Арабська работоргівля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гравюра XIX століття зображує караван арабського работорговця, що перевозить чорношкірих африканських рабів через пустелю Сахара.

Арабська работорглівля, також Східно-африканська работоргівля та работоргівля у Індійському океані — це загальна назва работоргівлі, що мала місце в арабському світі, в основному у Західній Азії, Північній Африці, Південно-Східній Африці, на Африканському Розі, а також в деяких частинах Європи (наприклад, Піренейському півострові і Сицилії) в період панування арабів в цих районах[1]. Торгівля людьми тривала переважно між середньовічною епохою і початком XX століття та здійснювалася через рабовласницькі ринки цих районів. Людей захоплювали здебільшого у внутрішніх районах Африки[2], Південної та Східної Європи[3][4], Кавказу і Центральної Азії.

Доктор Волтер Родні[5] стверджує, що термін арабська работоргівля є історично неправильною назвою, оскільки в цей період работоргівлею займались безліч етнічних груп і народностей які проживали як на території цих країн так і за її межами. В багатьох випадках торговці не були арабами.

Протягом VIII і IX століть, в період існування Фатімідського халіфату, більшість рабів були європейцями (так звані сакаліба), захопленими на узбережжях Європи під час воєн. За оцінками істориків, між 650 і 1900 роками від 10 до 18 мільйонів людей були поневолені арабськими работорговцями і вивезені з Європи, Азії та Африки через Червоне море, Індійський океан і пустелю Сахара. При цьому раби походили з безлічі регіонів. Серед них були представники середземноморських народів, перси, народи Кавказу і Закавказзя (Грузія, Вірменія), Центральної Азії і Скандинавії, Англії, Голландії та Ірландії, в тому числі представники африканських народів. Пізніше у Східній Африці у XVIII і XIX століттях почали домінувати європейські колоніальні торговці.

Сфера торгівлі[ред. | ред. код]

Африканські раби[ред. | ред. код]

Арабські рабовласники і їхні полонені поблизу річки Рувума в Мозамбіку.

Арабська работоргівля через пустелю Сахара і Індійський океан почалася після того, як мусульмани почали контролювати узбережжя Африки і морські шляхи в IX столітті (див. Занзібарський султанат). Араби підкорили народи Банту, які проживали на території сучасної Кенії, Мозамбіку і Танзанії. Велика кількість рабів була переміщена до узбережжя[2][6]. Там вони поступово асимілювалися в сільській місцевості, особливо на островах Унгуджа і Пемба біля африканського узбережжя Суахілі.

Деякі історики стверджують, що 17 мільйонів людей були продані в рабство на узбережжях Індійського океану, Близького Сходу та Північної Африки, а близько 5 мільйонів африканських рабів були перевезені через Червоне море, Індійський океан, і Пустелю Сахару в інші частини світу між 1500 і 1900 роками[7].

Полонені продавалися по всьому Близькому Сході. Ця торгівля прискорилася, в зв'язку зі збільшенням попиту на робочу силу на плантаціях і будівництві нових кораблів, які були здатні перевезти більшу кількість рабів.

Торгівля в Індійському океані була багатовекторною і змінювалася з часом. Для задоволення попиту на рабську працю, раби банту, придбані арабськими рабовласниками в південно-східній Африці, протягом століть продавалися в Єгипті, Аравії, Перській затоці, Індії, європейських колоніях, на Далекому Сході, Ефіопії, Сомалі та на островах Індійського океану[1].

Рабська праця в Східній Африці базувалася на представниках народів банту, які жили уздовж узбережжя Східної Африки[6][8]. Невільники протягом століть переправлялися арабськими торговцями до всіх країн, що межують з Індійським океаном. Омеядські та Аббасидські халіфи вербували багатьох рабів банту в солдати. В 696 році в Іраці відбулися повстання рабів-солдатів.

У китайському тексті 7-го століття згадуються посли з Яви, які представляли китайського імператора та мали в прислузі двох рабів африканського походження. В китайських хроніках VIII і XIX століття також згадуються раби банту.

