Арктична рада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Арктична рада
Засновано 1996
Тип міжурядова організація
Штаб-квартира Тромсе
Веб-сайт arctic-council.org

Арктична рада у Вікісховищі?
Арктична рада
   члени
   спостерігачі

Арктична рада (англ. Arctic Council) — міжурядовий форум високого рівня, який займається питаннями країн Арктики та корінних народів Арктики.

Рада має 8 членів: Канада, Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Росія, Швеція та США, а також ряд країн-спостерігачів.

Історія Арктичної Ради[ред. | ред. код]

Першим кроком до створення Ради було підписання вісьмома арктичними країнами «Стратегії охорони довкілля Арктики» (англ. Arctic Environmental Protection Strategy), скорочено «СОДА» (англ. AEPS), у 1991 році. «Оттавська декларація»[1] 1996 року заснувала Арктичну раду[2] як форум для просування співпраці, координації та спілкування серед арктичних країн, з залученням корінних народів та інших жителів Арктики з таких питань як сталий розвиток та охорона довкілля.[3] Арктична Рада займалась дослідженнями зміни клімату, нафти та газу та арктичних морських перевезень.[4][5]

У 2011 році країни-члени Ради уклали «Угоду про пошук та рятування в Арктиці» (англ. Arctic Search and Rescue Agreement) — першу зобов'язуючу угоду, укладену за сприяння Ради.[6]

Членство[ред. | ред. код]

Членами Ради можуть бути лише країни, що мають території в Арктиці. Оскільки до неї входять всі вісім таких країн, форум є циркумполярним.

Рада також має постійні та ad hoc країни-спостерігачі та «постійних учасників».[7]

Країни-члени[ред. | ред. код]

Головування[ред. | ред. код]

Головування у Раді змінюється кожні два роки.[8] Першим було головування Канади (1996–1998 рр.), потім США (1998–2000 рр.), Фінляндії (2000–2002 рр.), Ісландії (2002–2004 рр.), Росії (2004–2006 рр.), Норвегії (2006–2009 рр.), Данії (2009–2011 рр.) та Швеції (2011–2013 рр.).[8] Норвегія, Данія та Швеція погодили спільні пріоритети для своїх трьох головувань.[9]

Поточне головування — за Канадою до зустрічі міністрів у травні 2015 року[10][11], після чого головування перейде до США на 2015–2017 роки.

Країни-спостерігачі[ред. | ред. код]

Постійні спостерігачі[ред. | ред. код]

Статус спостерігача відкритий для неарктичних країн, які погоджені Радою на зустрічах міністрів, що відбуваються раз на два роки. Постійні спостерігачі не мають права голосу на Раді. Країни-спостерігачі отримують запрошення на більшість засідань Ради, а їх участь у проектах та робочих групах не завжди можливе, що однак не становить проблеми, оскільки небагато з них бажають брати участь на цих рівнях.[12] Станом на травень 2013 року було 12 країн-постійних спостерігачів.[13][14]:

Країни-спостерігачі ad hoc[ред. | ред. код]

Країни-спостерігачі ad hoc повинні отримувати згоду на свою присутність на кожній окремій зустрічі Ради; проте такі запити про дозвіл є рутинними та майже завжди задовольняються. На цей час існує 6 ad hoc-спостерігачів, не включаючи Європейського Союзу. На зустрічі міністрів 2013 в Кіруні, Швеція, ЄС звернувся по статус повного спостерігача, однак його не отримав, в першу чергу через незгоду країн-членів на заборону ЄС полювання на морських котиків.

Постійні Учасники — корінні народи мають змішані погляди на збільшення групи неарктичних спостерігачів. Деякі з них бояться, що їх ролі будуть маргіналізовані, якщо великі гравці (Індія, Китай та ЄС) отримають більше уваги від Ради.

Неурядові спостерігачі[ред. | ред. код]

Міжурядові та міжпарламентські організації (глобальні та регіональні) та неурядові організації також можуть отримати статус спостерігача за погодження Радою. Так спостерігачі на цей час включають так організації як Арктичні Парламентарії,[15] Міжнародний союз охорони природи, Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, Північна Рада, Північний Форум,[16] Програма розвитку ООН, Програма ООН з довкілля; та деякі недержавні організації, такі як Асоціація світових стадників північних оленів,[17] Університет Арктики та Арктична програма Всесвітнього фонду дикої природи.

