Атлантида

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карта Атлантиди за Патроклом Компанакісом (1891)

Атланти́да (грец. Ατλαντίδα) — міфічний зниклий острів або континент; Платон у діалогах «Критій» і «Тімей», посилаючись на давньоєгипетські перекази, що їх Солон почув від єгипетських жерців, повідомляє, що Атлантида нібито була квітучою державою, якою правили могутні володарі, а з мешканцями острова — атлантами — воювали предки афінян. Від назви острова походить назва Атлантичного океану.

Метафорично Атлантида — прекрасна заповідна країна; пошуки Атлантиди — самовіддані спроби зробити відкриття.

Платонівська Атлантида[ред. | ред. код]

Карта Атлантиди за Афанасієм Кірхером (1669)

Платон описує Атлантиду як багатий острів, що знаходився в давнину за Геракловими стовпами. Завдяки цьому тоді було можливим досягти з інших островів, зупинившись в Атлантиді, далеких земель за морем. Влада її жителів, атлантів, поширювалася на сусідні острови, Лівію і Європу аж до Тірренії. Атланти тримали в страху всіх сусідів і мали величезну могутність. Предки афінян повстали проти атлантів і перемогли їх, попри зраду союзників, чим врятували від рабства всі інші народи. Коли згодом стався землетрус і потоп, наслані богами в покарання атлантам, Атлантида потонула, а разом з нею загинули армії греків, проте самі афіняни вціліли[1].

Походження атлантів[ред. | ред. код]

Бог морів Посейдон отримав Атлантиду у володіння, коли боги жеребом ділили між собою землі. За розмірами вона перевищувала Лівію та Азію (відому грекам). Острів мав гори, які оперізували його краї, з невеликим виходом до моря. Між горами лежала величезна родюча долина, зрошувана каналами. В центрі височів пагорб, де жили цар Евенор, його дружина Левкіппа і дочка Клейто. Посейдон, після смерті правителів, закохався в Клейто і наділив Атлантиду напрочуд хорошими умовами. Він розділив долину трьома кільцями води, що зробило пагорб неприступним, адже люди тоді не знали судноплавства. На самому пагорбі Посейдон створив два джерела, гаряче і холодне, а землі зробив надзвичайно родючими, тому тамтешні жителі мали достаток у їжі[2].

Від Посейдона Клейто народила п'ять пар близнюків, які поділили між собою владу. Перший з них, званий Атлантом, отримав у володіння центр і став головним. Інші розділили володіння рештою земель Атлантиди, навколишніми островами й материками, як вказав Посейдон. Влада передавалася їхнім нащадкам від батька до старшого сина і атланти, процвітаючи, владарювали над іншими народами[3].

Процвітання Атлантиди[ред. | ред. код]

Атлантида мала густі ліси, родючі поля, різноманітні родовища металів і слонів, що давало цінну слонову кістку, тож атланти швидко накопичили величезні багатства. Царі Атлантиди перекинули мости через кільця води, прокопали канали, звели святилища, палаци, гавані і верфі та облаштували острів[4]. В центрі Атлантиди було споруджено храм Клейто і Посейдона, обнесений золотою стіною, а також храм окремо Посейдона із золота, срібла, слонової кістки й оріхалку. Кільця землі заповнювали святилища різним богам, гімнасії та житла. До Атлантиди прибували купці з усіх земель і канали постійно заповнювали кораблі[5].

Закони атлантів було записано на оріхалковій стелі в храмі Посейдона, згідно них царі Атлантиди раз на кілька років збиралися разом аби вирішувати нагальні питання. Вони слідкували одне за одним, щоб ніхто не вчинив несправедливості чи злочину, вершили суд і приносити жертви богам. Атлантида поділялася на 60000 частин по 10 на 10 стадіїв, кожна з яких мала у випадку війни постачати частину чоловіків і колісниць до загального війська[6]. Ніхто з царів атлантів не мав права іти війною на іншого, але коли будь-якому чужоземці оголошували війну, або спалахувало повстання, інші мусили його підтримати. Коли траплялося, що хтось з царських родичів вчинив злочин і мусить бути страчений, царі вирішували його долю голосуванням[7].

