Анджей Ольшовський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анджей Ольшовський
пол. Andrzej Olszowski
Герб
Герб
Хелмінський єпископ
1661 — 1674
Конфесія: Католицька церква
Церква: римо-католицька
Попередник: Адам Косс[pl]
Наступник: Ян Малаховський
Архієпископ Ґнєзненський
Примас Польщі
1674 — 1677
Попередник: Казимир Флоріан Чарторийський
Наступник: Ян Стефан Виджга
 
Діяльність: коад'ютор, католицький священник, державний діяч, католицький єпископ
Народження: 27 січня 1621(1621-01-27)[1]
Ольшова, Ґміна Уязд, Томашовський повіт, Лодзинське воєводство, Республіка Польща
Смерть: 29 серпня 1677(1677-08-29)[1] (56 років)
Гданськ, Поморське воєводство, Великопольська провінція, Корона Королівства Польського, Річ Посполита
Похований: Базиліка Небовзяття Пресвятої Діви Марії (Гнєзно)
Династія: Ольшовські гербу Прус ІІ
Батько: Валер'ян Ольшовський[pl]
Мати: Зофія з Дуніних
Посада: канонік ґнєзненський, краківський, канцлер примаса, пробст познанський, декан краківський; королівський секретар, регент королівської канцелярії, референдар коронний, підканцлер коронний

CMNS: Анджей Ольшовський у Вікісховищі

Анджей Ольшовський гербу Прус ІІ[2] (нар. 27 січня 1621, Ольшова — пом. 29 серпня 1677, Ґданськ) — римсько-католицький і державний діяч, дипломат, політичний оратор і письменник Речі Посполитої, Хелмінський єпископ (1661—1674), архієпископ Ґнєзненський і Примас Польщі та Литви (1674–1677); референдар коронний (1660–1661), підканцлер коронний (1666–1676).

Життєпис[ред. | ред. код]

Анджей Ольшовський народився 27 січня 1621 року[3] в Ольшовій. Походив із заможної шляхетської родини, котра, однак, лише у особі його батька здобула сенаторське крісло. Анджей був четвертим сином Валер'яна Ольшовського[pl] (1587–1650), на той час підкоморія венденського, пізніше каштеляна спицимезького, онука Анджея Фрича Моджевського[4], і Зофії з Дуніних. Мав братів Єроніма, Миколая, Кшиштофа та Зиґмунта і сестер Зофію, Катажину й Анну. Імовірно ще у дитинстві батьки визначили для нього подальшу священницьку кар'єру. Навчався у колегіумі єзуїтів у Каліші, потім з 1636 року Академії Краківській[5]. Після закінчення навчання залишився жити у свого двоюрідного дядька, каноніка ґнєзненського Миколая Конецпольського, де готувався до духовного сану та, імовірно, прийняв посвячення меншого священника[6].

1642 року Конецпольський призначив Ольшовського своїм коад'ютором[7]. Того ж року батько відправив його на навчання до Італії, де він протягом 1643–1645 років навчався в Римському університеті ла Сап'єнца, отримав ступінь доктора обох прав і магістра теології[8]. У Римі Анджей прийняв посвячення священника, а також у квітні 1644 року, після відставки Конєцпольського, став каноніком ґнєзненським[7]. Він також відвідав Падую, Неаполь i Мілан. Після короткого перебування у Франції, на початку 1646 року він повернувся до Польщі у складі свити нової дружини Владислава IV, королеви Людвіки Марії[6].

Після повернення до батьківщини, за допомогою Анджея Тшебіцького, канцлера примаса Мацея Лубенського, Ольшовський опинився при дворі останнього. 1648 року, після переходу Тшебіцького до королівського двору, він став канцлером примаса[8]. 1652 року, після смерті примаса Лубенського, він сам, слідом за своїм колишнім протектором, перейшов до королівського двору, де завдяки підтримці королеви зробив кар'єру. Розпочав роботу у королівській канцелярії королівським секретарем[8].

