Асенкова Варвара Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Асенкова Варвара Миколаївна
Асенкова.jpg
Народилася 10 (22) квітня 1817
Санкт-Петербург, Російська імперія
Померла 19 квітня (1 травня) 1841 (24 роки)
Санкт-Петербург, Російська імперія
·туберкульоз
Поховання Смоленське православне кладовище
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність актриса

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Варвара Николаевна Асенкова
Nuvola apps kaboodle.svg Варвара Асенкова

Варвара Миколаївна Асенкова (18171841) — російська театральна актриса імператорського Александринського театру у Санкт-Петербурзі.

Родина[ред. | ред. код]

Варвара Асенкова народилася 22 квітня 1817 року в Санкт-Петербурзі, дочка відомої актриси Олександри Асенкової. Метрика сухо повідомляє: «незаконороджене немовля Варвара народилася 1817 року квітня 10 дня»[1].

Батько офіційно не значився. За законами і традиціями того часу, цивільні шлюби, не освячені церквою, юридично не визнавалися, і Варвара Миколаївна назавжди залишалася з принизливим клеймом «незаконнонародженою».

Мати Вареньки, відома артистка Олександра Єгорівна Асенкова, кілька років прожила у цивільному шлюбі з офіцером Семенівського полку Миколою Івановичем Кашкаровим. За законом того часу, актриси імператорських театрів не могли, офіційно вийшовши заміж, продовжувати залишатися на сцені. Після призначення командиром полку полковника Шварца, відомого своєю брутальністю й жорстокістю, в полку спалахнуло повстання. Кашкаров «дозволив собі слухати скаргу, скопом принесену на полкового командира». Крім того, він приховав список осіб, поданий йому фельдфебелем. Вирок військового суду про позбавлення честі, маєтки і живота" означав смертну кару. Однак Микола Іванович був переведений в армійський Бородінський піхотний полк і відзначився у перському поході. Після повернення з війни Микола Кашкаров одружився на дочці колишнього коменданта Бобруйської фортеці. Незаконний шлюб було забуто.[1][2]

Варвара була старшою дочкою Олександри Єгорівни. Її вітчим, теж цивільний чоловік матері, відставний військовий Павло Миколайович Креніцин, служив утримувачем зелених карет, у яких розвозили вихованців імператорського Театрального училища.[3]

Життєпис[ред. | ред. код]

Навчання[ред. | ред. код]

Вступивши в 1828 році до Петербурзького театрального училища, в 1830 році 13-річна Варвара Миколаївна змушена була піти звідти, бо, на думку керівників навчального закладу, незвичайними здібностями не володіла. Викладачі, відзначаючи її красу та граціозність, не знаходили у Асенкової-молодшої ніяких здібностей і пророкували їй майбутнє жалюгідної статистки з нікчемним платнею. Мати забрала Варю зі школи і визначила до одного з кращих готелів Петербурга. Однак і там вона довго не пробула. Приблизно через три роки, коли їй було 15(?) років, юна Варвара Миколаївна оголосила Олександрі Єгорівні, що до пансіону не повернеться, тому що плата за навчання непомірно висока для їх сім'ї, і вона має намір вступити до театру, щоб утримувати себе і допомагати рідним[2][4].

Знаменитий актор Александринки Іван Іванович Сосницький послухав благання своєї сценічної партнерки Олександри Єгорівни і погодився займатися з її дочкою сценічною майстерністю[2][5]. Однак талант майбутньої великої російської актриси і тут довго не проявлявся. Як до цього без особливого старання навчалась в театральній школі, де її вважали абсолютно непридатною для сцени, так і знехотя брала уроки у Сосницького і з тією ж байдужістю вступила на сцену, бачачи в цьому лише засіб допомагати збіднілій родині[1]. Іван Сосницький, заняття з яким йшли спочатку настільки невдало, що знаменитий артист втратив всяку надію на можливість викликати хоча б іскру таланту в своїй учениці, хотів уже відмовитися від марної праці, як раптом, одного разу, репетируючи з Асенковою роль Фанні в драмі «Мати і дочка — суперниці», був вражений, з якими глибиною та почуттям юна Асенкова прочитала один з монологів. Тому Сосницький, продовжив її серйозне навчання. Більше того, він запропонував їй роль у своєму бенефісі.