Загибель Атлантиди[ред. | ред. код]

Царі Атлантиди довго правили справедливо і їхні землі процвітали. Але з часом божественна частка їхньої природи виродилася, а людська не могла розумно розпоряджатися багатствами та силою. Атланти загордилися та стали відступати від законів, ставши жадібними, розпусними і жорстокими[8]. Вони почали завойовувати навколишні землі, врешті всі народи опинилися в небезпеці опинитися в рабстві атлантів. Зевс скликав інших богів на раду та постановив знищити Атлантиду. Предки афінян повстали проти загарбників і здобули перемогу, попри те, що були зраджені союзниками. На честь перемоги вони спорудили трофеї зі зброї антлантів[1].

Після цього за одну добу земля під Атлантидою розверзлася і поглинула острів. На тому місці лишилося місце з мулом, яке відтоді неможливо перетнути кораблем[1].

Трактування міфу про Атлантиду[ред. | ред. код]

Давньогрецький філософ-неоплатонік Прокл вбачав у діалогах Платона про Атлантиду метафоричну оповідь про влаштування світу. Боротьба Атлантиди з пра-Афінами і перемога останніх вважалася ним образом творення Космосу, впорядкованого світу, як і міф про титаномахію. Атлантида за Проклом є символ титанів, Афіни символізують олімпійських богів, перемога яких означає остаточне впорядкування Космосу. Також титан Атлант був ворогом Зевса, а Афіна, одна з головних героїнь титаномахії, протегує не лише афінянам, але і їхнім предкам. Прокл писав у коментарях до діалогів Платона, що той, оповідаючи про Атлантиду, давав приклад перемоги розумного космічного начала над Хаосом і варварством. Міф про Атлантиду співвідноситься, за Проклом, і з місцевим аттичним переказом про суперечку Афіни і Посейдона за владу над містом Афінами[9].

Німецький філолог Карл Райнхардт вважав, що Афіни у Платона втілюють його ідеї про ідеальну державу. Атлантида ж є прикладом протилежної держави, яка спочатку має ідеальний устрій, але володіє рисами, які ведуть до морального занепаду її жителів та її самої. Це держава, де все точно виміряно і обчислено, справедливість замінена законом, а природа — спорудами. Таким чином, як вважав Райнхардт, Платон доносив думку, що небезпека для світу виходить не від диких орд, а від цивілізованого устрою, де штучність витіснила природність[10].

Дослідниками також помічено, що державі атлантів надаються ті самі характеристики, які є предметом критики Платона. Атлантида, могутня морська держава, відображає Афіни, якими їх мріяли бачити в часи Перікла. Так Платон застерігав що, будучи на вершині могутності, не слід забувати про розсудливість і справедливість, не прагнути нових завоювань, вже маючи все необхідне[11].

Пошуки Атлантиди[ред. | ред. код]

Гіпотетичні локалізації Атлантиди у Середземному морі

Історичні гіпотези[ред. | ред. код]

Вчені робили багато спроб встановити де могла знаходитися Атлантида, якщо вона існувала. Атлантиду часто ототожнювали з міфічними «островами блаженних».

Вчений-енциклопедист Афанасій Кірхер вважав залишками Атлантиди острови Зеленого Мису, Канарські та Азорські архіпелаги. Жорж де Бюффон вбачав їх в островах святої Єлени і Вознесіння. Біолог Луї Жермен стверджував, що Саргасове море утворене рослинністю з острова. Під Атлантидою розуміли Америку, Канарські острови, Скандинавію, острови Егейського моря, уявний зниклий острів біля Криму, зруйноване карфагенянами місто Тартесс («місто етрусків») на півдні Іспанії тощо. Тривалий час вважалося, що Серединно-атлантичний хребет в давнину міг здійматися над поверхнею океану і бути населеним. Проте океанографічні дослідження показують, що він знаходиться під водою щонайменше 60 млн років. Більшість сучасних дослідників заперечує існування Атлантиди в Атлантичному океані. Найчастіше Атлантиду поміщають або у Середземному морі. В 1996 році геологами Вільямом Раяном і Волтером Пітманом було було висунуто гіпотезу про затопленння дна Чорного моря, що могло лягти в основу переказів про Атлантиду.

