уроша II Милутін, у другому — дружиною деспота Епіру Дмитра Дуки Комніна.

Джерела[ред. | ред. код]

Відомості про Ану Тертер містяться, в основному, в працях візантійських авторів Георгія Пахімера (1242 — близько 1310), Никифора Григори (близько 1295 — близько 1360), Федора Метохіта (1270—1332), які були сучасниками Ани і брали участь у подіях, пов'язаних з її життям. Зокрема, Пахімер був присутній при зустрічі імператора Андроніка II з патріархом Іоанном XII Космо, на якій вирішувалося питання про визнання першого шлюбу Ани недійсним. Метохіт їздив до Сербії для переговорів про розірвання шлюбу короля Милутіна з Ганною та укладення шлюбу сербського правителя з Симонідою Палеолог. Григора зустрічався з Симонідой, коли вона відвідувала батька в Константинополі[2]. Короткі згадки про Ану містяться в сербських і болгарських літописах і дипломатичних документах. Згадки про шлюби Милутина містить і «Анонімне повідомлення 1308» про балканські народи[3].

Біографія[ред. | ред. код]

Походження і перший шлюб[ред. | ред. код]

Раніше тривалий час Ганна Тертер вважалася дочкою царя Івана Асена III[4], але повідомлення сучасників Ани вказують, що вона була дочкою болгарського царя Георгія I Тертера. Тобто вона була сестрою царя Феодора Святослава Тертера[5][k 1][k 2].

Пахімер повідомляв, що Ана була дочкою Кіри Марії Асеніни, другої дружини Георгія[7][k 1]. Більш поширена, проте, інша версія, згідно з якою матір'ю Ани була перша дружина Георгія Тертера, цариця Марія. На користь цієї гіпотези свідчить Никифор Григора. За словами Григори, коли в 1279 році Георгій I Тертер вирішив вступити в шлюб з сестрою Івана Асена III Кірою-Марією, він відправив свою першу дружину Марію у вигнання до Візантії «з його дітьми»[8]. У Георгія Тертера було троє дітей. Наймолодшою дитиною була дочка (можливо, з ім'ям Олена), яка народилася після повернення Марії в Тирново в 1284 році вийшла заміж за Чаку[4]. Отже, в 1279 році разом з царицею Марією у вигнання вирушили Феодор Святослав і Ганна[4].

Першим чоловіком Ганни був король Рашки Стефан Урош II Милутин. Никифор Григора, Георгій Пахімер та інші джерела зафіксували не тільки сам факт шлюбу, повідомляючи, що Стефан Урош II Милутин одружився з сестрою «болгарського правителя Святослава», але й час його укладення[4][k 1][k 2]. Тому шлюб Милутина з Ганною (як і шлюб з Симонідою), на відміну від кількох інших шлюбів цього короля, точно датований. Він був укладений у 1284 році, коли Ані, за оцінками істориків, бцло близько п'яти років[9]. У Дубровницькому документі від 11 серпня 1284 року відзначені подарунки, надіслані Рагузою, сербського правителя, «взяв у дружини доньку болгарського царя»[4].

Немає ясності, чи були у Ганни діти у шлюбі з Милутином. Джерела називають її матір'ю різних дітей сербського короля: Стефана Уроша III Дечанського[10], Костянтина[11] і Ганни Неди, дружини царя Михайла III Шишмана[12]. У сербській редакції «Синодика в тиждень православ'я» Ана згадується як мати дітей Стефана Милутина без вказівки імен[k 3]. Проте історики вважають, що Ана була лише мачухою дітям Милутина, оскільки вважають, що вона народилася незадовго до 1279 року і була надто юна, щоб мати дітей на момент написання літопису (між 1286 та 1292 роками)[15]. Є також пряме свідчення Григори, який писав, що Стефан Милутин не мав дітей від сестри Феодора Святослава[16][k 2].