Дебют[ред. | ред. код]

21 січня 1835 року, в ході бенефісу її наставника, відбувся дебют Варвари Асенкової. Вона зіграла у двох водевілях («Сулейман II, або Три султанші» Шарля-Симона Фавара і «Лорнет, чи Правда очі коле» Ежена Скріба в перекладі Петра Каратигіна), виконавши ролі Роксолани та Міни[4]. Часопис «Русская старина» (стаття «В. М. Асенкова та її ролі»; том 29, 1880) називає іншу дату: 25 січня 1835 року[6] і дає уявлення про цей дебют:

Роль Роксани у цій комедії може дати молодій дебютантці проявити в повному блиску красу, спритність, голосові засоби, грацію, але аж ніяк не художню творчість; створити цю роль — неможливо: єдине завдання перетворити французьку маріонетку на живу істоту… І цю важку задачу В. М. Асенкова вирішила як не можна краще, зігравши роль Роксани неповторно. Зіграна нею в той же вечір роль Міни у водевілі «Лорнет» зміцнила за нею перше місце єдиною водевільної актриси.[6]

Через три дні Асенкова вдруге з'явилася в тих же п'єсах і з тим же успіхом. Після цього вона вступила на сцену, але без контракту[4].

В лютому 1836 року вона була, нарешті, офіційно прийнята до складу трупи Александринки[5]. Той же часопис «Русская старина» (ст. «В. М. Асенкова та її ролі»; том 29, 1880) зауважує з цього приводу: «Театральна дирекція того часу, при всій своїй бюрократичній холодності, усвідомлюючи нарешті — якщо не величезний талант Асенкової, то ті збори, які можуть приносити спектаклі за її участі, — прийняла Асенкову до штату актрис, з виплатою дуже скромної платні (в лютому 1836)».

За Асенковою закріпилося амплуа травесті та молоденьких героїнь водевілів.

Проте незабаром вона з неменшим успіхом виходила і в драматичних образах (Офелія), і, серед іншого, ставши першою виконавицею ролі Марії Антонівни в «Ревізорі» 19 квітня 1836 року.

Плоди таланту: захоплення і заздрість[ред. | ред. код]

Варвара Асенкова, 1839 рік

Перша ж поява її на Александринській сцені принесла починаючій актрисі неймовірний тріумф, про що негайно доповіли государеві, який мав славу великого знавця і спокусника дам. Імператор Микола I, частий глядач театру, після вистави зайшов за лаштунки виказати повагу юної актриси. За словами Петра Каратигіна, «Государ Микола Павлович, по закінченні вистави, удостоїв її милостивою своєю увагою і сказав їй, що такий вдалий дебют ручається за її майбутні успіхи на сцені»[4]. Через кілька днів Варварі Асенковій були «всемилостиво пожалувані» діамантові сережки[2].

Государевий інтерес послужив відправною точкою для виникнення пліток, які оточували юну актрису до кінця життя. Важко тепер з точністю сказати, що з них було правдою, а що неправдивим наклепом. Швидше за все, наклепів було багато, а можливо — і все це вигадки. Навряд чи які-небудь стосунки з Миколою I мали місце, хоча чуток з цього приводу було чимало: дуже скоро його увага змінилася на холодність. Достеменно відомо, що через рік після «всемилостивого подарунка», коли Варвара Асенкова стала ведучою актрисою імператорського театру, а критика й глядачі заходилися від захвату, її мати попросила додати доньцы платню. Государевий вердикт такий: «…ніякої надбавки зроблено бути не може, бо за власним враженням Государя Імператора вона ніяких успіхів не зробила».[2]

Величезний талант завжди породжує не лише величезне захоплення, але й величезну заздрість.