Повстання рабів які мали місце між 869 і 883 р н. е. недалеко від міста Басра (також відоме як Басара), розташоване в сучасному Іраку свідчать про важкий характер праці рабів, які були залучені до сільськогосподарського виробництва і нестерпні умови життя рабів[9]. Плантаційне виробництво стало дешевшим і почало витісняти працю місцевих селян. Крім того праця у сільському господарстві та інша ручна робота вважалася принижуючою. Внаслідок цього дефіцит робочої сили призвів до збільшення попиту на рабів.

Дельта річки Тигр і Євфрат, яка перетворилася на занедбане болото та втратила родючість в результаті селянських міграцій і багаторазового підтоплення річкової долини водою, та могла бути відновлена лише інтенсивною працею рабів. Заможні власники «отримували великі ділянки заплавних земель за умови, що вони зроблять її орною». Основною плантаційною культурою стала цукрова тростина, особливо в провінції Хузестан.Також багато рабів працювали на соляних шахтах Месопотамії в районі Басри[10]. Дослідник Ібн Баттута, який відвідав середньовічне африканське царство Малі в середині XIV століття розповідав, що місцеві жителі змагаються один з одним у кількості рабів і слуг, і навіть Ібн Батутті був подарований хлопчик-раб[11].

Європейські раби[ред. | ред. код]

Мекканськй торговець (праворуч) і його Черкеський раб, між 1886 і 1887 роками

У Середньовіччя раби завозилися в мусульманські землі також з Центральної Європи. Захоплені в рабство християни відправлялися в мусульманські країни через Францію і Венецію. Прага в той час була головним центром кастрації слов'янських полонених. Емірат Барі також слугував важливим місцем для торгівлі рабами. Після того, як Візантійська імперія і Венеція заборонили арабським купцям перевозити через свої порти, работорговці почали завозити рабів з Кавказу і Каспійського моря[12][13].

Араби теж поневолювали європейців. За словами Роберта Девіса від 1 млн і 1,25 млн європейців були захоплені між XVI і XIX століттями. Берберські корсари, які перебували у васальній залежності від Османської імперії[3][4], захоплювали людей в полон з прибережних селищ Італії, Іспанії, Португалії, Ірландії, а також з більш віддалених місць, таких як Франція, Англія, Голландія, і навіть з Ісландії.Також моряків захоплених піратами в полон продавали в рабство[14]. Не гребували работорговлею і пірати з Європи[15].

Наслідки піратських нападів були катастрофічними: Франція, Англія і Іспанія втратили тисячі кораблів. Тисячі кілометрів на іспанських та італійських узбережжях через часті напади корсарів стали майже повністю безлюдними. Піратські набіги перешкоджали поселенням людей на узбережжях морів аж до XIX століття[16][17].

Періодично мусульманські грабіжницькі експедиції відправлялися з Ісламської Іберії, щоб зруйнувати християнські країни, та перетворити населення на рабів. Так у рейді проти Лісабона в 1189 році, мусульманський халіф Альмохад Бербер, Абу Юсуф Якуб аль-Мансур, взяв у полон 3000 жінок і дітей, а його губернатор Кордови у наступному нападі на Сільвеш у 1191 році полонив 3000 християн.

Арабські раби[ред. | ред. код]

Арабів теж іноді перетворювали на рабів у мусульманському світі.[18][19] До арабських невільників іноді застосовувалася операція кастрації. В Мецці арабські жінки вільно продавалися в рабство, а деякі правителі Західної Африки мали рабинь арабського походження. За словами аль-Макризі рабині дівчата з більш світлою шкірою були продані західноафриканським паломникам під час хаджу. Ібн Баттута зустрівся з арабською рабовласницею Фарбою Сулейман поблизу Тімбукту в Малі в 1353 році[20]. Він писав що її рабиня і сама рабовласниця вільно володіють арабською мовою.[21]

Ісламський і східний аспект[ред. | ред. код]

Патрік Меннінг писав, що «східну» або «Арабську» работоргівлю іноді називають «Ісламською» работоргівлею. Але релігійне приналежність невільників не була головною. Далі він стверджує, що таке використання термінів «ісламський» або «мусульманський світ» помилково розглядає Африку поза межами ісламу, або що Африка є незначною частиною ісламського світу[22].

