Аттична комедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни.

Комедія, друга галузь грецької драми, отримала в Афінах офіційне визнання значно пізніше, ніж трагедія. Змагання «комедійних хорів» були встановлені на "Великих Діонісіях» тільки близько 488 - 486 рр.., На Ленеях ще пізніше . Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди аттичної комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством:

  • давній (486–404 до н. е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні);
  • середній (404–336 або 323 до н. е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті);
  • новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н. е.

Джерела походження комедії[ред.ред. код]

Слово «комедія» походить від двох коренів: «commos» — «вражені, натовп людей напідпитку» та «ode» — «пісня». І дійсно, елліни, які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій частині цього свята бурхливо раділи, співали, жартували, причащалися вином — дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства. Звісно, в такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти, зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут джерела майбутнього ставлення до трагедії як до «високого» жанру, а до комедії — як до жанру «низького».

Ще одним джерелом комедії називаються так звані фалічні пісні. Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню космосу. До слова, термін «комедія» іноді тлумачать ще і як «сільська пісня». Під час таких процесій розігрувалися глузливі мімічні сценки, відпускалися жарти і лайливі слова на адресу окремих громадян; це ті самі пісні, з яких у свій час розвинувся сатиричний і викривальний літературний ямб .Всі ці ігри і пісні вважалися сприяють основної мети обряду - забезпечення перемоги продуктивних сил життя: в сміху і лихослів'ї бачили найжиттєдайніший силу, і звичайні уявлення про благопристойності на цей час знімалися.

Вказівка ​​Аристотеля на зв'язок комедії з фалічними піснями у повній мірі підтверджується розглядом складових елементів «давньою» аттичного комедії.

Ще одним джерелом комедії вважають викривальні куплети, які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненими голосами на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив. Іноді ці виконавці були талановитими, а їхні пісні досягали мети — виховували людей. Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до сторення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Арістотель визначив комедію як "наслідування поганим людям,проте не в усіх їхніх вадах , а в смішному вигляді. А найбільшого розквіту еллінська комедія досягла в Афінах( в Аттиці), тому її називають аттичною.

Давня аттична комедія[ред.ред. код]

Давня аттична комедія як в античній, так і світовій драматургії є надзвичайно оригінальним і неповторним явищем.

Давня комедія здебільшого відмовляється від міфологічних сюжетів і розробляє теми, підказані навколишнім життям. Найчастіше вона порушувала політичні теми й проблеми, що виникали в складній афінській дійсності.

Вона була сатирично загостреною і з величезною сміливістю та уїдливістю критикувала не тільки окремих осіб, верхівку суспільства — стратегів, інших урядових осіб та навіть вождів афінської демократії, але й внутрішню та зовнішню політику Афінської держави.

Персонажі цієї комедії постають не міфічними чи легендарними героями, а звичайними смертними, представниками всіх соціальних верств афінського суспільства. Характерно, що майже в усіх відомих комедіях поряд з вигаданими дійовими особами з'являються історичні діячі, філософи, письменники.

Паралельно з земними персонажами в комедії діють і боги та легендарні герої — Діоніс, Гермес, Палемос, Ори, Геракл та ін..

Загальним тлом комедії, на якому розвивається вся її дія, завжди є якась нереальна, фантастична ситуація. Вона водночас була і комічною, що відповідала жанрові й наче готувало глядачів до сприйняття всієї комедії.

Навіть найсерйозніші думки в комедії мають жартівливу форму, також на вимогу жанру. Часом це викликає певні утруднення для сприйняття якоїсь думки, оскільки за комізмом ситуації чи навіть агону окремі міркування автора губляться і втрачають необхідну чіткість. Проте головна ідея кожної комедії настільки прозора за своїм змістом і зрозуміла, що коментувати її чи розтлумачувати не було потреби.

Середня аттична комедія[ред.ред. код]

Після зникнення давньої аттичної комедії з початку IV ст. до н. е. її місце на короткий час заступає середня комедія, якої практично зовсім не знаємо. Відомо лише, що вона розробляла міфологічно-пародійні та побутові теми, а найзначнішими її представниками були Антіфан та Алексід, проте від текстів їхніх комедій залишилися невеликі уривки.