Актриса, судячи по всьому, не тільки вражала талантом, вона при цьому була ще й дуже чарівна й жіночна. Успіх її був феноменальний.

Сучасники відзначали, що їй достатньо вийти на сцену і посміхнутися, заспівати водевільний куплет своїм невеликим, але чарівним голосом, — і їй забезпечений успіх, якого інші артисти не могли б домогтися роками наполегливої праці[7].

Актор Петро Каратигін згадував: «Асенкова вміла смішити публіку до сліз, ніколи не впадаючи в карикатуру; глядачі сміялися, підкоряючись чарівності високого комізму і непідробный веселості самої актриси, яка здавалася милою й пустотливою дитиною».

ВіссаріонБєлінський писав: «…Вона грає настільки ж чудово, скільки й солодкувато… кожен її жест, кожне слово збуджує гучні й захоплені оплески… Я був цілком захоплений і зачарований».

Павло Нащокін, товариш Олександра Пушкіна, викупив у покоївки актриси недогарок свічки, при світлі якої вона вчила свої ролі, і вставив її у срібну раму. Говорили, що дивлячись на свічку, він згадував про Асенкову та мріяв про неї…[3]

З одного боку Варвару Миколаївну оточували захоплені шанувальники, а з іншого — зневірені заздрісники, серед яких особливо старалися конкурентки за ролі. До цього кола більш за все називають дитячу подружку Надію Самойлову.

Варвара Асенкова з юного віку весь свій час проводила за розучуванням ролей. На ній тримався майже весь репертуар Александрінського театру. Втім, будучи легко вразливою, вона втомлювалася і втрачала сили і здоров'я і від роботи, і від підступів по відношенню до себе, не усвідомлюючи їх причин. Однак, разом з ролями до неї приходила і слава виконавиці.

«Простодушне дитя, вона і припустити не могла, що очікує її за театральними лаштунками. Чорт знає що, шепотілися злостивці, красива, молода, талановита! — і жодного видимого зв'язку. Не плете інтриг, не заздрить, відкидає багатих та іменитих шукачів руки й серця. Так не буває! Як їм пояснити, що гріх був їй бридкий? Що розгулу „актрисок“ з великосвітськими щеголями вона воліла тихі сімейні свята, зрідка виїжджаючи до французького театру й балету? Що, ставши годувальницею родини, втомлювалася до знемоги, даючи по дві-три вистави на день?»[2]

Нервова, образлива, Асенкова ледь приходила до тями від хворобливих шпильок, які, не шкодуючи, наносили її самолюбству колеги по сцені. Відома така історія про її розмову з великим московським артистом Михайлом Щепкіним:

Перебуваючи на гастролях у Петербурзі, знаменитий Щепкін відвідав показ водевілю «Полковник старих часів». Після вистави Асенкова не могла не підійти до метра:

«Михайло Семенович, як Ви оціните мою гру?»: «Ви, звичайно, сподіваєтесь похвали, — жорстко відповів Щепкін. — Ну так утіштеся: ви у „Полковника старих часів“ були так гарні, що гидко було дивитися»[8].

Михайло Семенович Щепкін називав амплуа з перевдяганням у хлопчиків «сценічним гермафродитизмом», натякаючи на те, що актриса з її талантом розмінюється на нікчемні ролі, хоча й самому йому доводилося виходити на сцену в точно таких же порожніх недостойних п'єсках та водевілях.

Відомо, що вона відкидала галасливі залицяння, віддаючи перевагу тиші й усамітненню. Але численні шанувальники постійно юрмилися біля дверей її квартири, засипали молоду актрису нескінченними записками та подарунками. Відкинуті шанувальники слали їй непристойні пасквілі, поширювали плітки, мовляв, актриса перебуває вдома з причини чергової вагітності…[2]

