Асади
Асади | |
![]() | |
Країна |
![]() ![]() |
---|---|
![]() ![]() |


Родина аль-А́садів (араб. عَائِلَة الْأَسَد, трансліт. ʿāʾilat al-ʾAsad) також відома як династія Асадів[1] — алавітська родина, що правила Сирією з моменту, коли Хафез аль-Асад став президентом Сирії у 1971, з допомогою партії Баас, до повалення Башара аль-Асада 8 грудня 2024 р.[2] Після смерті Хафеза аль-Асада у червні 2000 року його спадкоємцем став його син Башар аль-Асад.[3][4][5][6]
Аль-Асади родом з Кардахи, Латакія. Вони належать до племені Калбія.[7] Прізвище Асад сягає 1927 року, коли Алі ібн Сулейман аль-Вахш змінив своє прізвище з аль-Вахш (у перекладі «дикун») на аль-Асад, що з арабської означає «лев», можливо, у зв'язку з його соціальним статусом місцевого посередника та його політичною діяльністю. Усі члени великої родини Асадів походять від Алі та його другої дружини Найси, які походили з села у горах Ансарія.[8]
Під час свого правління у 1970-х роках Хафез аль-Асад створив впливовий клас партноменклатури Баас, лояльної до його родини. Члени родини Асада через корупційні схеми встановили контроль над величезними частинами сирійської економіки, як у державному та і приватному секторах.[9] Після смерті Хафеза родинні зв'язки й далі відігравали важливу роль у сирійській політиці. Кілька близьких членів родини Хафеза також обіймали важливі посади в уряді з моменту його приходу до влади.[10][11] Серед сирійської бюрократії та бізнес-спільноти також домінують члени династії Асадів та особи, тісно пов'язані з ними.[12][13] Хафез аль-Асад перетворив свій режим на бюрократію, яка відзначалася чітким культом особи, нехарактерним для сучасної історії Сирії. Зображення, портрети, цитати та хвала Асаду були виставлені скрізь, від шкіл до публічних ринків і державних установ. В офіційній ідеології асадистів Хафеза називають «Безсмертним лідером» і «аль-Мукаддасом» («Освяченим»). Хафез реорганізував сирійське суспільство за мілітаристським принципом і наполегливо провадив конспірологічну риторику про небезпеку підтримуваних іноземними державами змов, які начебто підбурювали представників п'ятої колони. Також Хафез просував збройні сили як центральний аспект суспільного життя. Після смерті Хафеза культ особи успадкував його син і наступник Башар аль-Асад, якого партія прославляла як «Молодого лідера» і «Надію народу». Перебуваючи під сильним впливом моделі північнокорейської династії Кімів, сирійська державна пропаганда приписувала божественні риси династії Асадів та позиціонувала патріархів родини як батьків-засновників сучасної Сирії.[14][15][16]
Опозиція правлінню сім'ї аль-Асад вилилася в громадянську війну в Сирії, яка почалася 15 березня 2011 року.
Родина Асадів належить до секти алавітів, синкретичної секти, пов'язаної з раннім шиїзмом. З моменту приходу до влади в 1970 році сім'я Асадів традиційно використовувала сектантську лояльність з боку алавітів як життєво важливий компонент для легітимізації свого династичного правління. Проте й багато сунітів були призначені на ключові посади у бюрократії, силах безпеки, армії, судовій системі тощо, аби зміцнити режим.[17]


Протягом 1950-х років сирійські алавіти почали набувати впливу в сирійських збройних силах і партії Баас. На чолі з алавітськими військовими, такими як Салах Джадид, баасисти влаштували низку переворотів у 1960-х роках і збудували однопартійну державу. Партія зміцнила свій цілковитий контроль над державою та суспільством шляхом чисток цивільної еліти, агресивної пропагандистської політики «державно-націоналістичної індоктринації» та створювала мережі патронажу на основі конфесійних принципів для мобілізації підтримки.[18] Після державного перевороту 1970 року, який усунув його суперника Салаха Джадіда; Хафез аль-Асад створив навколо себе культ особи в сталінському стилі; який зображував його як батька сирійської нації.