Східна работоргівля в Середньовіччі відбувалася двома основними шляхами:

Історія Арабської работоргівлі[ред. | ред. код]

Торгівля африканськими рабами[ред. | ред. код]

Арабська торгівля рабами банту в Південно-Східній Африці є однією із найстаріших работоргівель у світі. Вона виникла на 700 років раніше Європейської трансатлантичної работоргівлі[6][8][26]. Чоловіки-раби часто були змушені працювати в сільському господарстві, служити солдатами, або прислужувати своїм господарям, в той час рабині використовувалися як наложниці та прислуга.

З VII століття до 1960-х років арабська работоргівля тривала у тій чи іншій формі. Історичні оповідання і листування заможних людей в Аравії, Ємені та в інших місцях свідчать що праця рабів використовувалася до початку 1920-х років[26].

У 641 році і правителі Єгипту надали арабським купцям великі привілеї в торгівлі, а також частку в торгівлі рабами[27].

Протягом другої половини XIX і початку XX століття раби з Ефіопії, мали великий попит на ринках Аравійського півострова і на інших невільничих ринках Близького Сходу. Раби працювали переважно домашніми слугами, в сільському господарстві, носіями води, пастухами, моряками, погоничами верблюдів, вантажниками, каменярями, продавцями і кухарями. Освічені і сильні чоловіки працювали чиновниками, охоронцями, розпорядниками у заможних людей. Вони користувалися значною особистою свободою, а іноді і мали власних рабів. Крім європейських, кавказьких, яванських і китайських дівчат, привезених з Далекого Сходу, «червоні» ефіопські молоді жінки були одними з найцінніших наложниць. Найкрасивіші з них часто вели заможний спосіб життя, і могли стати членами еліти, або були матерями правителів і заможних людей. Основними джерелами цих рабів, була південно — західна частина Ефіопії.

На території сучасної Центральноафриканської Республіки під час XVI і XVII століть мусульманські торговці-мусульмани почали здійснювати набіги в регіоні в рамках розширення торгових шляхів з Сахари і Нілу. Захоплені в рабство люди були відправлені на середземноморське узбережжя, Європу, Аравію, Західну півкулю, або на плантації вздовж західного та північного узбережжя Африки, на південь вздовж річок Убангі і Конго[28].

Викуп християнських бранців католицькими ченцями в берберських державах.

Нащадки африканських рабів, привезених на Близький Схід під час рабської торгівлі, досі живуть там і знають про своє африканське походження[29].

Європейські раби[ред. | ред. код]

На північно африканських ринках також продавалися раби з Європи. Невільники були захоплені піратами під час нападів на торгові кораблі і набігів на приморські міста Італії, Португалії, Франції, Англії, Нідерландів, а також Ісландії. Піратські набіги призвели до того, що величезна кількість приморських міст були покинуті. Професор Роберт Девіс описує історію білої работоргівлі у своїй книзі « Християнські раби, мусульманські майстри: Біле рабство в Середземномор'ї, узбережжі Бербари та Італії» (1500—1800)[30].

Девіс вважає, що від 1 млн до 1,25 млн європейців були поневолені в Північній Африці, починаючи з XVI і до середини XVIII століття арабами з Тунісу, Алжиру і Триполі (ці цифри не включають європейців). які були поневолені марокканськими піратами і іншими торговцями узбережжя Середземного моря)[30]? і приблизно 700 американців були ув'язнені в цьому регіоні і перетворені на рабів між 1785 і 1815 роками[31].

Митна статистика Стамбулу XVI і XVII століття свідчить, що імпорт рабів становив близько 2,5 мільйонів чоловік[32].

Європейський колоніалізм[ред. | ред. код]

До XVIII і XIX століть в Східноафриканській работоторгівлі домінували європейські колонізатори.  Більшість східноафриканських рабів у XVIII—XIX ст. опинилися на плантаціях Маврикія, Реюньйона, Сейшельських островів і мису Доброї Надії, та були відправлені до багатьох колоній Нового Світу.  Саме в цей час східноафриканська работоргівля досягла свого піку.