В 1292 році шлюб з Ганною перестав бути Милутину корисним, оскільки її батько вже не був царем, а брат жив як заручник в Орді[k 4]. Цілком можливо, що вже з 1292 року Ганна жила окремо від Милутина[6]. Ганна відсутня на написаній в 1296 році фресці в Церкві Святого Ахілія: в притворі храму на південній стіні представлені св. Ахиллій, Милутин, Драгутин та дружина Драгутина Каталіна[17]. Є версія, що саме в цей час, в 1296—1299 роках, король жив разом з Єлизаветою Угорською, сестрою Каталіни і дочкою короля Угорщини Іштвана V. Ці відносини не визнавалися Сербської церквою[18][k 5]. Крім цього, вважається, що в 1299 році Ана формально ще була дружиною Милутина. Феодор Метохит доносив про складнощі переговорів про шлюб Милутина і Симоніди, пов'язаних зі "страшними обіцянками, даними Милутином при одруженні на Ганні[6].

Порядок шлюбів Милутина[ред. | ред. код]

Заплутане особисте життя Милутина призвело до того, що послідовність його шлюбів і імена матерів його дітей досі є предметом дискусій. В різному порядку називаються такі жінки: невідома на ім'я сербка (можливо, Олена), невідома на ім'я дочка Іоанна I Дуки[k 6], Єлизавета Угорська (дочка короля Іштвана V), Ганна Тертер, Симоніда Палеолог. Згідно першої версії, що йде від Пахімера, Єлизавета Угорська не була дружиною Милутина[22]. Хроніст не називав Єлизавету серед жінок: він вважав, що з Єлизаветою Милутин мав «ганебний перелюб»[19][k 5]. Пахимер вважав Ганну третьою дружиною Милутина, а до Ганни називав невідому на ім'я першу дружину, а потім доньку правителя Фессалії Іоанна I Дуки[k 1].

Згідно другої версії, що йде від Григори, першою дружиною була дочка правителя Фессалії, другою — Єлизавета Угорська[k 2]. Сербську дружину Милутин (Олену) Григора не згадував, а Ану називав третьою дружиною Милутина[22].

Відповідно до третьої версії, що йде від Анонімного донесення, відносини з Єлизаветою почалися вже після того, як був укладений шлюб з Аною Тертер[24]. Лист Лодомера, архієпископа Естергома, від 8 травня 1288 року повідомляє про викрадення Єлизавети чеським феодалом Завишем з Фалькенштейном[25]. Анонімне повідомлення від 1308 року

Четверта дочка Стефана Угорського була пострижена в монастир, де вона залишалася до 32 років, після чого вона залишила рясу і вийшла заміж за богемського дворянина, а після смерті останнього — за короля Рашки, якому вона народила дочку.

[26] датує перший шлюб Єлизавети з Завишем 1287—1290 роками. Тобто, дружиною Милутина, нехай і не визнаною церквою, вона могла стати не раніше 1290 року[26]. Історик В. Бастованович датує шлюб з Єлизаветою 1296 роком[18]. Прихильники цих версій вважають Ганну Тертер третьою дружиною Милутина[6]. Прихильники четвертої версії дотримуються традиційної датування відносин Милутина з Єлизаветою Угорською (1283—1284 роки[26]) і вважають їх відносини шлюбом. За цією версією, Ганна була четвертою дружиною Милутина[27].

Розлучення[ред. | ред. код]

У 1299 році з політичних причин шлюб між Аною Тертер і Стефаном Милутином був розірваний, оскільки король вирішив одружитися з п'ятирічною[29] або шестирічною[15] візантійською принцесою Симонідою Палеолог, донькою імператора Андроніка II. За допомогою цього шлюбу Милутин уклав угоду з Візантією, за якою зберіг завойовані візантійські міста як придане Симоніди[16].

У 1299 році на річці Вардар обидві сторони обмінялися заручниками. Передавши візантійцям заручників, серед яких опинилася і Ганна Тертер, Милутин отримав Симоніду. За словами хроністів, Милутин сам зустрів свою нову наречену, шлюб з якою був укладений в Салоніках[30].

Згідно Пахимеру, імператор побоювався, що будуть серйозні проблеми з патріархом Іоанном XII Космою (1294—1303): шлюб Милутина з Ганною було укладено на законних підставах, всі джерела писали про певні «страшні клятви» або «надійні гарантії», даних Милутином при одруженні. До того ж Симоніда була ще занадто мала. Перед тим як відлучити Милутина від церкви патріарх вирішив переговорити з Аною. Після того, як Ана була передана візантійцям, її доставили в Константинополь, де в цей час перебували її батько, мати і мачуха. Свита, з якою подорожувала Ана, залишилася поза містом. Зустріч з патріархом відбулася в листопаді 1299 року[31].