До нашого часу дійшли спогади про вечері з шампанським у будинку Асенкової, про п'яні гульні офіцерів, про дурні витівки її відкинутих шанувальників. Якийсь кавказький князь намагався вкрасти Асенкову прямо біля виходу з театру. Благо, кучери театральних карет вчасно прийшли їй на допомогу. Інший шанувальник увірвався до будинку і порізав кинджалом меблі. На одному зі спектаклів компанія молодих людей влаштувала Асенковій публічне цькування, їй довелося вислухати «самі недруковані, цінічні висловлювання». Вона не змогла продовжити гру. Розплакавшись, втекла за лаштунки.[2]

Один із купців, скупивши перший ряд партеру, всадив до нього лисих чоловіків. У залі почався регіт, спектакль було зірвано, і Асенкова змушена була припинити гру. Якось, коли вона сідала в карету після вистави, якийсь офіцер кинув у вікно карети запалену шутиху. На щастя, вона потрапила в шубу сусіда Асенкової. Офіцер тут же був схоплений і, за царським повелінням, відправлений на Кавказ, де велися воєнні дії.

Нескінченні розмови, безумовно, спиралися на певний грунт: успіх Варвари Асенкової був феноменальний, тому кавалери переслідували її, а молоді люди із задоволенням приходили в гості.

У столичних газетах раз-по-раз з'являлися замовні оплачені розгромні ренцензії на її виступи — при тому, що актриса була зайнята у більшій частині репертуару, — карикатури на Асенкову, двозначно натякали на якихось її високих покровителів. Анонімні погрози злостивців переслідували актрису. Напевно особливо важко Варвара Миколаївна переживала, що ядром змови проти неї стала її подруга дитинства Надія Самойлова, яка вела суперечку соперничавшая з нею на сцені.

Олександр Вольф у «Хроніці петербурзьких театрів», писав: 23 травня 1840 року на виставі «Капризи закоханих» Павла Федорова кілька молодих людей під проводом кавалериста А-ва, прийнявши неабияку кількість чарочок у буфеті, увійшли до зали, а сам А-в, зайнявши місце в першому ряду, став голосно коментувати дії акторів, перекриваючи їх голоси: «Особливо дісталося бідній Асенковій. Їй довелося вислухати самі нецензурні цинічні висловлювання, нарешті, вона не витримала, розридалася і втекла за лаштунки… Всього прикметніше те, що ні сусіди п'яної компанії чи хтось з публіки не наважилися втрутитися в справу і припинити скандал. … Після такого замішання завіса знову піднялася і п'єса тривала своїм порядком. Скривджену, звичайно, прийняли захоплено. Як було чутно, Г. А-ва перевели в армію тим же чином і відправили на Кавказ»[9].

Про життя і творчість Варвари Асенкової розповідали тодішні енциклопедії, як, наприклад, «Енциклопедичний словник» Брокгауза-Ефрона, напівтім. 3, стор 289:

Тут абсолютно невірно говориться, що «граючи дуже часто, люблячи веселощі, свята, задоволення всякого роду, молода актриса не берегла себе» і що нібито її слабке здоров'я «не витримало шанувальників». В. М.. Асенкова була скромною дівчиною, яка відкидала всі залицяння прихильників, про що одноголосно свідчать її сучасники.[4]

Ролі[ред. | ред. код]

Енциклопедія «Російський драматичний театр» (Русский драматический театр: Энциклопедия / Под общ. ред. М. И. Андреева, Н. Э. Звенигородской, А. В. Мартыновой и др.) повідомляє, що Варвара Асенкова була першою виконавицею ролі Софії в п'єсі «ГЛихр з озуму» Олександра Грибоєдова. Однак це не так. Вона зіграла цю роль пізніше — в 1839 році. Хоча автори «Хроніки петербурзьких театрів» та статті «Горі від розуму» Театральної енциклопедії (див. Стаття Лихо з розуму у Театральній енциклопедії[недоступне посилання з травень 2019]) не називають цю роль серед виконуваних нею.

