Армія Стародавнього Риму

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Історія Стародавнього Риму
Vexilloid of the Roman Empire.svg

Заснування Риму
Царський період

Республіка
Рання Республіка
Пунічні війни
і експансія на Сході

Союзницька війна
Громадянська війна 83-82 до н. е.
Змова Катіліни
Перший тріумвірат
Громадянська війна 49-45 до н. е.
Другий тріумвірат

Імперія
Римські імператори
Принципат
Династія Юліїв-Клавдіїв
Династія Флавіїв
Династія Антонінів
Династія Северів
Криза III століття
Домінат
Західна Римська імперія

-

Давньоримська армія (лат. exercitus, раннє -classis) — один з аспектів історії Стародавнього Риму, що глибоко вивчаються, в основному в спеціалізованих колах. Римська армія стала вирішальним чинником у становленні могутності своєї держави.

Армія і держава у Древньому Римі[ред.ред. код]

Коли ми говоримо про Древній Рим, в голові самі собою спливають образи, пов'язані з римською армією: будь то легендарні переможні легіони Цезаря, блискучі столичні преторіанці-змовники або втомлені прикордонники-ауксілії з Лімес. Дійсно, армія Давнього Риму невіддільна від держави. Вона не тільки його обов'язковий елемент, опора, «силовий придаток». Армія — основа життя Риму, незалежно від того, який історичний період від ранньої Республіки до пізньої Імперії ми розглядаємо. Римська державність по своїй глибинній суті сама була побудована за армійським принципом: жорстока дисципліна і чітка регламентація як в адміністративно-господарської, так і судово-правового життя римського суспільства. На думку багатьох західних вчених, мілітаризація суспільства в Древньому Римі, особливо — раннього періоду, була всеохоплюючою і виражалася набагато сильніше, навіть у порівнянні з Спартою. Недарма римський термін «Центурія» (лат. centuria — «сотня») означав одночасно і вибірково-територіальну одиницю і військову організаційну одиницю. Солдати і офіцери були для Риму всім: зовнішньополітичною збройною силою, силами забезпечення правопорядку, пожежниками, дрібними чиновниками, інженерами і будівельниками доріг, фортець, акведуків, тюремники і навіть доглядачами в школах і храмах! Армія, адміністрація і держава представляють в Стародавньому Римі як би єдине ціле. Таким чином, вивчення давньоримської держави неможливе без докладного вивчення його армії — і навпаки.

Військова організація етруської-римської армії царського періоду[ред.ред. код]

Розглядаючи найдавніший період римської історії, слід зазначити, що цей період в основному легендарний і яких-небудь достовірних відомостей про Рим стародавніх царів ми не маємо. Однак, як пише у своїй праці «Історія військового мистецтва в рамках політичної історії» Ганс Лельбрюк:

"Але стосовно розвитку римського державного права і військової справи серед римських любителів старовини жила традиція, яка контролювалася самої сучасністю, а тому ніколи не тонула у вигадках і, так би мовити, історично дисциплінувала навіть легенду ".

Римська армія початку VI ст. до н.е. представляла собою, ймовірно, типову етруську армію. Говорячи про цей період, історики вживають термін «етруської-римська армія». При першому етруському царі, Тарквінії Древньому, така армія складалася з трьох частин: етрусків, які формували фалангу на зразок давньогрецької, римлян і латинян, останні вважали за краще воювати у вільному ладу і їх використовували на флангах. Потім, якщо вірити Лівію, цар Сервій Туллій, провів реформу армії, розділивши всіх жителів на центурії за чотирма розрядами (в залежності від рівня спорядження), ввівши, таким чином, майновий ценз.

  • Перший розряд, який складався з найзаможніших людей, формувався з 80 центурій. Ці воїни повинні були мати спорядження, властиве грецьким гоплітів — шолом, арголійський щит, поножі, панцир спис і меч. Отже, ці 80 центурій мали становити фалангу. Першому розряду було додано дві центурії зброярів і будівельників (fabri-майстра).
  • Другий тип складався з 20 центурій. Озброювалися вони також, як і перший, але не мали панцира, а захищалися тільки поножами, шоломом і великим щитом — знаменитим згодом Скутумом.
  • Третій розряд мав таке ж спорядження, як і другого, за винятком поножів. Можливо, що ці загони воювали вже по італійської системі.
  • П'ятий розряд — 30 центурій пращників і застрільників. До п'ятого ж розряду приписували дві особливі центурії: сурмачів (cornicines) і тубарів (tubicines).[1]