Після смерті Хафеза культ особи поширився на його сина Башара аль-Асада. Пам'ятники, малюнки, статуї, символи та рекламні щити обох лідерів були широкопоширені та покликані закріпити поняття «Сирія Асада». Спостерігачі розглядали зусилля державної пропаганди як стратегію забезпечення поступливості мас і ототожнення сирійської нації з династією Асадів.[19][20][21][22][23]
![]() |
У жодній іншій країні на недавній пам'яті... ні в маоїстському Китаї, ні в комуністичній Югославії Тіто інтенсивність культу особи не досягала таких крайнощів. Образ Асада, який говорить, усміхається, слухає, доброзичливий чи суворий, урочистий чи замислений - всюди. Іноді по півдюжини його фотографій висять підряд. Його обличчя огортає телефонні стовпи і вантажівки, церкви і мечеті. Саме його бачить сирієць, коли розгортає газету[24][25] | ![]() |
З іншого боку, перебільшення пропаганди та все більше значення, яке надавалося підтримці культу особи навколо головних Асадів, призвели до одночасного зменшення акценту на самій сирійській ідентичності. На додаток до криміналізації будь-якої критики режиму; способи передачі повідомлень між державою та громадянським суспільством були суворо обмежені в межах того, що є офіційно прийнятним. Держава також заборонила приватні політичні погляди з критикою режиму та заохочувала громадян повідомляти про родичів і друзів, які виявляли небажане ставлення. Політика лібералізації економіки, реалізована протягом 2000-х років, посилила корупцію; оскільки головними вигодоздобувачами результатів були бізнесмени та родичі, наближені до родини Асадів; такі як Рамі Махлуф.[26][27][28]
На відміну від інших арабських диктатур, ця риса режиму Баас і цілковита централізація влади в руках Асадів дозволили режиму прищепити аполітизм своїм громадянам; за якого пропагандистські гасла і символіка перетворилися на ритуал. Як наслідок, у звичайних сирійців стало набагато менше можливостей для вільної політичної активності порівняно з іншими арабськими державами. Багато людей уникали політичної активності; натомість віддаючи перевагу стабільності, яку пропонує режим. Зростання Інтернету та супутникових каналів і поширення груп громадянського суспільства та незалежних політичних активістів у 2000-х роках дедалі більше почали кидати виклик державній монополії на інформацію, що призвело до зростання політичного дисидентства серед молодших поколінь.[28][29][26][27] Описуючи труднощі, пов'язані з підвищенням політичної свідомості сирійських громадян, порівнюючи їхню ситуацію з іншими арабськими протестувальниками, Керолайн, сирійська християнка та громадська активістка, ув'язнена режимом під час протестів Арабської весни 2011–12 рр., зазначає:
«До революції в Єгипті людям було дозволено збиратися, належати до політичних партій; люди мали політичне життя. Натомість у Сирії ми були осторонь від політики. Ми виросли в Сирії, і наші батьки казали нам, що ми не повинні говорити з будь-ким про нашу релігію чи про політику»[30]
З моменту захоплення влади Хафезом аль-Асадом у 1970 році, державна пропаганда просувала новий національний дискурс, заснований на об'єднанні сирійців під "єдиною уявною ідентичністю баасистів " і асадизмом.[31] Палко лояльні напіввійськові угруповання, відомі як Шабіха (тобто «привиди»), обожнювали династію Асадів за допомогою таких гасел, як «Немає Бога, крім Башара!» та вели психологічну війну проти нонконформістського населення.[32]
8 грудня 2024 року династія зазнала краху на тлі масштабних наступів сирійської опозиції (на чолі з Хаят Тахрір аш-Шамом і за підтримки союзних повстанських груп Сирійської національної армії, які підтримувалися Туреччиною) в рамках Громадянської війни в Сирії, що розпочалась у 2011 році. Падіння Дамаска ознаменувало кінець правління Асадів.
Коли повстанська коаліція Південного ситуаційного центру увійшла до Дамаска, намагаючись знайти колишнього президента, з'явилася інформація про те, що Асад втік зі столиці на літаку[33][34]. Згодом сирійські повстанці оголосили про перемогу над урядом Асада на державному телебаченні, а міністерство закордонних справ Росії оголосило про відставку Асада та відхід із Сирії[35]. Згодом Росія повідомила, що надала Асаду та його родині притулок[36].
- ↑
- Ma'oz, Moshe (2022). 15: The Assad dynasty. У Larres, Klaus (ред.). Dictators and Autocrats: Securing Power across Global Politics. New York: Routledge. с. 249—263. doi:10.4324/9781003100508. ISBN 978-0-367-60786-9.
- A Dangerous Dynasty: House of Assad. BBC Two. 2018. Архів оригіналу за 21 листопада 2018.