Деякі арабські країни теж почали застосовувати плантаційну систему господарювання, наприклад, Занзібар, що в свою чергу збільшило попит на рабів. Занзібар був одним з головних центрів работоргівлі у Східній Африці. Понад 50000 рабів проходили через острів щороку[33].

XIX століття[ред. | ред. код]

З початку XIX століття торгівля рабами в ісламському світі значно зросла, а з 1850 року європейська майже завершилася. Колонізація материка Африка європейцями завершилася в 1900 році[34].

У 1814 році швейцарський дослідник Йоганн Буркхардт описав свої подорожі до Єгипту і Нубії, де був свідком продажі рабів: "я часто був свідком сцен з найбільш безсоромних непристойностей, в яких работоргівці були головними дійовими особами. Я смію стверджувати, що дуже небагато рабинь десятирічного віку що продавалися в Єгипті або Аравії були незайманими[35].

Покарання хлопчика-раба в Занзібарі за незначне правопорушення. 1890 р.

Давид Лівінгстон описував работоргівлю в районі Великих африканських озер, які він відвідав у середині XIX століття:

перебільшити це зло — просто неможливо…

19 червня 1866 — ми пройшли повз мертву жінку, прив'язану за шию до дерева. Місцеві люди пояснили, що вона була не змозі йти в ногу з іншими рабами, і її господар вирішив, що вона не повинна бути нічиєю власністю.

26 червня. -…ми пройшли повз рабиню яка отримала ножове поранення за те, що не могла йти далі.

27-го червня 1866 року — у цей день ми натрапили на людину, яка померла від голоду. Пізніше Один з наших товаришів знайшов багато понівечених рабів, покинутих своїми господарями без їжі; вони були занадто слабкі, щоб сказати звідки вони взялися; деякі з них були зовсім маленькими.[36]

XX століття[ред. | ред. код]

Під час Другої суданської громадянської війни (1983—2005) було поневолено і продано в рабство від 14 000 до 200 000 осіб[37].

В Мавританії рабство було скасовано законами прийнятими у 1905, 1961 і 1981[38]. Закон про кримінальне покарання за рабовласництво був прийнятий в серпні 2007 року[39]. За оцінками, до 600 000 мавританців, або 20 % від населення Мавританії перебували в рабстві, або в умовах до них наближених[40].

Порівняно недавно рабство було заборонена Катарі (1952), Саудівській Аравії і Ємені (1962) та в Омані (1970)[41][42].

Історичний і географічний контекст[ред. | ред. код]

Ісламський світ[ред. | ред. код]

Невільничий ринок у 13 столітті у Ємені.

По законам ісламського шаріату рабство дозволялося, але було заборонено перетворювати мусульман на рабів, тому рабами в першу чергу ставали люди, які жили в прикордонних районах мусульманського світу. Пізніше в работоргвілю включилися інші регіони світу, включаючи Центральну Азію і Європу, але в сучасну епоху, раби в основному поставлялися з Африки[43].

Згідно з законом шаріату рабам було дозволено заробляти на життя, якщо вони хотіли цього. А власник раба був зобов'язаний забезпечити це бажання. Рабовласник також не мав права змушувати невільника заробляти гроші для нього, звичайно якщо не була укладена угода між ним і його власником.

В рамках ісламської цивілізації була добре розвинена мережа міст і оазисних торгових центрів з ринкомами. Ці населені пункти були з'єднані між собою системою доріг, які перетинають посушливі райони і пустелі. Між населеними пунктами товари перевозилися караванами, а раби були частиною цього караванного руху.

На відміну від атлантичної работоргівлі, де співвідношення чоловіків і жінок було 2:1 або 3:1, В арабському світі ставлення до жінок було іншим. Тому кількість жінок, які продавалися в рабство було значним.

Невільничий ринок в Каїрі. Малюнок Девіда Робертса, приблизно в 1848 році.

