Атаманчук Микола Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Атаманчук Микола Олександрович
Народився 5 березня 1941(1941-03-05) (83 роки)
Бовсуни, Лугинський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР
Громадянство Україна
Місце проживання Житомир
Діяльність поет, письменник, сатирик, публіцист
Alma mater Філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1972) і Вища партійна школа при ЦК КПУ (1978)
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Атаманчук.

Атаманчук Микола Олександрович (нар. 5 березня 1941, село Бовсуни Лугинського району Житомирської області) — український поет, письменник, сатирик, гуморист, редактор, публіцист і краєзнавець. Член Національної спілки журналістів України.

Біографія[ред. | ред. код]

Микола Атаманчук народився 5 березня 1941 року в селі Бовсуни Лугинського району Житомирської області в сім'ї колгоспників. У 1958 році закінчив Лугинську загальноосвітню школу. Середню спеціальну освіту здобув у Коростишівському педагогічному училищі (1959—1962 рр). Після навчання працював учителем у селі Комарів на Буковині, а з 1965 року — в селі Мединівка Коростенського району Житомирської області.

У 1966 році вступив на заочне відділення Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка. З 1967 року обіймав посаду завідувача відділу сільського господарства в редакції Лугинського тижневика «Промінь». Також виконував обов'язки відповідального секретаря та заступника редактора газети. З 1968 до 1972 року заочно навчався на філологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а з 1976 до 1978 року здобував освіту на відділенні журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України. З 1978 до 1991 року був редактором Народицького районного тижневика «Жовтневі зорі» (нині «Життя і слово»). Згодом переїхав до Києва, де з 1992 року працював редактором відділу та спеціальним кореспондентом газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». З 2003 до 2005 року обіймав посаду редактора всеукраїнської громадсько-політичної газети «Житичі». Після завершення журналістської кар'єри переїхав до Житомира, де продовжив займатися творчістю.

Творчість[ред. | ред. код]

Перші творчі спроби Микола Атаманчук здійснював під час навчання у Коростишівському педучилищі (писав оповідання та вірші). Під час роботи в редакції Народицької газети «Жовтневі зорі» Атаманчук весь свій вільний час присвячував творчості: вивчав історію Житомирщини, писав краєзнавчі нариси та публіцистичні статті на історичну тематику. Після аварії на Чорнобильській АЕС Микола Олександрович висвітлював реальну інформацію про радіаційну обстановку в районі на сторінках «Жовтневих зір» (публікації «На червоне світло», «Патріоти чи вороги?», «Справа самих потопаючих?», «Куди переселятися?» тощо). Думки Атаманчука стосовно чорнобильської трагедії вилились у документальну повість «Під гнітом радіації», яка також вийшла друком у тижневику.

Книги[ред. | ред. код]

Микола Атаманчук — автор поетичних збірок «Прикмети», «Жива роса», «Отчина», «Рідні околи», сатиричних і гумористичних видань «То що ж ми маємо?», «Навсправжки і жартома», «Не журись!», автобіографічної повісті «Мовою душі» і в співавторстві — художньо-документальних книг «Поклонімося подвигу», «Ними пишається Лугинщина», «Земля Лугів».

