Атлантида

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта Атлантиди за Патроклом Компанакісом (1891)

Атланти́да (грец. Ατλαντίδα) — міфічний острів; Платон у діалогах «Критій» і «Тімей», посилаючись на давньоєгипетські перекази, що їх Солон почув від єгипетських жерців, повідомляє, що Атлантида нібито була квітучою державою, якою правили могутні володарі, а з мешканцями острова — атлантами — воювали предки афінян. Від назви острова походить назва Атлантичного океану.

Метафорично Атлантида — прекрасна заповідна країна; пошуки Атлантиди — самовіддані спроби зробити відкриття.

Платонівська Атлантида[ред.ред. код]

Карта Атлантиди за Афанасієм Кірхером (1669)

Платон описує Атлантиду як багатий острів, що знаходився в давнину за Геркловими стовпами. Завдяки цьому тоді було можливим досягти з інших островів, зупинившись в Атлантиді, далеких земель за морем. Влада її жителів, атлантів, поширювалася на сусідні острови, Лівію і Європу аж до Тірренії. Атланти тримали в страху всіх сусідів і мали величезну могутність. Предки афінян повстали проти атлантів і перемогли їх, попри зраду союзників, чим врятували від рабства всі інші народи. Коли згодом стався землетрус і потоп, Атлантида потонула, а разом з нею загинули армії греків, проте самі афіняни вціліли[1].

Походження атлантів[ред.ред. код]

Бог морів Посейдон отримав Атлантиду у володіння, коли боги жеребом ділили між собою землі. За розмірами вона перевищувала Лівію та Азію (відому грекам). Острів мав гори, які оперізували його краї, з невеликим виходом до моря. Між горами лежала величезна родюча долина, зрошувана каналами. В центрі височів пагорб, де жили цар Евенор, його дружина Левкіппа і дочка Клейто. Посейдон, після смерті правителів, закохався в Клейто і наділив Атлантиду напрочуд хорошими умовами. Він розділив долину трьома кільцями води, що зробило пагорб неприступним, адже люди тоді не знали судноплавства. На самому пагорбі Посейдон створив два джерела, гаряче і холодне, а землі зробив надзвичайно родючими, тому тамтешні жителі мали достаток у їжі[2].

Від Посейдона Клейто народила п'ять пар близнюків, які поділили між собою владу. Перший з них, званий Атлантом, отримав у володіння центр і став головним. Інші розділили володіння рештою земель Атлантиди, навколишніми островами й материками, як вказав Посейдон. Влада передавалася їхнім нащадкам від батька до старшого сина і атланти, процвітаючи, владарювали над іншими народами[3].

Процвітання Атлантиди[ред.ред. код]

Атлантида мала густі ліси, родючі поля, різноманітні родовища металів і слонів, що давало цінну слонову кістку, тож атланти швидко накопичили величезні багатства. Царі Атлантиди перекинули мости через кільця води, прокопали канали, звели святилища, палаци, гавані і верфі та облаштували острів[4]. В центрі Атлантиди було споруджено храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою стіною, а також храм окремо Посейдона із золота, срібла, слонової кістики й оріхалку. Кільця землі заповнювали святилища різним богам, гімнасії та житла. До Атлантиди прибували купці з усіх земель і канали постійно заповнювали кораблі[5].

Закони атлантів було записано на оріхалковій стелі в храмі Посейдона, згідно них царі Атлантиди раз на кілька років збиралися разом аби вирішувати нагальні питання. Вони слідкували одне за одним, щоб ніхто не вчинив несправедливості чи злочину, вершили суд і приносити жертви богам. Атлантида поділялася на 60000 частин по 10 на 10 стадіїв, кожна з яких мала у випадку війни постачати частину чоловіків і колісниць до загального війська[6]. Ніхто з царів атлантів не мав права іти війною на іншого, але коли будь-якому чужоземці оголошували війну, або спалахувало повстання, інші мусили його підтримати. Коли траплялося, що хтось з царських родичів вчинив злочин і мусить бути страчений, царі вирішували його долю голосуванням[7].