Маршрути работоторгівлі в Африці в середньовіччя[ред. | ред. код]

Основні маршрути

За даними професора Ібрагіма-Баба Kaké існувало чотири основних маршрути работоторгівлі до арабського світу, від Сходу до заходу Африки, від Магрибу до Судану, від Триполітанії до центрального Судану і Єгипту і до Близького Сходу. Караванні маршрути, створені в IX столітті проходили через оази Сахари.

Традиційне арабське судно дау використовувалося для перевезення вантажів в Оман.

Історики знають мало про морські шляхи. Доказами слугують документи, та усна народна творчість, зокрема перекази та казки. Перевезення рабів водним транспортом значно розширило географію торгівлі. Рабів почали доправляти до Індії і навіть Китаю. Історичні тексти XII століття говорять що, у більшості заможних сімей у кантоні були чорні раби, яких за зовнішній вигляд вважали дикунами, або демонами[44].

Бартер[ред. | ред. код]

Мушлі використовувались у якості грошей в работоргівлі.

Раби часто були обміняні на об'єкти різного роду: в Судані, вони були на тканини, люстерка і так далі. В Магрибі- на коней. У містах в пустелях на відрізи тканини, кераміку, венеційське скло, намисто, барвники, дорогоцінне каміння, золотими монетами.

Невільницькі ринки і ярмарки[ред. | ред. код]

Невільничий ринок в Хартумі, Судан, гр. 1876.

Поневолені африканців були продані в містах арабського світу. В 1416 році, Аль-Макрізі розповів, як паломники, що прибувають з Такрур (недалеко від річки Сенегал) привезли 1,700 рабів в Мекку. У Північній Африці великі невільницькі ринки були в Марокко, Алжирі, Триполі та Каїрі. Продаж проводився в громадських місцях або на базарах.

Потенційні покупці ретельно перевіряли «крам»: Перевірявся стан здоров'я людини, яку часто роздягали до гола. У Каїрі, угоди, пов'язані з євнухами і наложницями відбувалися у приватних будинках. Ціни варіювалися в залежності від якості раба. 

Міста і порти, що займалися работоргівлею[ред. | ред. код]

Спадщина[ред. | ред. код]

Історія работоргівлі породили численні суперечки серед істориків. Фахівці не визначилися із кількістю африканців проданих в рабство; це важко вирішити через відсутність достовірних статистичних даних, так як в середні часи не вівся перепис населення Африці. Архівні матеріали трансатлантичної торгівлі в XVI—XVIII століттях можуть слугувати джерелами. Але ці документи часто фальсифікували кількість перевезених рабів. Луїс Феліпе де Аленсандро стверджує, що з Африки було вивезено між VIII і XIX століттями більше 8 мільйонів рабів уздовж східного і транссахарського маршрутів[45].

На основі праці Ральфа Остіна була визначена цифра в 17 мільйонів африканців, поневолених (в той же час і з того ж регіону)[46]. Рональд Сегал визначив кількість проданих в рабство між 11.5 — 14 мільйонів[47][48]. За іншими оцінками близько 11,2 мільйона чоловік[49].

В сучасному світі спостерігається значний генетичний вплив на арабів по всьому арабському світі африканського геному[50].

Первинні джерела[ред. | ред. код]

Середньовічні арабські джерела[ред. | ред. код]

1816 р ілюстрації християнські раби в Алжирі.

Ці наводяться в хронологічному порядку. Вчені і географи з арабського світу були подорожі по Африці з часів Мухаммеда в VII столітті.