Першою виконавицею цієї ролі в 1830 році (сцени з п'єси) була її мати, Олександра Єгорівна Асенкова, а Варенька в ці роки була ще дівчинкою-підлітком і гуляла німецьким садом зі своєю подружкою Надійкою Самойлової. Про це розповідає Євдокія Панаєва (донька артиста Александринського театру Якова Брянського, дружина письменника Івана Панаєва) у своїх мемуарах (А. Панаева. Воспоминания. — М.: «Захаров», 2002. — 448 с. — ISBN 5-8159-0198-9):

«Двох Самойлових і Асенкову мені довелося бачити згодом на сцені. Надія Василівна Самойлова і Варвара Миколаївна Асенкова були на одному амплуа. Обидві були хороші водевильные актриси. Гуляючи дівчатками в саду і розмовляючи між собою, вони тоді, звичайно, і не думали, що настане час, коли між ними виникне непримиренна ворожнеча».

По-новому, абсолютно несподівано для свого часу вона зіграла Офелію у виставі «Гамлет»: «Вона відмовилася від натужного пафосу, від декламації з форсованим голосом, підкріпленої надмірною жестикуляцією. Актриса наполягла, щоб провести сцену божевілля Офелії без супроводу оркестру, як того вимагав канон. Її Офелія була сумною, зворушливою і безкінечно нещасною дівчиною, а не скаженою. Здогадувалася чи Варенька Асенкова, що не просто грає, як велить акторська натура, а виганяє з російської сцени позерство, штучність і манірність? Бог вість! Серце у неї було розумне. Але розірвана. На шматки»[2].

Ролі у театрі
  • одаліска Роксалана («Сулейман II, або Три султанші» Шарль-Симона Фавара, 1835),
  • Міна («Лорнет, чи Правда очі коле» Ежена Скріба в перекладі П. А. Каратигіна, 1835),
  • юнкер Лельов («Гусарська стоянка, або Плата тією ж монетою» Василя Орлова, 1835),
  • Керубіно («Одруження Фігаро» П'єра Бомарше, 1835),
  • Марія Петрівна («Ділова людина» Федора Коні, 1835),
  • Вероніка («Уголино» Миколи Полевого, 1835),
  • Надія Павлівна («Капризи закоханих» Павла Федорова, 1835),
  • Аверіна («Домашня комедія» Григор'єва 2-го, 1835),
  • Мальвіна («Мальвіна, або Урок багатим нареченим», переробка з французької п'єси Е. Скріба Дмитра Ленського, 1836),
  • Луїза («Вузькі черевики» Павла Федорова),
  • Зарецька («Чого на світі не буває»),
  • Олена («Велізарій» Шенка в авторизованому перекладі Платона Ободовського),
  • Звонкова («Позиковий чоловік» Григор'єва 1-го),
  • Педро («Король-пастух» Олександра Шаховського),
  • Жанна («Не закохуйтеся без пам'яті» Ф. О. Коні),
  • Надія Дмитрівна («Злий дух» В. Анічкова),
  • Рутлі («Закоханий рекрут» Миколи Куликова),
  • Зубкова («Заміжня вдова» Рафаїла Зотова),
  • Сабіна («Сільська простота»),
  • Софія Вентер («Добрий геній» Д. Т. Ленського),
  • Вільгельміна («Сардамський корабельний майстер» Рафаїла Зотова),
  • Неллора («Царство жінок» Миколи Куликова),
  • Емілія («Жінки-солдати» Іллі Лизагуба),
  • Віктор («Паж-арештант» Павла Федорова),
  • Марія Антонівна («Ревізор» Миколи Гоголя, 1836, перша виконавиця),
  • гусар-дівиця («Дівчина-гусар», Ф. Коні, 1836),
  • Євгенія Гранде («Дочка скупого», переробка роману Оноре де Бальзака П. Валберха),
  • Офелія («Гамлет» Вільяма Шекспіра в обробці Васиоя Каратигіна, 1837),
  • Есмеральда («Есмеральда, або Чотири роди кохання» за романом Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» в авторизованому перекладі Василя Каратигіна, 1837),
  • Юлія де Крекі («Полковник старих часів», переробка з французької Дмитра Ленського), Дженні («Мрії»),
  • Карл II («П'ятнадцятирічний король», авторизований переклад Д. Ленського, 1838),
  • Соничка («Ложа 1-го ярусу на останній дебют Тальоні» Петра Каратигіна, 1838),
  • Параша («Параша-Сибірячка» Миколи Польового),
  • Корделія («Король Лір» Вільяма Шекспіра, 1838),
  • донька мельника («Русалка» Олександра Пушкіна в переробці Олександра Шаховського, 1838),
  • Катя («Батько, яких мало» Миколи Коровкіна, 1838),
  • Корнелія («Дідусь російського флоту» М. О. Польового, 1838),
  • проста дівчина («Смерть або честь» М. О. Польового, 1838),
можливо
Ролі у водевілях
«Чортів ковпачок» Пімена Арапова, «Школа жінок», «Адольф і Клара», «Малий та молодецький», Пашенька («Новачки в любові» Миколи Коровкіна), Карпінська («Полюбовная угода» Григор'єва 1-го), Сусанна («Сирітка Сусанна» в авторизованому перекладі Григор'єва 1-го), Ліза («Ніжка», авторизований переклад П. А. Каратигіна), «Покійна ніч» Григор'єва 1-го, гусар Лазов («Військові громадяни, або Росіяни в гостях» Р. А. Пасинкова, 1839), Габріель («Дівчина-відлюдниця» Ежена Скріба, переклад Григор'єва 1-го, 1840), Любочка («Харківський наречений, або Будинок на дві вулиці» Дмитроа Ленського, 1840), Мірандоліна («Мірандоліна» в перекладі Василя Каратигіна) та інші.

