Архелай Спартанський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Архелай Спартанський
дав.-гр. Ἀρχέλαος
Цар Спарти
Правління IX або VIII століття до н. е.
Попередник Агесілай I
Наступник Телекл
Біографічні дані
Релігія давньогрецька релігія
Народження
Спарта
Діти Телекл
Династія Агіади
Батько Агесілай I

Архелай (дав.-гр. Ἀρχέλαος) — цар Спарти з роду Агіадів IX або VIII століття до н. е., правив спільно з Харілаєм з роду Еврипонтидів. Син царя Агесілая I. Під час правління Архелая давньогрецький політичний діяч Лікург провів свої реформи у спартанському законодавстві. Разом з Харілаєм цар, після благословення дельфійського оракулу, захопив місто Егіс[en] на півдні Аркадії. Наступником Архелая став його син Телекл.

Життєпис[ред. | ред. код]

Архелай — син царя Агесілая I[1]. Його співправителем з роду Еврипонтидів був Харілай. На думку британського історика Пола Картледжа, Архелай і Харілай є першими спартанськими царями-співправителями[2]. Естонський історик Майт Кийв[et] також зазначає, що це перша пара царів, про спільні дії яких згадується в джерелах[3]. Картледж відносить період правління Архелая і Харілая до 775—760 років до н. е.[2], історики Джордж Форест і Джозеф Фонтенроуз — до 775—750 років до н. е.[4][5]. Згідно з хронологією істориків Едварда Покока, Джона Бріджеса Оттлі та Джона Ратта, Архелай повинен був правити в 879—819 роках до н. е.[6], згідно з Діодором Сицилійським — у 885—826 роках до н. е.[7][8]

Спартанці сумували за Лікургом, який покинув місто ще в дитинстві Харілая через поширення чуток про нього з боку матері Харілая і її родичів. Громадяни бачили в ньому постать керівника і наставника, а також говорили, що царів від народу відрізняли лише титул і почесті. Царі також чекали на Лікурга, сподіваючись, що після його повернення люди стануть поважніше до них ставитись. Лікург тим часом звернувся до Дельфійського оракула. Піфія назвала його боголюбним і сказала, що Аполлон дарує спартанцям порядки кращі, ніж в інших державах. Підбадьореним цим, Лікург повернувся в Спарту, почавши змінювати державний устрій[9][10]. Лікург зібрав широке коло людей для здійснення свого плану. Коли настав потрібний час, він наказав 30 знатним чоловікам в повному озброєнні вийти на площу, щоб вселити страх можливим опірникам. Прийнявши це за заколот, Харілай сховався в храмі Афіни Міднодомної, але після умовлянь вийшов з нього[9]. На це Архелай сказав, що його співправитель не міг гніватися навіть на своїх ворогів[9].

Під час правління Харілая та Архелая Лікург запровадив реформи в спартанському законодавстві, які обмежили, але при цьому зміцнили владу царів[11]. Одна з них — герусія, рада з 28 старійшин і 2 царів, що вирішувала суперечки. Якщо раніше царі намагалися досягти єдиновладдя, то відтепер вони входили в герусію і могли прийняти рішення тільки спільно з іншими її членами. Колишня влада царів поширювалася тільки на війни. Крім герусії, Лікург ввів усну конституцію Велику Ретру[12], народні збори апеллу[13], можливо, ефорів та ін[14].

Згідно з Полом Картледжем, близько другої половини VIII століття до н. е. Дельфійський оракул благословив завоювання міста Егісу на півдні Аркадії[2], наказавши присвятити Аполлону половину отриманих земель[15]. Архелай разом з Харілаєм захопили його, зробивши жителів рабами[1][15]. Сучасні вчені вважають слова оракула справжніми[16][2][5]. На думку Картледжа, їх істинність доводять встановлені Спартою релігійно-політичні відносини з Дельфами та спільна дія царів у завоюванні[2]. На думку професора Ірландського національного університету в Мейнуті Джорджа Леонарда Хакслі, скірити були союзниками спартанців під час захоплення Егісу[17].

За свідченнями Діодора Сицилійського, Архелай правив 60 років[18]. Його наступником став його син Телекл[19].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Павсаній, III, 2, 5.
  2. а б в г д Cartledge, 2002, p. 89.
  3. Kõiv, 2003, p. 212.
  4. Forrest, 1986, p. 21.
  5. а б Fontenrose, 1978, p. 192.
  6. Pococke, Ottley & Rutt, 1852, p. 513.
  7. Gelzer, 1873, S. 5, 31.
  8. Niese, 1895, Kol. 446.
  9. а б в Плутарх, Лікург, 5.
  10. Ботвинник и Стратановский, 1968, с. 16.
  11. Pococke, Ottley & Rutt, 1852, с. 143.
  12. Ботвинник и Стратановский, 1968, с. 16—18.
  13. Плутарх, Лікург, 6.
  14. Геродот, 2006, с. 36—37, I, 65.
  15. а б Зайков, 2007, с. 36.
  16. Parke & Wormell, 1956, p. 93.
  17. Huxley, 1962, p. 21—22.
  18. Діодор, VII, фрагмент 8.
  19. Павсаній, III, 2, 6.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]