Андрійко Микола Матвійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Матвійович Андрійко
Andreyko doska.JPG
Меморіальна дошка в Харкові.
Народження 6 травня 1922(1922-05-06)
Вільшани, Харківський повіт, Харківська губернія, Українська СРР
Смерть 28 грудня 2008(2008-12-28) (86 років)
Харків, Україна
Приналежність СРСР СРСР
Україна Україна
Роки служби 1941—1946
Війни / битви Німецько-радянська війна
Нагороди
Герой Радянського Союзу
Орден Богдана Хмельницького II ступеня (Україна) Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна) Медаль «Захиснику Вітчизни»
Ювілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»
Орден Леніна Орден Трудового Червоного Прапора Орден Вітчизняної війни II ступеня Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Медаль «20 років перемоги у ВВВ» Медаль «30 років перемоги у ВВВ» Медаль «40 років перемоги у ВВВ»
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Медаль Жукова
Медаль «50 років перемоги у ВВВ»
Ювілейна медаль «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Мико́ла Матві́йович Андрійко (нар. 6 травня 1922(19220506), с. Вільшани. — пом. 28 грудня 2008, Харків) — радянський військовик часів Другої світової війни, червоноармієць[1]. Герой Радянського Союзу (1943).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 6 травня 1922 року в селі Вільшани, нині селище міського типу Дергачівського району Харківської області, в родини робітника. Українець. Закінчив Вільшанську семирічну школу. 1938 року вступив на Харківський завод імені Комінтерну (нині завод транспортного машинобудування імені Малишева), де працював спочатку учнем, а потім модельником.

До лав РСЧА призваний у липні 1941 року. Учасник німецько-радянської війни з 1941 року. Брав участь у боях під Севастополем, Воронежем, Курськом, Льговом, Севськом, форсував Десну, Сож, Дніпро. Був кілька разів поранений та контужений, але після лікування незмінно повертався в діючу армію.

Особливо старший телефоніст 685-го стрілецького полку 193-ої стрілецької дивізії 65-ї армії Центрального фронту червоноармієць М. М. Андрійко відзначився під час битви за Дніпро. 15 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра біля селища міського типу Лоєв Гомельської області Білорусі.

Виконуючи обов'язки командира відділення, брав участь у виготовленні з колод плота для майна, а потім став переправлятися разом з двома бійцями через Дніпро. Коли до берега залишалося подолати останні десятки метрів, від розриву снаряда пліт Андрійко перекинувся. Довелося добиратися вплав, захопивши з собою котушки з дротом та кілька телефонних апаратів.

На другому плоту переправилося ще вісім солдатів. Микола Андрійко одним з перших увірвався в німецьку траншею. Зав'язалася рукопашна сутичка. Двох гітлерівців він застрелив, одного заколов багнетом. Незабаром Андрійко і його товариші встановили зв'язок зі штабом полку та отримали наказ: «Утримати плацдарм до підходу основних сил».

Цей бойовий наказ воїни виконали. Фашисти кидалися в запеклі контратаки, обстрілювали траншею з мінометів та кулеметів. Але, одинадцять сміливців не здригнулися і втримали плацдарм. Через добу на правий берег переправилися всі підрозділи полку.

У жовтні 1943 року Андрійко був важко поранений. Близько року лікарі боролися за його життя, кілька разів оперували. Рани гоїлися, а потім знову відкривались. У тілі Героя так і залишилися кілька металевих осколків.

Після війни М. М. Андрійко був демобілізований зі Збройних Сил СРСР. 1947 року став членом ВКП (б) /КПРС. Повернувся на Харківський завод імені Малишева. Однак здоров'я не дозволило йому знову стати до верстата. Закінчивши Харківські обласні курси партійних та радянських працівників, М. М. Андрійко близько двадцяти років працював старшим економістом у своєму рідному модельному цеху. Потім його висунули на посаду начальника бюро праці та зарплати того ж цеху. Без відриву від виробництва ветеран війни закінчив дворічну обліково-планову школу та Харківський обліково-економічний технікум.

Протягом багатьох років М. М. Андрійко обирали головою цехового комітету та членом заводського комітету профспілки, був він і секретарем цехової партійної організації. Часто виступав перед молоддю, розповідаючи про подвиги радянських людей у ​​роки Великої Вітчизняної війни.

Жив у місті Харкові. Помер 28 грудня 2008 року. Похований в Харкові на кладовищі № 2.

Нагороди та звання[ред. | ред. код]

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року «за успішне форсування річки Дніпро, міцне закріплення плацдарму на західному березі річки Дніпро та виявлені при цьому відвагу і героїзм», червоноармійцеві Андрійку Миколі Матвійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка» (№ 6694).

Також нагороджений українськими орденами Богдана Хмельницького 2-го (2005) та 3-го (14.10.1999) ступенів, радянськими орденами Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни 2-го ступеня (11.03.1985) і медалями.

Почесний громадянин міста Харкова.

Пам'ять[ред. | ред. код]

  • Меморіальна дошка у Харкові на будинку за адресою Московський проспект 2, де він мешкав[2].
  • Пам'ятник у Вільшанах на розі вулиць Свердлова та Комінтерна[2].
Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Надгробний пам'ятник

Примітки[ред. | ред. код]

  1. На дату присвоєння звання Героя Радянського Союзу.
  2. а б Андрійко Микола Матвійович. www.vilshany.info. Процитовано 2019-01-07. 

Література[ред. | ред. код]

  • Навічно в серці народному. — 3-е, доп. і испр. — Мінськ, 1984.
  • Плесцов К. М. Люди високого подвигу. — М., 1962.
  • Подвиги в ім'я Вітчизни. — 2-е вид. — Харків : Прапор, 1985.
  • Андрійко Микола Матвійович. // Сайт «Герои страны» (рос.).