Сайт Біографія.ру включає до списку її ролей також і роль Наталії Дмитрівни Горич з «Лихо з розуму» (причому з помилкою: Наталія Дмитрівна Горичева[4]), що викликає деякі сумніви — актриса була ще надто юна для цієї ролі. До того ж Олександр Вольф у «Хроніці петербурзьких театрів» називає виконавицями даної ролі Сосницьку та Каратигіну 2-гу"[10].

Хвороба і смерть[ред. | ред. код]

На сцені Александринського театру Варвара Асенкова виступала всього шість років. У неї було слабке здоров'я, і при цьому їй доводилося грати майже весь водевільний репертуар театру. Все це спровокувало її захворювання на сухоти. Останній раз вона вийшла на сцену 28 лютого (16 лютого за старим стилем) 1841 год року з блискучими очима і розчервонілими щоками. Причиною цього була хвороба: очі блищали від лихоманки, а рум'янець виявився зловісним ознакою близького кінця.

Перші ознаки сухот з'явились у 21-річному віці навесні 1838 року. Напружена діяльність артистки, старанністю якою зловживали і дирекція, і бенефіціанти, змушуючи грати мало не кожен день і розучувати щотижня по дві-три нові ролі, надломила її слабке здоров'я і прискорила розвиток сухот[4].

Померла актриса 1 травня (19 квітня за старим стилем) 1841 року. На похорон прийшли тисячі людей. Незважаючи на проливний дощ, вони плакали і йшли за похоронної каретою[11].

Після її смерті багато ролей перейшли актрисі Надії Самойловій, яка була її подругою з дитинства та стала найбільшою конкуренткою.

На сайті Біографія.ру говориться:

«Незважаючи на поради лікарів, Асенкова не покидала сцени і на масляній 1841 р. грала 17 разів, виконуючи не менше двох ролей в день. В останній раз вона з'явилася на сцені в прощену неділю 16-го лютого, в п'єсах „П'ятнадцятирічний король“ і „Новачки в любові“. 14-го квітня ім'я Асенкової в останнє прочитали на афіші, що сповіщала про її бенефіс; але обдарована артистка в ньому вже не могла брати участь: вона була при смерті. Поховання її відбувалося 22-го квітня на Смоленському кладовищі, де на її могилі споруджено на кошти, зібрані шанувальниками її таланту, прекрасний пам'ятник з бронзовим бюстом Асенкової».[4]

На пам'ятнику епітафія[12]:

Все было въ ней: душа, талантъ и красота.
И скрылось все отъ насъ, какъ свѣтлая мечта.