Корінні народи[ред. | ред. код]

Сім з восьми країн-членів (крім Ісландії) мають досить великі спільноти корінних народів Арктики. Організації корінних народів Артики можуть отримати статус Постійного Учасника Арктичної Ради, але лише якщо вони представляють один корінний народ, який живе у більш ніж одній країні-учасниці, або більш ніж один корінний народ, що живуть в одній країні-учасниці; а кількість таких Постійних Учасників не повинна перевищувати кількість країн-членів.

Категорія Постійного Учасника була створена для забезпечення активної участі та повного консультування з представниками корінних народів Арктики у Арктичній раді, всіх її зустрічах та проектах. Постійний Учасник може виступати на зустрічах, піднімати питання порядку, які потребують негайного рішення Головою Ради. З ними слід обговорювати порядок денний зустрічі міністрів, до якого вони можуть пропонувати додаткові питання. Вони також можуть пропонувати спільні проекти. З одного боку це дає корінним народам досить широке представництво у Арктичній Раді у порівнянні з іншими схожими організаціями, а з іншого — все одно всі рішення приймаються лише країнами-членами на підставі консенсусу.

Станом на 2010 рік шість спільнот корінних народів Арктики отримали статус Постійного Учасника: «Алеутська міжнародна асоціація»[18], «Рада арктичних атабасків»[19], «Кучинська міжнародна рада»,[20] «Інуїтська циркумполярна рада», «Асоціація корінних малочисельних народі Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації»[21] та «Союз саамів»[22]. Ці організації дуже відрізняються за чисельністю членів, яких вони представляють — від декількох тисяч алеутів та кучинів до 150 тис. інуїтів.

Оскільки для таких груп участь у кожному засіданні ради, які проходять у головуючій країні, та інших проектах є дорогим задоволенням, для посилення їх присутності та участі у діяльності ради та її програми була створена фінансова підтримка, яка надається через Секретаріат корінних народів.[23].

Якою б не була роль корінних народів як Постійних Учасників Арктичної Ради, такий статус не надає їм ніякого юридичного визнання як саме "народів. У Оттавській декларації, якою засновано Раду, в примітках було спеціально зазначено: «Використання терміну 'народи' у цій декларації не буде розумітись як таке, що має будь-які наслідки в частині прав, які надаються такому терміну за міжнародним правом». Також, Декларація про права корінних народів ООН, прийнята Радою Генеральної Асамблеї ООН 13 вересня 2007 року після 22 років переговорів, була початково не погоджена Канадою та США, а Росія утрималась[24]. Наприкінці 2010 року Канада та США офіційно схвалили Декларацію, але з окремими формулюваннями, які роблять її «бажаною», а не обов'язковою для виконання ними.

Безпека та геополітичні питання[ред. | ред. код]

Арктична Рада часто опиняється в центрі питань безпеки та геополітики, оскільки Арктика є предметом особливого інтересу як членів Ради так і спостерігачів. Коли Рада була утворена в 1996 році, питання миру та безпеки не були включені до її мандату, однак зміни в арктичному середовищі (в першу чергу скорочення крижаного покрову) та учасників Ради призвели до перегляду відносин між геополітичними питаннями та роллю Арктичної Ради.

З огляду на зміну клімату та танення морської криги Арктики, все більше ресурсів та водних шляхів стають доступними. В Арктиці існують значні запаси нафти, газу та мінералів, і цей фактор довкілля (танення криги) спричинив територіальні суперечки серед країн-членів Ради. Конвенція ООН з морського права дозволяє країні поширювати свою виключну економічну зону (яка дозволяє видобуток та користування ресурсами), якщо вона може довести, що її континентальний шельф простягається понад ліміт в 200 миль.[25] Країни визначають свої води від найбільш заглибленої в море частини суші, тому права на будь-які острівці виступають предметом суперечки. Існують суперечки щодо Берингова та Чукотського морей між Росією та Америкою, та острова Ганса та моря Лінкольна між Канадою та Данією (в інтересах Гренландії).[26] Крім того, в Канаді половина опитаних виступає за ствердження суверенітету країни над морем Бофорта (у США таких лише 10%).[27] Іншим джерелом конфлікту можуть стати нові комерційні трансарктичні морські торгові шляхи, які відкриваються з таненням криги. Наприклад, опитування показало, що канадці вважають Північно-Західний Прохід внутрішньоканадським водним шляхом, а інші країни вважають його міжнародним морським шляхом.[27]

Зростання числа Постійних Спостерігачів також піднімає інші питання національної безпеки країн-членів, оскільки такі спостерігачі виказують свій інтерес до арктичного регіону. Наприклад, Китай не приховує свого бажання видобувати природні ресурси в Гренландії чи освоїти трансарктичні морські шляхи[26]