Під час потопу Ольшовський перебував разом із королем Яном Казимиром у Сілезії[6]. Протягом 1657–1667 років був пробстом катедральної капітули у Познані[9]. 1657 року став регентом королівської канцелярії[10]. 1659 року став каноніком краківським[8], пізніше — деканом краківським[7]. Переломним у кар'єрі Ольшовського став 1658 рік, коли з ініціативи королеви його було відправлено у посольство на елекцію імператора Священної Римської імперії до Франкфурта-на-Майні, де він подав скаргу на поведінку австрійських союзних військ у Польщі. Восени 1659 року їздив також послом до Відня, де обговорювався вихід австрійських військ із Речі Посполитої[6]. Ці посольства, незважаючи на їхні скромні результати, продемонстрували профранцузьку позицію польського двору та показали дипломатичний талант Ольшовського.

Він був нагороджений за вірність двору на початку 1660 року, коли отримав уряд референдаря коронного, який обіймав до лютого 1661 року[11]. Ймовірно, він приєднався до близького кола соратників королеви Людвіки Марії[6], які мали на меті впровадження системних реформ. 23 лютого 1661 року король призначив його Хелмінським єпископом. Вибір був затверджений папою Олександром VII 8 серпня того ж року[3], а 2 лютого 1662 року Ольшовський прийняв управління дієцезією. Єпископське освячення отримав з рук єпископа краківського Анджея Тшебіцького у колегіаті варшавській. Як єпископ хелмінський займався відбудовою знищеної під час війни дієцезії й оживленням релігійного життя. Він сприяв відбудові кількох святинь, відібрав від протестантів костел святого Якова у Торуні (1667) і передав його бенедиктинцям, підтримував місії, очолювані єзуїтами, у Торуні відновив процесію на Свято Тіла і Крові Христових, 17 квітня 1665 року створив у капітулі пребенду каноніка-пенітенціарія. Протягом 1667–1672 років за його наказом канонік Ян Людвік Стшеш[pl] здійснив дуже ретельну канонічну візитацію дієцезії[6].

1667 року Ольшовський був членом Коронного Скарбового Трибуналу[12]. У сенаті він несподівано для всіх не підтримав плани реформування королівського двору, представлені на сеймах 1661 і 1662 років. Натомість, 1664 року під час осіннього сейму він захищав звинуваченого у зраді маршалка Єжи Себастьяна Любомирського. Протягом рокошу Любомирського він не відігравав важливої ролі, відійшовши в тінь, а потім поїхав до Шварцбаху біля Майнца на лікування. Відмова короля від планів реформ дозволила йому продовжити кар'єру[6]. Після повернення до країни наприкінці 1666 року отримав меншу печатку підканцлера коронного, на цьому уряді перебував до березня 1676 року[13].

На абдикаційному сеймі 16 вересня 1668 року підписав акт, що підтверджував абдикацію Яна Казимира[14]. Був членом генеральної конфедерації на конвокаційному сеймі 1668 року[15]. Підтримував спочатку кандидатуру французького принца Конде на польський трон[16], потім він вирішив обрати поляка — «П'яста» і був головним архітектором вибору королем Михайла Корибута Вишневецького. Це знайшло відображення у розповсюдженій брошурі Ольшовського «Censura candidatorum skeptri Polonici». Після обрання короля підписав його pacta conventa під час елекції 1669 року[17]. Був депутатом від Сенату до військової ради при королеві 1673 року[18].

Ольшовський став надійним співробітником короля, був ініціатором його одруження з Елеонорою Марією Юзефою, сестрою імператора Леопольда І, вів переговори з посланцями імператора і сам здійснив успішну місію до Відня. У внутрішніх справах виступав за реформу порядку проведення сеймів. У зовнішній політиці, якою фактично керував, він постійно виступав проти бранденбурзького курфюрста Фрідріха-Вільгельма і був прихильником схиляння Московського царства до спільної боротьби з Османською імперією. Посварившись із найближчим королівським оточенням, він піддався жорстоким нападкам, серед інших з боку канцлера литовського Кшиштофа Зиґмунта Паца та примаса Миколая Пражмовського[6].