Коли виникала необхідність у скликанні армії, кожна Центурія виставляла ту кількість людей, яке було необхідно відповідно до розмірів армії. Бідніше населення було звільнено від військової служби. Армія ділилася на дві частини, що служили відповідно до віку. Ветерани, воїни 45-60 років, складали гарнізони, як у Греції, а наймолодші брали участь у військових кампаніях. Від військової служби звільнялися тільки ті особи, які брали участь у 20 військових походах при службі в піхоті або у 10 походах — при службі у кінноті. Ухилення від військової служби каралося дуже суворо, аж до продажу в рабство.

Римський легіон періоду ранньої республіки[ред.ред. код]

Щит римського легіонера

Наприкінці VI ст. до н. е. після падіння царської влади і встановлення республіки на зміну до царя прийшли два воєначальника — претори (від лат. praeire — «йти попереду»). Всі римські громадяни від 17 до 45 (46) років вважалися військовозобов'язаними і входили до складу легіону. Легіон (від лат. Legere — вибирати, збирати) спочатку означав все римське військо.

Ранньореспубліканський легіон нараховував 4200 чоловік піхоти і 300 вершників. Військо це ще не було професійним. Воїн призивався до армії тільки при необхідності. При припиненні бойових дій армія розпускалася. Воїну самому належало забезпечувати себе спорядженням, що призводило до великої різноманітності в озброєнні і збруї.

Пізніше стали робити зусилля з введення одноманітного озброєння і захисту. Запроваджувалася нова градація римського легіону на розряди не тільки на підставі майнового цензу, але і на підставі різних вікових категорій. Наймолодшим і найбіднішим воїнам пропонувалося мати на озброєнні меч, по 6 дротиків, лук з запасом стріл і пращі для метання каменів. Така легка піхота отримала назву «веліти» (від лат. Velites -полотно, тобто- «одягнені у вишиванки») . Ці воїни обладунків взагалі не мали, захищалися лише шоломом і легким щитом і використовувалися як застрільники. Спочатку веліти набиралися окремо від легіону і в його стройової розрахунок не входили.

Наступна за віком та майновим станом група воїнів носила назву гастатів (від лат. Hasta — спис), лат. hastati — «списоносцями». Вони мали на озброєнні меч, важкі (Гаста) і легкі метальні (Пілум) списи і повне захисне озброєння. Третя група «найбільш квітучого віку» — принципи (лат. principes), були озброєні також, як і гастати, але були вже досвідченими бійцями і в бою розташовувалися за рядами гастатов, щоб мати можливість прийти до тих на допомогу через проміжки в ладі.

Самі старші та досвідчені в боях ветерани іменувалися тріаріямі — (лат. triarii) — мали замість Пілум довгий спис. У бою вони будувалися за принципами і представляли собою останній резерв легіону. Вираз «Справа дійшла до тріаріїв» з тих часів стало загальним.

Велика увага приділялася римлянами підбору та підготовки командного складу. Вищий командний склад був представлений шістьма військовими трибунами — командирами триб. Триба — аналог грецької філи, також двоїста адміністративно-військова одиниця, що включає в себе чотири центурії. Трибуни обиралися народними зборами як з числа патриціїв, так і з числа плебеїв. Центурією командував сотник, який призначався з числа найбільш відзначилися воїнів. Центуріон мав дисциплінарну владу у своїй центурії і мав великий авторитет.

Таким чином, можна зробити висновок, що в свій початковий період легіон був одночасно і організаційною — і тактичною, а на думку Ганса Делбьрюка, ще й військово-адміністративною армійською одиницею. Однак з часом, завдяки успішним завоюванням, Риму вже не вистачає одного легіону для захисту своїх володінь. Число легіонів невблаганно зростає. Із захопленням все нових територій посилюється боротьба між старими патриціанськими родами і плебеями. У 367 р. до н. е. були прийняті закони Ліцинія і Секстія про скасування посад військових преторів, замість них повинні були обиратися два консули, у тому числі один з плебеїв (посада претора була закріплена за магістрами другого розряду, підпорядковувався консулам і відав в основному, міським правосуддям). У звичайних умовах в розпорядженні у кожного консула було по два легіони.

