Антропологічний склад українців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Антропологічний склад українців — типологія характерних та спадкових антропологічних ознак українців.

Історія досліджень[ред.ред. код]

Протоантропологія[ред.ред. код]

Хоча перші узагальнені антропологічні описи фізичних рис українців містили ще праці Федіра Туманського та Опанаса Шафонського загалом початок антропологічних досліджень українців, як і решти європейських народів, припали на 60-ті роки XIX ст. Єдним з перших до них звернувся Ізідор Коперницький який 1861 року на шпальтах часопису «Университетские известия» опублікував результати своїх антропологічних розвідок «Предварительные сведения о краниологических исследованиях над строением славянских черепов»[1]. За підсумками обміру 47-ми слов'янських черепів, попри обмежену кількість вивченого матеріалу, він вдався до широких узагальнень щодо існування в минулому єдиного спільного типу, риси котрого найбільш збереглися в українців. Росіяни ж, на його думку, сформувались на фінській основі втративши слов'янські риси[2]. Його висновки були піддані критиці В. Проценком котрий обстеживши понад 100 черепів українців та росіян відзначив схожість краніологічних характеристик. Проте погляди Коперницького надалі набули широкого поширення у польській, українській та, меншою мірою, російській антропології.

Першу масову антропологічну класифікацію запропонував Павло Чубинський. Він навів дані про фізичний тип призовників (1366 осіб) з яких виділив три типи Правобережжя: український, подільський та волинський. Згідно його думки найбільш на формування українців вплинули тюркський, південнослов'янський, і румунський морфологічні компоненти. Втім більшість ознак визначалися вельми приблизно чи узагалі не визнаються в сучасній антропології.

Опісля Юзеф Маєр та Ізідор Коперницький одночасно публікували підсумки експедиції з вивчення зокрема українців Східної Галичини. Перший, використавши матеріали Чубинського, вдався до порівняння фізичних рис галичан та наддніпрян. У галичан він відзначив дещо нижчий зріст, округлішу форму голови, і темніше забарвлення волосся та очей. Хоча ці висновки базувалися на недосконалій методиці вони, загалом, пройшли випробування часом.

Протягом 1880—1890 років з'явились чисельніші праці з антропології, зокрема Миколи Гільченка[3] котрий відзначав високий зріст та брахікефалію українців. За його спостереженнями ці риси були притаманні і кубанцям. Відносну високорослість українців, у порівнянні з іншими східними слов'янами, зазначав і Дмитро Анучин. Розмірковуючи з приводу того він писав:

«Антропологічний тип малоросів, незважаючи на домішку чужинських елементів, безсумнівно зберіг ще багато ознак, характерних для давніх слов'ян взагалі, і південноруських древніх слов'ян зокрема. До цих ознак можна віднести і високий, порівняно, зріст, в якому давні слов'яни змагались з германцями»

Першу, обгрунтовану теорію, що базувалася на масових обстеженнях здійснив Федір Вовк. Через свою діяльність у Старій громаді, опісля репресій Емського указу, вимушено переїздить до Парижу — тогочасного центру антропологічної науки, де вдосконалює свої знання галузі. У 1904—1906 роках, за підтримки Михайла Грушевського, він взяв участь у трьох етнографічно-антропологічних експедиціях в Галичині. Повернувшись з еміграції до Росії та згуртувавши колектив учнів-студентів СПУ, зокрема Сергія Руденка, Лева Чикаленка, Олександра Шульгина та інших, разом з ними зібрав антропологічні дані великого обсягу на території сучасної України, Холмщини, Кубані та Подонні. Матеріали стосувались понад 5 тис. осіб більш ніж сорока територіальних вибірок українців. На підставі «класичних» антропометричних і антропоскофічних ознак у трьох — північній, середній та південній — смугах України Вовк дійшов висновку про відносну антропологічну одноманітність українців, відносячи їх до динарської раси поширеної на Балканах. Подібні переважаючі риси — переважання брахікефалії, відносно темного волосся і очей, пряма форма носа — він охарактеризував як «український антропологічний тип». На той час це було найсучасніше дослідження котре знаменувало певний основоположний етап української антропологічної науки.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Після завершення I СВ та невдачі Української революції в країні діяло три наукових антропологічних осередки — Кабінет антропології та етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН, відділи при НТШ ім. Шевченка та ХНУ імені В. Н. Каразіна. Локальними дослідженнями (зокрема Поділля), до арешту по справі СВУ[4], відзначався Анатолій Носов. 1923-го року Віктор Бунак запропонував свою класифікацію східноєвропейців виокремивши, у тому числі, чотири типи українців. Ростислав Єндик, користуючись методикою Яна Чекановського[pl], теж визначав чотири смуги, проте з іншою географією. Втім «львівська школа» Чекановського-Єндика згодом зазнала критики, значно втративши авторитет у наукових колах.