- Eyal Zisser (2004). Bashar al-Asad and his Regime – Between Continuity and Change. Orient. Архів оригіналу за 1 серпня 2017. Процитовано 2 квітня 2011.
- Chulov, Martin (26 травня 2021). 'Mob boss' Assad's dynasty tightens grip over husk of Syria. The Guardian. Архів оригіналу за 26 травня 2021.
- ↑ Syrian President Bashar al-Assad has left Damascus to an unknown destination, say two senior army officers. Reuters. 8 грудня 2024. Процитовано 8 грудня 2024.
- ↑ Eyal Zisser (2004). Bashar al-Asad and his Regime – Between Continuity and Change. Orient. Архів оригіналу за 1 серпня 2017. Процитовано 2 квітня 2011.
- ↑ Kmak, Magdalena; Björklund, Heta (2022). Refugees and Knowledge Production: Europe's Past and Present. Abingdon, Oxon: Routledge. с. 73. doi:10.4324/9781003092421. ISBN 978-0-367-55206-0.
- ↑ Turku, Helga (2018). 3: Long-Term Security Repercussions of Attacking Cultural Property. The Destruction of Cultural Property as a Weapon of War. palgrave macmillan. с. 74. doi:10.1007/978-3-319-57282-6. ISBN 978-3-319-57282-6.
- ↑ Darke, Diana (2010). Syria (вид. 2nd). Bradt Travel Guides. с. 311. ISBN 978-1-84162-314-6.
- ↑ McConville, Patrick Seale with the assistance of Maureen (1990). Asad of Syria: The Struggle for the Middle East. Berkeley: University of California Press. с. 9. ISBN 978-0-520-06976-3.
Kalbiya seale.
- ↑ Martin Stäheli: Die syrische Außenpolitik unter Hafiz Assad, Franz Steiner Verlag, Stuttgart 2001, ISBN 3-515-07867-3; p. 40
- ↑ M. Sadowski, Yahya (1987). Patronage and the Ba'th: Corruption and Control in Contemporary Syria. Arab Studies Quarterly. 9 (4): 442—461. JSTOR 41857946.
- ↑ Robin Wright (22 лютого 2008). Sanctions on Businessman Target Syria's Inner Sanctum. The Washington Post. Архів оригіналу за 20 серпня 2011. Процитовано 31 березня 2010.
- ↑ Bar, Shmuel (2006). Bashar's Syria: The Regime and its Strategic Worldview (PDF). Comparative Strategy. 25 (5): 380. doi:10.1080/01495930601105412. Архів оригіналу (PDF) за 23 липня 2011. Процитовано 15 травня 2011.
- ↑ Changes to Syria's Business Elite Concentrates Wealth in Hands of Presidential Couple. The Syria Report. 15 листопада 2022. Архів оригіналу за 2 грудня 2022.
- ↑ Cornish, Chloe; Khattab, Asser (25 липня 2019). Syria's Assad puts pressure on business elite. Financial Times. Архів оригіналу за 27 липня 2019.
- ↑ Halasa, Malu; Omareen, Zaher; Mahfoud, Nawara (2014). Syria Speaks: Art and Culture from the Frontline. London: Saqi Books. с. 125, 147—156, 161. ISBN 978-0-86356-787-2.
- ↑ Pipes, Daniel (1995). Syria Beyond the Peace Process. Washington, D.C.: Washington Institute for Near East Policy. с. 6, 7, 13—17. ISBN 0-944029-64-7.
- ↑ Shamaileh, Ammar (2017). Trust and Terror: Social Capital and the Use of Terrorism as a Tool of Resistance. New York: Routledge. с. 66, 70—72, 82. ISBN 978-1-138-20173-6.
- ↑ Baltacioglu-Brammer, Ayse (November 2013). Alawites and the Fate of Syria. OSU.EDU. Ohio State University. Архів оригіналу за 7 вересня 2023.
- ↑ Carlos BC, Juan (9 грудня 2021). The Assad Family Has Been Shaping Syria for 50 Years. Fair Observer. Архів оригіналу за 9 грудня 2021.
- ↑ L. Stanton, Andrea (2012). Al-Assad, Hafez. Cultural Sociology of the Middle East, Asia, and Africa: An Encyclopedia. California: Sage. с. 233—235. ISBN 978-1-4129-8176-7.