На початку 1670 року королівський двір, де ключову роль відігравав Анджей Ольшовський, рішуче відкинув переважну більшість пропозицій, представлених українським гетьманом Петром Дорошенком. Пропонувалося лише, щоб суперечки між селянами та панами і козаками, між уніатами та православними християнами розглядалися у Коронному Трибуналі[19]. 1672 року в умовах посилення турецької небезпеки та зірвання обох сеймів того року підканцлер намагався налагодити тіснішу співпрацю з великим гетьманом коронним Яном Собеським. Хоча Ольшовський і брав участь у нарадах Ґолембської конфедерації шляхти, але намагався пом’якшити їхні виступи. Він супроводжував короля в дорозі до війська на Русь, був з ним під час його хвороби та смерті (1673)[6].

Зображення надгробку примаса Анджея Ольшовського у книзі Ignacy Polkowski, Katedra Gnieźnieńska, Gniezno: nakładem autora, 1874.

Ольшовський був членом генеральної конфедерації на конвокаційному сеймі 1674 року[20]. Був електором Яна Собеського від Хелмінського воєводства[21], підписав його pacta conventa[22]. На початку правління новообраного короля здійснював великий вплив на його політику. Король номінував його у червні 1674 року на архієпископа Ґнєзненського. Урочистий інгрес до собору відбувся 19 жовтня 1675 року[3]. Роком пізніше примас очолив церемонію похорону польських монархів — Яна Казимира та Михайла Корибута Вишневецького, а 2 лютого 1676 року коронував на Вавелі Яна Собеського[8].

1677 року Ольшовський супроводжував короля у його поїздці до Королівської Пруссії та Ґданська[6]. Під час цієї подорожі примас помер 29 серпня 1677 року у Ґданську[8], був похований у Ґнєзненській катедрі у каплиці Ольшовського (святого Андрія), де знаходиться його надгробок із зображенням фігури схиленого у поклоні примаса. Фундатором останнього 1678 року був майбутній єпископ Андрій-Хризостом Залуський, племінник Ольшовського[23]; а створив його протягом 1677–1678 років ґданський різьбяр Ганс Мікаель Ґокгеллер[24].

Меценатство[ред. | ред. код]

У своєму заповіті Анджей Ольшовський 80 тисяч злотих заповів на будівництво католицької святині у протестантському Ґданську. За ті кошти була збудована Королівська каплиця[6]. Він був також великим книголюбом накопичив цінну бібліотеку[25]. Після смерті примаса, згідно з його заповітом, вона частково була передана Краківській академії, частково – приватній книгозбірні єпископа Анджея Хризостома Залуського; врешті зібрані книги нащадками останнього склали ядро Бібліотеки Залуських, відкритої 1747 року в палаці Даниловичів як першої публічної бібліотеки в Польщі. Ольшовський вирішив фінансово підтримати проект модернізації бібліотеки Краківської академії, створив фундацію в розмірі 10 000 злотих, закладену на маєтності Рудники біля Велюня, яке належало його брату Єроніму, із зобов’язанням сплачувати бібліотеці 500 злотих на рік. Меценатство над Ягеллонською бібліотекою зробило Ольшовського її видатним благодійником. Повторне відкриття бібліотеки 13 травня 1671 року завдяки фундації Ольшовського було настільки важливою подією, що призвело до створення численних похвал благодійнику та багатьох панегіричних творів[26]. Також, єпископ відіграв важливу роль у житті та творчості видатного тогочасного поета, письменника та історика Веспасіана Коховського, адже останній працював у канцлеярії під керівництвом Ольшовського, підканцлер матеріально його підтримував і допомагав у видавництві його творів[27].

Творчість[ред. | ред. код]

Анджей Ольшовський був обдарованим письменником, який вільно й однаково майстерно володів як латинською, так і польською мовами. Він був самобутньою творчою особистістю, видатним інтелектуалом; також він був прекрасним оратором - його промови були взірцевими, створені на основі письменницького таланту та досконалого володіння мистецтвом риторики[28].