Загалом антропологічні дослідження українців протягом 20-40-х років XX ст. мали фрагментарний характер і, за небагатьма винятками, містили методичні вади.

Від середини XX-го сторіччя[ред.ред. код]

Збори відділу етнографії ІМФЕ АН УРСР. 1966 р. Зліва направо сидять: Олександра Кувеньова, Кость Гуслистий, Єлизавета Данилова, Світлана Круц, Олена Кравець. Стоять: Наталія Гаврилюк, Галина Захарова, Володимир Горленко, Василь Дяченко, Володимир Зінич, Всеволод Наулко.

Після II СВ новий етап розвитку розпочався в середині 1950-х років опісля створення групи антропології при ІМФЕ АН УРСР на чолі з Іваном Підоплічком. 1956-го року розпочала роботу Українська експедиція очолювана Василем Дяченко: напротязі восьми сезонів було обстежено майже 80-т територіальних громад українців (понад 10 тис. осіб) та понад 45-ть вибірок інших народів. Програма досліджень охопила широкий комплекс соматологічних ознак згідно сучасної методики. Зібрані дані Дяченко узагальнив у своїй монографії котра стала визначальною працею для вітчизняної антропології. Його фундаментальні дослідження містили детальний аналіз соматологічних варіацій і загальну антропологічну характеристику українців на фоні інших груп Східної, Центральної та Південної Європи. В Україні ним географічно було виділено п'ять регіональних варіантів — центрально-український, карпатський, нижньодніпровсько-прутський, деснянський, ільменсько-дніпровський — мешканці котрих відрізнялися за рядом ознак. Найчисельніший за Дяченком (75 % сільського населення) — центрально-український, найменш схожих рис з іншими варіантами мав карпатський тип. Зокрема середній зріст українців збільшувався з заходу на схід, від найнижчих мешканців південно-західної Львівщини до найвищих Центрального та Нижнього Подніпров'я, що загалом збігалося з показниками Вовка, який також зазначав найвищість українців північно-західної Полтавської, частини повітів Харківської та Катеринославської губерній разом з гуцулами та кубанцями[5].

Також виходили праці (1969—1972) Валерія Алексеєва котрий за краніологічними матеріалами XVII—XVIII ст. схилявся до думки що пращурами українців є деревляни. Натомість Тетяна Алексєєва оцінювала походження за спадковістю фізичних ознак різних східнослов'янських племен — полян, волинян, тиверців, уличів та інших. У той же час, попри переважаючу східнослов'янську основу, на її думку залишилися і певні риси дослов'янського субстрату носіями якого були черняхівці та скіфи.

У другій половині 1960-х співробітники ІМФЕ АН УРСР, зокрема — Єлизавета Данилова[6], Василь Дяченко, Семен Лаврик — розгорнули в Україні широкомасштабні гематологічні дослідження метою яких було виявлення регіональних відмінностей у розподілі груп крові систем ABO[en], MN[en] та інших, аналіз котрих у повному обсязі було систематизовано та викладено у монографії Даниловою (1971). Вона виокремила п'ять гено-географічних областей які відрізняються між собою за значеннями генного індексу. Чотири з них входять до великої східноєвропейської гематологічної зони, а п'ята — карпатська — до північнобалкансько-карпатської. Згідно її висновків центральноукраїнська, поліська та деснянська має аналогії серед інших східнослов'янських народів, окремих груп поляків та балтійцями, у той час як карпатська тяжіє до молдован, румунів, болгарів та, меншою мірою, сербів і боснійців тощо. У південно-східній відзначено вплив давнього іранського та тюркського компонентів.

Праці з антропологічної гематології продовжила Р. О. Старовойтова[7] котра вперше увела в науковий обіг дані сивороточних систем гаптоглобіну (Hp), гамма-імуноглобуліну (Gm) та групоспецифічного компоненту (Gc).