Деякі дослідники схиляються до думки, що греки розуміли під островом не лише сушу, звідусіль оточену водою, а й невідомі землі, береги. Таким чином Атлантида була частиною якогось з відомих їм материків. Український журналіст Анатолій Желєзний вважає, що міфи про Атлантиду і Всесвітній потоп виникли як спогади про падіння астероїда, що викликало повсюдні цунамі[12].

Вірогідні розташування[ред. | ред. код]

Санторін, вибух якого вірогідно став основою для міфу

Атлантичний океан. В Атлантиці (Північному морі) існувала населена суша Доггерленд, що поєднувала Британію з материком. Вона була затоплена в мезоліті близько 5000 років до н. е. і тепер є мілиною Доггер-банка. Вірогідно, її затоплення відбулося в ході цунамі, спричиненого найбільшим з відомих зсувів ґрунту біля узбережжя Норвегії.

Середземне море. Мінойський Крит, який здійснював великий вплив на Єгипет і Італію, зазнав поразки від об'єднаних військ еллінських племен на чолі з афінянами в XII ст. до н.е.

Грецький геолог Галанопулос висунув гіпотезу, що міф про загибель Атлантиди виник як спогад про вулканічний вибух острова Тіри (Санторіну) в XIV ст. до н. е., від якого постраждав також Крит і занепала мінойська культура.

З Атлантидою також ототожнювалися затоплені споруди острова Фарос, які опинилися на дні в ході землетрусу. Платон згадує, що в Атлантиді було багато слонів, у чому вбачається зв'язок з Фаросом, через який ввозили слонову кістку[13].

Атлантида в паранауці[ред. | ред. код]

Володіння Атлантиди (білі) за Ігнатіусом Донеллі

Міфічний острів зустрічається у паранаукових концепціях як прабатьківщина людства, місце виникнення цивілізації. Декотрі представники паранауки вважають, що атланти навіть перевершували сучасну їм світову цивілізацію.

Ігнатіус Донеллі в книгах «Атлантида — допотопий світ» (1882) і «Раґнарьок — епоха вогню і смерті» (1883) виклав думку про те, що Атлантида начебто була фрагментом більшого материка, на якому виникла перша людська цивілізація. За Донеллі, атланти винайшли обробку металів, землеробство, науки та всі інші блага, якими підкорили відсталі народи і передали їм свої знання. Ця гіпотеза була розвинена такими окультистами і езотериками як Олена Блаватська, Рудольф Штайнер, Джеймс Черчвард, Едгар Кейсі і Грем Генкок. Значною мірою такий міф про Атлантиду був популяризований в другій половині XX ст. Дж. В. Лусом і Чарльзом Берліцом[14]. За Ширлі Ендрюз і її книгою «Атлантида. За слідами зниклої цивілізації» (1997) атланти прибули в Атлантиду з Лемурії близько 100 000 років тому. Вони вивели кроманьйонців, встановили всесвітню мову, мали індустріальну цивілізацію, авіацію, і підтримували контакти з іншопланетянами[15].

Британський теософ Альфред Персі Сіннетт у 1882 році стверджував, що отримав від махатми Кута Хумі таємні відомості про Атлантиду. Мовляв, Атлантида дійсно існувала, проте єгипетські жерці повідомили Солону тільки про останній її фрагмент, Посейдонію. Насправді ж затоплення материка тривало тисячі років, а початково він займав великі території в Атлантичному океані. Атланти володіли знаннями, яких неможливо досягнути сучасною наукою, але деградували через самолюбство[16].

Низка езотериків, такі як Юліус Евола, пов'язували Атлантиду з Гіпербореєю. В першій половині XX ст. він висував расистську теорію білої атланто-нордичної раси, що нібито загинула через змішання з темношкірою лемурійською[17].

Атлантида в фантастиці[ред. | ред. код]

Атлантида у «Зоряній брамі»

Атлантида часто описується у фантастиці, де переважно постає островом, на якому існувала високорозвинена цивілізація. Нерідко Атлантида зображується не загиблою, а певним чином вцілілою, хоча й прихованою.