Військова організація армії Стародавнього Риму після реформи Камілла[ред.ред. код]

Опціон

У другій половині IV ст. до н. е. політичні перемоги плебеїв призвели до значного розширення контингентів, з яких комплектувалася армія. Військова реформа стала неминучою. Такий реформою стала реформа Камілла. Воїнам було встановлено платню, в рахунок якої видавалося обмундирування, озброєння та продовольство. Це урівнювало становище заможних і незаможних воїнів, що послужило поштовхом для введення одноманітного озброєння. Одноманітне озброєння, у свою чергу, дало можливість реорганізувати легіон, зробивши його більш однорідним і функціональним. З'явилася нова основна армійська організаційно-тактична одиниця — маніпула (від лат. Manipulus — «жменя»). Кожен легіон був розділений на 10 маніпул, маніпула складалася з 120 тяжкоозброєних легіонерів і ділилася на дві центурії. Центуріон першої центурії був одночасно і командиром маніпули. Тактична побудова шеренг в маніпулі за трьома рядами — гастати, принципи, тріарії — залишалась, однак тепер легіон став більш маневреним в бою і міг дробитися по фронту, зберігаючи при цьому лад. Легіон був вищою, а маніпула — нижчою тактичною одиницею. Таким чином, структура римської армії залишалося заснованою на спільному організаційно-тактичному діленні.

Вся римська армія складалася в цей період з двох вищезазначених консульських армій по два легіони кожна. Іноді армії об'єднувалися. Тоді протягом одного дня один із консулів командував усіма чотирма легіонами, а наступного дня — інший.

Посилювалася римська армія так званими «союзниками» — військами підкорених італіків, що не мали римського громадянства. Союзники зобов'язані були виставляти допоміжну збройну силу. Зазвичай на один римський легіон союзники виставляли 5000 чоловік піхоти і 900 вершників, які утримувалися за свій рахунок. Союзницькі війська шикувалися на флангах римських легіонів підрозділами по 500 осіб, такі підрозділи отримали назву «когорта» (від лат. Cohors — «свита»). Підпорядковувалися когорти римському вищому командуванню, склад молодших командирів визначали самі союзники.

Легіон після переходу до маніпулярної фаланги[ред.ред. код]

Римський легіон а атаці. Реконструкція

У першій половині III ст. до н. е. послідувала нова реорганізація римської армії. Перш за все було введено одноманітне комплектування та озброєння маніпули. Якщо раніше кожна маніпула складалася з гастатів, принципів і тріаріїв, то тепер її комплектували тільки одним з цих видів піхоти. Маніпули перестали бути змішаними і стали спеціалізованими. Крім того число маніпул в легіоні зросло з 10 до 30. Тепер легіон складався з 30 маніпул (по 10 у гастатів, принципів і тріаріїв відповідно). У перших двох груп будова була однаковою — по 120 чоловік важкої піхоти і 40 велитів. У тріаріїв число піхоти в маніпулі становила 60 осіб важкої піхоти і 40 велитів. Кожна маніпула складалася з двох центурій, однак вони самостійного значення не мали, так як самої малої тактичною одиницею залишалася маніпула.

Триста вершників легіону були розділені на десять турм, по 30 чоловік у кожній. Озброєні вершники були за грецьким зразком: обладунок, круглий щит і спис. У кожній кавалерійської турмі було по три декуріони — «десятника» і троє відібраних замикаючих — опціонів (лат. optiones). Командував турмою перший з декуріонів. Декуріонів, як і сотників, вибирали трибуни.

Всього в легіоні таким чином налічувалося 4500 чоловік, у тому числі 1200 велитів і 300 вершників.

Управління військами[ред.ред. код]

Велика увага стала приділятися питанням управління військами та організації тилу. До складу війська стали включати одну центурію писарів і сурмачів, а також два центурії ковалів і теслярів, парки облогових машин і центурії інженерів.

Набір в римську армію[ред.ред. код]

Римський легіонер

Набір римської армії виглядав так: На початку кожного року обиралися два головних військових магістрати — консули. Вибрані консули призначали 24 військових трибуни. Десять з них були старшими, їх термін служби повинен був становити не менш як десять років. Решта 14 повинні були прослужити не менше п'яти років. Перші два з обраних старших трибунів призначалися в перший легіон, наступні три — у другий, наступні два — в третій і наступні три — у четвертий. За таким же принципом призначали і молодших трибунів: перші чотири — у першій легіон, наступні три — у другій — і т. д. В результаті в кожному з легіонів було по шість трибунів.