Велику частину літературної спадщини Анджея Ольшовського становлять листи, написані у тісному зв’язку з політичними, громадськими та приватними подіями, у яких він брав участь як державний чиновник (підканцлер, примас). Письменник висловлювався з різних питань: посольства, вибори, коронація, сеймові засідання, пошуки дружини для короля, похорони правителя тощо. Політичні проблеми, яким він присвячував свої твори, були провідними темами. Зазвичай митець вибудовував дискурс, присвячений важливим подіям, у яких він брав участь як один із головних дійових осіб[29].

Твір "Censura candidatorum sceptri Polonici" був агітаційно-пропагандистським, створеним 1668 року перед виборами короля. У ній обґрунтовується потреба вибору королем поляка, "П'яста", згадується відповідний кандидат Михайло Корибут Вишневецький. Аргументи Ольшовського переконали шляхту, і її підтримка ідеї «П'ястів» перевершила сподівання підканцлера[6].

1673 року єпископ видав спеціальний трактат "De archiepiscopatu Gnesnensi", у якому обґрунтовував виконання повноважень архієпископом Ґнєзненським, значно ослаблених Тридентським собором[30].

Найважливіші твори та промови[ред. | ред. код]

  • Memoriale nomine Sacra Regiae Majestatis Poloniae et Sueciae ad… S. R. Imp. Electores, principes et ordines, 1658; видання: 1658 (з голландським перекладом); 1659; (голландський переклад Aenspraecke, ende over-gegeven Memoriael, van weghen Sijne Kon. Majt. van Poolen, Sweeden… aen de doorluchtige Heeren Keur-Fursten des H. Roomschen Rijcx, 1658 — разом із текстом латинським)
  • Censura candidatorum sceptri Polonici (кілька видань), 1669 (кілька видань [1]); ahfywepmrbq gthtrkfl Censure ou discours politique, touchant les prétendants à la couronne de Pologne, 1669, видання (1669), Kolonia 1670; переклад голландський Censura, of oordeel over de Trachters naar de kroon van Polen, 1669
  • Mowy polskie z lat 1649—1676 i innych, wyd.: J. S. Pisarski Mowca polski, t. 2, Kalisz 1676; J. Daneykowicz Ostrowski Swada polska i łacińska, t. 1, Lublin 1745
  • Mowy łacińskie z lat 1665—1674 i innych, wyd. J. C. Luenig Orationes procerum Europae, t. 2, Lipsk 1713; niektóre mowy wychodziły wówczas osobno; zob. Estreicher XXIII, 341—348

Листи та матеріали[ред. | ред. код]

  • Do Chrystiana, księcia lignickiego, dat. w Krakowie 26 listopada 1669, wyd. A. Mosbach Wiadomości do dziejów polskich z archiwum prowincji szląskiej, Ostrów 1860, s. 353
  • Korespondencja z Janem Sobieskim z lat 1668—1670, wyd. F. Kluczycki «Pisma do wieku i sprawa Jana Sobieskiego», t. 1, cz. 1 (1629—1671), Kraków 1880, Acta Historica Res Gestas Poloniae Illustrantia, t. 2
  • Od Jana Sobieskiego z lat 1670—1673, wyd. A. Grabowski Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski, t. 2, Kraków 1845, s. 323—353
  • Korespondencja, m.in. listy od A. C. Załuskiego, wyd. A. C. Załuski Epistolarum historico-familiarium tomus primus, Braniewo 1709
  • Korespondencja różnych osób dot. m.in. A. Olszowskiego oraz inne dokumenty i materiały, wyd. F. Kluczycki «Pisma do wieku i sprawa Jana Sobieskiego», t. 1, cz. 1 (1629—1671), Kraków 1880; t. 1, cz. 2 (1672—1674), Kraków 1881; A. C. Załuski Epistolarum historico-familiarium…, t. 1, cz. 1, Braniewo 1709; t. 1, cz. 2, Braniewo 1710