Після Ани з патріархом зустрівся імператор, щоб обговорити ситуацію, що склалася. При розмові був присутній і Пахимер. Андронік II виправдовувався перед патріархом, пояснюючи, що миром з Милутином можна досягти набагато більше, ніж війною. Крім того, він вказував, що законна перша дружина Милутина була ще жива на момент весілля Милутина і Ани, отже, шлюб Милутина з Ганною був незаконним. До часу укладення шлюбу Милутина і Симоніди його перша дружина була вже мертва, з чого випливало, що шлюб з візантійською принцесою був повністю легітимним[32]. В результаті, шлюб Милутина з Ганною, як і його шлюб із дочкою Івана I Дуки, був оголошений незаконним, після чого шлюб Милутина з Симонидой (четвертий або п'ятий) був визнаний законним, згідно з церковними канонами[12].

Таким чином, Стефан Урош Дечанський, народжена в шлюбі Милутина з Аною або з дочкою Івана I Дуки, раптово став незаконнонародженим[12]. У 1314 році Стефан Урош підняв бунт проти батька. За однією з версій, він побоювався, що Милутин не призначить його своїм спадкоємцем[28].

Другий шлюб[ред. | ред. код]

У 1300 році брат Ани Феодор Святослав скинув царя Чаку і зійшов на болгарський престол. Незабаром Георгій Тертер повернувся в Болгарію[k 4]. Коли Феодор Святослав зайняв болгарський престол, він повернув батька додому і доручив йому в управління одне з міст[34]. Ганна теж збиралася повернутися в Тирново, але як раз в цей час її полюбив овдовілий деспот Епіру Дмитро Дука Комнін Кутруліс. За повідомленням Пахимера, Ганна вступила в незаконний зв'язок з Дмитром, а потім з дозволу імператора Андроніка II вийшла за нього заміж[35]. Проте є думка, що шлюб було організовано і укладено за побажанням імператора в 1300 році, щоб Ганна ніколи не могла оскаржити шлюб Симоніди з Милутином[36].

У 1304 році деспота Дмитра запідозрили в бажанні захопити трон у Візантії. Крім того, його шлюб із «жінкою, яка має вороже походження», став підозрілий для Константинополя. Таким чином, сім'я Ганни потрапила в немилість[35]. У січні 1305 року деспот Дмитро був викликаний до двору і в березні 1305 року засуджений. Незабаром і Ганна Тертер була заарештована разом зі своїми дітьми від Дмитра і поміщена до «Великого палацу», а майно її чоловіка було конфісковано. Все їх майно було передано молодому імператору Михайлові IX, а будинок був відданий іншому синові Андроніка II Палеолога — деспота Іоанну. За словами Пахимера, Дмитро спробував втекти, але після невдачі помістили до Влахернської в'язниці[35].

Згідно Пахимеру, доля Ани стала причиною того, що її брат Феодор Святослав напав на Візантію[37]. Момент був вибраний вдалий — болгарський цар скористався складною ситуацією у Візантії, яка оборонялася від турків у Малій Азії. Феодор завоював візантійські міста Месемврію, Анхіал, Діамполь, Созополь, але на річці Скафіда зазнав поразки[38]. В 1308 році між Болгарією і Візантією було укладено мирний договір, в результаті чого, ймовірно, положення Ани та її чоловіка було полегшено. Подальша її доля невідома[39].

Генеалогія[ред. | ред. код]

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г
    Король був одружений з донькою Тертера, яка народилася від сестри Асеня, на якій він одружився з надійними гарантіями. Раніше у нього була інша дружина, дочка західного севастократора Іоанна, і до цієї ще одна, від якої відмовився без будь-якої правдоподібної причини і після відмови від цієї, яка була його законною дружиною, він з'єднався з дочкою Іоанна. Але поки законна дружина була все ще жива, він відіслав її до батька, і нічим не виправдав розлучення з нею, і він одружився з дочкою Тертера. Він взявш її третьою дружиною. Насправді, будучи жива, перша дружина зробила нелегітимними наступних.