Як і в греків, служба в армії вважалася в Стародавньому Римі почесною і була недоступна людям малозабезпеченим. Щороку в призначений день всі громадяни, що можуть нести службу, збиралися в Капітолії. Там їх розділяли згідно з майновим цензом. Найбідніших відправляли служити на флот. Наступну групу приписували до піхоти, самі ж багаті відправлялися в кінноту. Необхідні туди 1200 осіб на всі чотири легіони цензори вибирали ще до початку основної призовної кампанії. До кожного легіону приписувалося по триста вершників.

Якщо вірити Полібію, тих, кого відбирали для служби в пішому війську, ділили по трибах. З кожної триби відбирали чотирьох людей приблизно одного віку і статури, яких і представляли перед трибунами. Першим вибирав трибун першого легіону, потім другому і третьому, четвертому легіону діставалися ті, що залишилися. У наступній групі з чотирьох новобранців першим вибирав солдата трибун другого легіону, а перший легіон забирав собі останнього. Процедура тривала, доки не набиралося 4200 чоловік для кожного легіону (проблематично відібрати всіх 16800 людей таким способом, але залишимо це на совісті Полібія).

Набір завершувався і новачки приносили клятву. Трибуни вибирали одну людину, яка повинна була виступати вперед і заприсягтися коритися своїм командирам і в міру своїх сил виконувати їх накази. Потім всі інші робили крок вперед і клялися робити так, як і він («Idem in me»). Потім трибуни вказували місце і дату збору для кожного легіону так, щоб всі виявилися розподілені до своїх загонів.

Поки проходив набір рекрутів, консули відправляли накази союзникам, вказуючи потрібну від них кількість війська, а також день і місце зустрічі. Місцеві магістрати набирали рекрутів і проводили їх до присяги — так само як і в Римі. Потім вони призначали командира і скарбника і давали наказ виступати.

Після прибуття в призначене місце новобранців знову ділили на групи відповідно за їх багатством і віком. Наймолодших і бідних відправляли в велити. Із останніх, що молодший, набирали гастатів. Ті, що знаходилися в повному розквіті сил ставали принципами. Старші за віком ветерани минулих кампаній ставали тріаріями, їх ще називали пілами. В одному легіоні не могло бути більше 600 тріаріїв.

Потім з кожного виду війська (за винятком велитів) трибуни вибирали десятьох сотників, які, у свою чергу, відбирали ще десять чоловік, також іменувалися центуріоном. Вибраний трибунами центуріон був старшим. Найперший ценуріон легіону (primus pilus) мав право брати участь у військовій раді разом з трибунами. Вибирали сотників, виходячи з їх стійкості та відваги. Кожен центуріон призначав собі помічника (optio).

Римські вершники

Трибуни і центуріони ділили кожен вид війська (гастатів, принципів і тріаріїв) на десять загонів — маніпул. Першою маніпулою тріаріїв командував пріміпіл — перший центуріон. Як вже говорилося вище, союзники також формували загони в 4-5 тис. чоловік і 900 вершників. Такі союзницькі «легіони» називалися — ала (від лат. Alae — крило), тому що під час бою розташовувалися на крилах римської армії. До кожного з легіонів приписувалося по одній такій алі. Таким чином, під словом «легіон» для цього періоду слід розуміти бойову одиницю з приблизно 10000 піших воїнів і близько 1200 вершників.

Третина найкращої кінноти союзників і п'ята частина їх найкращих піхотинців відбиралися для того, щоб утворити особливу бойову одиницю — екстраординаріїв (лат. extraordinarii). Вони були ударною силою для особливих доручень і повинні були прикривати легіон на марші. Внутрішня організація війська союзників на цей період в джерелах не описана, але, швидше за все, вона була схожа з римською, особливо у латинських союзників.

З часів тривалої облоги Вейїв на початку IV ст. до н. е. легіонерам почали платити. Римський піхотинець отримував дві монети в день, сотник — у два рази більше, вершник — шість оболів. Римський піхотинець отримував забезпечення у вигляді 35 л. зерна на місяць, вершник — 100 л. пшениці і 350 л. ячменю (з огляду на прокорм коня і конюха). Фіксована плата за ці продукти віднімалася квестором з платні як пішого, так і кінного воїна. Відрахування робилися також за одяг і елементи екіпіровки, що потребують заміни.

