Анрі Жиро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анрі Жиро
фр. Henri Giraud
Henri Giraud 1943Jan19.gif
Ім'я при народженні фр. Henri Honoré Giraud
Народження 18 січня 1879(1879-01-18)[1][2][…]
Париж, Франція
Смерть 11 березня 1949(1949-03-11)[1][2] (70 років) або 13 березня 1949(1949-03-13) (70 років)
Діжон
Поховання склеп губернаторівd
Країна Flag of France (1794–1815, 1830–1974, 2020–present).svg Франція
Освіта Особлива військова школа Сен-Сір
Партія Republican Party of Libertyd
Звання Армійський генерал
Командування 4e régiment de zouavesd
Війни / битви Перша світова війна і Друга світова війна
Діти Henri-Marie Giraudd
Нагороди
орден Білого орла (Сербія) Легіон Заслуг (Головнокомандувач) (США) Великий Хрест ордена Почесного легіону Військова Медаль Воєнний хрест 1914–1918 Croix de guerre des théâtres d'opérations extérieures Escapees' Medal Колоніальна медаль Grand Cross of the Order of the Crown Commander of the order of Nichan Iftikhar Grand Cross of the Order of Wissam El Alaouite Ordre du Mérite Militaire Chérifien ribbon (Maroc).svg Воєнний хрест
CMNS: Анрі Жиро у Вікісховищі

Анрі Оноре Жиро (фр. Henri Honoré Giraud; 18 січня 1879(18790118), Париж — 13 березня 1949, Діжон) — французький воєначальник, армійський генерал, учасник двох світових воєн.

Біографія[ред. | ред. код]

У 1900 році закінчив військове училище Сен-Сір, після чого був спрямований до Північної Африки, де служив в 4-й полку зуавів.

Учасник Першої світової війни, бився на Півночі Франції, капітан зуавів[4]. 30 серпня 1914 полонений німцями в битві при Сен-Кантені, але через два місяці зміг втекти зі шпиталю в Ориньї-Сент-Бенуат, де перебував на лікуванні від викликаного пораненням плевриту, і разом з іншим французьким офіцером, через Нідерланди повернутися до Франції.[5]

Далі служив у Гаазі під керівництвом французького військового аташе полковника д'Еспере[6]. Спрямований з місією в Англію, звідки повертається на крейсері зі своїм другом з розвідки капітаном Валльнером, а також з главою МЗС Делькасе і російським міністром фінансів Петром Барком[7].

Потім Жиро перейшов у штаб 5-ї армії до д'Еспере, який досяг генеральського звання. Повернувшись на фронт, він у 1917 році брав участь у битві при Шмен-де-Дам і захопленні форту Мальмезон[8]. У 1918 році призначений в штаб генерала Франше д’Еспере в Константинополі.

У 1922—1926 роках служив у Північній Африці, брав участь у придушенні повстання в Марокко; командир 17-го Алжирського полку. У 1927—1930 роках — інструктор Вищої військової школи. З 16 березня 1932 року — Великий офіцер ордена Почесного легіону. З 18 квітня 1934 року — командир району «Оран» у Північній Африці. З 11 квітня 1936 року — командувач військами 6-го військового округу і військовий губернатор Страсбурга. З 3 червня 1939 — член Вищої військової ради. З 1939 року — командувач Армією резерву.

Після початку Другої світової війни, 2 вересня 1939 року Жиро був призначений командувачем 7-ю армією, до завдань якої входило надання допомоги Нідерландам. 10 травня 1940 року Жиро почав стрімкий наступ, захопивши кілька островів, що контролювали гирло Шельди, проте прорив німцями французької оборони змусив його розпочати відступ. Жиро зумів зберегти керівництво військами та відвів армію у повному порядку, після чого очолив угруповання, куди увійшли вцілілі частини 9-ї і 6-ї армій. Він відмовився евакуюватися з Франції і чинив опір переважаючим силам противника до останньої можливості.

