Андрій Іванович Гольшанський
| Гольшанський Андрій Іванович | |
|---|---|
| Помер | в 1410-их |
| Рід | Гольшанські |
| Батько | Іван Ольгимонтович |
| Матір | Агрипина Святославна |
| Дружина | Олександра Дмитрівна Друцька |
| Діти | 3 дочки |
| Київський намісник | |
| Попередник | Юрій Гедигольд |
| Наступник | Михайло Гольшанський |
Андрій Гольшанський — старший син зрущеного литовського князя, намісника київського Івана Ольгимонтовича від Агрипини Святославни, смоленської князівни.
Першу згадку о нім історики вбачають у повідомленні німецького хронікаря Віганда Марбурзького про те, що якийсь «ducem Andream» супроводжував взимку 1389–90 року Івана Гольшанського на пертрактаціях із тевтонським магістром. Коли ж це дійсно так, то народитися Андрій мусів близько 1370[a]. Посполу з отцем та братом Семеном він же засвідчив віленсько-радомську унію (18 січня 1401)[2][3][4].
У Веґеберіхтах[en], зладжених на підставі донесень прусських вивідників останньої чверті XIV століття, нобіля під 1385 р. зазначено як посідача дворів Ів'є (Ywie, ouch Andrusken hoff) та Гольшани (Goltschan, Andrusken hoff) подля 91-го маршруту хрестоносців, однак згідно із 97-м — описаним в путівнику, імовірно, дещо пізніше — Гольшани вказані власністю діда Ольгимонта[5][6][7].
Хроніка Биховця XVI ст. називає Андрія Івановича князем в'язинським[b] (від імені розташованого біля Гольшан села, бувшого центром його володінь[11][12][8]), тоді як польський хроніст Я. Длугош — намісником київським. Опішня звістка потверджується внесенням А. Гольшанського в перелік «князей наших великых» синодика Києво-Печерської лаври[3]. Роками ж порядкування оного у колишнім престольнім граді литовський історик Лауринас Шедвідіс (лит. Laurynas Šedvydis) схильний лічити 1411-18[5].
З Олександрою Дмитрівною Друцькою прижив троє доньок:
- Василіса — жінка кн. Івана Володимировича;
- Софія — четверта дружина польського короля Владислава ІІ Ягайла, засновника династії Ягеллонів. Матір Владислава III (нар. 1424) та Казимира IV (нар. 1427). Прикметно, що та ж Хроніка Биховця виводить її походження «z pokolenia ruskoho», себто православного[3][c]. Пізніші анналісти однойстайно називають її русинкою, таковою себе вважала і вона сама[15].
- Марія — дружина молдовського господаря Іллі І.
По його передчасній кончині діти трапили на виховання к вую, — Семену Друцькому.
- ↑ Канд. іст. наук А. В. Кузьмін натомість припускає, що може йтися про Андрія Друцького[be] або ж його родича А. М. Одинцевича[1].
- ↑ В оригіналі — «в'язанський» (wiazański), що пізніше із подачі Теодора Нарбута було хибно потрактовано як в'яземський і у такому вигляді час від часу подибується в літературі[8]. Мацей Стрийковський, своєю чергою, помилково зазначив його князем друцьким й родоначальником Острозьких та Заславських[9]. Симон Пекалід же, придворний панегірист Острозьких, в поемі De bello Ostrogiano (1600, Краків) межи славословленням Ягайла та Софії також прохопивсь про її родителя[10]:
- Доблесть вождів стародавня цього заслужила, й побожність
Знатних батьків, і теж Друцька країна, відома усюди:
Польській державі вона принесла честь велику, як тільки
Згода була, щоб Андрія дочку, і прекрасну, й щасливу,
З польським з'єднать королем, як годилося, шлюбним союзом.
- Доблесть вождів стародавня цього заслужила, й побожність
- ↑ Казимир, ймовірно, отримав своє друге ім'я Андрій саме на честь діда. Під ним він зринає го́ловно в руських літописах, значачись порою православним[13][14].
- ↑ Кузьмин А. В. Участие литовско-русских князей в Грюнвальдской битве // Судьбы славянства и эхо Грюнвальда: Выбор пути русскими землями и народами Восточной Европы в Средние века и раннее Новое время (к 600-летию битвы при Грюнвальде/Танненберге). Материалы международной научной конференции / Отв. ред. А. И. Филюшкин. СПб.: Любавич, 2010. С. 148
- ↑ Baranauskienė, Inga (2012). Onos Vytautienės kilmė ir giminė. Kultūros barai (2): 72.
- 1 2 3 Лицкевич О. В. «Летописец великих князей литовских» и «Повесть о Подолье»: опыт комплексного критического разбора. — СПб : Дмитрий Буланин, 2019. — С. 125, 506, 581. — ISBN 978-5-86007-918-2.
- ↑ Korczak, Lidia (2008). Monarcha i poddani. System władzy w Wielkim Księstwie Litewskim w okresie wczesnojagiellońskim (PDF). Kraków: Towarzystwo Wydawnicze «Historia Iagellonica». с. 64, 178.
- 1 2 Šedvydis L. Dukes of Holszany in Kiev from early 14th century to year 1430 // Князівства Галицької і Волинської земель в міжнародних відносинах XI—XIV століть. — 2012. — С. 160-162. Архівовано з джерела 15 липня 2024. Процитовано 2026-04-27.
- ↑ Scriptores rerum Prussicarum: die Geschichtsquellen der Preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft. Bd. 2. Leipzig, 1863. S. 704, 707
- ↑ Polechow, Sergey; Butyrski, Michaił N. (2018). Pieczęć kniazia Iwana Olgimuntowicza Holszańskiego. Inter Regnum et Ducatum. Studia ofiarowane Profesorowi Janowi Tęgowskiemu w siedemdziesiątą rocznicę urodzin: 450.
- 1 2 Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти / Л. В. Войтович. — Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2006. — С. 605. Архівовано з джерела 5 листопада 2025
- ↑ Стрийковський М. Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси / відп. ред. О. Купчинський. — Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 2011. — С. 647. Архівовано з джерела 8 вересня 2023
- ↑ Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. Т. ІІ. Кн. 2: Перша половина XVII ст / ред. кол.: Т. Гунчак (голова, наук. ред.), О. Сліпушко (наук. секретар), В. Литвинов, Р. Сольчаник, Ю. Шаповал, В. Шевчук, В. Яременко; Упоряд., примітки В. Шевчука. — Київ : Дніпро, 2001. — С. 73. Архівовано з джерела 10 грудня 2025
- ↑ Полное собрание русских летописей. — Т. 17: Западнорусские летописи. — СПб., 1907 — с. 521
- ↑ Wolff, Józef (1895). Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa: Drukiem J. Filipowicza. с. 96.
- ↑ Duczmal, Małgorzata (1996). Jagiellonowie. Leksykon biograficzny. Kraków: Wydawnictwo Literackie. с. 375.
- ↑ Ластоўскі В. Андрэй-Казімер Ягайлавіч // Крывіч. — 1923. — № 4 (верасень-кастрычнік). — С. 47-48. Архівовано з джерела 13 листопада 2023. Процитовано 2025-09-14.
- ↑ Гудмантас, Кястутис. От «русина» к «благородному литвину»: трансформации исторического нарратива ВКЛ XVI в. // Senoji Lietuvos literatūra. — 2024. — Т. 57. — С. 113.