Творчий доробок Миколи Атаманчука
Назва видання Співавтор Рік публікації Анотація
«Прикмети» — 2001 Збірку складають ліричні вірші, в яких автор, журналіст за фахом, тепло і щемно сповідує перед отчим краєм, звідки прослалася його дорога в життя і куди він щоразу вертається бодай подумки, згадкою про дитинство й отроцтво, усвідомлення свого родового коріння. Окремий цикл складають поетичні роздуми про знедолене чорнобильською бідою Полісся. Авторове слово тут — по-синівському ніжне, зболене, тривожне. Воно змушує бентежитись і перейматися любов'ю до малої батьківщини і всієї України, до всього в цьому світі, що людина має берегти, захищати, примножувати. Автор довгий час проживав у смт Народичах і працював редактором районної газети «Життя і слово»[1].
«Поклонімося подвигу» Бовсунівський А. 2002 Книга присвячена Герою Радянського Союзу П. П. Бовсунівському. Водночас цей нарис про маленьку батьківщину патріота, про село Бовсуни, у літописі якого, як у краплині води, відбилася складна, сповнена драматизму і героїки доля великої Батьківщини — України[2].
«Ними пишається Лугинщина» Сульська З. В. 2005 Документальні нариси та замальовки про відомих людей району, що народилися, навчалися, починали свій трудовий шлях у Лугинському районі і здобули визнання та повагу у різних галузях народного господарства та суспільного життя[2].
«Земля Лугів» Таргонський П. Н. 2006 До книги увійшли нариси про минуле та сьогодення Лугинського району. З вивчення місцевої географії, історії села, селища, району, з глибокої любові до них починається Батьківщина. Ми не можемо нічого змінити в минулому, а ось знати його маємо[2].
«То що ж ми маємо?» — 2007 У книжці сатири і гумору «То що ж ми маємо?» абсурдні речі сучасного життя в Україні названо їх власними іменами. Без снобістського смакування негараздами, труднощами, які випали останнім часом на долю суспільства. З надією на його оздоровлення. А вихоплені з нашої дійсності і відтворені її, можливо, не завжди веселі, але назагал кумедні явища, яким присвячено заключну частину віршованої збірки, можна сподіватися, викличуть щирий усміх у читачів, допоможуть їм бодай на якусь часину збадьоритись. Принаймні на це розраховує автор. Світ уцілів тому, що сміявся[1].
«Жива роса» — 2008 У збірці віршів «Жива роса», написаних автором у різні роки, читач зможе знайти мотиви, суголосні його роздумам про минуле і сьогочасне, про високе покликання людини творити добро й красу на землі. Поезії, народжені любов'ю та зігріті любов'ю, вирізняються ясністю, прозорістю думки, класичною формою її вираження[1].
«Мовою душі» — 2009 Усі ми з дитинства. У ранніх роках губляться витоки наших звичок, смаків, уподобань, характерів у цілому, надбань і втрат. Час, звісно, коректує особистість, нерідко, на жаль не на краще, але вона тим цільніша, чим міцніше її осердя. А воно чи не найактивніше формується на зорі життя. Ця автобіографічна повість — сповідь автора перед отчиною, родом, до якого він належить, зрештою — перед собою[3].
«Навсправжки і жартома» — 2011 Книжку сатири і гумору Миколи Атаманчука відкривають віршовані сатиричні твори на важливі, злободенні, актуальні для України теми. Ще в одній частині збірки зібрано гуморески, й зокрема ті, до яких підсипано міцного червоного перцю. До книжки також увійшли короткі афористичні катрени, сентенції та лаконічні усмішки, смішинки, виразні, переважно жартівливі, парафрази мудрослів'я відомих політологів, майстрів красного письменства, представників науки, культури, і мистецтва з різних куточків Земної кулі[3].
«Рідні околи» — 2014 Нові вірші автора — з любові до рідних древлянських видноколів, їхніх джерел, з босоногого дитинства і юності, зі спогадів, багаття яких не відгоряє, з недремної пам'яті — цього єдиного раю, з котрого людину не може вигнати ніхто. «Рідні околи» — живі сторінки, тепла й щемка сповідь поета перед отчим краєм, звідки прослалася його дорога в життя[3].
«Не журись!» — 2014 Автор запрошує читачів до роздумів над нашим не вельми веселим часом, над тим, що заслуговує сарказму, іронії, гнівного осуду. Проте більшість речей в книзі позначена беззлобно-добродушим, жартівливим тоном[1].
«Отчина» — 2016 До збірки увійшли вірші позначені печаттю нашого непростого часу, яскравою палітрою земних барв, мелодій, ароматів малої батьківщини автора[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Зведений каталог Житомирської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Ольжича та бібліотек Житомирської області. catalog.lib.zt.ua. Процитовано 21 жовтня 2020.
  2. ↑ а б в БібліоЛугини: Краєзнавтво. БібліоЛугини. Архів оригіналу за 26 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.
  3. ↑ а б в "Народичі на зв’язку" Народицька селищна бібліотека : Краєзнавчий календар 2016-2017. "Народичі на зв’язку" Народицька селищна бібліотека. Архів оригіналу за 23 жовтня 2020. Процитовано 21 жовтня 2020.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Прикмети: вірші різних літ / М. О. Атаманчук ; ред. В. Баранов ; худож. В. Трегубенко. Київ: Вісті Центр. спілки спожив. т-в України, 2001. 61 с.
  • Поклонімося подвигу: Нарис / Атаманчук М. О., Бовсунівський А. Лугини, 2002. 88с.
  • Ними пишається Лугинщина / Сульська З. В., Атаманчук М. О. Коростень, 2005. 132с.
  • Земля лугів: Історико-краєзнавчі нариси / Атаманчук М. О., Таргонський П. Н. Коростень: Друк, 2006. 312с.
  • То що ж ми маємо? : сатира і гумор / М. О. Атаманчук ; [авт. передм. П. К. Федотюк ; худож.: І. Кугно, І. Башинський, М. Король]. Коростень: Друк, 2007. 71 с.
  • Жива роса: вірші різних років / М. О. Атаманчук. Коростень: Друк, 2008. 75 с.
  • Мовою душі: повість / Микола Атаманчук. Житомир: Полісся, 2009. 138 с.
  • Навсправжки і жартома: гумор і сатира / М. О. Атаманчук. Житомир: Полісся, 2011. 99 с.
  • Рідні околи: лірика / М. О. Атаманчук; [ ред. М. О. Атаманчук; худож. І. Башинський]. Житомир: Рута, 2014. 87с.
  • Не журись! : сатира і гумор / М. О. Атаманчук ; [худож.: І. П. Башинський, І. І. Кугно, Ф. П. Полянський]. Житомир: Рута, 2014. 87 с.
  • Отчина: лірика / М. О. Атаманчук ; [худож. оформ. Л. Бондар]. Житомир: Рута, 2016. 83 с.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Атаманчук_Микола_Олександрович&oldid=39511142