Загибель Атлантиди[ред.ред. код]

Царі Атлантиди довго правили справедливо і їхні землі процвітали. Але з часом вони загордилися та стали відступати від законів, ставши жадібними, розпусними і жорстокими. Зевс скликав інших богів на раду та постановив знищити Атлантиду[8]. За одну добу земля під Атлантидою розверзлася і поглинула острів. На тому місці лишилося місце з мулом, яке відтоді неможливо перетнути кораблем[1].

Трактування міфу про Атлантиду[ред.ред. код]

Давньогрецький філософ-неоплатонік Прокл вбачав у діалогах Платона про Атлантиду метафоричну оповідь про влаштування світу. Боротьба Атлантиди з пра-Афінами і перемога останніх вважалася ним образом творення Космосу, впорядкованого світу, як і міф про титаномахію. Атлантида за Проклом є символ титанів, Афіни символізують олімпійських богів, перемога яких означає остаточне впорядкування Космосу. Також титан Атлант був ворогом Зевса, а Афіна, одна з головних героїнь титаномахії, протегує не лише афінянам, але і їхнім предкам. Прокл писав у коментарях до діалогів Платона, що той, оповідаючи про Атлантиду, давав приклад перемоги розумного космічного начала над Хаосом і варварством. Міф про Атлантиду співвідноситься, за Проклом, і з місцевим аттичним переказом про суперечку Афіни і Посейдона за владу над містом Афінами[9].

Німецький філолог Карл Райнхардт вважав, що Афіни у Платона втілюють його ідеї про ідеальну державу. Атлантида ж є прикладом протилежної держави, яка спочатку має ідеальний устрій, але володіє рисами, які ведуть до морального занепаду її жителів та її самої. Це держава, де все точно виміряно і обчислено, справедливість замінена законом, а природа — спорудами. Таким чином, як вважав Райнхардт, Платон доносив думку, що небезпека для світу виходить не від диких орд, а від цивілізованого устрою, де штучність витіснила природність[10].

Дослідниками також помічено, що державі атлантів надаються ті самі характеристики, які є предметом критики Платона. Атлантида, могутня морська держава, відображає Афіни, якими їх мріяли бачити в часи Перікла. Так Платон застерігав що, будучи на вершині могутності, не слід забувати про розсудливість і справедливість, не прагнути нових завоювань, вже маючи все необхідне[11].

Пошуки Атлантиди[ред.ред. код]

Гіпотетична локалізація Атлантиди у Атлантичному океані

Вчені робили багато спроб встановити де була Атлантида. Атлантиду часто ототожнювали з «островами блаженних».

Вчений-енциклопедист Афанасій Кірхер вважав залишками Атлантиди острови Зеленого Мису, Канарські та Азорські архіпелаги. Жорж де Бюффон вбачав їх в островах св. Єлени і Вознесіння. Біолог Луї Жермен стверджував, що Саргасове море утворене рослинністю з острова. Під Атлантидою розуміли Америку, Канарські острови, Скандинавію, острови Егейського моря, уявний зниклий острів біля Криму, зруйноване карфагенянами місто Тартес («місто етрусків») на півдні Іспанії тощо. Проте більшість учених заперечує існування Атлантиди в Атлантичному океані. Найчастіше Атлантиду поміщають або у Середземному морі, Атлантичному океані, або на затоплене дно Чорного моря.

Деякі дослідники схиляються до думки, що греки розуміли під островом не лише сушу, звідусіль оточену водою, а й невідомі землі, береги. Таким чином Атлантида була частиною якогось з відомих їм материків. Український журналіст Анатолій Желєзний вважає, що міфи про Атлантиду і Всесвітній потоп виникли як спогади про падіння астероїда, що викликало повсюдні цунамі[12].

Вірогідні розташування[ред.ред. код]

Гіпотетична локалізація Атлантиди у Середземному морі

Атлантичний океан. Тривалий час вважалося, що Серединно-атлантичний хребет в давнину міг здійматися над поверхнею океану і бути населеним. Проте океанографічні дослідження показують, що він знаходиться під водою щонайменше 60 млн років.