- ↑ A. Reilly, James (2018). 7: Thirty Years of Hafez Al-Assad. Fragile Nation, Shattered Land: The Modern History of Syria. London: I.B. Tauris. с. 160—162, 169. ISBN 978-1-78453-961-0.
- ↑ Bonsen, Sabrina (2019). 2: Theoretical Framework, State of Research and Method. Martyr Cults and Political Identities in Lebanon. Muhlacker, Germany: Springer. с. 9. ISBN 978-3-658-28097-0.
- ↑ Suzanne Kassab, Elizabeth (2019). 3: Tanwir Debates in Syria in the 1990s. Enlightenment on the Eve of Revolution: The Egyptian and Syrian Debates. Columbia University Press. с. 172—173. ISBN 9780231549677.
- ↑ Pipes, Daniel (1995). 1: Assad's Post-Soviet Predicament. Syria Beyond the Peace Process. Washington Institute for Near East Policy. с. 6, 7. ISBN 0-944029-64-7.
- ↑ Middle East Insight. 4. United States. 1985: 15 — через International Insight, Incorporated.
- ↑ Ma'oz, Moshe (1988). Asad: The Sphinx of Damascus – A Political Biography. New York: Weidenfeld & Nicolson. с. 43. ISBN 1-555-84062-0.
- ↑ а б Shamaileh, Ammar (2017). 2: Trust, Terror and the Arab Sprind: Egypt, Libya and Syria. Trust and Terror: Social Capital and the Use of Terrorism as a Tool of Resistance. New York: Routledge. с. 16—17. ISBN 978-1-138-20173-6.
- ↑ а б Turku, Helga (2018). 3: Long-Term Security Repercussions of Attacking Cultural Property. The Destruction of Cultural Property as a Weapon of War. Switzerland: palgrave macmillan. с. 74. doi:10.1007/978-3-319-57282-6_1. ISBN 978-3-319-57281-9.
- ↑ а б Aslan Ozgul, Billur (2019). Leading Protests in the Digital Age: Youth Activism in Egypt and Syria (вид. 1st). Palgrave Macmillan. с. 9—10, 41—44, 227. doi:10.1007/978-3-030-25450-6. ISBN 978-3-030-25449-0.
- ↑ Stallard, Katie (2022). Dancing on Bones: History and Power in China, Russia and North Korea. New York: Oxford University Press. с. 164. ISBN 978-0-19-757535-2.
- ↑ Aslan Ozgul, Billur (2019). 2: Egypt and Syria: Similarities and Differences between Two Countries. Leading Protests in the Digital Age: Youth Activism in Egypt and Syria (вид. 1st). Palgrave Macmillan. с. 43—44. doi:10.1007/978-3-030-25450-6. ISBN 978-3-030-25449-0.
- ↑ Carlos BC, Juan (9 грудня 2021). The Assad Family Has Been Shaping Syria for 50 Years. Fair Observer. Архів оригіналу за 9 грудня 2021.
- ↑ Phillips, Christopher (2015). The Battle for Syria: International Rivalry in the New Middle East. London: Yale University Press. с. 131. ISBN 9780300217179.
- ↑ Syrian President Bashar al-Assad has left Damascus to an unknown destination, say two senior army officers. Reuters. 7 грудня 2024. Процитовано 7 грудня 2024.
- ↑ Syrian government appears to have fallen in stunning end to 50-year rule of Assad family. AP news.
- ↑ Syria Live Updates: Assad Has Resigned and Left Syria, Russia Says. The New York Times. 8 грудня 2024. Процитовано 8 грудня 2024.
- ↑ Gebeily, Maya; Azhari, Timour (8 грудня 2024). Assad gets asylum in Russia, rebels sweep through Syria. Reuters.
- Alianak, Sonia (2007). Middle Eastern Leaders and Islam: A Precarious Equilibrium. Peter Lang. ISBN 9780820469249.
- Cooper, Tom (2015). Syrian Conflagration. The Civil War 2011–2013. Solihull: Helion & Company Limited. ISBN 978-1-910294-10-9.
- Seale, Patrick (1990). Asad: The Struggle for the Middle East. University of California Press. ISBN 9780520069763.
- Zahler, Kathy A. (2009). The Assads' Syria. Twenty-First Century Books. ISBN 9780822590958.
- Перша родина в Сирії, журнал Slate, 10 лютого 2012 р
- Найближче оточення Башара Асада, ВВС, 10 травня 2011 р
- Лідери Сирії, Естер Пан, Рада з міжнародних відносин, 10 березня 2006 р.