В 1968-му Дяченко опублікував дані по двох одонтологічних ознаках наддніпрянців відзначивши їх приналежність до західного расового стовбура. Впродовж 1970—1999 років подібні дослідження, за методикою Олександра Зубова, а також дерматогліфічні проводив Сергій Сегеда. Зіставивши їх з соматологічними та гематологічними даними попередніх дослідників виокремив чотири антропологічні зони — центральну, північну, західну та південну. Він зазначав:

«…серед українців переважає відносно високий зріст, брахікефалія, темний колір волосся та очей, відносно широке обличчя з середнім горизонтальним профілем, пряма спинка носа. На Півночі, Заході та Півдні України спостерігається відхилення від наведеного комплексу ознак…»

Також Сегеда певною мірою погоджувався з попередніми висновками Дяченка щодо наявності фракійського компонента в українців Карпат та Буковини, що головним чином виявляється у темнішій пігментації волосся та очей, інтенсивнішому розвитку третинного волосяного покриву і переважанні випуклих спинок носа над увігнутими.

Типологія[ред.ред. код]

Чоловічі антропологічні типи українців (1928)
Жіночі антропологічні типи українців (1928)

Дяченка 1965[ред.ред. код]

У підсумку досліджень Дяченко відкидав висновки Федіра Вовка про належність всіх українців до одного антропологічного типу, втім зазначивши:

«Ці області між собою антропологічно близькі, характеризуються взаємними переходами і багатьма спільними рисами, тому українці загалом антропологічно менш різнорідні, ніж, наприклад, німці, або італійці, південні і північні групи, яких дуже відрізняються за антропологічним складом»[8]

Центральноукраїнський[ред.ред. код]

Поліський варіант ЦнУ[ред.ред. код]
Волинський варіант ЦнУ[ред.ред. код]

Карпатський[ред.ред. код]

В ареалі карпатської антропологічної області виокремлюються два основні відмінні локальні варіанти — східний та західний.

Східний варіант КпР[ред.ред. код]
Західний варіант КпР[ред.ред. код]

Нижньодніпровсько-прутський[ред.ред. код]

Прутський варіант[ред.ред. код]
Нижньодніпровський варіант[ред.ред. код]

Деснянський (Валдайський)[ред.ред. код]

Верхньодніпровсько-ільменський[ред.ред. код]

Дані антропологічних досліджень в УРСР публікувалися, починаючи з 1960 року в серії «Матеріали з антропології України»[10] (випуски I—VI до 1972 р.). Із західноєвропейських фахівців питаннями антропології України цікавилися Жозеф Денікер (1908 і 1926), Ганс Гюнтер[de] (1929), Ільзе Швідецьки[de] (1938-39) та інші.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Вовк Ф. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1926;
  • Николаев Л. Национальные и социальные различия в размерах головы и в некоторых соматоскопических признаках у населения Харковского округа. X. 1926;
  • Раковський І. та Руденко С. Погляди на антропологічні відносини в укр. народі. Л. 1926;
  • Czepurkowski Е. Analiza głównych typów ludu rosyjskiego, białoruskiego, ukraińskiego, litewsko-łotyskiego і polskiego za pomocą metody geograficznej. Fracy і materjały Komisji antropologicznej. Kp. 1926;
  • Deniker J. Les races et les peuples de la terre. Париж 1326; Günther H. F. K. Rassenkunde Europas. Мюнхен 1929; Czeka nowski J. Wstęp do antropologji Polski. Л. 1930;
  • Klimek S. Terytorja antropologiczne. Prace geogr. Л. 1932;
  • Єндик Р. Вступ до расової будови України. Мюнхен 1949;
  • Eickstedt E. Rassenkunde u. Rassengeschichte der Menschheit. Штутґарт 1954;
  • Дяченко В. Антропологічний склад українського народу. К. 1965;
  • Зіневич Г., Круц С. Антропологічна характеристика давнього населення території України. К. 1968;
  • Круц С. Население территории Украины эпохи медибронзы. К. 1972.
  • Сегеда Сергій. Антропологія: Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с. ISBN 966-06-0165-4

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ізідор Коперницький
  2. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект Видавництво ім. Олени Теліги 2001 256 ст. (7 ст.) ISBN 966-7601-34-Х
  3. Микола Гільченко ЕСУ
  4. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х років
  5. Макарчук С. Етнічна історія України: навч. посібник // Антропологічний поділ людства / С. А. Макарчук. — Київ: Знання, 2008. — 471 c. (340 і 350 с.) ISBN 978-966-346-409-1
  6. Єлизавета Данилова
  7. Р. А. Старовойтова Этническая геногеография Украинской ССР (рос.)
  8. Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. — К., 1965. с. 126
  9. Сегеда Сергій. Антропологія. Антропологічний склад українського народу. litopys.org.ua. Процитовано 2017-01-29. 
  10. В. І. Наулко. «Матеріали з антропології України» // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 552. — ISBN 978-966-00-1028-1.


Етнографія Це незавершена стаття з етнографії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.