Антанта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Європейські військові союзи в 1915. Центральні держави коричневі, Країни Антанти сірі та нейтральні країни жовті.

Анта́нта (від фр. entente — згода, початок виразу фр. Entente cordiale — сердечна угода) — військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія, створене в 1904–1907 роках.

Основний опис[ред.ред. код]

Антанта домінувала в міжнародних відносинах перших десятиліть XX століття. Виникла у відповідь на створення 1882 і подовження 1891 Троїстого союзу Німецької імперії, Австро-Угорської імперії та Королівства Італія. Веде початок від франко-російського союзу 1891—93, оформилася як глобальна коаліція після вступу до союзу Великої Британії, яка 8 квітня 1904 врегулювала суперечності з Французькою республікою в Африці та 31 серпня 1907 — з Російською імперією в Азії (Конвенція про розподіл сфер впливу в Персії, Афганістані, Тибеті). Колоніальна експансія та озброєння Німецької імперії, її прагнення покінчити з пануванням Великої Британії на морях спонукали Лондон відійти від попередньої політики «блискучої ізоляції», вступити у союзницькі взаємини з континентальними державами, зберігаючи провідну роль у світових міжнародних відносинах. 1911 року Антанта стала військовим союзом і основою сил союзників під час Першої світової війни. У роки війни блок Великої Британії, Французької республіки, й Російської імперії підтримало 25 держав, серед них США, Японська імперія, Королівство Румунія, Республіка Китай, Королівство Греція, Португальська республіка та інші. США, не бажаючи розчинятися в Антанті, проголосили себе «асоційованою країною» угруповання. Антанта виграла Першу світову війну і закріпила свій успіх дипломатично на Паризькій мирній конференції, створивши так звану Версальську систему міжнародних стосунків.

Вплив на Україну[ред.ред. код]

Назрівання глобального збройного конфлікту між військово-політичними блоками безпосередньо загрожувало Україні. Українські землі перебували у складі держав, які належали до протилежних сторін — Російської імперії й Австро-Угорської імперії, що змагалися за першість у Південно-Східній Європі. Але на українські землі претендували й інші держави. Суттєвою причиною таємного приєднання Королівства Румунія до Троїстого союзу 7 жовтня 1883 було прагнення оволодіти Бессарабською губернією. Від початку Першої світової війни українські землі перетворилися на арену жорстоких битв. В офіційно проголошених територіальних вимогах Російської імперії йшлося про приєднання до Росії Східної Галичини, а також, не зовсім виразно, — Закарпаття. Північна Буковина поступово перетворилася на об'єкт активного торгу Російської імперії з Королівством Румунія, при цьому союзники Росії, по блоку, підтримували Румунію.

Повалення царизму й розгортання українського національного руху спочатку не змінило ставлення Антанти до України. Французька імперія й Велика Британія продовжували розглядати українське питання як внутрішню справу Російської імперії. Однак неспроможність останньої утримувати Східний фронт привернула увагу Антанти до України як до геополітичного партнера.

Після проголошення Першого Універсалу УЦР і створення Генерального Секретаріату УЦР-УНР уряди держав Антанти з літа 1917 почали надсилати своїх представників для ознайомлення з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. В серпні 1917 за дорученням французького посольства у Петербурзі в Києві перебував журналіст Жан Пелісьє, який інформував свій уряд про події в Україні. В жовтні 1917 британо-французька військова місія на чолі з ген. Табуї і полк. Перльє вела переговори з генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою. Представники Антанти, на всіх переговорах з українською стороною, в основному, ставили питання про можливість використання українських військ, що поступово формувались, у воєнних діях проти австро-німецького блоку. Антанта активізувала діяльність консулів у Києві й Одесі, це були, відповідно, британці Дуглас і П.Багге, американці Д.Дженкінс і Рей, військово-санітарних та інших організацій.

Падіння Тимчасового уряду і захоплення більшовиками ставки головнокомандуючого російськими військами М. Духоніна, спричинили переїзд військових місій Великої Британії, Японської імперії, Королівства Румунія, Королівства Сербія та Бельгії до Києва. В місті розпочались активні переговори з представниками Великої Британії (генерал Чарльз) і Французької республіки (полковник Гравьє і Перльє), які намагались встановити офіційні відносини з Генеральним Секретаріатом і пробували переконати український уряд не брати участі в переговорному процесі з Центральними державами. В грудні 1917 уряди Французької республіки і Великої Британії призначили своїх представників в Україні — відповідно генерала Ж.Табуї та Д. П. Багге.

21 грудня 1917 (3 січня 1918) генерал Ж.Табуї офіційно заявив про визнання Української Народної Республіки і призначення його комісаром Французької Республіки при Генеральному Секретаріаті. Держави Антанти намагались переконати уряд УНР продовжувати боротьбу на Західному і Південному фронтах, пропонуючи фінансову і військову допомогу. Однак складне внутрішньополітичне становище в Україні, агресія більшовицької Росії і окупація її військами значної частини української території, в тому числі Києва, примусили Генеральний Секретаріат відмовитись від подальших контактів з Антантою і укласти Берестейський мир 1918.

23 грудня в Парижі вищі представники влади, армії й розвідки уклали англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Росії 1917. Укладання Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 було засуджено Антантою і в майбутньому використовувалося сусідами України для політичних спекуляцій. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918 перервав роботу місій і представників Антанти в Україні.

Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення «единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою, а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька».

Після перемоги над ворожим угрупованням 1918 Антанта розпочала введення своїх військ у південні райони України — стурбована наступом більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони власними військами. 12 грудня 1918 Армія УНР після жорстоких боїв з білогвардійцями на підступах до Одеси зайняла місто, а вже 15 грудня 1918[1] розпочалася висадка франко-грецького десанту під командуванням генерала Боріюса у прибережній смузі Одеси. 27 грудня 1918 Директорія УНР опублікувала ноту «До демократій усіх націй світу і демократій держав Антанти», в якій висловлювався рішучий протест проти втручання Антанти у внутрішні справи України. Враховуючи складне становище на українсько-більшовицькому фронті, Директорія видала наказ про відхід українських частин з міста. Наприкінці грудня 1918 війська Антанти, загальним числом близько 60 тисяч чоловік, поступово захопили південну частину України по лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесенське-Миколаїв-Херсон-Крим.

Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з військовим командуванням Антанти. 6 лютого 1919 року командуючий французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації — І. Мазепа, Степан Бачинський, О. Греков, Сергій Остапенко, у Бірзулі попередні умови для початку переговорів — відставка Володимира Винниченка, Володимира Чехівського та Симона Петлюри, контроль над фінансовою політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та інші. Найважливіше для української делегат (делегації) питання про визнання незалежності УНР на переговорах не ставилось.

Після виходу 11 лютого 1919 року зі складу Директорії Володимира Винниченка і формування 13 лютого 1919 року нового уряду без участі представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи надії на можливість визнання УНР, Антанта вимагала підпорядкування української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою армією генерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація категорично не погодилась.

На Паризькій мирній конференції 1919–1920 глави Антанти і США диктували переможеним країнам умови повоєнного врегулювання, створивши Версальську систему міжнародних відносин. Питання, пов'язані з Україною та її землями, розглядалися в контексті або відновлення «єдиної та неподільної Росії», або створення «санітарного кордону» на західних рубежах Радянської країни. З початком функціювання Ліги Націй діяльність Антанти формально припинилася.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. За іншими даними — 27 грудня.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]