Піхота союзників теж отримувала 35 л. зерна на людину, а вершникам діставалося всього 70 л. пшениці і 250 л. ячменю. Однак ці продукти були для союзників безкоштовними.

Таким чином, легіон зі своєю важкою піхотою, кіннотою, додаткової кіннотою союзників, легкої піхотою, облоговими знаряддями і саперами (інженерами) включав в себе всі роди сухопутних військ, являв собою хоча і громіздку, але самодостатню армійську одиницю.

Військова реформа Марія і її вплив на організацію римської армії[ред.ред. код]

Докладніше у статті Військова реформа Гая Марія
Екіпіровка римського воїна

Ось у такому вигляді римські легіони вступили в період великих воєн. Італія, Сардинія, Сіціллія, Іспанія, нарешті, Африка, Греція і Азія зазнали «маніпул римських тупіт мирний». Число легіонів починає стрімко рости.

Проте вже в період 2-ої Пунічної війни стає очевидним, що військова система Риму далека від ідеалу. Попри те, що військова служба оплачувалася, платня в основному йшла на поточні витрати. Головним джерелом доходів для себе римський громадянин як і раніше бачив селянське господарство або торгівлю. А тому не дивно, що воїни зовсім не прагнули служити довше. Чим далі просувався театр військових дій, чим довше тривали походи (а це траплялося все частіше і частіше), тим важче було набрати рекрутів.

Ті ж, хто потрапляв в армію, з нетерпінням чекали звільнення. До кінця II століття до н. е. Рим виявився втягнутим в тривалу війну з нумідійців. Війна ця була настільки непопулярна, що набрати поповнення в легіони стало практично неможливо. У 107 р. до н. е. консулом був обраний Марій, який зосередив усю свою увагу на зміцненні римської армії. Він надав доступ в легіони всім добровольцям, які мають римське громадянство, незважаючи на їх майновий стан. У легіони хлинули бідняки. Ці люди зовсім не прагнули позбутися скоріше від служби — навпаки, вони були готові служити все життя. Чимало людей могла вже зробити кар'єру від простого солдата до центуріона. Волонтери пов'язували своє життя з долею своїх командирів, основним джерелом доходів для них була не плата, а військова здобич. У людей, які присвятили своє життя армії, не було господарства, до якого вони могли б повернутися після служби, вони могли лише розраховувати на те, що коли вони стануть ветеранами, після 16 років служби, за звільнення полководець забезпечить їх наділом землі. Таким чином, відміна майнового цензу заклала основи створення професійної римської армії, надзвичайно зросла роль полководця.

При старій системі набору легіони формувалися заново при кожній кампанії і тому їм бракувало почуття згуртованості. З часів Марія це положення змінилося. Кожен легіон отримав свій прапор. Знаменитий римський орел — Аквіла, на багато століть став символом перемоги і могутності.

Приблизно в цей же час докорінно змінилося устрій легіону. Ще у другій пунічній війні при формуванні легіонів через брак живої сили відмовилися від вікового принципу поділу на гастатів, принципів і тріаріїв. Тепер всі солдати стали озброюватися мечем і пілумом і захищатися одним типом обладунків. Назви гастат, принцип і тріарій збереглися лише для позначення центуріонських посад і черговості введення піхоти в бій (тактика поступового введення солдатів у бій збереглася, проте будуватися легіон міг вже в один, два, три, а то й чотири ряди). Маніпули все більше втрачали своє колишнє тактичне значення, були збільшені до 120 чоловік і об'єднані в когорти, по три маніпули у кожній. Тактичною одиницею стала когорта. Таким чином, легіон став складатися не з тридцяти маніпул, а з десяти когорт. Поділ на центурії зберігся, як і чин центуріона, і в таборах і в фортецях солдати як і раніше розташовувалися по центуріях.

Легіонер з амуніцією

Після війни за громадянські права всі італійці, що жили на південь від річки По отримали римське громадянство. Для військової організації це означало, що всі відмінності між римськими і союзними легіонами ліквідовувалися. Відтепер легіон стає саме легіоном, і вже не включає в себе рівне число солдатів з міст-союзників Риму.