В Атлантиці (Північному морі) існувала населена суша Доггерленд, що поєднувала Британію з материком. Вона була затоплена в мезоліті близько 5000 років до н. е. і тепер є мілиною Доггер-банка. Вірогідно, її затоплення відбулося в ході цунамі, спричиненого найбільшим з відомих зсувів ґрунту біля узбережжя Норвегії.

Середземне море. Мінойський Крит, який здійснював великий вплив на Єгипет і Італію, зазнав поразки від об'єднаних військ еллінських племен на чолі з афінянами. Грецький геолог Галанопулос висунув гіпотезу, що міф про загибель Атлантиди виник як спогад про вулканічний вибух острова Тіри (Санторіну) в XIV ст. до н. е., від якого постраждав також Крит і занепала мінойська культура.

З Атлантидою також ототожнювалися затоплені споруди острова Фарос, які опинилися на дні в ході землетрусу. Платон згадує, що в Атлантиді було багато слонів, у чому вбачається зв'язок з Фаросом, через який ввозили слонову кістку[13].

Атлантида в паранауці[ред.ред. код]

Міфічний острів зустрічається у паранаукових концепціях як прабатьківщина людства, місце виникнення цивілізації. Декотрі представники паранауки вважають, що атланти навіть перевершували сучасну їм світову цивілізацію.

Ігнатіус Донеллі в книгах «Атлантида — допотопий світ» (1882) і «Раґнарьок — епоха вогню і смерті» (1883) виклав думку про те, що Атлантида була фрагментом більшого материка, на якому виникла перша людська цивілізація. За Донеллі, атланти винайшли обробку металів, землеробство, науки та всі інші блага, яким підкорили відсталі народи і передали їм свої знання. Ця гіпотеза була розвинена такими окультистами і езотериками як Олена Блаватська, Рудольф Штайнер, Джеймс Черчвард, Едгар Кейсі і Грем Генкок. Значною мірою міф про Атлантиду був популяризований в другій половині XX ст. Дж. В. Лусом і Чарльзом Берліцом[14]. За Ширлі Ендрюз і її книгою «Атлантида. За слідами зниклої цивілізації» (1997) атланти прибули в Атлантиду з Лемурії біля 100 000 років тому. Вони вивели кроманьйонців, встановили всесвітню мову, мали індустріальну цивілізацію, авіацію, і підтримували контакти з іншопланетянами[15].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Платон. Тімей. 24-25.
  2. Платон. Критій. 113 c-e.
  3. Платон. Критій. 114a-d
  4. Платон 114 d-e. 115a-e.
  5. Платон. Критій. 117 b-e.
  6. Платон. Критій 119.
  7. Платон. Критій 120 d.
  8. Платон. Критій 131 c.
  9. Рабинович, Е. Г. (1983). Атлантида // Текст: семантика и структура. Москва. с. 72. 
  10. Панченко, Дмитрий (1990). Платон и Атлантида. Ленинград: Наука. Ленинградское отделение. с. 149–150. 
  11. Панченко, Дмитрий (1990). Платон и Атлантида. Ленинград: Наука. Ленинградское отделение,. с. 153. 
  12. Железный, Анатолий (2008). Атлантида покоится на дне Чёрного моря. Київ. 
  13. Грейвс, Роберт (1992). Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. Москва: Прогресс. с. 106–111. 
  14. Carroll, Robert (2011-01-11). The Skeptic's Dictionary: A Collection of Strange Beliefs, Amusing Deceptions, and Dangerous Delusions (en). John Wiley & Sons. с. 40–41. ISBN 9781118045633. 
  15. Andrews, Shirley (1997-01-01). Atlantis: Insights from a Lost Civilization (en). Llewellyn Worldwide. ISBN 9781567180237. 

Література[ред.ред. код]

  • Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.

Посилання[ред.ред. код]

Зевс Це незавершена стаття з давньогрецької міфології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.