Нова аттична комедія[ред.ред. код]

Завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах нова аттична комедія, про яку також до початку XX ст. було мало що відомо. Вона пішла шляхом, накресленим Евріпідом у трагедії, — шляхом максимального наближення до життя, зображення реально-типових персонажів та подій.

Нова аттична комедія майже цілком відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових суспільних умовах єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова тема, тому нову комедію часом так і називають — родинно-побутовою.

Антична літературна теорія визначає відтепер комедію як «відтворення життя», причому під терміном «життя» розуміється повсякденне життя, приватний побут в його протилежності як політичному, так і фантастичного.У новій аттичній комедії зникає уїдлива сатира, що замінюється доброзичливим викриттям людських вад. Відійшовши від гострої соціально-політичної критики, комедія заглиблюється побутові відносини людини, ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні суперечності вуалювалися, звужуючи коло тем. Спираючись на ті зразки, що дійшли до нас, можна визначити дві головні теми:

  • Тема визволення дівчини з рух лихваря-звідника;
  • Тема загубленої, а пізніше знайденої дитини.

Своєю чергою, звуження тематики п'єс привело до появи сталих комедійних типів, які відразу пізнавалися глядачами за їхніми масками. Традиційною стає маска закоханого юнака, який страждає від неможливості звільнити дівчину, об'єкт свого кохання. Цей юнак досить розумний, але з порожньою кишенею. Йому протистоїть багатий суперник, обмежений, брехливий і самозакоханий воїн, який перед усім хизується уявними перемогами на полі бою і в коханні. З'являється маска старого, батька юнака, старої — його дружини, лихваря-звідника. У п'єсі, як правило, присутня гетера, коханка юнака, або дівчина, в яку він закоханий.

На відмінну від давньої, нова комедія вирізнялася поглибленою психологічною розробкою характерів героїв. Однакові маски набувають різної тональності, в кожній п'єсі набувають більш індивідуальних рис.

Зважаючи на погіршення умов існування людини, нова комедія ставила перед собою філантропічну, тобто благодійну, мету, намагалася підтримувати людину, довести, що вона не втратила своїх духовних і моральних цінностей і залишається «вінцем творіння», прагнула вдихнути в неї сили, віру в себе. Навіть у негативних персонажів драматурги намагалися відшукати і показати бодай незначні позитивні риси. Прагнення авторів зобразити людину гуманною в побуті й родинному житті, в коханні та інших складних психологічних ситуаціях спиралося на притаманну вже для п’єс  драматургів минулого періоду любов до людини, що загалом червоною ниткою проходить в усій попередній літературі Еллади.

У діалогах персонажів нової комедії вже відсутні колишні «вольності», наївна брутальність і простодушність народних дотепів, властиві старій комедії. Мова персонажів відбиває розмовну мову освіченої частини населення.

Серед героїв вже не було міфологічних персонажів, царів, богів, легендарних переможців-полководців і т. д., на проскенії (а не на оркестрі, як у старій комедії) з'являлися звичайні ремісники, селяни, раби, лихварі, слуги та представники інших верств населення.

Мабуть, у силу традиції хор у новій комедії зберігався, але мінімально, у самій дії він участі не брав і з'являвся лише між актами комедії, відіграючи таким чином роль дивертисменту для розваги глядачів у час перерви.

До нас дійшли імена більш ніж 160 авторів нової комедії. Серед них найчастіше фігурують імена Менандра та його постійного суперника, можлива, родоначальника його драматичного жанру Філемона. Його твори до нас не дійшли, хоч їх було близько сотні. Відомим був також Діфіл із Сінопи, який майже все життя прожив в Афінах, де написав понад 100 комедій. Пізнішими комедіографами називають кефалійця Філіппіда, каристійця Аполлодора, македонця Посідіппа. Збереглися окремі факти їхнього життя, незначні фрагменти творів і свідчення вчених про них, але цього надто мало, щоб скласти уявлення про характер їхньої творчості.

Джерела[ред.ред. код]

  • Патріс Паві. «Словник театру».
  • Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
  • Антична література: навч.посіб./Ковбасенко Ю. І. — 2 — ге К56 вид.,розшир. та доповн. — К.:Київський університет імені Бориса Грінченка, 2012. — 248с.
  • Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література: Підручник. — К.: Либідь, 2001. — 718 с.