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г Internetowy Polski Słownik Biograficzny
  2. ↑ Rodzina, herbarz szlachty polskie, t. XII, Warszawa 1915, s. 331.
  3. ↑ а б в Archbishop Andrzej Olszowski. Catholic hierarchy.
  4. ↑ Maria Wichowa, Małecki epizod biografii Andrzeja Frycza Modrzewskiego, «Acta Universitatis Lodziensis. Folia Litteraria Polonica», 6/2001, s. 21, 22.
  5. ↑ Tomasz Sławiński. Krąg rodzinny prymasa Andrzeja Olszowskiego. „Prace Polonistyczne”. seria LXXIII, 2018. Ss. 27-40. ISSN 0079-4791. 
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н Władysław Czapliński. Andrzej Olszowski h. Prus II. Internetowy Polski Słownik Biograficzny.
  7. ↑ а б в Katalog arcybiskupów gnieźnieńskich krytycznie zestawiony przez X. J. Korytkowskiego, Kanonika Metropol. Gnieźnieńskiego, Poznań, 1881, s. 69.
  8. ↑ а б в г д е Andrzej Olszowski. Prymas Polski.
  9. ↑ Mikołaj Pukianiec, Organizacja i funkcjonowanie poznańskiej kapituły katedralnej w XVII wieku, s. 23.
  10. ↑ Dorota Chrzanowska, Polityka podkanclerzego koronnego Andrzeja Olszowskiego wobec wielkiego elektora w latach 1669—1673 [w:] Rocznik Naukowo-Dydaktyczny. 1972, Z. 43, Prace Historyczne 6, s. 419.
  11. ↑ Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. X, Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV—XVIII wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego ; oprac. Krzysztof Chłapowski [et al] ; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii. Kórnik: Biblioteka Kórnicka, 1992, s. 138.
  12. ↑ Volumina Legum, t. IV, Petersburg 1860, s. 432.
  13. ↑ Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII—XVIII wieku: spisy. T. X, Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV—XVIII wieku: spisy / pod red. Antoniego Gąsiorowskiego ; oprac. Krzysztof Chłapowski [et al] ; Polska Akademia Nauk. Biblioteka Kórnicka. Instytut Historii. Kórnik: Biblioteka Kórnicka, 1992, s. 112.
  14. ↑ Volumina Legum, t. IV, Petersburg 1860, 481.
  15. ↑ Volumina Legum, t. IV, Petersburg 1860, s. 498.
  16. ↑ Wacław Uruszczak, Fakcje senatorskie w sierpniu 1668 roku, w: Parlament, prawo, ludzie, studia ofiarowane profesorowi Juliuszowi Bardachowi w sześćiesięciolecie pracy twórczej, Warszawa 1996, s. 317.
  17. ↑ Porzadek na seymie walnym electiey między Warszawą a Wolą przez opisane artykuły do samego tylko aktu elekcyey należące vchwalony y postanowiony, Roku Pańskiego tysiąc sześćset sześćdziesiąt dziewiątego dnia wtorego miesiąca maia. [b.n.s]
  18. ↑ Volumina Legum, t. V, Petersburg 1860, s. 64.
  19. ↑ Janusz Dąbrowski, Próby rozwiązania konfliktu kozackiego w latach 1648–1672 przez polskie elity polityczne // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. - Випуск 7. - 2007. - с. 154.
  20. ↑ Volumina Legum, t. V, Petersburg 1860, s. 129.
  21. ↑ Volumina Legum, t. V, Petersburg 1860, s. 161.
  22. ↑ Porządek Na Seymie Walnym Elekcyey Między Warszawą a Wolą, przez opisane Artykuły do samego tylko Aktu Elekcyey należące, uchwalony y postanowiony, Roku Pańskiego Tysiąc Szesc Set Siedmdziesiat Czwartego, dnia Dwudziestego Miesiaca Kwietnia., s. 28.
  23. ↑ Olszowski Andrzej h. Prus. W: Władysław Czapliński: Polski Słownik Biograficzny. T. 24. Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich — Wyd. PAN, 1979, s. 42-46.
  24. ↑ Michał Wardzyński. Import kamieni i dzieł rzeźby z Gotlandii i Olandii do Rzeczypospolitej (od XIII do 2. połowy XVIII w.) [w:] „Porta Aurea. Rocznik Instytutu Historii Sztuki Uniwersytetu Gdańskiego”. 9, s. 93, 2010. Małgorzata Omilanowska (red. nauk.). Gdańsk: Wyd. Uniwersytetu Gdańskiego. ISSN 1234-1533. Heidelberg University Library.
  25. ↑ Maria Wichowa, Pisarstwo prymasa Andrzeja Olszowskiego (1623–1677) [w:] Prace Polonistyczne, seria LXXIII, 2018, s. 107.
  26. ↑ Maria Wichowa, Pisarstwo prymasa Andrzeja Olszowskiego (1623–1677) [w:] Prace Polonistyczne, seria LXXIII, 2018, s. 108.
  27. ↑ Maria Wichowa, Pisarstwo prymasa Andrzeja Olszowskiego (1623–1677) [w:] Prace Polonistyczne, seria LXXIII, 2018, ss. 108-109.
  28. ↑ Maria Wichowa, Pisarstwo prymasa Andrzeja Olszowskiego (1623–1677) [w:] Prace Polonistyczne, seria LXXIII, 2018, s. 128.
  29. ↑ Maria Wichowa, Pisarstwo prymasa Andrzeja Olszowskiego (1623–1677) [w:] Prace Polonistyczne, seria LXXIII, 2018, s. 109.
  30. ↑ Bogumił Szady, Przynależność metropolitalna diecezji Łuckiej w okresie nowożytnym [w:] ROCZNIKI HUMANISTYCZNE, Tom LXX, zeszyt 2 – 2022, s. 62.