З образом Атлантиди перегукується ідеальна країна, описана в «Утопії» Томаса Мора. В романі Жуля Верна «20000 льє під водою» вона згадується потопленою на дні океану через виверження вулкану. Чарльз Каткліф Гайн описував у книзі «Загублений континент: Історія Атлантиди» колишні героїчні, хоча й марні, спроби врятувати його від тиранії та природного катаклізму. «Аеліта» Олексія Толстого містить згадку, що високорозвинені атланти врятувалися, переселившись на Марс. Пол Андерсон у романі «Прощавай, Атлантидо!» описував її островом, що загинув через пробудження повстанцями проти влади древніх жорстоких богів. У «Безодні Маракота» Артура Конан Дойла дослідники знаходять атлантів, які пережили затоплення острова і продовжують існувати завдяки складним машинами. В «Сильмариліоні» Джона Толкіна згадується аналог міфу про Атлантиду — острів Нуменор, потоплений через моральне падіння його жителів. В коміксах DC та Marvel Атлантида затонула, проте населена народами, що отримали здатність дихати під водою.

Фільм «Вожді Атлантиди» зображає знахідку дослідниками цього острова на дні океану та залишки його високорозвиненої цивілізації. Анімаційний фільм «Атлантида: Загублена імперія» описує пошуки цього острова і що залишок Атлантиди з її жителями вцілів під дном океану. Франшиза «Трансформери» неодноразово описує Атлантиду або як зниклу людську цивілізацію, або космічний корабель, колонію тощо, роботів-іншопланетян трансформерів. У телесеріалі «Зоряна брама: Атлантида» це насправді величезний космічний корабель іншопланетян, творців людства. В основу міфу про Атлантиду тут лягли перекази про корабель і його затоплення на іншій планеті.

Образ Атлантиди прослідковується в низці настільних ігор: континент Ультуан у Warhammer Fantasy, підводна цивілізація Ідонет в її послідовниці Age of Sigmar. У відеогрі Age of Mythology Атлантида — високорозвинена країна, що гине через війну зі злом, але частина її народу рятується. Походження наґів у Warcraft відсилає до загибелі Атлантиди.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Платон. Тімей. 24-25.
  2. Платон. Критій. 113 c-e.
  3. Платон. Критій. 114a-d
  4. Платон 114 d-e. 115a-e.
  5. Платон. Критій. 117 b-e.
  6. Платон. Критій 119.
  7. Платон. Критій 120 d.
  8. Платон. Критій 106-121
  9. Рабинович, Е. Г. (1983). Атлантида // Текст: семантика и структура. Москва. с. 72. 
  10. Панченко, Дмитрий (1990). Платон и Атлантида. Ленинград: Наука. Ленинградское отделение. с. 149–150. 
  11. Панченко, Дмитрий (1990). Платон и Атлантида. Ленинград: Наука. Ленинградское отделение,. с. 153. 
  12. Железный, Анатолий (2008). Атлантида покоится на дне Чёрного моря. Київ. 
  13. Грейвс, Роберт (1992). Мифы Древней Греции / Р. Грейвс; Пер. с англ. К. П. Лукьяненко ; Под ред. и с послесл. А. А. Тахо-Годи. Москва: Прогресс. с. 106–111. 
  14. Carroll, Robert (2011-01-11). The Skeptic's Dictionary: A Collection of Strange Beliefs, Amusing Deceptions, and Dangerous Delusions (en). John Wiley & Sons. с. 40–41. ISBN 9781118045633. 
  15. Andrews, Shirley (1997-01-01). Atlantis: Insights from a Lost Civilization (en). Llewellyn Worldwide. ISBN 9781567180237. 
  16. Elliot, William Scott; Sinnett, Alfred Percy (2017-01-19). The Story of Atlantis. A Geographical, Historical, and Ethnological Sketch. Illustrated by Four Maps of the World's Configuration at Different Periods ... With a Preface by A. P. Sinnett. (en). BiblioBazaar. ISBN 9781240916450. 
  17. Godwin, Joscelyn (1996-01-01). Arktos: The Polar Myth in Science, Symbolism, and Nazi Survival (en). Adventures Unlimited Press. с. 57–61. ISBN 9780932813350. 

Література[ред. | ред. код]

  • Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — 236 сторінок.

Посилання[ред. | ред. код]