Тенденція до ліквідації розходжень всередині легіону, а також між легіоном й алами (легіоном союзників) була підтримана скасуванням легкоозброєних застрільників (велитів) і легіони кінноти, яка тепер входила до складу легіону. Тепер легіон хоч і став досконалішою бойовою силою, іноді йому була потрібна підтримка інших родів військ.

З'явилися «ауксілії» або «ауксіли» — допоміжні війська, які не є ні римськими, ні союзними. З часів війни з Ганнібалом римляни, наслідуючи його, починають використовувати військових фахівців з усього Середземномор'я: критських лучників, балеарських пращників. Іспанія поставляла і кінноту, і піхоту, переважно важку. Після завоювання Нумідії з'явилися ауксілії нумідійської легкої кінноти. Римлянам тепер потрібні великі загони кавалерії для підтримки легіонів і професійні легкі піхотинці для розладу ворожих порядків і бою на пересіченій місцевості.

До Марія армію старого зразка завжди супроводжував довга валка. Обози являли собою легку здобич для противника і сильно сповільнювали просування військ. Марій змусив тягти легіонерів всі необхідні припаси і спорядження на собі, за що солдати отримали прізвисько «марієви мули». Обози не були ліквідовані, але сильно скоротилися і стали організованішими.

Пізньореспубліканський римський легіон епохи Цезаря[ред.ред. код]

Баліста

Остаточне перетворення римської армії в професійну відбулося в середині I ст до н. е. при Помпеї і Цезарі. Цезар організовував набрані ним легіони на нових засадах. Чисельність легіону тепер коливалася від 3000 до 4500 осіб. Кожен легіон повинен був мати свою кавалерію. До складу кожного легіону включалося 55 баллістів, що метали важкі стріли і 10 онагр і катапульт для метання каменів. «Артилерійський парк» легіону помітно посилився. Обоз легіону знову виріс до 500 мулів і возив тепер облогове спорядження, табірні речі й начиння. Цезар використав гальські та германські кінноти, застосовуючи тактику спільного битви кавалерії і легкої піхоти. Всього ж союзницької кавалерії галлів і германців в армії Цезаря було 4000 — 5000 вершників. З часів ж Цезаря назву «ала», що позначало раніше союзницький легіон, закріпилося за загонами кінноти (згодом — так називалися тільки кавалерійські загони неіталійскіх союзників чисельністю 500–1000 вершників).

Легіоном як і раніше командували шість трибунів, однак ця посада втратила своє колишнє значення. Якщо раніше її займали зазвичай люди похилого віку, такі, як колишні консули, то тепер, як правило, посада трибуна надавалася молодим людям, які розраховували ввійти в Сенат або просто хотіли спробувати себе у військовій справі. До сенату щорічно обиралися лише двадцять квесторів (лат. quaestor — «дослідник»), з людей не молодше тридцяти років. Іншим вершникам залишалося задовольнятися посадами офіцерів в римській армії. Термін служби офіцерів був необмежений. Над трибунами стояли префекти (лат. praefectus — «начальник, командувач») — вищі посадові особи армії і флоту. У легіоні префекти могли командувати кавалерією (praefectus equitus), саперами (praefectus fabrum), табором легіону (praefectus castorum). Загальним для посади префекта було те, що вони займали свою посаду поодинці (а не попарно, як трибуни і консули), посада їх була більш-менш постійною і призначалися вони особисто зверхником. Вищу посаду в легіоні займав легат (лат. legatus — «обраний»). Легатами призначали звичайно сенаторів, що у пізньому республіці означало, що він повинен був раніше відслужити принаймні на посаді квестора. Легати Помпея і Цезаря представляли собою згуртовану групу досвідчених воїнів, хоча іноді, з політичних міркувань, легатами, як і трибунами, призначали не цілком підходящих людей. Легати були правою рукою головнокомандуючого, його найближчими помічниками. Цезар часто доручав своїм легатам командувати то легіоном, то декількома легіонами, то допоміжної кіннотою, то окремим підрозділом на особливо відповідальній ділянці. Але зазвичай легати були нерозривно пов'язані з якимось одним легіоном.