Військова інфраструктура є ще одним питанням — США, Канада, Данія, Норвегія та Росія збільшують свою військову присутність та розбудовують військову інфраструктуру в регіоні.[25]

Однак на думку деяких, незважаючи на потенційні конфлікти між її членами, Арктична Рада сприяє стабільності в регіоні (напр., норвезький адмірал Хаакон Бруун Ханссен (норв. Haakon Bruun Hanssen) зазначив, що Арктика є «ймовірно найбільш стабільним регіоном світу»), закони добре встановлені та виконуються[26], а члени Ради вважають, що поділ вартості розвитку Арктичних морських шляхів, досліджень тощо в кооперації та добрих стосунках є корисним для всіх[28].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Arctic Council: Founding Documents. Arctic Council Document Archive. Процитовано Sep 5, 2013. 
  2. Axworthy, Thomas S. (March 29, 2010). Canada bypasses key players in Arctic meeting. The Toronto Star. Процитовано Sep 5, 2013. 
  3. Savage, Luiza Ch. (May 13, 2013). Why everyone wants a piece of the Arctic. Maclean's. Rogers Digital Media. Процитовано Sep 5, 2013. 
  4. Think Again: The Arctic. Foreignpolicy.com. Процитовано 2013-09-24. 
  5. Member States. About Us. Arctic Council. June 29, 2011. Процитовано Sep 6, 2013. 
  6. Koring, Paul (12 May 2011). Arctic treaty leaves much undecided. Globe and Mail. Процитовано 13 May 2011. 
  7. About the Arctic Council. The Arctic Council. April 7, 2011. Процитовано Sep 6, 2013. 
  8. а б Troniak, Shauna (May 1, 2013). Canada as Chair of the Arctic Council. HillNotes. Library of Parliament Research Publications. Процитовано Sep 6, 2013. 
  9. Category: About (2011-04-07). The Norwegian, Danish, Swedish common objectives for their Arctic Council chairmanships 2006–2013:. Arctic-council.org. Процитовано 2013-09-24. 
  10. Canadian Chairmanship Program 2013–2015. Learn More. Arctic Council. May 15, 2013. Процитовано Sep 6, 2013. 
  11. Suzanne Goldenberg (2013-05-10). Obama undecided on Arctic Council expansion days before summit: Arctic region's international governing body will debate member status of 14 potential new members including China. The Guardian. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2013-05-12. «Китай, незважаючи на свою відстань до Арктики, поступово і наполегливо збільшує свою присутність у регіоні. Минулого року країна послала криголам через Арктику по шляху, який може скоротити час транспортування товарів до північної Європи на два тижні у порівнянні з традиційним шляхом через Суецький канал.» 
  12. Ghattas, Kim (2013-05-14). Arctic Council: John Kerry steps into Arctic diplomacy. Bbc.co.uk. Процитовано 2013-09-24. 
  13. Category: Observers (2011-04-27). Six non-arctic countries have been admitted as observers to the Arctic Council:. Arctic-council.org. Процитовано 2013-09-24. 
  14. India enters Arctic Council as observer. Thehindu.com. 2013-05-15. Процитовано 2013-09-24. 
  15. Arctic Parliamentarians. Arcticparl.org. Процитовано 2013-09-24. 
  16. Northern Forum. Northern Forum. Процитовано 2013-09-24. 
  17. Association of World Reindeer Herders[недоступне посилання з 01.09.2013]
  18. Aleut International Association. Aleut-international.org. 2012-08-23. Процитовано 2013-09-24. 
  19. Arctic Athabaskan Council. Arctic Athabaskan Council. 2013-04-23. Процитовано 2013-09-24. 
  20. Gwich'in Council International. Gwichin.org. 2010-12-21. Процитовано 2013-09-24. 
  21. http://www.raipon.info
  22. Saami Council. Saami Council. 2009-08-24. Процитовано 2013-09-24. 
  23. Terms, Reference and Guidelines
  24. Indigenous rights outlined by UN. BBC News. 2007-09-13. Процитовано 2013-09-24. 
  25. а б The Arctic: Five Critical Security Challenges | ASPAmerican Security Project. Americansecurityproject.org. Процитовано 2013-09-24. 
  26. а б в Outsiders in the Arctic: The roar of ice cracking. The Economist. 2013-02-02. Процитовано 2013-09-24. 
  27. а б Jill Mahoney. Canadians rank Arctic sovereignty as top foreign-policy priority. The Globe and Mail. Процитовано 2013-09-24. 
  28. Arctic politics: Cosy amid the thaw. The Economist. 2012-03-24. Процитовано 2013-09-24. 

Посилання[ред. | ред. код]