Пузицький Антін Олексійович

Пузицький Антін Олексійович
Полковник (25.10.1917)  Генерал-хорунжий (2.8.1921)
Загальна інформація
Народження	13 січня 1877(1877-01-13) м. Ставище
Смерть	1945(1945) Каліш, Республіка Польща
Громадянство	УНР
Alma Mater	Одеське військове училище
Військова служба
Приналежність	УНР
Війни / битви	Перша світова війна Українсько-радянська війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри Георгіївська зброя Орден Святої Анни 2 ступеня Орден Святої Анни 3 ступеня Орден Святої Анни 4 ступеня

Пузи́цький Анті́н Олекс́ійович (*13 січня 1877 — †1945, Каліш, Польща) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Автор спогадів.

Життєпис

Походив з селян м. Ставище Таращанського повіту Київської губернії.

Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1902), служив у 5-му піхотному Калузькому полку (м. Біла). Брав участь у Російсько-японській війні.

Закінчив Офіцерську стрілецьку школу (1912), офіцерські кулеметні курси у м. Оранієнбаум.

На фронт Першої світової війни вирушив штабс-капітаном, командиром кулеметної роти. Був одним із десяти офіцерів, що вцілили після цілковитого розгрому 5-го Калузького полку під час загибелі 2-ї російської армії генерала Самсонова у Східній Прусії.

У 1915 р. — командир батальйону відновленого 5-го Калузького полку. З 1916 р. — помічник командира полку.

У листопаді 1916 р. через поганий стан здоров'я (мав на той час 5 поранень та 2 контузії) перевівся командиром батальйону до 1-го Кулеметного запасного полку. З січня 1917 р — помічник командира цього полку.

У вересні 1917 р. був призначений командиром 2-го пішого прикордонного полку.

З 25.10.1917 р. Полковник російської царської армії.

За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святої Анни II ступеня з мечами, Георгіївською зброєю.

У серпні 1917 р. зголосився до розпорядження Українського генерального військового секретаріату. У жовтні 1917 р. був призначений уповноваженим з українізації 6-го армійського корпусу (незабаром перетворений на 2-й Січовий Запорізький).

У період Гетьманату — командир 1-го полку Сірої Дивізії. В його полку провадив політико-виховну роботу відомий український поет П. Тичина.

З вояків-українців 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу створив 4-ту Січову дивізію та 4-ту Січову артилерійську бригаду. Був начальником штабу 4-ї Січової дивізії військ Центральної Ради. З січня 1918 р. — начальник 4-ї Січової дивізії.

У березні 1918 р. у зв'язку з загальною демобілізацією, оголошеною Центральною Радою, розформував рештки дивізії у Києві.

З 12 квітня 1918 р. — помічник губернського комісара Таврії.

З 22 червня 1918 р. командир 43-го пішого Грайворонського полку Армії Української Держави.

З серпня 1918 р. — командир 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави.

З грудня 1918 р. — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії.

З 27 лютого 1919 р. — начальник 17-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 06 травня 1919 р. (фактично — раніше) був усунутий з посади начальника дивізії за співчуття Оскілківському заколоту.

26 травня 1919 р. потрапив до польського полону у Дубно. 02 жовтня 1919 р. повернувся з полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР.

З жовтня 1919 р. — начальник 1-ї дивізії Залізничної охорони Дієвої армії УНР (перебувала у стадії формування).

З кінця липня 1920 р. — помічник командира 2-ї збірної запасової бригади (згодом — 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії).

З 01 серпня 1920 р. — начальник штабу 7-ї запасової бригади Армії УНР.

З кінця вересня 1920 р. — командир окремого загону 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З 04 листопада 1920 р. — заступник начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.

З червня 1921 р. — начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.

02 серпня 1921 р. підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.

Був інтернований у таборі для військовополонених в Каліші, де очолив рештки 5-ї Херсонської стрілецької дивізії.

З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.

Опікувався товариством гімназійної молоді «Запорожець». 1927 року введений до Вищого командного складу Армії УНР.

У 1944 р. виїхав до Німеччини. Зник безвісти вночі з 30 на 31 липня 1945 р. — відстав від потягу з українськими біженцями між ст. Герсфельд та Фульда.

Помер 1945 р., похований в Каліші.

Джерела та література

• Науменко К. Є. Пузицький Антін Олексійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 59. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
• Збірник військовослужбовців Дієвої армії УНР
• Палієнко М., Срібняк І. «Вірний шлях для праці…»: кар’єрні щаблі генерал-хорунжого Антона Пузицького у період інтернування Армії УНР у Польщі (1921-1922 рр.) // Człowiek w historii vs historia człowieka. Monografia zbiorowa / red. Ihor Sribniak. — Warszawa-Paryż: Międzynarodowe konsorcjum naukowo-edukacyjny im. Luciena Febvra, 2021. — S. 190-198. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/39670