Бюст на постаменті роботи скульптора І. П. Віталлі, 1841 рік.

Прах і пам'ятник було перенесено зі Смоленського кладовища до Некрополя майстрів мистецтв у 1936 році. Сам пам'ятник було зруйновано під час бомбардувань у 1943 році. У 1955 році на старому постаменті встановили копію бюста.[13]

Пам'ять[ред. | ред. код]

Молодий літератор Микола Некрасов, що бував у гостях у Варвари Миколаївни, присвятив їй вірша «Офелія» та «Пам'яті А-ой».[14], а на полях чернетки вірші «Пам'яті <Асенков>ой» («У тузі за юністю моєю…») написав: «…пам'ятаю похорон, — схожі, говорили тоді, на похорон Пушкіна: тепер таких взагалі не буває».[2]

А. І. Вольф у книзі «Хроніка петербурзьких театрів» називає похорон видатної російської акторки «блискучим»[15] і тут же додає: "Через кілька днів після блискучих похорон відбувся блискучий ж дебют Некрасова (Перепельського) в якості водевіліста.

У 1936[16] або, за іншими джерелами, у 1938 році[3] могилу разом з пам'ятником перенесли до Некрополя майстрів мистецтв Олександро-Невської лаври. Під час німецько-радянської війни, у 1941-му, рівно через сто років після смерті актриси[3], або, за іншими матеріалами, в 1943 році[16] німецький снаряд влучив точно в її могилу, залишивши лише уламки пам'ятника і глибоку яму… Пам'ятник було відтворено з невеликими змінами в 1955 році.

Про коротке трагічне життя й акторську долю актриси, зокрема, знято художній фільм «Зелена карета» (1967, режисер Я. Б. Фрід), де роль Варвари Асенкової зіграла Наталія Тенякова.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Биографии. История жизни великих людей//Асенкова Варвара Николаевна Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «тон» визначена кілька разів з різним вмістом Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «тон» визначена кілька разів з різним вмістом
  2. а б в г д е ж и к л People's History. Стаття: Гідність і честь. Автор: Марина Кузнєцова
  3. а б в г Актёры и актрисы / Асенкова Варвара Николаевна. Архів оригіналу за 2011-02-18. Процитовано 2019-03-22. 
  4. а б в г д е ж и Біографія.ру
  5. а б Російський драматичний театр: Енциклопедія / за заг. ред. М. І. Андрєєва, Н. Е. Звенигородської, А. В. Мартинової та ін — М: Велика Російська енциклопедія, 2001. — 568 с.: іл. ISBN 5-85270-167-X
  6. а б Російська старовина, тому 29
  7. Энциклопедия «Кругосвет»(рос.)
  8. Асенкова Варвара Николаевна — Великие любовные истории
  9. А. В. Вольф, «Хроніка петербурзьких театрів з кінця 1826 до початку 1855». С-Петербург, 1876
  10. А. В. Вольф. «Хроніка петербурзьких театрів»
  11. Варвара Асенкова(рос.)
  12. Саитов В. И. «Петербургский некрополь», СПб, 1912—1913, т. I, с.102
  13. Кобак А. В., Пирютко Ю. М. Історичні кладовища Санкт-Петербурга. — М.: Центрполиграф, 2009. — 800 с. — 1600 екз. — ISBN 978-5-9524-4025-8
  14. Мокульский С. С., ред. Театральна енциклопедія. Т. 1. М., 1962. С. 320
  15. А. В. Вольф, «Хроніка петербурзьких театрів» стор 93
  16. а б Енциклопедія Санкт-Петербурга, автор А. А. Кирилов

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Асенкова, Варвара Николаевна // Большая советская энциклопедия: в 66 т. (65 т. и 1 доп.) / гл. ред. О. Ю. Шмидт. — М. : Советская энциклопедия, 1926—1947. (рос.)