  • Аль-Масуді (помер 957), Луки золоті, або копальні самоцвітів, довідкове керівництво для географів та істориків мусульманського світу. Автор подорожував по всьому арабському світу, а також побував на Далекому Сході.
  • Якубі (IX століття), Кітаб ал-Булдан або книга країни
  • Авраам Бен-Яків (Ібрагім ібн Якуб) (X століття), єврейський купець з Кордови[51]
  • Аль-Бакрі, автор Кітаб аль-Масалік уаль-Мамалік або книга шляхів і царств, опубліковані в Кордові близько 1068, дає нам інформацію про берберів і їхню діяльность; автор збирав свідчення очевидців про територію на південь від караванних шляхів.
  • Мухаммад аль-Ідрісі (помер близько 1165), опис Африки та Іспанії
  • Ібн Баттута (помер близько 1377), марокканський географа, який побував в Африці південніше пустелі Сахари, в Гао і Томбукту. Подарунок для тих, хто споглядає чудеса міст і чудеса подорожей.
  • Ібн Халдун (помер у 1406 Р.), історик і філософ з Північної Африки. Його вважають істориком арабського, берберського і Перського суспільства. Він є автором Мукаддиме або історичні Пролегомени та історії берберів.
  • Аль-Магрізіі (помер у 1442 році), єгипетський історик. Його основний внесок-це його опис ринків Каїра.
  • Лев Африканський (помер близько 1548), автор Descrittione Dell' Африка, або опис Африки, рідкісний опис Африки.
  • Ріфа'а аль-Тахтаві (1801—1873), переклав середньовічні твори з географії та історії. Його робота стосується в основному мусульманського Єгипту.
  • Джозеф Куок видав збірку арабські джерел про Західну Африку між VIII і XVI століттми (Париж, 1975)

Європейський тексти (16-19 ст.)[ред. | ред. код]

Інші джерела[ред. | ред. код]

  • Історичні рукописи, такі як Тарих аль-Судан, Адаліт Футух аль-Хабаш, Абіссінський Кебра Нагаст, а також різні арабські писемні документи
  • Африканська усна творчість
  • Хроніка Кілва (фрагменти XVI століття)
  • Нумізматика: аналіз монет та їх поширення
  • Археологія: архітектура торгових постів і міст, пов'язаних з работоргівлею
  • Іконографія: арабські і перські мініатюри у великих бібліотеках
  • Європейські гравюри, періоду работоргівлі, і деякі більш сучасні
  • Фотографії XIX століття