З'явився штаб полководця, який став своєрідною школою підготовки майбутніх воєначальників. Штаб складався з легатів, трибунів і префектів. До штабу прикомандировуються молоді добровольці, які виконують обов'язки ад'ютантів. Малася особиста охорона полководця. З найдавніших часів при консулі складалися дванадцять лікторів — виконували обов'язки його особистої варти. Ліктори носили зв'язки різок з сокирами всередині фасції (лат. fasces)), на знак того, що консул має владу карати римських громадян, аж до страти. Однак стало очевидним, що для полководця під час ведення військових дій такої охорони недостатньо. Так з'явилися екстраординарії (лат. extraordinarii) — консульська варта.

Ще в 133 р. до н. е. Сціпіон Африканський набрав собі особисту гвардію з 500 добірних бійців. Вони стали відомі як преторіанська когорта, від Преторія — головної площі табору, де розбивалася палатка полководця. До кінця республіки вже у всіх воєначальників була своя преторіанська когорта.

Бойовий порядок Черепаха

Переважна більшість командного складу в легіоні складали, як і раніше, центуріони, командувачі центуріях. Перший командир центурії командував маніпулою. Когортою командував сотник центурії тріаріїв. Шість сотників першої когорти кожного легіону могли брати участь у засіданнях військової ради.

Консули, з часів царів все ще успадкували посади головнокомандувачів. Одноосібного командування армією Римська Республіка не знала. Мало того, навіть у Пунічні війни, перед обличчям нашестя Ганнібала, римські консули продовжують щорічно змінюватися. Проте на додаток до військ, які набирали нові консули або отримували від своїх попередників, були й інші частини, під командуванням колишніх консулів або преторів, яким було додано додаткові повноваження, у результаті чого вони піднімалися до рангу проконсулів і пропреторів. Це розширення повноважень вищих армійських чинів виявилося найпростішим способом призначення намісників в провінції, які Рим все продовжував набувати. Оскільки театри військових дій все далі відходили від самого Риму, проконсулам часто доводилося битися поодинці, не маючи при собі колеги, який би міг його стримувати. Цезар спочатку і був одним з таких проконсулів. Він зі своїми легіонами протягом десяти років утримував три гальські провінції і новозавойовані території, а потім повернув легіони, які на той час уже остаточно стали його «власними», і вирушив походом на Рим. Так під ударом ветеранів галльських воєн впала Римська Республіка. Почалася епоха Принципату, епоха Римської Імперії.

Висновки[ред.ред. код]

Звертаючи свій погляд на історію римської республіканської армії дивуєшся тому, що незважаючи на сувору прихильність традиціям і звичаям старовини, які знайшли своє відображення в системах формування, організації та управління легіоном, тим не менше армійська система Стародавнього Риму не була закостенілою, а навпаки, своєчасно реагувала на всі вимоги часу, зміни тактики противника, розвиток політичної ситуації в країні. Римські легіони зуміли здолати македонську фалангу, розгромили, хай і після тривалих війн, грізну військову машину Карфагена, очолювану одним з найкращих полководців в історії — Ганнібалом, довівши тим самим, що можуть протистояти і перемагати військові системи ойкумени що були до них найкращими. Без чіткої військової організації, легендарної залізної римської дисципліни та громадянського почуття, усвідомлення того, що ти — римлянин, це було неможливо. Армія Риму, народ Риму та римське держава були триєдині, що й призвело Стародавній Рим до тієї ступені історичної величі, яку він і понині гідно займає.

 Римські полководці 

Примітки[ред.ред. код]

  1. Дельбрюк Г. Історія військового мистецтва. — СПб.: Наука, 1994. — Т.1. — С. 191

Джерела[ред.ред. код]

  • Дельбрюк Г. Історія військового мистецтва. — СПб.: «Наука», 1994.-т. I.
  • Історія Європи. Т. 1. Древня Європа .- М.: «Наука», 1988.
  • Коноллі П. Греція та Рим. Енциклопедія військової історії. — М.: «Ексмо-Пресс», 2000.
  • Разін Е. А. Історія військового мистецтва.-М.: «Полігон» .- 1994-т. I
  • Словник античності. Пер. з німецької. — М.: «Прогрес», 1989.
  • Токсаков В. Н. Військова організація Риму ранньої Республіки (VI–IV ст до н. е.) .- М., 1998.
  • Godsworthy A. The Roman Army at war.-Clarendon.: Oxford University Press.-1998.
  • Godsworthy A. Roman warfare.-London.-2000.

Посилання[ред.ред. код]

Римська республіканська армія