Полонений генерал Жиро на щоденній прогулянці (дата невідома).

19 травня 1940 року капітулював у Васіньї. Був переміщений до фортеці Кенігштайн, табір для французьких військовополонених вищих офіцерів, звідки втік 17 квітня 1942 до «Вільної зони». Маршал Петен прийняв Жиро як особистого гостя, але наполегливо попросив його повернутися до Німеччини, оскільки побоювався загострення стосунків із Гітлером. Жиро погодився, але висунув умову — звільнення півмільйона французьких військовополонених, які ще з літа 1940 року перебували у полоні.

Водночас Жиро став таємно вести переговори з англо-американським командуванням, аби очолити вторгнення до Марокко та Алжиру.

Головнокомандувач військами Союзників у Північній Африці генерал Ейзенхауер та командувач французькою Африканською армією генерал Жиро віддають честь прапорам двох націй у штаб-квартирі Союзних військ в Алжирі (1943).

7 листопада 1942, за кілька днів до початку операції «Смолоскип», Жиро на підводному човні «Сераф» був таємно доставлений з Франції в Гібралтар. В результаті цієї операції він став командувачем французьких військ у Північній Африці. Після вбивства Дарлана 27 грудня 1942 Жиро обійняв посаду Верховного комісара Французької Північної і Західної Африки.

Жиро був основним суперником Шарля де Голля у боротьбі за керівну роль у французькому уряді у вигнанні. Після створення 3 червня 1943 року ФКНВ, Жиро і де Голль стали його співголовами. 22 червня Жиро також став головнокомандувачем військ ФКНВ у Північній Африці та Французькій Екваторіальній Африці, а з 4 серпня 1943 року - головнокомандувачем усіма військами ФКНВ.

19 листопада 1943 року Жиро пішов у відставку з поста співголови ФКНВ, а 4 квітня 1944 року перестав бути головнокомандувачем військами ФКНВ, отримавши почесний пост генерал-інспектора французької армії. 28 серпня 1944 в Алжирі на нього було скоєно замах. З 1944 Жиро був віце-головою Вищої військової ради, до складу якого входив до 11 березня 1949 року. 2 червня 1946 року Жиро був обраний від Республіканської партії свободи[en] до Конституційної асамблеї.

Написав мемуари «Без застережень» (1946) та «Алжир 1942—1944» (1949).

Сім'я[ред. | ред. код]

10 жовтня 1908 Анрі Жиро одружився з Селен Лаперотт (1889—1976), у цьому шлюбі в них народилося вісім дітей.

Під час Другої світової війни та після висадки у Північній Африці, сім'я генерала Жиро, що залишилася у Франції, перебувала під наглядом поліції Віші. Після висадки на Корсиці 18 членів його сім'ї, у тому числі онуки грудного віку, були у жовтні 1943 року заарештовані гестапо та вивезені до Німеччини. Старшу дочку генерала, захоплену в Тунісі, також вивезли до Німеччини разом з дітьми; вона померла в Тюрінгії через відсутність медичного догляду.

Генерал Жиро також є дідом сучасного французького історика та журналіста Анрі-Крістіана Жиро.

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Général Giraud, Mes évasions, Julliard, Paris, 1946.
  • Général Giraud, Un seul but: la victoire, Alger 1942–1944, Julliard, Paris, 1949.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Sycomore / Assemblée nationale
  3. база даних Léonoreministère de la Culture.
  4. Chéchia du chef bataillon Giraud du 4e régiment de zouaves [Архівовано 1 березня 2017 у Wayback Machine.], site du Musée des Invalides.
  5. Giraud (général), Mes évasions, Hachette, 1946.
  6. Giraud (général), Mes évasions, p.83.
  7. Giraud (général), Mes évasions, p.94.
  8. "L comme La Malmaison (fort)" [Архівовано 8 липня 2011 у Wayback Machine.], sur Dictionnaire du Chemin des Dames, consulté le 28 mars 2010.

Посилання[ред. | ред. код]