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Ця стаття була спочатку перекладена з французької беріть участь у вікі-статті «Traite-мусульмани[fr]» 19 травня 2006 року.
  1. а б Gwyn Campbell, The Structure of Slavery in Indian Ocean Africa and Asia, 1 edition, (Routledge: 2003), p.ix
  2. а б Ochiengʼ, William Robert (1975). Eastern Kenya and Its Invaders. East African Literature Bureau. с. 76. Архів оригіналу за 29 липня 2020. Процитовано 15 травня 2015. 
  3. а б Jeff Grabmeier (8 березня 2004). When Europeans Were Slaves: Research Suggest White Slavery Was Much More Common Than Previously Believed. researchnews.osu.edu. Columbus, Ohio: OSU News Research Archive. Архів оригіналу за 25 July 2011. Процитовано 15 травня 2015. 
  4. а б Based on «records for 27,233 voyages that set out to obtain slaves for the Americas». Stephen Behrendt, «Transatlantic Slave Trade», Africana: The Encyclopedia of the African and African American Experience (New York: Basic Civitas Books, 1999), ISBN 0-465-00071-1.
  5. Волтер Родни. ru.knowledgr.com. Процитовано 14 липня 2019. 
  6. а б в Bethwell A. Ogot, Zamani: A Survey of East African History, (East African Publishing House: 1974), p.104
  7. Focus on the slave trade. BBC. 3 вересня 2001. Архів оригіналу за 25 May 2017. 
  8. а б F.R.C. Bagley et al., The Last Great Muslim Empires, (Brill: 1997), p.174
  9. Islam, From Arab To Islamic Empire: The Early Abbasid Era. History-world.org. Архів оригіналу за 11 жовтня 2012. Процитовано 23 березня 2016. 
  10. the Zanj: Towards a History of the Zanj Slaves' Rebellion. Web.archive.org. Архів оригіналу за 27 жовтня 2009. Процитовано 23 березня 2016. 
  11. Noel King (ed.), Ibn Battuta in Black Africa, Princeton 2005, p. 54
  12. 12th century Europe: an interpretive essay. с. 62. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 14 липня 2019. 
  13. Critical Readings on Global Slavery (4 vols.). с. 653, 654. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 14 липня 2019. 
  14. 17th-century Icelandic accounts of Barbary or "Turkish" raids, first in Turkish and then English. (PDF). Архів оригіналу за 9 серпня 2017. Процитовано 23 березня 2016. 
  15. Tinniswood, Adrian (2011). Pirates of Barbary: Corsairs, Conquests and Captivity in the Seventeenth-Century Mediterranean. 
  16. History – British Slaves on the Barbary Coast. BBC. Архів оригіналу за 25 квітня 2011. Процитовано 23 березня 2016. 
  17. Christopher Hitchens (Spring 2007). Jefferson Versus the Muslim Pirates: America's first confrontation with the Islamic world helped forge a new nation's character. Manhattan Institute for Policy Research, Inc. Архів оригіналу за 25 вересня 2011. Процитовано 23 березня 2016. 
  18. Muhammad A. J. Beg, The «serfs» of Islamic society under the Abbasid regime, Islamic Culture, 49, 2, 1975, p. 108
  19. Owen Rutter (1986). The pirate wind: tales of the sea-robbers of Malaya. Oxford University Press. с. 140. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 14 липня 2019. 
  20. Raymond Aaron Silverman (1983). History, art and assimilation: the impact of Islam on Akan material culture. University of Washington. с. 51. 
  21. Noel Quinton King (1971). Christian and Muslim in Africa. Harper & Row. с. 22. 
  22. Manning (1990) p.10
  23. Battuta's Trip: Journey to West Africa (1351 - 1353). Web.archive.org. 28 червня 2010. Архів оригіналу за 28 червня 2010. Процитовано 23 березня 2016. 
  24. Susi O'Neill. The blood of a nation of Slaves in Stone Town. www.pilotguides.com. Globe Trekker. Архів оригіналу за 25 грудня 2008. Процитовано 29 квітня 2015. 
  25. Kevin Mwachiro (30 березня 2007). BBC Remembering East African slave raids. Nairobi: BBC. Архів оригіналу за 25 лютого 2011. Процитовано 29 квітня 2015. 
  26. а б Mintz, S. Digital History Slavery, Facts & Myths
  27. Jay Spaulding. "Medieval Christian Nubia and the Islamic World: A Reconsideration of the Baqt Treaty, " International Journal of African Historical Studies XXVIII, 3 (1995)
  28. Alistair Boddy-Evans. Central Africa Republic Timeline — Part 1: From Prehistory to Independence (13 August 1960), A Chronology of Key Events in Central Africa Republic [Архівовано 23 квітня 2013 у Wayback Machine.]. About.com
  29. Labbe, Theola (11 січня 2004). A Legacy Hidden in Plain Sight. The Washington Post. Архів оригіналу за 24 липня 2019. Процитовано 29 квітня 2015. 
  30. а б Davis, Robert. Christian Slaves, Muslim Masters: White Slavery in the Mediterranean, the Barbary Coast and Italy, 1500—1800.[1] [Архівовано 24 липня 2015 у Wayback Machine.]
  31. Adams, Charles Hansford (2005). The Narrative of Robert Adams: A Barbary Captive. New York: Cambridge University Press. с. xlv–xlvi. ISBN 978-0-521-603-73-7. 
  32. The Cambridge World History of Slavery: Volume 3, AD 1420–AD 1804
  33. Swahili Coast. .nationalgeographic.com. 17 жовтня 2002. Архів оригіналу за 6 December 2007. Процитовано 15 травня 2015. 
  34. Manning, Patrick (1990). Slavery and African Life: Occidental, Oriental, and African Slave Trades. African Studies Series. London: Cambridge University Press. 
  35. Travels in Nubia, by John Lewis Burckhardt. Ebooks.adelaide.edu.au. 25 серпня 2015. Архів оригіналу за 4 квітня 2019. Процитовано 23 березня 2016. 
  36. The Last Journals of David Livingstone in Central Africa, from 1865 to His Death: Continued by a Narrative of His Last Moments and Sufferings, Obtained from His Faithful Servants, Chuma and Susi. Cambridge University Press. 15 вересня 2011. с. 56, 62. Процитовано 25 квітня 2019. 
  37. Slavery, Abduction and Forced Servitude in Sudan. US Department of State. 22 травня 2002. Архів оригіналу за 24 березня 2017. Процитовано 20 березня 2014. 
  38. Reuters Editorial (22 березня 2007). Slavery still exists in Mauritania. Reuters.com. Архів оригіналу за 10 січня 2009. Процитовано 23 березня 2016. 
  39. Mauritanian MPs pass slavery law. BBC News. 9 серпня 2007. Архів оригіналу за 24 квітня 2020. Процитовано 23 березня 2016. 
  40. «The Abolition season» [Архівовано 3 червня 2011 у Wayback Machine.], BBC World Service
  41. Miers, Suzanne (21 березня 2018). Slavery in the Twentieth Century: The Evolution of a Global Problem. Rowman Altamira. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 21 березня 2018. 
  42. BBC – Religions – Islam: Slavery in Islam. bbc.co.uk. Архів оригіналу за 6 жовтня 2018. Процитовано 21 березня 2018. 
  43. Alexander, J. (2001). Islam, Archaeology and Slavery in Africa. World Archaeology. 33 (1): 44–60. doi:10.1080/00438240126645. JSTOR 827888. 
  44. David D. Laitin, Politics, Language, and Thought: The Somali Experience, (University Of Chicago Press: 1977), p.52
  45. Luiz Felipe de Alencastro, «Traite», in Encyclopædia Universalis (2002), corpus 22, page 902.
  46. Ralph Austen, African Economic History (1987)
  47. Quoted in Ronald Segal's Islam's Black Slaves [Архівовано 14 квітня 2013 у Wayback Machine.]
  48. Adam Hochschild (4 березня 2001). Human Cargo. New York Times. Архів оригіналу за 19 грудня 2017. Процитовано 20 грудня 2012. 
  49. Maddison, Angus. Contours of the world economy 1-2030 AD: Essays in macro-economic history. Oxford University Press, 2007.
  50. Botelho, Alyssa. Empires and slave-trading left their mark on our genes. New Scientist. Архів оригіналу за 26 червня 2018. Процитовано 14 липня 2019. 
  51. SLAVE-TRADE – JewishEncyclopedia.com. Архів оригіналу за 15 лютого 2010. Процитовано 14 липня 2019. 