    — Пахимер[6].
  2. ↑ а б в г
    Пробувши в шлюбі протягом декількох років зі своєю першою дружиною, яка була дочкою правителя Фессалії, він відправив її на батьківщину, і одружився з невісткою свого брата, після того, як змусив її піти з монастиря. Потім, оскільки церква вже давно виступала проти такого порушення, він її також відіслав. І він одружився з сестрою Святослава, правителя Болгарії. У нього не було дітей ні від однієї з трьох.

    — Григора[19]
  3. ↑
    Многая літа створи Бог Оурошоу кралю нашемоу, Стефаноу кралю нашемоу, і б(ула) благочестівей Кралиця Ганні і Чедом нею[13].

    — [14]
  4. ↑ а б Георгій Тертер був змушений віддати дочку заміж за сина хана Ногая Чаку, відправити свого сина і спадкоємця Федора Святослава заручником до Золотої Орди і визнати себе васалом Ногая, але це не врятувало його царство від набігів татар. У підсумку, Георгій відрікся від престолу і в 1292 році втік до Візантії[33].
  5. ↑ а б З точки зору і католиків, і православних, два брати не могли бути одружені з двома сестрами, а сестра Єлизавети була дружиною Драгутина. Крім того, до першого шлюбу Єлизавета була черницею і залишалася католичкою, в той час як Мілутін був православним.
  6. ↑ Ім'я фессалійської дружини Милутин не вказано в джерелах, як і ім'я самої першої дружини. Передбачалося раніше, що Оленою звали фессалійську дружину, тому що в церкві Джурджеві-Ступові на фресці поруч з Милутином зображена «Олена, королева сербів» [19]. Ця фреска з ряду причин (титулатура, відзнаки та вбрання Милутина, спільне зображення двох братів, що сидять на зустрічі) датується 1282—1283 роками, тобто відразу після собору в Дежеві[sr]. У той же час, за твердженням істориків Елізабет Маламут та Світозар Радойчич, королева Олена з'являється на сербській іконі в базиліці Святого Миколая в Барі. Праворуч від Св. Миколая зображений Милутин, а зліва від нього — королева Олена, дружина, і інша Олена — мати Милутина[20].Оскільки у Іоанна I Дуки була інша дочка на ім'я Олена, що вийшла заміж за афінського герцога Гільома де ла Роша, припущення, що дочка Івана, що стала дружиною Милутина, яку також звали Оленою, представляється вкрай сумнівним[21].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Lundy D. R. The Peerage
  2. ↑ Malamut, 2000, с. 492—493.
  3. ↑ Мошин 1960; Кръстев 2006; Malamut 2000.
  4. ↑ а б в г д Кръстев, 2006, с. 652.
  5. ↑ Кой кой е, 1999, с. 22.
  6. ↑ а б в г д Malamut, 2000, с. 492.
  7. ↑ Кръстев 2006; Malamut 2000.
  8. ↑ Кръстев, 2006, с. 651.
  9. ↑ Узелац 2014; Кръстев 2006; Ćorović 2001; Ostrowski, Raffensperger 2017.
  10. ↑ Ćorović 2001; Ostrowski, Raffensperger 2017.
  11. ↑ Ostrowski, Raffensperger, 2017, с. 116.
  12. ↑ а б в Ćorović, 2001.
  13. ↑ Мошин, 1960, с. 302.
  14. ↑ Мошин 1960; Кръстев 2006.
  15. ↑ а б Кръстев, 2006, с. 653.
  16. ↑ а б Кръстев, 2006, с. 657.
  17. ↑ Лазарев 1986; Radojčić 1934; Malamut 2000.
  18. ↑ а б Malamut, 2000, с. 494.
  19. ↑ а б в г Malamut, 2000, с. 491.
  20. ↑ Malamut 2000; Radojčić 1934.
  21. ↑ Malamut 2000; Mandić 1990.
  22. ↑ а б Кръстев 2006; Malamut 2000; Ćorović 2001.
  23. ↑ Malamut, 2000, с. 498.
  24. ↑ Донесення домініканця Гільома Адама, який побував в Сербії в 1332 році, пов'язує відмову Милутина від Єлизавети з планованим шлюбом Милутина з Симонидою[23].
  25. ↑ Makkai, 1960, с. 207.
  26. ↑ а б в г Malamut, 2000, с. 493.
  27. ↑ Malamut 2000; Фајфрић 1998.
  28. ↑ а б Фајфрић, 1998.
  29. ↑ Ćorović 2001; Ostrowski, Raffensperger 2017; Fine 1994.
  30. ↑ Кръстев, 2006, с. 654—655.
  31. ↑ Кръстев, 2006, с. 654.
  32. ↑ Malamut 2000; Кръстев 2006.
  33. ↑ Fine, 1994, с. 225—228.
  34. ↑ Иречек, 1878, с. 377.
  35. ↑ а б в Кръстев 2006; Pachymeris 1835.
  36. ↑ Vizantijski Izvori, 1986, с. 61.
  37. ↑ Pachymeris 1835; Vizantijski Izvori 1986.
  38. ↑ Кръстев 2006; Иречек 1878.
  39. ↑ Кръстев, 2006, с. 656.