Література[ред. | ред. код]

  • Bibliografia Literatury Polskiej — Nowy Korbut, t. 3 Piśmiennictwo Staropolskie, Państwowy Instytut Wydawniczy, Warszawa 1965, s. 36-37

Посилання[ред. | ред. код]

підканцлери краківські, короля, двору
Ян (1307—1309) • Здіслав (1310—1313) • Збіґнєв із Щижиця (1315—1320) • Пйотр Щижик із Фалкува (1322—1333) • Сєнґнєв із Ґрембошува (1333—1343) • Пйотр Щижик із Фалкува (1343—1345) • Томіслав із Мокрського (1346—1359) • Ян з Буська (1360—1366) • Янко із Чарнкова (1367—1370) • Завіша Курозвенцький (1371—1373)
підканцлери коронні
Шимон з Рушкова (1377—1381) • Клеменс Москажевський (1387—1402) • Миколай Тромба (1403—1412) • Дунін зі Скшинського (1412—1418) • Ян Шафранєц (1418—1423) • Станіслав Цьолек (1423—1428) • Владислав Опоровський (1428—1434) • Вінцентій Кот (1434—1437) • Пйотр Вода зі Щекоцин (1438—1454) • Томаш Стшемпінський (1454—1455) • Ян Лютек із Бжезя (1455—1464) • Войцех Жихлінський (1464—1471) • Збіґнєв Олешніцький (1472—1476) • Станіслав Курозвенцький (1476—1479) • Анджей Опоровський (1479—1483) • Ґжеґож Любранський (1484—1497) • Вінцентій Пшерембський (1497—1499) • Мацей Джевіцький (1501—1511) • Кшиштоф Шидловєцький (1511—1515) • Петро Томіцький (1515—1535) • Павел Вольський (1537—1539) • Самуель Мацейовський (1539—1547) • Миколай Ґрабя (1547—1549) • Ян Оцеський (1550—1552) • Ян Пшерембський (1552—1559) • Філіп Паднєвський (1559—1562) • Пйотр Мишковський (1562—1569) • Францішек Красінський (1569—1574) • Пйотр Дунін-Вольський (1574—1576) • Ян Замойський (1576—1578) • Ян Боруковський (1578—1584) • Войцех Барановський (1585—1591) • Ян Тарновський (1591—1598) • Пйотр Тиліцький (1598—1605) • Мацей Пстроконський (1605—1606) • Станіслав Мінський (1606—1607) • Лаврентій Гембицький (1607—1609) • Фелікс Криський (1609—1613) • Генрик Фірлей (1613—1618) • Анджей Ліпський (1618—1620) • Вацлав Лещинський (1620—1625) • Станіслав Лубенський (1625—1627) • Якуб Задзик (1627—1628) • Томаш Замойський (1628—1635) • Петро Гембицький (1635—1638) • Єжи Оссолінський (1638—1643) • Александер Тшебінський (1643—1644) • Андрій Лещинський (архієпископ) (1645—1650) • Єронім Радзейовський (1650—1652) • Стефан Корицінський (1652—1653) • Анджей Тшебіцький (1653—1658) • Миколай Пражмовський (1658) • Богуслав Лещинський (1658—1659) • Ян Лещинський (1661—1666) • Анджей Ольшовський (1666—1676) • Ян Стефан Виджга (1676—1677) • Ян Вельопольський (1677—1679) • Ян Малаховський (1679—1681) • Ян Кшиштоф Ґнінський (1681—1685) • Августин Міхал Стефан Радзейовський (1685—1689) • Кароль Тарло (1689—1702) • Ян Шембек (1702—1712) • Ян Казімєж де Альтен Бокум (1712—1721) • Ян-Олександр Ліпський (1724—1735) • Ян Малаховський (1735—1746) • Міхал Водзіцький (1746—1764) • Анджей Миколай Млодзейовський (1764—1767) • Йоганн-Андреас фон дер Борх (1767—1780) • Антоній Окенцький (1780) • Яцек Малаховський (1780—1786) • Мацей Ґжеґож Ґарниш (1786—1790) • Гуго Коллонтай (1791—1794) • Войцех Юзеф Скаршевський (1793—1795)
Примаси Польщі
Миколай Тромба (1417–1422) • Войцех Ястшембець (1423–1436) • Вінцентій Кот (1436–1448) • Владислав Опоровський (1449–1453) • Ян Спровський (1453–1464) • Ян Ґрущиньський (1464–1473) • Якуб з Сенна (1474–1480) • Збіґнєв Олешніцький (1481–1493) • Фридерик Ягеллончик (1493–1503) • Анджей Боришевський (1503–1510) • Ян Ласький (1510–1531) • Мацей Джевіцький (1531–1535) • Анджей Кшицький (1535–1537) • Ян Латальський (1537–1540) • Пйотр Ґамрат (1541–1545) • Миколай Дзежґовський (1545–1559) • Ян Пшерембський (1559–1562) • Якуб Уханський (1562–1581) • Станіслав Карнковський (1581–1603) • Ян Тарновський (1603–1605) • Бернард Мацейовський (1605–1608) • Войцех Барановський (1608–1615) • Лаврентій Гембицький (1616–1624) • Генрик Фірлей (1624–1626) • Ян Венжик (1627–1638) • Ян Ліпський (1638–1641) • Мацей Лубенський (1641–1652) • Анджей Лещинський (1653–1658) • Вацлав Лещинський (1659–1666) • Миколай Пражмовський (1666–1673) • Казимир Флоріан Чарторийський (1673–1674) • Анджей Ольшовський (1674–1677) • Ян Стефан Виджга (1677–1685) • Августин Міхал Стефан Радзейовський (1687–1705) • Станіслав Шембек (1706–1721) • Теодор Потоцький (1723–1738) • Кшиштоф Антоній Шембек (1739–1748) • Адам Ігнацій Коморовський (1749–1759) • Владислав Лубенський (1759–1767) • Габріель Подоський (1767–1777) • Антоній Казимир Островський (1777–1784) • Міхал Єжи Понятовський (1785–1794) • Ігнацій Красицький (1795–1801) • Ігнацій Рачинський (1807–1818) • Тимотеуш Ґоженський (1821–1825) • Теофіл Волицький (1828–1829) • Марцін Дунін (1831–1842) • Леон Прилуцький (1845–1865) • Мечислав Ледуховський (1866–1886) • Юліус Діндер (1886–1890) • Флоріан Стаблевський (1891–1906) • Едвард Ліковський (1914–1915) • Едмунд Дальбор (1915–1926) • Август Глонд (1926–1948) • Стефан Вишинський (1948–1981) • Юзеф Глемп (1981–2009) • Генрик Мушинський (2009–2010) • Юзеф Ковальчик (2010–2014) • Войцех Поляк (від 2014)
Примаси
Королівства Польського
Примаси
Галичини і Володимирії
Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Анджей_Ольшовський&oldid=42187206