Подальше читання[ред. | ред. код]

  • Едвард А. Алперс, Східно-Африканської Работоргівлі (Берклі 1967)
  • Ібн Халдун, в Мукаддиме, транс. Ф. Розенталь, Ед. Х. Н. Дауд (Прінстон 1967)
  • Гордон Мюррей, рабство в арабському світі (Нью-Йорк, 1989)
  • Хабіб Аканде, що освітлює темряву: негрів та вихідців з Північної Африки в Ісламі (та Ха 2012)
  • Бернард Льюїс, гонка і рабство на Близькому Сході (ОУП 1990)
  • ЛАЛ, С. К. (1994). Мусульманські рабовласницький лад в середньовічній Індії. Нью-Делі: Prakashan Адітья.
  • Патрік Меннінг, рабства і африканської життя: Західної, Східної та африканської работоргівлі (Кембридж, 1990)
  • Павло Е. Лавджой, перетворення в рабстві: історія рабства в Африці (Кембридж, 2000)
  • Аллан Р. Б. Фішер, рабство і мусульманське суспільство в Африці, Ед. К. Хьорст (Лондон, 1970, 2-е видання, 2001 рік)
  • Африканської діаспори в країнах Середземномор'я Ісламу (Принстон серії на Близькому Сході) Єва Troutt Пауелл (редактор), Джон О. Hunwick (редактор) (Принстон 2001)
  • Рональд Сегал, Ісламу чорних рабів («Атлантик букс», Лондон, 2002)
  • Роберт С. Девіс, християнські раби, мусульманські майстра: Біле рабство в Середземномор'ї, Барбари узбережжі та Італії, 1500—1800 (Палгрейв Макміллан, Лондон 2003) ISBN 978-1-4039-4551-8
  • Doudou Diène (2001). From Chains to Bonds: The Slave Trade Revisited. Berghahn Books. ISBN 978-1571812650. Архів оригіналу за 29 жовтня 2015. Процитовано 26 травня 2015. 

Посилання[ред. | ред. код]