Література[ред. | ред. код]

  • Иречек К. И. История Болгар. — Одесса: тип. Л. Нитче, 1878. — 792 с.
  • Лазарев В. Н. VIII.9. Сербская живопись конца XIII века: Охрид, Арилье // История византийской живописи. — М.: Искусство, 1986.
  • Мошин В. А. Сербская редакция Синодика в Неделю Православия. Анализ текстов // Византийский временник. — Т. XVI. — С. 317—394.
  • Мошин В. А. Сербская редакция Синодика в Неделю Православия. Анализ текстов // Византийский временник. — 1960. — Т. XVI. — С. 317—394.
  • Андреев Й. К., Лазаров И., Павлов П. Х. Кой кой е в Средновековна България. — Издателска къща «Петър Берон», 1999. — 428 с.
  • George Pachymeres, Immanuel Bekker. Georgii Pachymeris De Michaele et Andronico Palaeologis libri tredecim. — Bonnae: Impensis Ed. Weberi, 1835. — 927 с.
  • Кръстев Красимир. Съдбата на българската царкиня Анна Тертер // Сборник в чест на 70-годишнината на акад. Васил Гюзелев. — С.: СУ, 2006. — С. 649—657.
  • Фајфрић Ж. Побуна Стефана (Дечанског) // Света лоза Стефана Немање. — Шид: ДД «Графосрем», 1998.
  • Fine J. V. A. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. — University of Michigan Press, 1994. — 708 с. — ISBN 0472082604
  • Ćorović V. Србија као главна балканска држава // Историја српског народа. — Project Rastko, 2001.
  • Makkai L., Mezey L. Árpád-kori és Anjou-kori levelek: XI—XIV. század. — Gondolat Kiadó, 1960. — 450 с.
  • Malamut E. Les Reines de Milutin // Byzantinische Zeitschrift. — 2000. — Т. 93, вып. 2. — С. 490—507. — doi:10.1515 / BZ-2000-0207.
  • Mandić S. Carski čin Stefana Nemanje: činjenice i pretpostavke o srpskom srednjovekovlju. — Srpska književna zadruga, 1990. — 260 с.
  • Ostrowski D., Raffensperger C. Portraits of Medieval Eastern Europe, 900—1400. — Routledge, 2017. — 342 с. — ISBN 9781351790222.
  • Radojčić Svetozar. Portreti srpskih vladara u Srednjem veku. — U Ljubljani, Delniška tiskarna, 1934. — 144 с.
  • Узелац А. О српској принцези и бугарској царици Ани (прилог познавању бракова краља Милутина) // Историјски часопис. — 2014. — Т. 63. — С. 29—46.
  • Vizantijski Izvori Za Istoriju Naroda Jugoslavije / Lj. Maksimović , I. Đurić, S. Ćirković , B. Ferjančić, N. Radošević. — Београд: Vizantološki institut (Srpska akademija nauka i umetnosti), 1986. — Т. 6.
Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ана_Тертер&oldid=37733916